Домбі і син - Чарльз Діккенс

з того ж боку каміна, де сиділа сама, а не навпроти, як раніше. Тут він і сидів - у кутку між решіткою і місіс Піпчін, в тіні чорних шовків,- і вивчав щонайменшу риску та зморшку на її обличчі, вдивляючись в її жорстке сіре око так пильно, що місіс Піпчін іноді заплющувала очі, вдаючи ніби спить. У місіс Піпчін був старий чорний кіт, що звичайно вдоволено муркотів, згорнувшись клубочком під самою решіткою, і кліпав очима на вогонь, доки зіниці його перетворювались на два знаки оклику. Коли вони всі втрьох сиділи отак перед каміном, шановна стара леді,- хай вона вже дарує нам,- скидалася на відьму, а Поль і кіт - на її нечистих помагачів. Було б не дивина, якби однієї хуртовинної ночі вони всі разом шугнули в комин і пощезли навіки.

Проте цього так ніколи й не сталося. Коли сутеніло, кіт і Поль, а також місіс Піпчін завжди сиділи на своїх місцях, і Поль, уникаючи товариства юного Бісерстона, щовечора вивчав місіс Піпчін, кота і вогонь, ніби це був тритомний трактат з некромантії.

Місіс Уїкем мала свою думку щодо дивацтв Поля. І, остаточно утвердившись у своїх пригнічених настроях завдяки спогляданню димарів за вікнами, голосінню вітру, та й узагалі нудячись світом (хай би хоч земля репнула,- казала вона в тузі), Уїкем дійшла найгірших висновків. Однією з особливостей політики місіс Піпчін було бажання вберегти свою «молоду потіпаху» (родова назва для всіх її служниць) від спілкування з місіс Уїкем. Для цього вона чимало часу витрачала на те, щоб ховатися за дверима й вихоплюватись звідти саме тоді, як ця віддана їй дівчина підходила до кімнати місіс Уїкем. Але Бері могла тут бувати й розмовляти коли їй завгодно,- з огляду на численні обов’язки, що їх вона виконувала вдень і вночі. Перед нею й розважала своє серце місіс Уїкем.

- Який він гарненький, коли спить! - мовила Бері, що, принісши місіс Уїкем вечерю, замилувалась Полем у ліжечку.

- Ах! - зітхнула місіс Уїкем,- такий він і має бути.

- Та не поганий він і тоді, як не спить,- зауважила Бері.

- Так, мадам. О, так! Але не гірша була й донька мого дядька, Бетсі Джейн,- сказала місіс Уїкем.

Бері, схоже, була не проти встановити зв’язок між Полем Домбі й дочкою дядька місіс Уїкем.

- Жінка мого дядька,- вела далі місіс Уїкем,- померла так само, як і його матуся. А дядькова донька теж бувала отака, як містер Поль. Дядькова донька часом такий страх на людей наводила, що ну!

- Як? - зацікавилась Бері.

- Я б нізащо не згодилась пересидіти ніч з Бетсі Джейн,- сказала місіс Уїкем,- навіть якби назавтра в мого чоловіка мала бути власна крамниця. Ні, я б нізащо не пішла на це, міс Бері.

Ясна річ, міс Бері спитала: чому? Та місіс Уїкем, як це звичайно роблять деякі жіночки в такій ситуації, не переймаючись, гнула своєї:

- Бетсі Джейн,- сказала вона,- була таке любе дитятко, що кращого годі й бажати. Я і не бажала б кращого. Всі хвороби, на які хворіють діти, Бетсі Джейн перебула. Корчі для неї була така ж звичайна річ, як прищі для вас, міс Бері.

Міс Бері мимохіть зморщила носа.

- Але до Бетсі Джейн,- тут місіс Уїкем стишила голос, озираючись довкола й глянувши на Поля,- до Бетсі Джейн, коли та лежала в колисці, приходила її покійна мати. Я не можу сказати, ні як це було, ні коли це було; не можу сказати також, чи знало про це любе дитятко, але небіжка мати таки пильнувала його, міс Бері! Скажете - нісенітниця? Я не ображуся, міс. Я за те, щоб ви з чистим сумлінням могли вважати це нісенітницею. Може, тоді вам краще житиметься у цьому - даруйте на слові - кладовищі, а не домі, що мене в могилу заганяє. Містер Поль спить чогось неспокійно,- погладьте його по спинці.

- Ви, певне, гадаєте,- сказала міс Бері, обережно виконуючи те, про що її прошено,- що й Поля доглядала його мати?

- На Бетсі Джейн,- урочистим тоном провадила місіс Уїкем,- находило таке ж, як і на цю дитину, і мінялася вона так само, як він. Я бачила, і то не раз, як вона сиділа так і думала, думала, думала без кінця, як і він. Я бачила, і не раз, як вона виглядала при цьому,- стара-престара, знов-таки, як він. Я чула, і не раз, як вона розмовляє - точнісінько, як він. Я вважаю, що ця дитина й Бетсі Джейн - одного кореня, міс Бері.

- А дочка вашого дядька жива ще? - поцікавилась міс Бері.

- Так, міс, вона жива,- відповіла місіс Уїкем, тріумфуючи, бо міс Бері, очевидно, чекала протилежного.- Вона жива, заміжня, і чоловік у неї - срібляр. О так, міс, вона - жива! - повторила місіс Уїкем, підкреслюючи означений нею займенник.

Ясно було, що хтось, значить, помер; і небога місіс Піпчін спитала: хто саме?

- Не хочу вас лякати,- відповіла Уїкем, наминаючи вечерю.- Краще не питайте.

То був найвірніший спосіб, щоб тебе запитали вдруге. Отже, міс Бері повторила питання, і, повагавшись та поопиравшись трохи, місіс Уїкем відклала ножа, знову озирнулася, глянула на Поля й промовила:

- Вона якось дивно прихилялася до людей - часом з чистої примхи, а часом і з любов’ю, як в усіх, тільки сильнішою. Всі оті люди повмирали.

Це було так несподівано й так налякало небогу, що та остовпіла, сидячи на твердому краєчку ліжка, важко задихала й з неприхованою тривогою видивилась на свою співбесідницю.

Місіс Уїкем крадькома показала пальцем на ліжко, де спала Флоренс, по чому красномовно потицькала ним в напрямку підлоги - прямо під нею знаходилася вітальня, де місіс Піпчін звичайно споживала свої грінки.

- Пам’ятайте мої слова, міс Бері,- сказала місіс Уїкем,- і будьте вдячні долі, що Поль не надто вас любить. Я сама, запевняю вас, рада, що він мене не дуже любить. Хоч - даруйте на слові - у цій в’язниці й так довго не проживеш.

Може, міс Бері, хвилюючись, надто сильно погладила Поля по спині, чи, може, взагалі урвала цю заспокійливу процедуру,- але хлопець перекинувся з боку на бік і сів, розбудившись, у