Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Що завгодно, тату?

- Так,- що завгодно. Майже,- поправився містер Домбі.

- Що завгодно значить - усе, тату. Так? - спитав син, не дочувши, а може, не зрозумівши батькової поправки.

- Так,- ствердив містер Домбі.

- Чому ж тоді вони не врятували мою маму? - мовило дитя.- Вони жорстокі, правда?

- Жорстокі! - повторив містер Домбі і поправив краватку, немов заперечуючи таку думку.- Ні, щось добре не може бути жорстоким.

- Якщо вони добрі і можуть усе зробити,- сказала дитина, замислено дивлячись у вогонь,- то хотів би я знати, чому вони не врятували мою маму.

Цього разу він уже не поставив питання, мабуть, з дитячою кмітливістю збагнувши, що питання було б неприємне для батька. Він тільки повторив уголос думку, що цікавила й турбувала його віддавна, і сидів, спершись підборіддям на руку та поглядаючи в камін, ніби чекав відповіді від вогню.

Містер Домбі опам’ятався від подиву (щоб не сказати переляку, бо хлопець уперше завів мову про матір, дарма що вони сиділи отак щовечора) і заходився пояснювати, що гроші, хоч які вони могутні і хоч як їх належить шанувати, не можуть зберегти життя тому, хто має померти; і що всі люди, навіть ті з Сіті, хоч які вони багатії, всі мусять умерти. Гроші, проте, роблять так, що нас поважають, бояться, шанують, запобігають перед нами, захоплюються нами, гроші роблять нас могутніми й знаменитими в очах усіх і часто допомагають нам уникати смерті. Завдяки їм, приміром, мама Поля користувалася послугами містера Пілкінса, який приходить і до Поля, а також славетного доктора Паркера Пепса, якого Поль не знає. Отак гроші роблять усе - усе, що лиш можна зробити. Це й багато чого іншого містер Домбі втовкмачував своєму синові, а той уважно слухав і, здавалося, зрозумів більшу частину сказаного.

- А чи можуть вони зробити мене сильним і здоровим, тату? - спитав Поль, помовчавши трохи й потираючи свої хиряві рученята.

- Навіщо? Хіба ж ти й так не досить сильний і здоровий? - сказав містер Домбі.

Ох, і знову оте старече личко,- наполовину сумне, наполовину лукаве!

- В тебе здоров’я і сили не менше, ніж в інших дітей твого віку,- додав містер Домбі.

- Флоренс, правда, старша за мене, і я добре знаю, що я не такий сильний і не такий здоровий, як Флоренс,- відказав хлопець.- Але думаю, що коли Флоренс була така маленька, як я, вона гралася довше, ніж я, і не втомлювалась. Я іноді так втомлююсь,- признався Поль, гріючи руки проти вогню й приглядаючись до камінної решітки, ніби там духи розігрували лялькову виставу,- і мені так болять кістки (Уїкем каже, це кістки болять), що я не знаю, куди мені дітися.

- Ну, та це ж увечері,- зауважив містер Домбі, підсуваючись ближче до сина й ніжно його пригортаючи.- Ввечері всі діти стомлені, зате добре сплять уночі.

- Ні, не тільки ввечері, тату,- відповіло дитя,- так буває і вдень. Я тоді приляжу на коліна до Флоренс, і вона мені співає. А вночі потім мені та-ке сниться!

І він знову поставив руки до вогню, дивлячись на них задумливо, наче старий дід або малий домовичок.

Містер Домбі був настільки приголомшений, зніяковілий і без найменшого уявлення, як далі повести розмову, що просто сидів і дивився на сина, не відриваючи руки від його плеча, мовби її там тримало магнітом. Раз він простяг був другу руку й на мить повернув до себе задумане личко. Та не встиг він прийняти руку, як личко знову обернулось до вогню і залишалося так, доки прийшла нянька, щоб забрати хлопця до ліжка.

- Я хочу, щоб мене Флоренс забрала,- сказав Поль.

- Ви не підете з вашою бідолашною Уїкем, містере Полю? - стражденним тоном запиталася нянька.

- Ні, не піду,- відповів Поль і знову застиг у своєму крісельці з виглядом господаря дому.

Попрохавши в бога благословення для його невинності, місіс Уїкем пішла, а натомість з’явилася Флоренс. Хлопець ту ж мить, охоче і радісно підхопився з місця і, віддаючи батькові на добраніч, підвів до нього таке повеселіле, таке помолоділе й таке справді дитяче обличчя, що містер Домбі й здивувався з цієї переміни, й заспокоївся нею.

Коли діти вийшли, містер Домбі почув раптом ніжний голосок і, пригадавши, як Поль розповідав, що сестра йому співає, з цікавістю відчинив двері, визирнув і прислухався. Флоренс, тримаючи малого на руках, піднімалася високими, розлогими й порожніми сходами, час до часу спиняючись, аби перепочити. Голова хлопчика лежала на її плечі, рука повивала шию. Дівчинка весь час співала, а Поль інколи ледве чутно підспівував. Містер Домбі дивився їм услід, аж обоє щезнули йому з очей, а він усе стояв і дивився, доки мляве проміння місяця, що тоскно замерехтіло у скляному дашку над сходами, повернуло його назад до кімнати.

Наступного дня до обіду було запрошено для наради місіс Чік і міс Токс. Коли прибрали скатертину, містер Домбі відкрив збори, попросивши поінформувати його - без утаювань і нічого не пом’якшуючи,- в якому стані здоров’я Поля і що каже доктор Пілкінс.

- Бо дитина зовсім не така міцна, як я того хотів би,- пояснив містер Домбі.

- З твоєю приникливістю, любий Полю, ти, як звичайно, влучив у саму суть,- сказала місіс Чік.- Наш пестунчик і справді не такий міцний, як би нам хотілося. Річ у тім, що він, як на свій вік, занадто розумний: в нього душа завелика для тіла. Послухати лишень, як він метикує! - Тут місіс Чік похитала головою.- Ніхто й не повірить! Хоч би оті його слова... пригадуєте, Лукреціє?.. вчора, про похорони...

- Боюся,- роздратовано перебив сестру містер Домбі,- що деякі особи там, нагорі, балакають йому зайве. Вчора ввечері він казав мені про свої... кістки,- містер Домбі гнівно підкреслив останнє слово.- Кому в світі яке діло до кісток мого сина? Він, смію думати, не живий скелет. 16

- І дуже далекий од цього,- надміру палко потвердила місіс Чік.

- Сподіваюсь, що так,- відповів її брат.- Знову ж таки - похорони! Хто це говорить з дитиною про похорони? Ми,