Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід
Лихварі тероризували всі села і не всякий проти них зважиться судити.
— Ми мусимо проявити ініціативу...
— Можна, звичайно, спробувати, хоч і наживемо собі небезпечних ворогів.
Гнатюк добре знав гуцульське село. І незабаром Михайло Михайлович переконався, що його приятель мав рацію.
Сусіди й родичі опорядили небіжчика в той же день. Ввечері Гнатюк знову прийшов до Коцюбинського і вони пішли до Габоракової хати.
Під образами на лаві стояла труна з небіжчиком. Посеред хати на ослонах сиділи гуцули, здебільшого старі. Мовчали. Коло мерця на труні блимали свічки. Тепер ніщо не заважало дивитися в обличчя мерцеві. Коцюбинський підійшов до труни. Перед ним лежав Макій, як живий, тільки зблідлий, наче він перевтомився, натрудившись біля жорен. Заходили раз у раз люди, і свічки в нього в головах то задувались, то знову зацвітали полум'ям, і на обличчі його тремтіли тіні, неначе небіжчик то сердився, то одходив... Був-таки як справді живий, навіть губ не стиснув.. Згадалися Коцюбинському його співанки:
Ой, чому ти, легінику, та й не співаєш?
Де ти свої співаночки та й позадіваєш?
У нього заблищали вологою очі. І раптом, наче на відповідь його думкам, десь у присінку загуркотіло, загомоніло щось, і враз розітнувся жартівливий, веселий спів. Коцюбинський роздратовано оглянувся на Гнатюка, той поманив його поглядом.
Вони вийшли до хижі. Тут було темно і повно людей. Стояв тякий гамір, немов справлялося весілля, а не похорон. Пісні, регіт, штовханина...
Гнатюк витягнув свого приятеля з хати.
— Шо ви на це скажете? — запитав він.
— Дивно, все дивно,— признався Коцюбинський.— Дивуюся ним людям: адже в хаті небіжчик.
— Такий звичай... Певне, вони хочуть довести смерті, що легіні її не бояться і зневажають.
— Все те ж — мізерія смерті,— шептав Коцюбинський, ідучи додому.
Слідство закінчилося за кілька днів після похорону і несподівано прийшло до висновку, що мисливець Макій Габорак сам наклав на себе руки Адвокат, з яким потім бачився Коцюбинський, здвигнув плечима і відмовився провадити справу про неправильне слідство.
До Гнатюків зійшлись товариші, щоб попрощатися з Коцюбинським. Настав час покинути гостинну Криворівню і хороше, щире товариство. Крім господарів, була ще одна вчителька, що літо прожила в Криворівні, був знову ж таки трохи набридлий усім Граблянський, який уже не відважувався сперечатися з Коцюбинським;
прийшов також студент з Чернігова та інші. Розмова була в розпалі, коли прийшов разом з сином Франко, Коцюбинський підвівся, обняв і вдячно вітав його. Він розумів, що це саме заради нього Франко прийшов попрощатися, хоч і почував себе в ці дні зле. Він сів собі трохи осторонь інших і майже не встрявав до розмови.
Коцюбинський дивився на цю тяжко і безнадійно хвору людину, і невесела думка непокоїла його: чи доведеться йому ще раз, у наступному році, зустрітися з Франком тут, у Львові, чи в іншому місці? Занадто вже кволим здавався знаменитий український поет, белетрист. учений, публіцист...
У Коцюбинського була для нього новина. Він не втерпів і, коли гості сіли пити каву, підсів до Франка і показав йому пересланий дружиною з Чернігова лист від Лесі Українки з Кавказу. Короткий був лист, але теплий, щирий. Вона писала Коцюбинському, шо почуває себе зле і то вже не може залишатися взимку на батьківщині. Отже готується виїхати з осені до Єгипту. Зараз вивчає Єгипет, навіть захопилася його старовиною.. Повесні знову повернеться на Кавказ, а може й на Україну... А на зиму знову доведеться на південь, у Єгипет... І так кожного року. Потім загине і, може, сама перетвориться на легенду. Вона писала, що поспішає творити, бо хто знає, скільки їй дано днів на це... А їй треба багато чого сказати своєму народові.
"Бажаю Вам здоров'я і дальшого розквіту Вашого чарівного таланту. Ваша товаришка — Леся Українка".
Дивлячися в одну точку, Франко мовчав. І лише коли Коцюбинський заховав листа до кишені, він замислено промовив:
— Леся на зиму до Єгипту, ви — на Капрі... Перелітні птахи... Рідна зима нам уже не по силах. Лише один я не здужаю стріпнути крильми... А зима і у Франца-Иосифа і в Миколи II — важка, студена...
Коцюбинський з болем у серці згадав, як довелося йому збирати пожертви серед земляків на допомогу хворому Франкові, і зібрана сума вийшла така мізерна, що її соромно було відсилати...
У Франка в очах раптом мигнули вогники.
— Та я не птах,— рішуче, з піднесенням промовив він,— який народився в клітці і звик до неї та помирився з нею... Я не раз уже почував волю і знаю, яким вітром дме вона...
Хтось із присутніх галичан почав співчувати Коцюбинському, який повертається до свого Чернігова, дє йому так важко жити.
Франко раптом повернув обличчя до Коцюбинського і тихо, хоч і інші почули, проказав:
— Народові однаково важко: що в Миколи II, що в цісаря... Ми, інтелігенти, не вміємо і не хочемо віддати себе народові цілком і, кінець кінцем, народ зречеться нас і прожене від себе.
Він знову замовк і вже зовсім не встрявав до розмови.
В Чернігові Коцюбинського ждала родина, про яку він ніколи не забував, ждали приятелі, знайомі... Але йому було цього разу важко покидати чудову Криворівню і тутешніх друзів, його тут щиро вважали за дорогого гостя, годили йому, турбувалися, щоб він не терпів тут якихось невигод.
Вранці Коцюбинського збудив крик жінки. Віч підійшов до відкритого вікна. На подвір'ї Макія Габорака, куди вже встигла перебратися сім'я його родичів, жінка била ганчіркою немовля, якому не минуло, певне, й трьох місяців, і примовляла: "Візьми своє, віддай моє, візьми своє, віддай моє!.." Дитина заходилася від хрипкого, слабого крику...
З серцем Михайло Михайлович зачинив вікно і запнув його фіранкою. Він знав цей дикий звичай гуцулів: коли мати гадає, що її дитину бісиця підмінила на свою, вона б'є дитину надворі, сподіваючись, що бісиці стане жалко своєї дитини і вона поверне матері вкрадене.
Як хотілося йому, щоб цей останній ранок тут був ясний і не захмарений жодною прикрістю. Він хотів повезти звідси добрий настрій. Та цей дрібний епізод зіпсував йому ранок. Гуцульщина немов залишила йому на дорогу по собі пам'ятку. І справді, ніколи потім він уже не міг забути дитини, що не спроможна була ще й кричати, а тільки сиплим пищанням протестувала проти дикунства батьків.
Віз і пара добрих коней уже чекали його на подвір'ї. Речі спаковані.
Він ще встиг піти до пінистого неспокійного Черемошу, кинути останній погляд на його скуті кам'яними берегами хвилі. Він любив дивитись цілими годинами на ріку після страшних карпатських гроз, коли Черемош, немов набравши сили в блискавиць і громів, будить диким ревом гуцульські села і запінюється, лютий і безпорадний.
І Коцюбинський думає, що гуцул подібний вдачею до Черемошу.
Гнатюк з дружиною і один із синів Франка, присланий батьком, провели його віз за околицю села. Довго і гаряче прощалися, потім довго ще дивились услід зворушеному Коцюбинському, аж поки віз не заховався за деревами.
Коли позаду зникла Криворівня і друзі за околицею села, Коцюбинського огорнув сумний настрій. Він поринув у свої давні думки. Чи ж пощастить йому відтворити самобутні, зворушливі образи цих гір, століттями поливаних кров'ю і потом його безталанного народу?.. І він ще не знав, чи знайде на це в собі сили...
"Тіні" незабаром мали бути скінчені. Небагато залишилось, щоб поставити останню крапку. Але хіба це хотів би він сказати про ці полонини, смерекові ліси, Черемош і розкидані людські житла? Гуцульщина назавжди залишила в його пам'яті образ загиблого мисливця Макія, великої дитини гір, безпорадний писк нещасної дитини, яку мати вважає підміненою, танки й пиятику біля труни небіжчика, мізерні хрести на могилах... А ці чудові топірці гуцульських парубків, неначе символ їх майбутнього визволення!..
І новий образ Гуцулії, що давно постав у його уяві, зачарував його, як у народній казці приворожила чарівниця до себе файного легіня.
VII. VILLA SERAFINA
Мандрівник прихилився до огорожі. Важка дорога в цій горішній частині острова. Він важко дихав і прислухався до серця. Кілька хвилин бракувало сили вийняти хустку з кишені чесучового піджака, зняти білого капрійського бриля і втерти рясно вкриту потом голову... Глибокі темні очі блищали і пожадливо дивилися вперед, на стрімкі шпилі гір, на розсипане вгорі між скелями село і покручену стежку — такі принадні і недосяжні для нього.
На батьківщині в цю пору, певне, віють перші віхоли і лютують ранні морози, а тут стоїть сонце над головою і казкова блакить мліє над голубою затокою.
З ближньої дачі вийшла людина. Легкою ходою наблизилась до подорожнього. Це був знайомий, земляк.
— Михаиле Михайловичу,— запитав він,— куди прямуєте?
В погляді Коцюбинського промайнула якась думка. Слово "прямуєте" притягало його увагу. Десь на Україні, в степу, воно було доречне, а тут... ні, не підходило...
— Не прямую, земляче, а петлюю... Подумав і ще додав:
— Втомився...
Земляк докірливо похитав головою.
— Хіба можна вам ходити такими дорогам"?.. Тут і дужому дух забиває...
Михайло Михайлович пожвавішав. Він уже перевів дух і почував себе краще.
— Не моя на те воля, коли вабить походити скрізь. Себе не переможеш.
Він показав очима довкола себе.
— Це бездонний келих — п'єш з нього, не напиваєшся... Що пишуть з України?
Він дістав, нарешті, хустку і зняв свого величезного бриля.
— Нічого втішного. Є чутка, що цар готує каральну експедицію проти перських революціонерів.
— Шибениця,— відповів Коцюбинський,— це ознака епохи Миколи II. Мало йому повішених у Росії, хоче прославити себе ще й на Сході...
— Ось такі новини з рідних країв, — промовив земляк; подав руку й попрощався.
— До побачення, земляче. За співчуття вдячний, а все ж як не важко, а ходитиму сюди. Хто знає, скільки ще носитимуть ноги... Треба жити...
І вони розійшлися. Земляк пішов до міста в своїх справах, а Коцюбинський помалу подерся стежками вище на гору. Там, за скелями, ховалось невеличке село і жили знайомі йому ще з минулих років селяни.
Лише третій день як він на острові. Встиг обійти знайомих у місті, встиг причепурити квітами і портретами свою кімнату на віллі Горького, а в гостині в своєї знайомої ще з минулих літ — капрійської природи — майже не був...
Того дня в родині Горьких не могли дочекатися Коцюбинського до обіду.
