Домбі і син - Чарльз Діккенс

Дівчинка, відразу вчувши його голос, зіскочила з ліжка, схилилася над його подушкою й почала заколисувати піснею. Місіс Уїкем похитала головою, упустила кілька сльозин і, показуючи Бері на дітей, закотила очі до стелі.

- На добраніч, міс, на добраніч,- прошепотіла Уїкем.- Ваша тітонька вже стара жінка, і ви, певно, не раз про це думаєте.

До цього втішного прощання місіс Уїкем додала погляд, повний сердечної туги, і, залишившись знову сама з дітьми та переконавшись, що вітер виє жалібно, як завжди, віддалася меланхолії,- цій найдешевшій і найдоступнішій з усіх розкошей,- аж доки її зморив сон.

Хоча небога місіс Піпчін, спустившись до вітальні, і не сподівалася знайти цього своєрідного дракона розпластаним на підлозі, все ж вона зітхнула з полегшенням, побачивши свою тітку, буркотливішу та зліснішу, ніж завжди, і, за всіма прикметами, вона намірялася жити ще довгі роки на втіху всім, хто її знав. Не виявила вона жодних ознак занепаду й протягом наступного тижня, коли необхідні для її здоров’я харчі зникали послідовно і регулярно, дарма що Поль, як і раніше, не зводив з неї уважних очей і з непохитною постійністю займав своє звичне місце між чорними шовками та камінною решіткою.

А що сам Поль не зміцнів од часу свого приїзду, хіба що трохи поздоровшав на виду, то йому купили візок, де він міг вигідно лежати з азбукою та іншими початковими підручниками в руках, поки його катали вздовж морського берега. Вірне своїм чудернацьким смакам, це дитя відмовилось від червоновидого, здорового хлопця, що був приставлений возити його, і вибрало натомість його діда - висхлого старого з обличчям краба, у заношеному проолієному костюмі, що геть задубів од солоної води. Дід тхнув морською травою, неначе берег під час відпливу.

З цим незвичайним возієм Поль щодня їздив на узбережжя в супроводі Флоренс, що завжди крокувала поруч, і понурої Уїкем, що замикала тили. Він міг сидіти або лежати там чотири години поспіль, і ніщо не дратувало його так, як-товариство інших дітей, за винятком, звісно, його сестри.

- Іди собі, будь ласка,- казав він кожній дитині, що хотіла з ним бавитись.- Дякую, але мені тебе не треба.

Бувало, чийсь тихий голосок у нього над вухом питався, як йому тут.

- Дуже добре, дякую,- відповідав він.- Але йди краще грайся, будь ласка.

Потім він повертав голову, стежачи, як дитина йде геть, і казав до Флоренс:

- Нам нікого більше не треба, правда ж? Поцілуй мене, Фло.

В такі хвилини його обтяжувало навіть товариство Уїкем, і він був радий, коли та, своїм звичаєм, відлучалася, щоб пошукати скойок або знайомих. Найбільше любив він відлюдні місця, де ніхто не гуляв, а Флоренс сиділа біля нього за якимсь рукоділлям, або читала вголос, або й просто розмовляла з ним, і вітер дув йому в обличчя, а хвиля хлюпалась об колеса його візка. Більшого він і не бажав.

- Фло,- одного дня спитав Поль,- а де та Індія, що в ній живуть родичі того хлопця?

- О, дуже, дуже далеко,- відповіла Флоренс, підводячи очі від роботи.

- Кілька тижнів треба їхати?

- Так, голубчику. Багато тижнів, вдень і вночі.

- Якби ти була в Індії, Фло,- сказав Поль, помовчавши хвилину,- я б... я б... ну, що ж мама зробила? Я забув.

- Любив би мене?

- Та ні. Хіба я тепер тебе не «люблю? Ну, як же це? А - помер! Я помер би, якби ти була в Індії, Фло.

Дівчинка хутко відклала своє рукоділля і, схилившись головою до нього на подушку, почала голубити його. І вона померла б, якби Поль там був, казала Флоренс. Нічого, скоро йому покращає.

- О, та мені вже набагато краще! - відповів хлопчик.- Тільки я не про те, Фло. Я вмер би того, що мені так самотньо було б, так гірко!

Іншим разом, на тому ж місці Поль заснув і спокійно проспав досить довгий час. Раптом він прокинувся, схопився в своїм візку, сів і почав прислухатися. Флоренс запитала, що йому почулося.

- Я хочу знати, що воно каже,- відповів Поль, пильно дивлячись їй в обличчя.- Море, Фло,- про що це воно говорить і говорить?

Дівчинка пояснила, що то всього лиш хвилі котяться і шумлять.

- Так, так,- мовив Поль.- Але я знаю - вони завжди щось говорять: завжди одне й те саме. А що там, далі? - він підвівся, пожадливо задивившись за обрій.

Вона пояснила, що там, на тому боці, інша країна, та він сказав, що не там, а ще далі,- там, зовсім далеко!

І часто по тому він замовкав раптом посеред розмови, намагаючись зрозуміти, про що говорять хвилі, і підводився на своїм візку, щоб зазирнути в далекі, незримі краї.

Гострий присмак романтики й потяг до чудесного, на яких була щедро замішана натура юного Уолтера Гея і які пильний нагляд його дядька, старого Соломона Джілса, не дуже-то й розвів водою суворого житейського досвіду, спричинилися до його незвичайного, бурхливого зацікавлення пригодою Флоренс із доброю місіс Браун. Він доти пестував і голубив цей спогад у своїй пам’яті, а надто ту частину, до якої був причетний сам, доки він перетворився у власний химерний виплід його фантазії, і та робила з ним, що хотіла.

Не виключено, що пам’ять про цей випадок і про його участь у ньому набула особливої привабливості ще й під впливом щонедільних мріянь старого Сола та капітана Катла. Бо не минало жодної неділі без того, щоб один із цих щирих друзів не натякнув про Річарда Уїттінгтона, а останній з двох згаданих джентльменів придбав навіть досить стародавню баладу, яка довгий час разом з іншими подібними творами, здебільшого морської тематики, тріпотіла на глухій стіні Торгової вулиці і де в поетичній формі оспівувалось залицяння й одруження юного помічника кочегара, якому заповідалось велике майбутнє, з такою собі «чарівною Піг» - довершеною дочкою шкіпера і співвласника вугільної баржі з Ньюкастла. У зазначеній зворушливій легенді капітан Катл убачав глибоку, надприродну схожість з історією Уолтера та Флоренс. Це так збуджувало його, що при кожній