Мобі Дік - Герман Мелвілл

Як і капітан Пелег, капітан Білдед був заможний китобій, що вже пішов на спочинок. Та на відміну від капітана Пелега, який ні на крихту не дбав про так звані «поважні речі», ба навіть більше - вважав ті самі «поважні речі» марницею з марниць,- капітан Білдед не тільки змалечку дістав виховання, відповідне поглядам найсуворішого нентакітського квакерства, а й усе його подальше життя, зокрема те, що він побачив стільки голеньких, гарненьких остров’янок за мисом Горн,- усе це ані на йоту не зачепило в ньому природженого квакера, не розстебнуло бодай одного гапличка на його жилетці. І все ж, попри таку незмінність, достойному капітанові Білдедові трохи бракувало звичайнісінької послідовності. Хоч із релігійних мотивів він відмовлявся брати в руки зброю для захисту країни від чужоземних напасників, та сам поводився по всій Атлантиці й Тихому океану як напасник; завзятий ворог розлиття людської крові, сам він, одначе, не скидаючи свого простого квакерського каптана, розливав кров левіафанів цілими річками. І яким чином тепер, вступивши в сповнену роздумів вечірню пору свого життя, побожний Білдед примирював у своїх спогадах ці речі, я не знаю; та вони, здається, не дуже його й непокоїли, і дуже ймовірно, що він давно вже прийшов до мудрого й розважного переконання, ніби релігія - це одне діло, а повсякденне життя в нашому світі - зовсім інше. Бо в цьому світі виплачують дивіденди. Піднявшись від малого юнги в куценькій одежині з найубогішої рядюги до гарпунника в гарній безрукавці з викругленими полами, а далі ставши старшиною китобійного човна, першим помічником капітана, капітаном і, врешті, судновласником, Білдед, як я вже згадував, закінчив свою повну пригод кар’єру в достойному віці - шістдесят років,- зовсім відійшовши від справ і присвятивши решту днів своїх спокійному споживанню чесно заробленої ренти.

Так ось, цей Білдед, мушу на превеликий свій жаль відзначити, здобув славу невиправного старого жмикрута, а за часів морської служби - суворого, немилосердного визискувача підлеглих. Мені розповідали в Нентакіті - хоча повірити в це й нелегко,- ніби, коли він командував старим китобійним кораблем з Каттегату, його команду по прибутті до порту майже всю переносили з корабля до шпиталю, такі змучені та покалічені були ті люди. Як на побожну людину, а надто на квакера, він був, лагідно кажучи, занадто твердошкурий. Правда, він, кажуть, ніколи не лаяв своїх підлеглих, але якимсь чином умів вичавлювати з них неймовірно багато тяжкої, нелюдськи напруженої праці. Коли Білдед служив старшим помічником капітана, від пильного погляду його бурих очей будь-хто з команди щулився, мерщій хапався за молоток, чи за швайку, чи за абищо і починав працювати мов несамовитий - байдуже, що то була за робота. Лінощі, неробство при його появі танули, зникали, і вся його постать являла собою яскраве втілення практичної вдачі. На його довгих сухих кістках не було й унції зайвої плоті, він не носив навіть бороди, бо його підборіддя ощадливо вкривав м’який пушок, подібний до витертого ворсу на його крислатому капелюсі.

Оце такий був чоловік, що сидів на поперечному брусі, коли я вслід за капітаном Пелегом увійшов до каюти. Та каюта була зовсім низенька, і в ній, прямий, мов кілок, сидів старий Білдед: він завжди сидів так, ні на що не спираючись, аби не витиралася спина. Поруч нього лежав капелюх із широкими крисами; ноги в Білдеда були поставлені рівненько, бурий каптан застебнутий під саму шию, на носі він мав окуляри і з глибокою увагою читав грубезну книгу.

- Білдеде! - гукнув капітан Пелег.- Знов читаємо, еге? Ти вже, скільки я знаю, тридцять років довбеш оту Біблію. Ну, багато вже подужав, Білдеде?

Давно вже звиклий до таких блюзнірських балачок з уст свого давнього друзяки-моряка, Білдед наче й не помітив нешанобливого тону. Він спокійно звів очі, побачив мене й глянув на Пелега запитливо.

- Каже, що хоче до нас, Білдеде,- пояснив Пелег.- Найнятись хоче.

- Істинно хочеш? - глухим голосом спитав Білдед, обернувшись до мене.

- Істинно хочу,- відповів я, мимохіть наслідуючи квакерську говірку.

- Як він тобі здається, Білдеде? - спитав Пелег.

- Годиться,- відповів Білдед, обдивившись мене, а тоді знову схилився над книжкою й досить голосно замурмотів, читаючи.

Я подумав, що зроду ще не бачив такого химерного старого квакера. А надто химерна була різниця між ним і галасливим Пелегом, його давнім приятелем і колегою-моряком. Та я не сказав нічого, тільки уважно оглядівся довкола себе. А Пелег відчинив скриню, видобув звідти суднові папери, поставив перед собою чорнильницю, взяв ручку з пером і сів за столик. Мені спало на думку, що саме час обміркувати, на яких же умовах я згоден найнятись у китобійний рейс. Я вже знав, що в цьому промислі не одержують платні, але вся команда, з капітаном включно, дістає певні частки від прибутку, звані паями, і що ці паї пропорційні важливості обов’язків того чи того члена екіпажу. Я розумів також, що, будучи в китоловстві зеленим новачком, не зможу дістати великий пай; та все ж я вважав себе вже більш-менш бувалим моряком, умів стернувати, сточувати линви тощо, а тому був певен, що мені - як судити з усього, що я чув,- запропонують принаймні одну двісті сімдесят п’яту частину чистого прибутку, який дасть плавання,- хай, там уже скільки буде того прибутку. І хоч двісті сімдесят п’ятий пай, як висловлюються китобої, це досить «далекий пай», та все ж це краще, ніж нічого, і коли рейс пройде успішно, цього паю вистачить на оплату одежі, яку я зношу в плаванні, не кажучи вже про те, що три роки я не платитиму й мідяка за харчі та помешкання.

Можливо, хтось подумає, що це не дуже вдалий шлях до нагромадження царських багатств,- та й справді, це зовсім невдалий шлях до такої мети. Одначе я належу до тих людей, котрі ніколи не прагнули царського багатства, і буваю цілком задоволений тоді, коли світ ладен давати мені харч та помешкання, поки я перебуваю в цьому, так би мовити, заїзді «Під грозовою хмарою». І загалом я гадав, що двісті сімдесят п’ятий пай для мене буде цілком справедливий, але не здивувався б і тоді, коли мені, зваживши на мої широкі плечі, запропонували б двохсотий.

Щоправда, одна річ не дозволяла