Тихий Дін - Михайло Шолохов
— Ото ж бо без рідної неньки.
— Самому й дихнути ніколи, а мачуха крізь пальці дивиться...
Якось сторож Давидко безпалий розказував. "Дивлюся опівночі, а в крайнє вікно добивається чоловік. Ну, думаю, злодій до — Платоновича. Підбігаю, значить.—Що за їден? Поліцаю, сюди! А це ж він і є, Митько!— Дівчата нині, трясця їм, пішли...
—. Митько моєму Микишці розписував: "свататиму,
мовляв".
— Хай хоч трохи смарклю витре!
— Присилував її, чувати, зґвалтував...
— І-і-і-, кумасю, сучка не схоче, то й пес не скоче.
Текли вулицями й завулками чутки-чуточки... Мазали досі чисте ім'я дівчини, мов ті нові ворота густим дьогтем...
Впала неслава на залисілу голову Сергія Платоновича, мов той трям з рештовання на людину, що повз іде, і придавила —до землі.
Два дні не виходив ані до крамниці, ані на млин. Челядь, що містилася внизу, з'являлася тільки перед обідом.
На' третій день запрягли Сергієві Платоновичу в бігунки сірого в яблуках жеребця, поїхав до станції, велично й неприступно киваючи головою зустрічним козакам. А слідом за ним прошелестіла з двору полискуючи лаком віденська коляса. Кучер Омелян, слинячи прикипілу до посивілої борідки вигнуту люлечку, розібрав синій шовк віжок, і пара вороних, виграючи, зацокали вулицею. За кручею Омеляно-вої спини виднілася бліда Лисавета. Легеньку валізку держала в руках і невесело посміхалася: махала рукавичкою Володимирові та мачусі, що стояли коло воріт. Пантелей Прокопович, шкутильгаючи з крамниці, поцікавився, звертаючись до дворака Микити:
— Куда ж вирушила панянка?
І той, розуміючи цю нехитру людську цікавість, відповів:
— До Москви, в науку, курси проходити.
Другого дня сталася подія, перекази про яку довго переминали і коло Дону, і під тінню колодязних журавлів, і на прогоні... Смерком (із степу прокуріла вже череда) прийшов до Сергія Платоновича Митько (навмисно припізнився, щоб не бачили люди). Не просто собі прийшов, а сватати доньку його Лисавету.
До цього бачився він з нею разів з чотири, не більше. Під час останньої зустрічі між ними відбулась така розмова:
— Виходь за мене заміж, Лисавето, а?
— Дурниці!
— Жалітиму, кохатиму... Працювати в нас є кому, будеш коло вікна сидіти, книжки читатимеш.
— Дурний ти!
Митько образився і замовкнув. Пішов того вечора додому рано, а вранці заявив здивованому Миронові Григоровичу.
— Тату, одружи.
— Перехристись!
— Справді, не жартома говорю.
— Приспічило?
— Киньте бо...
— Котра ж зачепила, чи не Мартонька часом?
— Засилай старостів до Сергія Платоновича.
Мирон Григорович акуратно розложив на лаві чоботарський струмент (лагодив він шлеї), хахикнув.
—'Ти, синку, нині веселий, бачу.
Митько уперся на своїм, як той бугай в стінку, батько скипів:
— Дурень! У Сергія Платоновича капіталу понад сто тисяч: купець, а ти?.. Іди звідси, не придурюйся, а то от шлеєю оперіщу жениха цього!
— У нас дванадцять пар волів, статок он який, знов же він мужик, а ми козаки.
— Геть! — коротко наказав Мирон Григорович, що не любив довго розводитись.
Митько зустрів співчуття тільки в діда Гришаки. Той приплентався до сина, цокаючи костуром по підлозі.
— Мироне!
— Ну?
— Чом противишся? Коли хлопцеві припало якраз...
— Тату, ви — чисто дитина, істинний бог! Вже Дмитро дурний, а ви надиво..;
— Цить! — пристукнув дід Гришака. — Хіба ми їм нерівня? Він за честь повинен узяти, що за його доньку син козака сватається. Віддасть з руками і з тельбухами. Ми люди по всій окрузі знані. Не злидні які, а господарі! Тож бо й є! їдь, Мирошко, годі там! У посаг млин хай дає! Проси!
Мирон Григорович запихкав і пішов надвір, а Митько вирішив дочекатися вечора й піти самому — знав, що батькова впертість, як в'яз на корінні: гнутись — гнеться, а зламати і не намагайся.
Дійшов до парадного, посвистуючи, а тут сторопів. Потоптався і пішов через двір. На ганкові запитав у покоївки, що гриміла накрахмаленим фартухом.
— Сам удома?
--— Чай п'ють. Почекай. {
Сів, почекав, викурив цигарку, і послинивши пальці, погасив, а недокурка густо розмазав по підлозі. Сергій Платонович вийшов, обмітаючи з жилетки крихти сухаря, побачив і сплюснув брови.
— Проходьте.
Митько перший увійшов до прохолодного, що пах книжками та тютюном, кабінету, відчув, що тієї сміливосте, якою