Мобі Дік - Герман Мелвілл

- Ти розмовляєш із капітаном Пелегом - ось із ким ти розмовляєш, хлопче. Моя й капітана Білдеда робота - споряджати «Пеквод» у плавання, забезпечувати його всім, чим треба, в тому числі командою. Ми власники судна на паях і комерційні агенти. Та що я хотів тобі сказати: коли тобі, як ти щойно хвалився, цікаво, що це таке китобійний промисел, то я тобі можу показати, що воно таке, поки ти ще не вліз у це діло з головою - так, що назад буде пізно. Глянь на капітана Ахава, хлопче, і ти побачиш, що в нього тільки одна нога.

- Тобто як, сер? Ви хочете сказати, що другу йому відкусив кит?

- Відкусив кит? Юначе, її зжер, зжував, схрупав найстрахітніший пармацетник, та ще й разом з човном! Ой-ой-ой!

Мене трохи стривожив цей вибух почуттів, а може, й зворушило щире співчуття, яке звучало в заключному вигуку, але я відповів так спокійно, як тільки міг:

- Я не маю сумніву, сер, що ви кажете правду, але звідки ж я мав знати, що саме той ваш кит був такий надзвичайно хижий та лютий. А втім, і справді можна було здогадатися по самій пригоді.

- Слухай, хлопче, слова в тебе якісь аж надто м’які, беззубі, наче ти й не вмієш сказати гостріше. Ти й правда бував уже в морі? Не брешеш?

- Сер,- відповів я.- Здається, я вже повідомив, що чотири рази ходив у море на торговельному…

- Годі! Ти не забувай, що я сказав тобі про твої торговельні судна, і не дратуй мене, чуєш? Не хочу я слухати про них. Та давай уже порозуміємось. Я тобі показав одним краєчком, що воно таке китобійний промисел. Ти ще й тепер хочеш найнятись до нас?

- Хочу, сер.

- Славно, славно. Ну, а стане в тебе духу пожбурити гарпун живому китові в горлянку, а тоді й самому стрибнути за тим гарпуном? Відповідай, хутко!

- Стане, сер, коли вже неминуче треба буде так зробити, тобто коли вже не буде іншої ради… Та сподіваюся, що цього не трапиться.

- Знову славно. Але ж ти надумав найнятись на китолова не тільки аби скуштувати самому, що воно таке китобійний промисел, а ще й світ хотів побачити? Чи не так ти сказав? Здається, так? Ну, то йди отуди, на ніс, та подивись у навітряний бік. А тоді вернешся й скажеш, що ти там бачив.

Якусь мить я стояв трохи спантеличений цією химерною вимогою, не знаючи, як її сприймати: поважно чи за жарт. Але всі зморщечки біля очей капітана Пелега стяглись в один похмурий погляд, і я кинувся виконувати наказ.

Перейшовши на ніс корабля, я подивився звідти в навітряний бік. Заякорене судно, погойдуючись на припливній хвилі, саме поверталося носом до чистого моря. Краєвид переді мною був безмежний, але вкрай одноманітний і невеселий; я не міг добачити аніякісінького розмаїття.

- Ну, то доповідай,- сказав Пелег, коли я вернувся.- Що ти там побачив?

- Небагато,- відказав я.- Вода, та й усе. Правда, обрій чистий, але, здається, насувається шквал.

- Ну, то якого ж іще світу хочеш ти побачити? Хочеш обійти мис Горн, аби надивитися на отаке самісіньке, га? Хіба ти мало бачиш світу, не сходячи з місця?

Я знову трохи спантеличився, але мені неодмінно треба було вирушити в море на китобійному судні, а «Пеквод» - судно не гірше за інші; як на мене, то воно найкраще з усіх, і все це я знову сказав капітанові Пелегові. Переконавшися, що моя постанова тверда, він висловив готовність найняти мене.

- Можеш, коли хочеш, тут-таки підписати умову,- додав він.- Ходімо зі мною.- І повів мене на палубу, до капітанської каюти.

Там сидів на поперечному брусі якийсь украй чудний на вигляд чолов’яга. Виявилося, що це капітан Білдед: він разом з капітаном Пелегом був одним з найбагатших серед пайових власників судна, бо інші паї, як то часто буває в цих краях, належали численним дрібним рантьє - вдовам, сиротам, годованцям. Кожне з них оплатило в судні половину шпангоута, або фут палубного настилу, або цвях чи два. Нентакітці вкладають свої гроші в китобійні судна так само, як ви вкладаєте свої в надійні державні папери, що дають добрий процент.

Білдед, як і Пелег,- та, власне, й більшість нентакітців,- був квакером, бо перші поселенці на цьому острові належали саме до цієї секти,- донині його жителі загалом незвичайною мірою зберігають характерні прикмети квакерства, тільки в суміші з багатьма іншими рисами натури, часто зовсім чужими йому, навіть несумісними з ним. Бо декотрі з цих квакерів - найзухваліші відчайдухи серед усіх моряків та китобоїв. Вони - бойові квакери, квакери з лихвою.

Отож серед них є чимало людей, що мають біблійні імена - цього звичаю на острові дотримуються напрочуд ревно,- і змалечку, природним шляхом засвоїли пишномовну квакерську говірку, зокрема звичку звертатися до всіх на «ти», але не фамільярно, а урочисто, ніби вони кажуть не «ти», а «о ти!»,- і водночас їхнє життя таке сповнене карколомних пригод, відваги, зухвальства й непогамовності, що зі згаданими вище невигубними, набутими змалечку якостями змішуються тисячі яскравих рис вдачі, гідних хіба скандінавського вікінга або поетичного язичника-римлянина. А коли такі риси поєднуються в людині, від природи наділеній великою силою духу, в людині з могутнім мозком і потужним серцем, а до того ж привченій мислити нетрадиційно і незалежно незліченними довгими нічним вахтами в далеких морях, під небаченими в нас сузір’ями, в людині, що черпала всі життєві враження, приємні й страшні, прямо з чистого, щедрого й довірливого серця природи і переважно завдяки цьому, хоч і не без допомоги випадкових сприятливих обставин, навчилася сміливої, крутої й гордої мови,- така людина вирізняється з усього народу як могутня, велична постать, створена для високих трагедій. І коли навіть на самому денці її вдачі таяться чи то природжені, чи то набуті хворобливі нахили, яких вона чи не може подолати, чи не дуже й прагне,- це нітрохи не зменшує драматизму. Бо всі трагічно великі люди завдячують ту свою трагічну велич саме якійсь хворобливості. Тож будьте певні, о юні честолюбці: всяка земна велич - це тільки хвороба. Одначе ми тепер маємо справу з людиною не такою, а зовсім інакшою; і все ж, коли в