Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
Незмінно притаманні графіці риси — чорний контрастний контур, абстрагований колір, площинність зображення та багато інших—дозволили йому показати предмети в несподіваному аспекті і надати їм тієї гостроти і напруженості, що вражає глядача...
Того вечора Соломія вперше побачила Дагни, дружину Пшибишевського. Вона нагадала їй квітку. Така вона була струнка і ніжна... злотокоса, з очима світлими, загадковими. Вона сиділа єдина серед чоловіків, спокійна, врівноважена і дуже мудра, як видалося Соломії.
— А чи не завітати нам до них у гості,— звернулася раптом Соломія до Стефаника,— тим більше, що він нас щойно запросив?
За кілька тижнів Стефаник писав у листі до приятеля: "Я тепер у свіжім світі — за кулісами. Співає в тутешній опері Крушельницька, наша землячка, як Павлик називає сю паню, і через ню я дивлюся на те, що намено його "за кулісами". Світ дуже ладно урядив, що замкнув куліси "за кулісами". Сама землячка має прекрасні голосниці в горлі і розумне лице. Долішна губа трохи звисає, та єї з сим до лиця. Ви не майте лишень боя і не думайте, що я, описуючи землячку, вже й полюбив її. Бояв би-м ся, аби не зійти на занадто утерту дорогу".
Соломія листується з Павликом, запевняючи його у своїй рішучості досягти вершин мистецтва і не забути свій обов'язок перед рідною землею. Сповіщає йому про успіхи, і жодного слова про нові знайомства, бо не має звички сповідатися. На його запити відповідає вже делікатніше, ніж колись: "З гори прошу, щоб Ви вибачили, що не стану багато писати, тому не дам відповіді на Ваші останні листи. Не для того це роблю, аби викрутитися від Ваших питань, але просто тому, щоб не наробити якоїсь путаниці, ви знаєте самі, як я тупо висловлююся. Залишаюся, однак, з тим переконанням, що поволі, як кажуть, і я вийду в люди, тоді і виправлюсь, геть Вам все розкажу, що лише зможу, і відповідати Вам буду на все".
Павлик пише, що задоволений нею, її щирими листами. "Та найбільш спасибі Вам за те, що впевнено бажаєте стояти на грунті щирості і правди. Радий цьому несказанно і по цьому впізнаю Вас таку, яку собі колись змалював по Ваших листах перших до мене. Тоді я питав себе, звідки в Галичині взялася така дівчина, та ще й артистка? Ну і останьтеся такою перед добрими людьми, і знайте, що ту дівчину-людину я шаную і люблю над усе. Що шаную Вас як артистку і дорожу Вашим талантом і успіхами — про то нема мені чого Вас і запевняти — та справа осібна зовсім від наших особистих відносин".
І через три роки йому доводиться стримувати себе, щоб не кинутися на проторені стежки і не почати все спочатку... Крок, на який у більшості здатні тільки щиро закохані душі. Він пише: "Зрадувався я Вашим листом і почав був відписувати Вам щиро, та дописався чорт зна до чого!— То й кинув той початок і тепер пишу благорозумно...— і далі,— благально, як і завжди:— Напишіть ще словечко, коли саме приїдете. Я вийшов би зустріти Вас..."
Ще через рік він скаржиться, що не раз написав би їй, та не знає адреси і навіть цей лист змушений посилати шва-геру Соломії Охримовичу з проханням дописати адресу. Він по минулому з подробицями повідомляє їй про свою нову працю в бібліотеці, що влаштувався "гарно і вигідно, так що мило працювати". Повідомляє про ювілей Франка, про те, що "Громадський голос" обходиться тепер їм набагато дешевше: "не платимо редакторові (редагує Франко і я — дурно), не платимо осібної хати (редакція у мене)".
І один гарячий рядочок у самому кінці листа: "Про Вас читаю (...), що робите фурор, і радію".
Соломія не забуває і свою вчительку Фаусту Креспі і час від часу подає їй звістку про себе. Фауста відповідає їй листами, сповненими турботи й уваги.
"Мілан
Дорога Соломеа! Я вже подумала про Вас погано, як раптом приносять Вашого милого листа, що сповнив мене безмежною радістю. Ваше прекрасне серце саме таке, яким я його завжди уявляла. Воно відкрите і тверде у рішеннях і вчинках; знаючи його, я цілком впевнена, що можу покладатися на Вас з повним довір'ям. Радію з цього і люблю Вас, як рідну сестру. І Ви, у свою чергу, також завжди розраховуйте на мою відданість, любов і підтримку. Мої почуття до Вас ніколи не згаснуть, присягаюся в цьому.
Як я вже писала Вам, спорідненість наших душ очевидна, їх єднає магнетична сила. Тому я впевнена, що час підтвердить обгрунтованість наших сподівань, і все замислене нами неодмінно здійсниться.
Ваші успіхи у "Фаусті" та "Аїді" схвилювали й захопили мене. Усі мої родичі та друзі також радіють з Вашого тріумфу і передають Вам щирі й гарячі поздоровлення.
Міс Александер просто на сьомому небі. Вона бажає Вам всього найкращого. Наша спільна думка — змусити Вас приїхати восени у Мілан. Ми докладаємо всіх зусиль, щоб Ви були з нами, і робимо це не лише заради примхи, а й задля Вашого блага і майбутнього.
Барберіні остаточно ангажована "Ла Скала" і дебютуватиме в "Азрієлі" Франкетті. Я могла б багато чого розповісти, але це буде вже не лист, а справжня книжка. Впевнена, що Ви з великим успіхом співатимете і в "Трубадурі". Ця опера саме для Вас.
Тепер, коли Ви здобули популярність, намагайтеся й самі диктувати умови, тобто беріть участь в операх, які Вам до душі і де не ризикуєте перевтомити свій прекрасний голос. Співайте навіть менше, ніж спроможні, це тільки піде на користь.
Надішліть газети з перекладами рецензій, ми використаємо їх для реклами, що стане Вам у пригоді, коли повернетесь сюди. Ми всі, особливо родина мого дядька, тужимо за Вами і утішаємося лише тоді, коли одержуємо Ваші милі послання.
Дядько з тіткою та Андреїна передають Вам сердечні вітання і чекають на Ваше повернення. Я також весь час мрію про це, адже ми мусимо закінчити так добре розпочату і так швидко кинуту справу. Отже — до нас, а успіх тут забезпечено. Хвалю Вас за те, що так добре пишете. Ви ж ще навчаєтесь мови. Міцно цілую.
Фауста Креспі"
Соломія недарма просилася побувати у Пшибишевсько-го, все, що стосувалося мистецтва, цікавило її — література, живопис чи музика.
А знала вона вже стільки, що відчувала необхідність знати ще більше, і розуміла взаємозв'язок усього в мистецтві.
Вона дуже задоволена знайомством із Стефаником і Трушем. Молодий письменник, молодий художник і вона, молода співачка. Обдаровані, вони могли дуже багато зробити одне для одного.
При зустрічах із нею Стефаник іронізує, усміхається... Весело й Соломії. Цей красивий, розумний чоловік поруч: і де б вони не були, що б не говорили, на що б не звертали уваги — все раптом робилося значним, в усьому для Соломії він умів розкривати невидиму іпостась. Ось гуляють вони Плянтами. Хмариться. Збирається на дощ.
— Ви боїтеся дощу?— запитує Соломія.
— Я боюся тільки власного сумління і жінок.
— Жінок, але не співачок!
— Усі жінки — сирени... Моя мама мені любила співати.
Ой не коси, бузьку, сіна, Бо ся зросиш по коліна; Та най тота чайка косить, Що набакир шапку носить.
— Я цю пісню знаю.
— Для мене вона найкраща.
Линув дощ. Великі, подовгуваті, як насіння соняшників, краплини.
— Ага!— сказав Стефаник.— Панна Солоха ще й чарівниця? Буде вам за ці чари.— І штовхнув двері якоїсь кав'ярні.
У ній темно від дощу, сіли в куточку, кельнер довго не приходив. Василь не відривав од неї погляду, і стільки ласки й болю було в тих очах, що Соломія раптом почала жалітися на артистичне життя, на безконечне напруження волі... Як часом страх хапає за горло, паралізує ноги і як вона не може вийти на сцену, як боїться публіки... А та його доброта, що струмилася з його очей, розтоплювала її душу, і з неї разом із холодом виходило все болюче, важке.
Таку вдачу мав той високий, гарний чоловік. Нікого добрішого не знала вона в житті, ніхто не замінив його в її серці.
Він учив бачити світ у всіх його барвах і вимірах. Не були ті барви занадто яскраві, але відповідали життю і прив'язували до життя.
— Знаєте, пане Василю, сміються наді мною, що я знаю одну лише святу річ у житті — власне горло,— уздрівши запитальний погляд Стефаника, розтлумачила вона.— Наприклад, у ресторані я не їм гострого, не п'ю холодного, не терплю алкоголю, навіть найбезпечнішого. Не можу довго сидіти на банкетах, бо в мене режим, приходжу задовго перед виставою... після вистави ще залишаюсь у театрі, щоб відпочили голосниці.
Стефаник дивився на неї співчутливо і тепло.
— От бачите, яка я нещасна, десь мені мусить таки бути погано.
Підставляючи до неї ближче склянку з теплим чаєм, Стефаник вів своє:
— Бачте, забігли ми в кав'ярню, бо надворі дощ, як із цівки, а нам нема біди... Аби-то було в селі і я когось зустрів дорогою, то мусів би сказати:
"Слава йсу! Ет, то-то вцідило, як з коновки, коби хоть чисте!"
"Сохрань, господи, лише від граду, а ви звідки?"
За схованок мусів би-м щось і далі говорити: може, за соціалізм і дрібну власність, може б, говорив із ґаздинею, що сьогодні жити — каміння гризти...
І знаєте, Солохо, перед душею, перед цілим мною станула драма муки із змученими людьми в ролях. Пішов я далі. Бачу, напереді босий хлопчина підняв хрест угору. Ледве ноги волочить за собою, але на зеленкуватім єго лиці можна прочитати гордість. Несе хрест, веде похорон — головна роль. Далі йде чотири хлопчики, все по два в двох парах. Несуть труну на дручках. Оббивають хлоп'ята босі пальці по твердому камінню. Помучені. На труні віночок жовтих чічок. Бідний віночок, бідні цвіточки! За труною іде кілька бабів з вазончиками в руках. Бідні рослини, бо листя в маю мають жовте. Бідні, помучені руки на тих ва-зонках. Змучені проводжають одного замученого в землю сиру. Бідні помучені!..
Змучений і я, тож іду за своїми. Та одна баба каже мені забиратися і не робити сміху з їх похорон. Я відійшов, бо баба добре знає, хто змучений, а хто незмучений. А я, дивіться, оббріхував себе і мав за змученого. А от баба каже, що ролі для мене в тій драмі нема! Христос змучений, бо людей спасав, хлопчики — мученики нашого ладу, баби — вони мучениці, бо народили мучеників, а звідки я тут взявся! Хотів бути мучеником, не потерпівши мук? Та й заболіло моє сумління...
— І моє серце,— відізвалася сумно Соломія.— Але врешті інтелігенція мусить щось зробити для свого народу.
— А,— презирливо махнув Стефаник рукою,— я не люблю українську інтелігенцію.
