Бригантина - Гончар Олесь

— Завдяки вам однією пустелею буде менше на планеті! Саму природу робите досконалішою, вносите в неї розум і душу, а ви питаєте за що... Росте там, де не росло, родить там, де не родило — хіба ж про це не варто буде нашим послухати? Те, чим ви сьогодні займаєтесь, завтра взагалі, може, буде найважливішим у житті...

З черешень мали ось-ось повернутись. Антон Герасимович, глянувши на годинник, повідомив про це.

Мати в нервовій напрузі стала прислухатися, чи не під'їжджає шкільний автобус до брами. Радісно й бентежно уявлялося їй, як вискочить з автобуса її ненаглядний тиранчик, лобатий, засмаглий на тому черешневому сонці, — цікаво, яку міну він скорчить з несподіванім, коли загледить біля прохідної поряд з учителькою і свою мамусю, таку принаряджену ради сьогоднішніх відвідин.

Може, й хлопців не посоромиться, кинеться до неї і, як маленький, припаде, обів'є теплими рученятами шию. І що може бути дорожчим за цю безмовну його ласку, в якій буде й каятьба за минуле, і надія на майбутнє, і шалена безпам'ятна радість зустрічі з нею тут, біля брами... Все те мати відчує до найтоншого поруху, на все відповість рідній дитині ніжністю й своїм безмежним материнським прощенням!

Задзвонив телефон, і Тритузний одразу виструнчився біля апарата, самою поставою даючи зрозуміти учительці й відвідувачці, що він зараз тут на посту, що він і віком, і службою — старший серед них.

— Хто? Хто? — суворо перепитував він у трубку. — А ви ж де були? Оце новина... Оце порадували, розгильдяї ви такі!..

Обличчя начальника режиму збуряковіло, цупкий вус його сердито нащетинився, і вже був Тритузний як ніч, коли обернувся до Марисі Павлівни:

— Чули?.. З саду — втеча! Групова! І серед заводіїв Кульбака ваш, — глянув він на відвідувачку так, ніби в цьому найперша вона була винувата.

XXVII

Багато їх розбіглося, аж незручно було показувати цифру у зведенні, проте надвечір перші втікачі почали приблукуватись, далі інші позбродилпсь, хто відкіль... Не було трьох: Бугор не вернувся, Кульбака та Гена Буткевич. їхні ліжка й після відбою зостались неторкані.

— Мій промах, мій! — виправдовувався того дня перед Ганною Остапівною Тритузний. — Надало ж мені послати з ними того телепня. А він, виявляється, з тих, що тільки й уміють конфліктувати, оздоблювати проти нас... Духу ж тепер його не буде в нашому закладі!

Антон Герасимович, почуваючи свою провину за цей недогляд, під гарячу руку ладен був подати навіть у відставку, але Ганна Остапівна відставки не прийняла, залишила питання відкритим до повернення директора.

Як водиться в таких випадках, було оголошено розшук, повідомлено куди слід, названо прикмети втікачів. Одначе наслідків це поки що ніяких не дало. Зникли маленькі пірати, збезвістіїлись...

Хоч інформація, яка надходила до спецшколи, й не вважалася дуже точною, проте, за деякими ознаками, можна було схилятись до думки, що втікачі не забігли кудись на околицю всесвіту, що хтось, схожий на них, десь блукає тут поблизу, визиркує, вистежує звідти, як вистежують, хай поки що в уявленні фантастів, позаземні загадкові спостерігачі життя нашої планети. Присутність утікачів якось почувалась і в довколишніх виноградниках, і в степах, і в різних чутках, навіть якщо й виплоджені вони були тільки уявою. Ночами Марисі здавалося, ніби за верандою щось шелестить у кущах, і вона схоплювалась, тихцем виходила на обстежини, бо чомусь була певна, що це нишпорить у темряві її маленький лицар, замучений докорами сумління. Одначе в кущах пошелестіло та й перестало. Ще котрісь рибалки запевняли, нібито бачили втікачів у плавнях, шурхнули в шелюги, і зі стрижених стали такі вже зарослі, що аж патлами зачіпалися за вербове віття. І заїжджий археолог докинув напівжартома, що хтось невідомий уночі нібито ходив довкола їхніх наметів, мабуть, приваблений скіфським золотом, що його археологи, звичайно ж, лопатами гребуть та під голови собі в наметах складають. Більше того, прибиральниця з виноградарського радгоспу, яка наглядає за директоровою квартирою, доки господар перебуває у відрядженні (а дружина разом з ним), клялась, що одного вечора в директорській квартирі хтось телевізор дивився, не інакше — новоз'явлений домовик! (Мабуть, тепер уже й домовики без телевізора не можуть). Нічого не взяло, а стільці попереставляло, і телевізор увімкнутий, важкі плюшеві портьєри опущені, щоб на вулицю не видно було... То хто ж це міг бути?

І, може, й недалеко відступилися всі ці чуткарі від істини, бо таки ж знаходили в лісосмугах то тут, то там кубла, де хтось ночував, і сліди хлоп'ячих ніг помічали на розпушених виноградниках...

Як ота червона планета Марс, що то наближається до нас під час протистояння, то знову віддаляється кудись на околиці сонячної системи, так і ангелочків наших щось то наближало ледве не до самого муру спецшколи, то знов відкидало геть, несло, як перекотиполе, кудись у степи.

А вночі в степах справді, як у всесвіті, всюди вогники, вогники плавають, наче планети ходять по своїх орбітах: почалися жнива! Тож і ночами степ не спить, живе, він мовби перемовляється тими вогниками, що там зустрічаються, там розминаються, посуваються то швидко, то поволі, рухаючись і шляхами, й полями (швидко — то на близьких полях, а якщо поволі — то це комбайни ходять десь далеко, далеко). Подібно до того, як ходять зорі та планети у всесвіті, так тут зараз прокладають свої орбіти володарі нічного степу — механізатори; перемовляються вогнями, паче мовою маяків, уся темрява розкреслена їхніми орбітами, весь степ і вночі ще пахне зерном, свіжою соломою, курявою, хоч її й не видно в темряві, і заночувати тепер можеш будь-де, зарившись з головою в кучугуру щойно скинутої комбайном соломи, ще повної денного сонячного духу.

Вранці, коли ангелочки схоплюються, то скорше на чортенят схожі: невмивані кілька днів, замурзані, закіптюжені, ще й солома стирчить із-за вух. Тільки прокліпався — вже маєш думати про якесь промишляння, бо кухні тут для тебе нема, однією ж свободою не проживеш, хоч яка вона солодка...

Усе далі несло наших ангелочків в обійми волі, несло на різні випроби, ризики та пригоди.

Одного разу по них навіть стріляли, коли вночі кружляли довкола польового табору, обсадженого тополями. Сторож стріляв з дробовика, маючи намір, певне, полякати, бо не вірилось, щоб усерйоз він хотів підстрелити, як зайця, котрогось із них, — кому ж охота, казав Гена, мучитися потім ціле життя, відчуваючи себе вбивцею.

А загалом на польових станах їм якраз і всміхалася доля в образі щедрих та жалісливих тіток-кухарок. Досить було тільки виповісти проникливу легенду про те, як їхали вони зі своїм ремісничим училищем десь на екскурсію та ненароком відстали, відбилися від своїх без копійки в кишені... Досить було цю Порфирову музику передати в майже плаксивому виконанні Бугра, як перед хлопцями вже з'являлася миска гарячого борщу і хліб білий, мов сонце, нарізаний великими скибками, і можна було вволю трапезувати, доки прийдуть до кабички ті, про кого написано гаслом на арці польового стану: "Слава рукам, що пахнуть хлібом!" Але хоч їм і слава, та зустрічей з комбайнерами блукачі уникають, надто ж після тою, як один з механізаторів прискіпався був до них і пробував навіть затримати. Добре, що в хлопців ноги для втеч нагреновані...

Ось так і живеться їм, як птахам небесним: там поклюють, там подзьобають і далі у світ-галасвіт... А одного разу вирішили навіть культурно розважитись, скориставшись тим, що в директора винрадгоспу марнується, пилюкою припадає у квартирі телевізор "Електрон". З директором у Порфира свого часу були нормальні дипломатичні стосунки, допомагав хлопець йому навіть ставити телевізійну антену, тож не вбачав Кульбака особливого гріха в тому, що вони, набігавшись, трохи спочинуть, відведуть душу перед екраном, адже господарів нема, і новісінький телевізор однаково гуляє, марнується без роботи. Тільки рішуче попередив Бугра, що у квартирі нічого не чіпати. Бугор обіцяв, одначе не втримався, прихопив-таки кухонного ножа, і, коли вже вони залишили будинок, нахилився біля веранди, чогось шарячи рукою між листям.

— Ти що там шукаєш? — в тривозі зашепотів Порфир.

— Та треба ж йому виноград підрізати!

— Навіщо?

— Щоб повсихав!

Перед тим він уже розповідав хлопцям, як, будучи в місті, заохотки це робив: фінкою лозу при землі чик! і вже вона повисла, як перерізаний кабель телефонний... І хай тепер па верхніх балконах ждуть, коли він до них дотягнеться. Ось таке й тут він збиравсь проробити. Цього Порфир допустити не міг. Але ж не віднімеш у нього силою ніж, тому вдався до хитрощів:

— Дай я сам переріжу!

І коли ніж опинився в його руці, Кульбака розмахнувся й наосліп пошпурив його в темряву.

Тієї ночі вони знов посварилися, ледве до бійки не дійшло, насилу Гена їх помирив.

Брели кудись навмання, аж доки в степу наполохала їх скіфська баба, що несподівано виринула з темряви, бовваніючи на невисокій, за довгі віки дощами розмитій могилі. Спершу наполохала, а потім притулок цим блукачам дала, розташувались біля неї осідлищем на ночівлю. Пробували розгледіти в темряві загадкову усмішку старої скіф'янки чи половчанки та узори на її кам'яному вбранні, а потім під захистком її лежали в духовитій теплій траві й відчували, як ще не зовсім вичахлий камінь диха на них теплом відлетілого дня. Дивились, як грають у небі зорі, мабуть, на спеку, на суховітрицю.

— Чогось так довго татко не озивається, — почав було Гена. — А що, коли приїде, а мене нема?

— Не скімли, тонкосльозе, — обірвав його Бугор.

А Порфир, який часто бачить товариша зажуреним І розуміє причини його журби, знайшов і зараз для Гени слово підтримки: зрозумій, зайнятий він, твій татко... В архітекторів клопотів по горло... Та ще, може, терміново проектує павільйон для всесвітньої виставки, ти ж казав, що він мріє про це...

Зоряно, тихо, просторо. Серед цієї природи Порфирова душа почуває себе на місці. Лежиш серед степу, вільний та незалежний, слухаєш, як шаленіють коники в траві, цілу ніч не вщухатимуть ці завзяті трав'яні оркестранти. А там уже тобі зоріє світанок. Пружиною перший схопився Порфир, бо душа його не хоче проспати ці росяні блакитні світанки, бо, як мама каже, "ранні пташки росу п'ють!".