Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід
Потім не втримався.
— Пане, пане, га? Ви є тут?..
Коцюбинський вийшов з хати і сів поряд Макія.
— Адже, пане, на них нема й суду,— сказав Габорак.
Коцюбинський догадався, що він говорить все ще про своїх супротивників, одного з яких він гнав удень з двору.
— А то чому? — запитав він.
— Бо вони війта залякують, щоби він боявся проти них судити... А коли не збоїться, то вони його стрінуть у лісі та на гілляку й підсмикнуть.
Він довго сидів на призьбі, раз у раз згадуючи про ворогів... Вони розтривожили його, і він довго не міг угамувати своїх почуттів.
Нарешті приїхав Іван Франко, його ждали довго. Кілька днів тому приїхали Франкові сини і підготували для нього приміщення. Він приїхав уранці. Поки відпочивав з дороги, чутка про нього пішла селом, і знайомі прийшли привітати старого і хворого письменника.
Михайло Михайлович у цей час, не знаючи про приїзд Франка, поволі повертався верхи з провідником з полонини. Стрункий і досвідчений гуцульський кінь швидко видряпувався на скелі, поволі й обережно сходив униз, сам обходив небезпечні місця, їхати ним було зручно і безпечно.
Коцюбинський був вдоволений з своєї подорожі на полонину. Він прожив там три дні, разом з вівчарами спав, їв, блукав з їх отарами, прислухався до їх розмов і пісень, слухав їх казки і легенди. Уже який ряз він буває на полонині і кожного разу, сидячи в сідлі, радісно прислухається довгими годинами, як шумлять довкола смереки і, наче обеліски, мовчазно протистоять вітрам могутні ялиці.
Ледве помітна стежка м'яко поступається під копитом коня, але пружний грунт, встелений давньою глицею, майже не держить сліду після верхівця. Коли спочиває вітер, у горах така тиша, що чути, як десь далеко-далеко випадково вигукне рідкий тепер птах готур і ніжно відгукнеться до нього біля своїх курчат готка.
І коли падає зламана білкою суха галузка, або чичиркне без діла якийсь пташок, звуки вмить завмирають, приглушені могутньою тишею. Десь у гущавині крадеться по м'якій глиці лис, куниця, або пробіжить хижа ласиця,— і під кігтявою лапою не лусне жодна галузка, жоден зашерхлий лист не зрадить звірину.
Тиша навіває думи, і згадуються йому оповідання вівчарського ватага уночі біля ватри на полонині про давніх, забутих опришків. Віками сплять вони, поховані братами-товаришами на гірських шпилях, у вкритих смерековим лісом ущелинах, щоб людське — панське — око не знайшло їх кам'яної домовини і не потривожило давнього спокою героїв. Тому й тиша така в горах, щоб не збудити опришка, бо ще не час, не пора Довбушеві вставати й гукати гуцула до пушки й пістоля.
... Прийшовши до Гнатюків обідати, він довідався про приїзд Франка. Хотілося йому швидше обняти старого товариша, але Гнатюк уже був у Франка і повідомив, що він відпочиватиме до вечора.
— Але як ся має старий?
Гнатюк сумно махнув рукою.
— Трохи немов краще, та це, певне, тільки короткий перепочинок.
Хвороби не покидали Франка. Страждання, що зазнавав їх за молодих років, нагадали про себе й на схилі його віку. Вони довершували руйнування його колись могутнього організму.
Вони зустрілися ввечері за досить своєрідних обставин. Господар хати — дяк, повернувшись з вечірньої відправи, повідомив Коцюбинського, що біля церкви об'явився "дід", якого давно вже не було в цій місцевості. Коцюбинський давно бажав подивитись і послухати гуцульського "діда", якого не часто вже можна було зустріти. Він надягнув легке пальто і пішов до церкви.
Ще здаля побачив він гурт людей, що оточили "діда". Коцюбинський підійшов ближче. Дехто з селян поштиво поступилися йому місцем, і він опинився в натовпі. Перед ним стояв сліпий гуцул з величезною палицею в руці і співав то церковних, то світських народних пісень. Поводир поряд нього тримав невеличку бляшанку, в яку селяни кидали гроші. В його піснях не було нічого цікавого, вартого особливої уваги, та й голос "дід" мав хрипкий. Але народ слухав уважно, і ніхто не розходився.
Коцюбинський з сумним подивом дивився на старого. Він знав, що "діди" не бувають сліпими з народження, що в "дідівській" родині існує звичай позбавляти зору старшого сина, який обов'язково мусить посісти батькову професію. І ось перед ним ця людина, що охоче дала себе осліпити, щоб мати традиційне право на жебрацтво. Можливо, поводир — це син "діда" і його теж, можливо, позбавлять зору. І щоб ціною зречення світу, чарівної краси своїх казкових гір, ціною зречення усього, що є найкращого в житті людей, здобути собі право на виблаганий під церквою чи на цвинтарі шмат вівсяного коржа або черствого хліба, люди йдуть на самокалічення?..
Коцюбинський відчув, що починає хвилюватись. Жебрак перейшов на веселі, навіть дещо масні пісні, і Коцюбинському важко було слухати з уст людини, що позбавила себе зору, жарти і веселощі, якими хотів той розважити такий же злиденний, як і сам співець, народ. Він проштовхався між людей, вийшов з натовпу і раптом побачив за кілька кроків Франка, що стояв самітно позад усіх і, немов байдуже, слухав "діда". Вже поночіло і Коцюбинський з хвилину приглядався: він усього рік не бачив свого друга і все ж боявся помилитися. Франко за рік багато змінився. Ще більш виснажена зробилася його постать; неуважний погляд короткозорих очей, нервовий вигляд обличчя — це сліди тяжкої хвороби. Це був він, Франко. Когюбинський, ще дужче хвилюючись, швидко підійшов до старого і міцно обняв його. Зустріч схвилювала обох, і вони одійшли далі від натовпу і посідали на сухому, зложеному на вигоні, дереві. Так вони сиділи кілька хвилин мовчки, під враженням "дідового" співання і своєї зустрічі. Скільки дозволяла темрява, Коцюбинський вдивлявся в обличчя свого товариша і вчителя. Той про щось думав. Запалені очі його вперто дивилися в одну точку. Потім тихо промовив:
— Чи не такий і весь наш народ — темний, убогий, що позбавляє себе всього, щоб тільки здобути насущний шматок...
Оддаля ховався в темряві народ, і вітер приносив звідти уривки "дідових" пісень.
Вони сиділи поряд — обидва як підбиті в борні гірський і степовий орли, обидва тяжко хворі, обидва з палким непоборним серцем, обидва з однаковими мріями і одним щастям-долею.
— Друже мій, друже мій!.. — шептав Франко Михайлові Михайловичу.
Але той не міг зразу збагнути, що сталося з його товаришем.
І тільки тоді, коли трохи вгамувався у Франка порив раптового хвилювання, він сказав несподівано твердим, рішучим голосом:
— Друже мій, брате... так і треба показувати, як ви, пане мій, все те показали... Ще вернеться на село Марко Гуща, і страшний Хома Гудзь теж прийде, і висітимуть на гілляках, висолопивши язики, як пси, усі Підпари... Та я ж, пане мій, місця собі не знаходив од радості й хвилювання, коли прочітав сторінки вашої, дорогий мій, правди, справжньої людської правди!.. Та чи знаєте ви, що дали ви нашому народові? Ви дали йому золоту мужицьку правду... Ви дали те, чого не спромоглися ми зробити за цілих п'ятдесят літ!
Коцюбинський почував себе ніяково. Він цінив кожну Франкову думку, але тут, схвильований таким щирим емоційним признанням, не знав, що відповісти.
Вже розійшовся народ, і "дід" з поводирем зникли. Вечірня вогкість підкралася до них, та вони не вважали: не так часто доводилось їм зустрічатися.
Згодом прийшли Франкові сини, що шукали батька. І справді, йому не можна було залишатись на вогкому й холодному вже повітрі.
Минали дні і наближався кінець відпочинку Коцюбинського. І хоч він був тепер вільний від усяких службових обов'язків, але поки що статбюро в Чернігові ще ждало його. Він мав здати справи своєму наступникові і тоді буде нарешті вільний.
Застав якось у себе листа від Марини, їй він писав майже регулярно двічі на тиждень. Розпечатав конверт.
"Мій любий! — читав він схвильовано.— Ти, певне, і не уявляєш, як мені важко тут самій, коло хворої матері. Усе мені нагадує Надію. Я повиносила всі речі, що могли викликати спогади про неї, а проте забути про неї хоч на годину — неможлива річ. Порожнеча, що залишилася після неї в хаті і в серці, непереможно нагадує про неї. Я би прихилилась до тебе, обняла тебе щиро, і наполовину зменшився б мій сум. Та де ж тебе взяти!.. Дорогий мій, хороший!"
Лист несподівано наблизив його до покинутих тимчасово місць і людей. Довго не засинаючи, він думав про них, думав про те, що тепер менше житиме дома і тому, може, батьківщина здаватиметься йому привабливішою...
Вранці по селу прокотилась новина: вночі забито Макія Габорака. Коцюбинський ще спав, коли почув недалеко від хати стривожений гомін юрби. Вмить підхопився, збираючись вийти й довідатись про все. Зайшов господар.
— Чули? Макія знайшли за селом забитого. Допіру принесли до хати.
Коцюбинський вибіг з хати. На Габораковому дворищі побачив юрбу і почав проштовхуватись наперед Юрба шуміла, сперечались гуцули, розмахуючи палицями з маленькими топірцями на кінці. Сільська поліція поралась біля трупа. Коцюбинський підійшов ближче. Хотілося йому востаннє глянути в обличчя щирому Макієві, з яким часто сходився і слухав його пісень і розмов. Та на голову Макієві хтось накинув його закривавлену гуню, і поліція не дозволяла відкривати обличчя вбитого.
Сумний і вражений, поволі пішов Коцюбинський до себе і ліг, щоб хоч трохи заспокоїтись. Незабаром прийшов Гнатюк. Він уже знав про новину, був у Габора-ковій хаті.
— Пане Володимире,— запитав, підвівшись на ліжку, Коцюбинський,— поясніть мені, хто міг підняти руку на мисливця Макія, людину, що була просто великою дитиною, бо тільки ж у дітей буває така щирість і безневинність, як у нього. За що його було вбивати, коли він не мав ніякого багатства, щоб було що грабувати, коли він був занадто справедливою людиною, щоб завдати комусь лиха...
— Люди кажуть,— відповів похмуро Гнатюк,— що це хтось помстився йому. Кажуть, він завсігди одверто говорив проти лихварів, які обплутали село своєю пяву-тиною, завсігди намовляв людей не слухати цих грабіжників і не мати з ними діла. За це вони не любили його, та й не раз загрожували.
— Але ж вони за це відповідатимуть. Влада їх може викрити. Я сам був свідкові, як один з таких підозрілих людей загрожував за щось Макієві на його ж подвір'ї.
Гнатюк похитав скептично головою.
— Мала надія на владу.
