Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
На один із таких сезонів і була запрошена Соломія Крушельницька.
На ті часи у Кракові була досить численна українська колонія, яка складалася переважно зі студентів, чиновників, робітників-залізничників. Чи не першими тут з'явилися студенти-медики, оскільки медичного факультету тоді у Львівському університеті не було. Чимало українців навчалося і в Краківській школі красних мистецтв. Зустрічаючися між собою, вони незабаром організували так звану "Академічну громаду", ідейним наставником якої був Іван Франко. Місцем їх зібрань була кав'ярня Кіряка на Ринку. Там вони читали газети, журнали, обговорювали театральні вистави, які, до речі, на той час були досить різноманітними. В театрах ішли п'єси Ібсена, Гауптмана, Чехова... Виступали такі знаменитості, як Г. Моджеєвська, Е. Дузе, С. Бернар.
Краківські українці досить близько зійшлися з "Молодою Польщею", яка була спочатку звичайним літературним гуртком із талановитих молодих студентів. В. Сте-фаник, І. Труш, В. Оркан познайомилися і подружилися на все життя саме в Кракові. В. Стефаник студіює медицину, Труш учиться в художній школі, а майбутній польський письменник — ще гімназист. Через двадцять років найзнаменитішим фактом з біографії Оркана буде його знайомство напередодні першої світової війни з В. І. Леніним. Як відомо, із Кракова Ленін повернувся в Пороніно, де перебував до осені. Напередодні війни на нього надійшов донос у місцеву поліцію, яка скористалася з цього і заарештувала "небезпечного емігранта".
На захист В. І. Леніна виступила прогресивна Польща. В Закопаному ходила по руках відредагована С. Жеромським петиція до австрійського уряду, де висловлювався протест проти арешту. Оркан особисто приїхав у тій справі до новотарзького староства і вручив Казимирові Гловін-ському, повітовому комісарові в Новому Тарзі, листа, в якому стверджував, що знає Леніна "як видатного Літератора, автора численних наукових і публіцистичних творів, як ворога царизму, що змушений був залишити кордони Росії".
Отже, коли по телеграмі Соломія Крушельницька з'явилася в Кракові, вона могла розраховувати на дуже різноманітну публіку, значна частина якої була досить обізнаною з мистецтвом.
Соломія за гроші, які театр їй вислав на дорогу, обновила свої сценічні костюми, суворо дотримуючися правила, що характеристика образу починається із зовнішнього вигляду. Тим більше, що краківські театромани робили славу артистам в усій Польщі і не сподобатися їм значило б наразитися на численні прикрощі з кар^єрою.
Сподівання Соломії на гарно складений репертуар справдилися. Вже на другий день по приїзді вона мала співати в "Трубадурі", а ще через два дні у вагнерівському "Лоенгріні". Після того як їй вдалося прослухати у Відні Феліцію Литвин у ролі Ельзи, Соломія вирішила дещо змінити трактування головної героїні. Традиційно партію Ельзи довіряли драматичним або лірико-драматичним сопрано, і образу надавався вольовий, енергійний характер. Соломіїна характеристика Ельзи наближалася радше до образу, в майбутньому створеного великою російською співачкою Неждановою: Ельза є людиною, що живе в світі ідеальних уявлень, а жорстокість і несправедливість реального світу їй просто не зрозумілі.
Хоча опера була написана в сорокових роках, для Соломії вона була надзвичайно сучасною, насамперед проблемами добра і зла.
Майбутнє доведе, що Крушельницька, так інтерпретуючи образ Ельзи, мала рацію. Особливо це підтвердиться, коли партію Лоенгріна виконає такий визначний співак, як Леонід Собінов. Його так само не задовольняло традиційне трактування образу Лоенгріна, він не погоджувався з начебто войовничим його характером. "Це був дуже юний рицар,— напише він в 1905 році,— який набув всеосяжного знання, сильний духом, але йому бракувало віри. Він прийшов на землю, щоб знайти цю віру. Від коханої жінки він вимагає перш за все віри. Трагедія і полягає в тому, що віра і знання несумісні".
Соломіїна Ельза не витримувала іспиту на беззастережну віру, підозрою відплатила Лоенгрінові за добро... І вирішувала Соломія цг питання не тільки для героїні. Чи то неминуче — за добро платити як за якийсь товар? Хіба не так було з Лоенгріном? Хіба не так було з нею?
Театр заповнився вщерть. Соломія стояла біля куліс, зосереджена, холодна...
"Чи здатна така холодна натура створити мрійливу, лагідну Ельзу?"— думалося заповзятим "закулісним" театралам.
А Соломія й справді з реального життя довкола себе, здається, нічого не чула і не бачила. Прислухаючися до оркестрового вступу, де прозоро вели свою партію скрипки, вона линула у дивне царство Грааля, Країни мрій, які ніколи не здійснюються. Це було для неї зараз єдиною реальністю, і на сцену вона пішла легко, ніби нарешті тут мала збутися її власна мрія.
Зал завмер, не чулося звичайних порухів, шелесту. Бо на сцені стояла справжня Ельза, напевно така, яку бачив у своїй уяві Вагнер. Перші слова її оповіді "Пам'ятаю, як молилася, тяжко журячись душею" викликали легке тремтіння. Драматичне напруження на сцені зростало, а в залі спадала холодна напруга і загорявся вогонь співпереживання...
Опера наповнилася чистотою і вірою, вона розтопила кригу зверхності в краківського глядача. Що робили по виставі студенти, в тому числі і з української колонії, важко було собі уявити! Квіти, оплески, виклики... Чим скромніше вклонялася Соломія, тим більше шаленів зал.
За годину, коли вона із сестрою вийшла з театру, майже половина глядачів чекала на неї перед входом. Почулися вигуки "браво", "браво", а потім студенти випрягли з коляски коней і потягли її сонними краківськими вулицями. Перелякані обивателі часом відчиняли кватирки і питали одне одного:
— Проше пана, цо єст?
— Нєстети, гайдамаки?
— А ніц, то гратулюйон млоду сьпєвачку Крушельніцку.
— Цєкаве...— роздумував хвилину обиватель, а потім, оглянувшися, чи не чує жінка, додавав:— Муше пуйсць...
Соломія сиділа в кареті мовчки, наче гук і гомін навколо зовсім її не обходили.
— Чи ти задоволена? — шепнула їй збуджена Оленка.
— Не знаю,— відповіла Соломія й заплющила очі.
Соломія казала правду, вона справді не знала, чи була задоволена своїми успіхами. їй все здавалося, що докладено ще мало сил, мало прочитано, замало грунту під її ногами. Та успіх окрилював її, додавав сили зробити свої виступи ще вартіснішими.
Краків їй сподобався. Кожного дня об одинадцятій ранку виходила вона прогулятися на Плянти, прислухаючися до мелодій маріацьких дзвонів, діставалася до ринку, де могла спостерігати щоденне життя краків'ян. Після спектаклю її часто провідували різні люди.
Одного разу хтось постукав так несміло-несміло... На порозі стояло двоє. Один білявий, із хвилястим волоссям, другий похмурий — циганкуватий. Обоє вищі середнього зросту.
— Добридень! — так чемно, як діти, привіталися.
— Добрий вечір! — усміхнулася Соломія.— Сідайте. Ви з Галичини?
— Нас прислав до вас Павлик...— похмуро почав циганкуватий,— казав: ви наша землячка... А тут така пані... як царівна! — сказав і всміхнувся, і все обличчя йому наче розвиднилося. Став одразу своїм.— Я — Стефаник Василь, студент медицини, а це Труш Іван, учиться на маляра...
— Але ж сідайте... Я зараз сестру покличу, бо десь вона тут, у театрі...
Вони трохи посиділи, побалакали, а потім гості запросили дівчат до кав'ярні.
— Ходімо,— наполягав Стефаник,— не пожалкуєте. Краківські кав'ярні — то зовсім особлива частина міста... її так само треба знати! Все суспільне життя зосереджено в них, і вони так само, як суспільство, діляться на класи.
— Як це? — зацікавилася Соломія.
— Кожен клас, тобто група людей, має свою кав'ярню... От наші з України збираються у кав'ярні Кіряка...
— А ваш клас,— засміявся Труш,— артисти ходять до Турлінського в ресторан "Під павичем"...
— Правда, тепер,— втрутився знов у розмову Стефаник,— частина ваших колег перенеслась на вулицю Флоріанську до "Міхалкової ями"...
— А до якої ями ви запрошуєте нас? — розсміялася і собі Соломія.
— Вас, панно Солохо,— віднині Стефаник називатиме її тільки так: Солошка, Солоха,— не можна водити до жодної ями, вас треба возвеличувати, і тому ми запрошуємо вас До кав'ярні "Павич".
— Але ж, Василю, там засідає Пшибишевський.
— Нічого, подивимся на нього. До речі, я вже давно збираюся зазнайомитися з ним. Кажуть, він багато п'є і в алкогольнім екстазі пише, потім, знесилений, б'є, що бачить у хаті, свариться з жінкою.
— А жінка в нього дивна особа!
— Гарна?— зацікавилася Оленка.
— Та, знаєте,— зніяковів Труш,— це щось таке, що не дається до окреслення: гарна — негарна... Це набагато складніше... її любив і малював норвезький художник Мунк.
— А, знаю,— пожвавішала Соломія,— я колись читала про його виставку в Берліні. Там була ще ця незвичайна картина... як же... ага... "Мадонна".
— Ну, це вже не моя тема,— махнув безнадійно рукою Стефаник,— мене дратує такий живопис.
— Він не може тебе дратувати,— розсердився Труш,— це справжнє мистецтво. А справжнє...
— Можливо,— примирливо буркнув Стефаник,— можливо, воно і справжнє, тільки якесь безвстидне.
— А хто такий Пшибишевський?
— Польський літератор-декадент, а навколо нього багато молодих поетів, які назвали себе "Молодою Польщею".
— Так ось,— вів далі Труш,— картини Мунка не без-встидні, а страшні, вони створені всі в одному психологічному ключі — трагічного сприймання світу. Це не без-встидство... це його право бачити світ таким, як він здатний бачити і відтворювати його.
— А мене,— заводився Стефаник,— не обходить його світ...
— Вибачте,— кинув Труш дівчатам,— тебе ніхто не примушує дивитися Мунка, він тобі не подобається, прошу... але це зовсім не значить — через те, що він тобі не подобається, він мусить зникнути. Кожен художник відтворює певну іпостась людства...
— А відтворюючи її, він її пропагує... пропагує навіть тим, хто його не сприймає.
— То, може, ти пристосуєш світ до свого розуміння замість того, щоб своє розуміння припасовувати до нього?..
Баталія розгорялася. Соломія зрозуміла, що ця розмова має під собою давні підвалини.
— То, може, ми все-таки підемо до кав'ярні? На жаль, я мушу дотримуватися режиму і довго не зможу з вами бавитися. А поки ми будемо йти, ви, Іване, розкажіть нам, що там такого надзвичайного в картинах Мунка?
Поки Соломія з Оленкою збиралися, Труш усе говорив, говорив, упевнений, що тепер Стефаникові буде незручно його зупинити.
— ...Мунк не мав собі рівних у майстерності використовувати експресіоністичні властивості гравюри.
