Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
Пани беруть по корові, цісар бере діти...
Старався, аби Солошка бачила не тільки сценічний світ.
В отой краківський період чимало молодих людей закохувалося у Соломію, багато хто й освідчувався. Соломія, як завжди, трималася приязно, та й годі. Серед тих закоханих були й ті, про кого вона ніколи не дізналася.
Чеський учений Главачек через багато років по смерті Соломії Крушельницької написав історію свого заочного кохання до Соломії,— він ніколи особисто не був знайомий із співачкою. На час її краківських гастролей йому було двадцять років, і він гостював у Кракові, де познайомився з великим польським художником Матейком. "Друзі пізніше,— пригадує він,— познайомили мене ще з іншими польськими прогресивними студентами, які по-дружньому ставилися до українців. Ці студенти мені рекомендували відвідати театр, де тоді ставили оперу "Галька". Я пішов, а Гальку співала Крушельницька. її виступ був справжнім тріумфом, який підтримав і я сильними аплодисментами — руки в мене боліли. Та мене схвилював не тільки її спів, але вся її істота, і ще до того ж факт, що вона українка. В ті часи я не мав повних двадцяти літ. У стосунках із жінками я був дуже несміливий..."
Юнак затужив, побачивши Соломію. Він став шукати можливості зустрітися з нею. "Я довідався, що вона часом ходить по краківському кросі, і я там на неї чекав; розхвильований до нестями, побачив її нарешті. Я за нею ходив і зітхав, але коли вона повернулася і я мав би її зустріти і побачити зовсім зблизька, я швидко відійшов убік". Отак, не сміючи заговорити, він ходив за нею кілька днів, та близько не підходив — боявся, що почервоніє і вона посміється над молодим студентом. Знайомство не відбулося. Главачек був запрошений друзями до Закопаного й плекав надію на більш сприятливі обставини в майбутньому. "Я поїхав туди охоче, ми зробили кілька гарних прогулянок у Татри, я постійно мріяв про Соломію. І ось одного дня читали в газеті, що на другий вечір вона знов виступатиме в "Гальці". Ні краса Татр, ніщо вже не могло мене затримати в Закопаному... Я поспішив до Кракова і не міг вже думати ні про що інше, тільки про те, що знов побачу свою першу любов, про яку я ще потім довго дуже мріяв, коли повернувся до Праги..." Але зустріч не відбулася і цього разу.
Коли через сімдесят років Главачек прочитав про Кру-шельницьку знову після таких довгих років і побачив її фотографію, у нього "...виринули спогади про ...першу любов, з якою... ніколи не зустрічався і не поговорив".
Тоді ж почалася довголітня дружба Соломії Крушель-ницької і Стефаника з людиною прогресивних поглядів Вацлавом Морачевським. Ця дружба не згасала до їхньої смерті.
Морачевський був родом із Варшави. Тут він закінчив гімназію, а потім навчався на хімічному відділі політехнічного інституту в Цюріху. Восени 1894 року він приїжджає до Кракова разом із дружиною. Нею була Софія Окунев-ська — перший доктор медицини на західноукраїнських землях.
"На питання, чому Стефаник вибрав мене поміж приятелями іншими,— свідчив Морачевський,— важко відповісти. Адже ніхто не знає, на чому грунтується симпатія і антипатія. Але якщо вже треба пояснити дружбу, то слід указати, що то була взаємна пошана з дуже багатьох поглядів. Стефаник поважав мене за мої знання, за легкість похвал і за ненастанну енергію боротьби і повчання. Причини моєї пошани до Стефаника були більш слушними. Я завжди більш цінував уроджені здібності, ніж набуті, і в Стефаникові бачив ту красу, яка не досягається наукою і досвідом, а яка скоріше є чудом і ласкою долі".
У Кракові Стефаник і Соломія були частими гостями в домі Морачевських. Софію Окуневську Кобилянська описувала так: "Бачу її молодою вісімнадцятилітньою дівчиною. Якщо можна порівняти молоду дівчину з квіткою, то Софію можна порівняти з лілією. Біла бездоганна цера, з очима русалки задумчивого погляду знизу вгору, темними бровами і волоссям барви старого золота. Уста непорочно ніжні.
...Софія, повзявши раз план піти на медицину і стати лікаркою, не покидає його, хоч і які були перепони в зреалі-зуванні його".
Соломії ця жінка подобалася, незважаючи на те, як іронізував Стефаник, що мала цілком "глупого кузена". А врешті, додавав єхидно, це не її вина.
— Я колись зустріла вас у Львові з сестрою. Пам'ятаєте, я була з Теофілом...
— Пам'ятаю,— кивнула Соломія.
— Він недавно виступав у сеймі, говорив прекрасно...
— І що найголовніше,— додав іронічно Стефаник,— довго. Так довго, що сам Бадені не втримався і сказав захоплено: "До цього язика та ще б голову!"
Соломія сміялася разом з усіма. А що мала робити?
Вони вже звикли до взаємних жартів, добрих чи кепських. Соломія присвячувала Стефаникові увесь вільний час. Не мала того часу задуже, але все, що залишалося по репетиціях, виставах, кореспондентах, банкетах і обов'язкових зустрічах, було для нього. Кожен краківський закуток, алеї парку, затишні кав'ярні, театр — назавжди для неї були зв'язані зі Стефаником. Вони ніколи не зрадять теплоти своїх стосунків. Соломія не вміла відбирати свою любов у тих, кому хоч раз її подарувала. Вони шанували свої таланти, часто ділилися планами, а Соломія ще й любила пожалітися йому, виснажена важкими спектаклями, змучена інтригами, в яких дуже часто брав участь і направляв їх гострий кінець великосвітський "Кракув". Після її відпору Бадені це стало особливо помітно.
— До речі,—наливаючи каву, запитала Софія,— чи правда, ніби ви нагнали графа Бадені з убиральні?
— Прошу? — перепитала Соломія.
— Світ і жінки подуріли на тих баденях,— сказав Морачевський.
— Значить, панові Стефанику не буде з ким одружитися,— кинула Соломія.
— Так, образованих жінок дуже мало,— поважно сказала Софія.
— За моїми спостереженнями, одружуються радше на необразованих,— усміхнувся Стефаник.
— Пане Стефанику, не переходьте на оте любиме чоловіче: "Ах! Які ви всі жінки дурні!" Тепер жінки інші стали і прагнуть освіти так само, як і чоловіки...— Соломія сказала це досить різко. Стефаник зрозумів.
— Щодо мене, то я дуже скептично ставлюся до освіти галицьких жінок. Навіть ті з них, хто читає романи по-французьки, інтелектуально рівні з іншими...
— Не маєш рації,— втрутився нарешті Труш,— а Наталя Кобринська?
— Кобринська, що ж, вона талановита, а освіти їй бракує.
— Цікаво.— Соломія подивилася на Стефаника.
— Я так стверджую через те, що без системи нема освіти. Нам може здаватися, що система науки в університеті дурна, але ми несвідомо відчуваємо її користь для навчання. Доки жінок немає в університетах, доти і не буде серед них освічених... Кобринська прочитала кілька книжок про емансипацію, Стюарта Мілля — ото все її джерело, звідки черпає свої ідеї. Тому вона нудна.
— Це схоже на правду! — підтримала його Софія.— Але в такому разі у Галичині немає жодної освіченої жінки!
— Я бачив лише одну,— буркнув Стефаник,— Софію з Окуневських, а читав теж Софію — Ковалевську.
По закінченні краківського сезону Соломія мала вертатися до Італії, щоб продовжити щораз зірване обставинами навчання. Останній вечір вона провела із Стефаником. Прощання було скоріш світлим, ніж сумним. Вони були молоді, все заповідало їм швидку зустріч...
Перед від'їздом до Італії Соломія і Олена вирішили відвідати рідних. Перш за все вони побували в Новому Таргові у Бандровських, потім у сестри в Рогатині, а звідти вирушили в Білу.
Дома до їх приїзду готувалися, як до свята. Всім уже були відомі тріумфи їх дорогої Солюні. Сестри сплели величезну гірлянду з квітів і прибрали нею ворота. Мати керувала приготуваннями на кухні. Смерть коханого Антона дуже її підкосила, і вона вже була мало придатна до роботи. Але перед приїздом Соломії мати ніби забула про всі свої хворості і душевні муки.
Поїзд перед зупинкою в Тернополі проскакував Білу, і тому сестри, багато односельчан — всі вибігли до залізничної колії, щоб помахати хусточками.
Соломія серцем відчувала, що хтось чекатиме її на рівному зеленому лузі, через який має стишено пробігти поїзд. І, коли схвильована швидкою зустріччю з родиною, розвіяна вітром, що бив їй в лице, вона витиснулась у вузьке вагонне віконце, всі, хто з нетерпінням чекав на неї, наче домовившися, вигукнули: "Ура!" Дітвора помчала за поїздом, і догадлива Оленка кидала їм пакети з цукерками. Напевно, за віки свого існування луг не чув стільки дитячого сміху.
Батько постарів. У постаті її татунця з'явилося щось незнайоме для неї. Соломія принишкла. Та ось він сказав: "Донечко..." Вона обняла його і відчула, що не може ні дихнути, ні заговорити... Стояла унерухомлена, заніміла. Оленка плакала...
Батько приїхав по своїх дітей фірою. Вони розповідали йому про краківський сезон, про Стефаника, про відвідини Осипи. А батько слухав мовчки, милуючися своїми красунями дочками, зрідка лагідно всміхався і згідно кивав головою. Потім якось ніяково сказав, що пообіцяв тернопільському "Боянові", що Солошка дасть там концерт.
Правда, він не обіцяв твердо, але в тім випадку, якщо Соломія погодиться, то він повідомить про термін окремо. Соломія не встигла йому відповісти, бо всі раптом відчули: фіру страшно труснуло... Що було далі, ніхто не встиг збагнути... Полохливі коні рвонули вбік і перевернули фіру. Найщасливіше випав батько, бо в той же мент скочив на ноги.
Олену він знайшов у рові, допоміг їй встати, а Люня? А Люні ніде не було! Надійшли люди. Допомогли підняти і поставити фіру. Під нею привалена, але ціла і неушко-джена лежала Соломія. Сміялися молоді, а батько чомусь сміятися не міг! Проте Олена пролежала кілька днів у гарячці.
...Очі у Влодка фіалкові, як морозна ніч, сам стрункий, високий. Обличчя таке вже, аж відточене, що і скульптор різцем не зробив би так на мармурі.
— То ти, Влодку залишився в Білій?
— Та де там, панно, працюю я в Бориславі...
— Не називай мене так, я маю ім'я і не змінила його.
— Но, то все одно, пані завелика, аби я її називав Люнею.
Сміються. Зуби у Влодка білі, як перший сніг.
— Ти маєш відпустку, Влодку?
— Та де там, сказав, що батько хворі...
— А батько при повному здоров'ї?
— Та вже так,— відказав, налаштовуючи віжки. Соломія сидить у фіакрі. Руки у Влодка сильні, з блідо-блакитними стрічками вен.
— Тебе батько просив...
— Та ні, я тут без діла, а вельми хочу співу вашого послухати,— глянув на неї спідлоба...
