Мобі Дік - Герман Мелвілл

- Цебто яка тріска, шановна пані? - перепитав я дуже чемно.

- Тріска чи слимак? - знову спитала вона.

- Слимак на вечерю? Холодний слимак? Ви це хотіли сказати, місіс Фойда? - відказав я.- Досить холодна й слизька зустріч, як на зимову пору, чи не правда, місіс Фойда?

Та господиня, очевидно, поспішала долаятися з чоловіком у ліловій сорочці, що чекав продовження лайки на ганку, і, мабуть, почула тільки слово «слимак», а тому підбігла до відчинених дверей кухні й гукнула:

- Слимак на двох!

- Квіквегу,- спитав я.- Як ти гадаєш: чи вистачить нам двом на вечерю одного слимака?

Одначе тепло та смачні запахи, що ними тягло з кухні, спростовували таку невеселу перспективу. А коли нам подали чаудер, таємниця розкрилася в дуже приємний спосіб. Ох, любі мої друзі, послухайте-но! Той чаудер був зготований з дрібних соковитих слимачків, не більших за ліщинові горішки, заправлений товченими морськими сухарями й тоненько нарізаним свинячим салом, политий маслом і щедро присмачений сіллю та перцем. Плавання в таку холодну погоду розпалило наш апетит, а для Квіквега до того ж це була улюблена страва з дарів моря; крім того, чаудер і справді був смачнющий, тож ми впоралися з ним дуже швидко. Я відхилився на спинку стільця, щоб передихнути, і мені згадалося, як місіс Фойда спитала щодо слимака й тріски. Я вирішив провести один невеличкий дослід: підійшов до кухонних дверей, з сильним притиском вимовив слово «тріска» і знову сів. За хвильку з кухні ще раз війнуло смачним пахом, тільки вже інакшим, і незабаром перед нами поставили чудовий чаудер з тріски.

Ми заходились коло нього. Стромляючи ложку в миску, я подумав: а чи не відіб’ється ця страва на наших розумових здібностях? Може, недарма існує ота приказка: «У нього в голові чаудер?»

- Диви, Квіквегу! То не живий вугор у тебе в мисці? Де твій гарпун?

«Казани» були найрибнішим серед усіх рибних місць і цілком заслуговували на свою назву, бо там завжди кипіли казани з чаудером. Риба на сніданок, риба на вечерю, поки вам не почне здаватися, що у вас із-під одежі вже випинаються риб’ячі кістки. Вулиця перед будинком була замощена скойками. Місіс Фойда носила намисто з відполірованих тріскових хребців, а рахункові книги Фінеаса Фойди були оправлені в чудову стару акулячу шкіру. Молоко в заїзді відгонило рибою, і я довго не міг зрозуміти чому, поки одного ранку, прогулюючись берегом поміж рибальськими човнами, побачив Фінеасову рябу корову, що паслась на рибних покидьках. Вона поважно виступала на піску, і ратиці у неї були взуті у відрізані тріскові голови, наче в капці, ще й дуже стоптані, я вас запевняю.

Докінчивши вечерю, ми дістали каганчик та вказівки місіс Фойди, як пройти до ліжка. Та коли Квіквег уже ступив поперед мене на сходи, господиня простягла руку й зажадала, щоб він віддав їй гарпун: вона, мовляв, не дозволяє держати гарпуни в кімнатах.

- А чому? - поцікавився я.- Кожен справжній китобій кладе свій гарпун до себе в ліжко, та чом би й ні?

- Бо це небезпечне діло,- відповіла вона.- Відколи молодий Стігс, вернувшися з отого нещасливого плавання - вони тоді проплавали чотири з половиною роки й привезли всього троє барил лою,- наклав на себе руки (його знайшли мертвого в моїй задній кімнаті), я не дозволяю постояльцям брати на ніч до спальні таку небезпечну зброю. Отож, містере Квіквег,- вона-бо вже знала, як його звуть,- я заберу у вас цю залізяку, а вранці поверну. Але якого чаудеру ви хочете на снідання, хлопці? Слимака чи тріски?

- І того, й того,- відповів я.- Та ще б на переміну зо два копчених оселедці.

16
КОРАБЕЛЬ

Уночі ми довго укладали плани на завтра. Але, на мій подив і неабияке збентеження, Квіквег заявив мені, що він довго радився з Йоджо - так звали його чорного божка - і той сказав йому двічі чи тричі, та ще й дуже наполегливо, що нам не треба вдвох іти до китобійної гавані, щоб вибрати корабель, на який ми наймемося. Натомість Йоджо дуже серйозно наполягав на тому, щоб вибір корабля полишити на мене самого, бо він, Йоджо, мав намір допомогти нам і вже нагледів той корабель, а коли, я, Ізмаїл, сам піду його шукати, то неминуче натраплю на нього, хоч на перший погляд це буде цілковита випадковість. І на той корабель я повинен негайно найнятись, поки що не зважаючи на Квіквега.

Я забув згадати раніше, що Квіквег у багатьох справах твердо покладався на несхибність присуду Йоджо і на його дивовижну проникливість, а тому обдаровував його щирою шанобою, як досить доброго божка, що, можливо, завжди зичить нам удачі, тільки не завжди спромагається здійснити свої добрі наміри.

Мушу сказати, що ця думка Квіквега, чи радше Йоджо, щодо вибору судна зовсім не сподобалась мені. Доти я покладав у цій справі великі надії на Квіквегову мудрість і досвід, гадаючи, що саме він зуміє вибрати китобійний корабель, якому найбезпечніше буде довірити наше життя й наші долі. Та всі мої докази не справили на Квіквега ніякого враження, і я мусив змиритися; а тоді зразу взявся за діло рішуче й завзято, щоб уже швидше залагодити цю дрібничку.

Другого ж таки ранку Квіквег зачинився з Йоджо в нашій кімнаті - той день, як мені здалося, був для них чимсь на взірець великого посту чи магометанського рамазану, днем постування, смирення та молитов (я так ніколи й не зміг збагнути цього в подробицях, бо, хоча брався кілька разів, одначе не спромігся засвоїти всі Квіквегові обряди та його тридцять дев’ять заповідей). А я, лишивши товариша поститись і курити люльку-томагавк, а Йоджо - грітися біля жертовного багаття зі стружок, подався до гавані. Повештавшись там довгенько й порозпитувавши кого трапилось, я з’ясував, що тепер у гавані є троє суден, які готуються в трирічне плавання: «Чортиця», «Лагоминка» і «Пеквод». Чому «Чортицю» названо саме так, не знаю; назва «Лагоминка» пояснення не потребує; а «Пеквод», як ви, напевне, самі пригадуєте,- це назва славнозвісного племені массачусетських індіанців, тепер вимерлого, як стародавні мідійці. Я обдивився й обнюхав «Чортицю», від неї перескочив до «Лагоминки» і, нарешті, зійшов на палубу «Пеквода», якийсь час оглядав його, а