Українська література » Класика » Бригантина - Гончар Олесь

Бригантина - Гончар Олесь

Читаємо онлайн Бригантина - Гончар Олесь

Все ж таки хочеться віриш в людину.

— А отим, що очереги з весни палили, коли вже й птахи гніздились, — нагадує Порфир, — тим, мабуть, все безгарно зійшло?

Далися йому ці очерети... їх, щоправда, випалюють щороку, це дозволяється комишитовим заводам, але ж тільки ранньої весни, до певного числа. А цього року, запізнившись, загаявшись, плавню палили справді з порушенням строків, коли перната дичина вже почала була гніздуватись. Птахів там розполохали тьму. Спробуй тепер винуватого дошукатись! Кінчилось нічим, дядько Іван знає про це, і хмарка пробігав по його крутому чолу...

— Притягаєм до відповідальності, та всіх не притягнеш, — каже він з притамованим гнівом. — Браконьєрське плем'я, воно ж, як філоксера, живуче і хоч у різних личинах постає, а суть одна — хижацька... Той рибу б'є, цей птахів разом з очеретами випалює, а скажи йому, він ще й державними інтересами прикривається... Сліпа душа, він про завтрашній день не думає, йому навіть невтямки, навіщо цю природу так уже треба берегти, навіщо ради неї цілі штати інспекторів держава тримає...

— І річки та повітря забруднюють по всій планеті, — сказав Гена... — А планета ж наша одна, другої такої нема...

— Ото-бо й воно, — нахмурюється дядько Іван. — Кожному слід би думати, що господар планети — це ти — людина, що, крім нас, на планеті — нікого... Не лев, не тигр, а людина в природі найстарша! Тож по праву старшого мусиш захистити і дерево, і пташине гніздо, і комаху. Можемо все тепер, все нам під силу. Ліси на безліссі розводимо, річки повертаємо, живлющу вологу даємо в степ, це ж здорово, правда? Тільки ж, проектуючи греблю, скажімо, подумай і про те: а що з гирлом буде? Чому очерети в гирлі починають висихати, нерестилища гинуть? Чому не турбує тебе, що птиця розлітається і солона вода підступає з моря вгору аж так, що дельфінчуки вже мало не до Комишанки заходять... Про це хай дядя думає? За долю гирла хай тільки інспекторам болить? — Помітивши, що хлопці присмутилися, дядько Іван усміхнувся: — Ну, та ми не з тих, щоб духом падати, нам це рішуче заборонено нашими інспекторськими правилами... Охоронець голубих полів мусить бути завжди на висоті. Бо наш брат не тільки свій лиман береже — турбується він про всю світову акваторію! Іде в такі місця, де міжнародний лов ведуть, інспектує судна різних країн, не дозволяє й своїм порушувати. Іноді він аж надто причепливим здається... Був випадок: свої ж радіограмою скаржаться на такого причепу, мовляв, сусіди ловлять, а цей нам план зриває, що з ним робити? "Зв'яжіть його та в трюм, а самі ловіть!.." Тільки ж чорта з два! Зв'язати себе не дам, і в трюм мене не закинеш, якщо за правдиве діло стою!

Це, виявляється, в характері в них таке, у Кульбак: родове, фамільне, чи що? Дідусь ото який кволий був та війною пом'ятий, але ні перед ким страху не знав, — чи, може, як дехто вважає, фронтова контузія якраз і приглушила в ньому почуття страху? Бо не побоявся ж із тими негідниками зчепитись, коли цілою хуліганською ватагою вночі вони налетіли на радгоспні виноградники...

Не раз уже чув Порфир про ту нічну драму, але все якось туманно, мовби недомовлено. Певне, мама навмисне щадила дитячу душу, не хотіла всіма подробицями ще більше розранювати хлопця, адже ж ішлося про дідуся... І тут оце з дядькових Іванових уст уперше почув правду всю, до кінця, Що інші недомовлювали, дядько Іван усе виповів йому — з суворим спокоєм, як дорослому, як мужчині. Ти ж мужчина, ти мусиш усе знати, — так це розумілось... Виходило, що дідусь, може, й досі жив би, якби з тими не зчепився, по суті, й віку вони йому вкоротили отам, біля куреня, вкритого виноградним листям... Молоді, дебелі лобуряки накинулись на старого: веди показуй, де колекція, де ота сама "чорна брила" (це той новий рідкісний сорт, що його тільки вводили і найбільше берегли). Інший сторож у такій ситуації спасував би — сам-один перед ватагою лобуряк — що він їм зробить? Схилив би голову, беріть і "чорну брилу", й що хочете, ось вам і рушниця, тільки мене, старого, вірьовкою зв'яжіть, щоб перед дирекцією було виправдання, а самі робіть своє... Та тільки ж дідусь їхній не з таких, він фронтовик, у нього честь була, а їй не личить ухилятись, ховатися в кущі. Не дам, не пущу, забирайтеся звідси, злодюги, паразити, вишкребки, — оце була його мова до них, оце найбільше й викликало їхню лють. З кулаками накинулись, озвіріло ногами місили старого — у лікарні потім було виявлено, що весь він у суцільних синяках від побоїв...

— Усередині щось повідбивали, — глухо розказував дядько Іван. — Отак йому обійшлася та "чорна брила"...

— Я всього й не знав. — посмутнілий, здавленим голосом вимовив Порфир.

Ніщо б так глибоко не вразило його, як оце, що він тут дізнався про дідуся, про всі обставини тієї драми нічної... Те останнє літо, коли дідусь сторожував, Порфир часто бігав до нього на виноградники, і були то, може, найкращі дні його життя. Старенький велосипед стоїть під куренем, орлик сидить зверху, на гребені куреня, а вони з дідусем біля багаття варять бекмес, або куліш, або просто бесідують про все на світі... Дідусь такий уже сухенький був, з одною ж легенею в грудях жив — і оце вони його ногами місили, мракобіси... Пекучу до сліпоти зненависть відчув, довічну помсту понесе на тих злодюг, що, за дядьковим Івановим припущенням, теж, видно, з браконьєрів заматерілих були: у відплату за те, що він їх тут переслідує, розперезатися їм не дає, вони зігнали свою браконьєрську лють на старій людині...

— Рибохвати, нищителі, хочуть вони жити злодійським нічним життям, — похмуро каже дядько Іван, — та тільки не вийде... Ми їх за жабри берем і братимем!

Знайомий Порфир і з товаришами дядька Йвана, знав, які то мужні та сміливі люди, — боягуз не піде в холодні осінні ночі ганятися по гирлу та по лиманах за швидкохідними браконьєрськими моторками та сходитись з ними в смертельних поєдинках. А Порфир би пішов, хай там що.

Біліють кораблі внизу, блищать на сонці довгошиї крани. Неначе жирафи збилися біля води табуном... Гена каже, що навіть шия жирафи неповторна, двох однакових в природі нема... А над кранами в небі поволі коршак плаває чи орел, — чи не дідусів це орлик так виріс уже? Пливе й ніби вишукує когось унизу, може, господаря свого шукає поміж людьми...

— Чи не взяли б ви, дядьку Йване, і нас до себе? — раптом виказує Порфир свою давню мрію. — Ми б робили вам усе: чи вогнище розвести, чи сітки вибирати... Навіть могли б і в засідку... Правда ж, Гено?

Гена, здається, цього ще для себе не вирішив, сидить у задумі, а дядько Іван був, видно, порадуваний наміром небожа.

— А чого ж, це ідея, юні помічники були б нам якраз до речі.... Тільки треба тобі, голубе, — посуворілим тоном звернувся він до Порфира, — спершу матір провідати, бо ж вона там місця собі не знаходить... Син її, гуляй-вітер, знову в бігах, на сина оголошено розшуки, по всіх міліціях оповіщено, які він має прикмети!..

Хлопці аж поблідли, так вони були приголомшені цією новиною. Хто б подумав, що своєю втечею нароблять вони стільки колотнечі! Всюди їх розшукують, ось аж до самого гирла тривога за них докотилась. Мабуть, зараз візьме їх дядько Іван обох за грішні загривки й поведе просто в міліцію, здасть, як належить, як вимагає закон. Бо що ж йому ще залишається з ними робити?

А він ніби вгадав їхню стривоженість:

— Відпровадити б оце вас куди слід. Бо чого ж бродяжити без пуття. Навіть зобов'язаний — узяти й відправити, як це належить з бродягами робити... Одначе ні, не стану поки що. Зрештою, в тебе, — він звертавсь найперш до Порфира, — своя голова на плечах. У такому віці, як ти, я вже безкозирку носив, пояс з моряцькою бляхою і, звичайно, обов'язки свої знав будь здоров. А формою як дорожив! Адже в ній теж — честь моряка... Коли вітер, бувало, схопиться, зубами стрічки тримаю, щоб улюблену мою безкозирку бродяжницьким вітром не здуло... Ось так воно, хлопці. Браконьєрів брати за жабри — це, звісно, діло, і воно, сподіваюсь, від тебе, Порфире, не втече, ти їм ще даси пити, але затямте собі обидва: найбільша перемога — це та, яку здобуваєш над самим собою... Дозволите йти?

При цьому дядько Іван підхопив сітку, напхану булками та батонами, й рушив до берега, бо інспекторський катер, яким йому їхати, уже наближався навстріч, — з крутим віражем, з вітерцем підлітав до причалу.

XXIX

Наметове місто, вибудуване раніш уявою Порфира Кульбаки, нарешті стало реальністю. На високому пагорбі над Дніпром кинула якір їхня "Бригантина", далеко видніючись своїми білими та червоними шатрами. І вогнище палахкотить увечері якраз на тому місці, що його визначила Марися Павлівна під час оглядин, — на самім пагорбі, на видноті палахкотить, як дозор бекетний. Вечори теплі, сині, зоряні, десь далеко чути гуркіт комбайна, а біля вогнища тихо, школярчата, зачаївшись, слухають мову чиюсь, що ллється плавно та супокійне, і в злагоді з нею невтомно січе й січе десь у темряві трав'яний музикант, цвіркунець чи коник, настроївши свою скрипку так, щоб смичка не випускати вже ціле літо.

Чого тільки не почуєш у ці сині вечори біля багаття! І розповідь знатного чабана про життя колишнє, сіросвитнє, що його тепер хіба що в театрі й побачиш; орнітолог із заповідника розповість, скільки перепілок збивається в цих степах восени, де вони, перш ніж відлетіти за море, скидають із себе зайвий жир, щоб стати легшими, ждуть прильоту стрепетів, бо саме стрепет гуртує перепелиний табун і веде його потім у політ, — хоч і в негоду, хоч навіть і крізь кромішню тьму.

А деякі найдрібніші пташата, виявляється, перелітають море, влаштувавшись верхи на журавлях...

— Майже так, як ви на своїх вчителях, — пожартувала Марися Павлівна.

Морський капітан із шефів розповість про джунглі В'єтнаму, про те, який ліс він бачив страшний, мертвий та голий, бо там, де на ліси хмари хімікатів було випущено, ще й досі, через скільки ось уже літ, ніщо не росте; ні пташок, ні комах, ні мурашки ніякої, навіть жаби погинули. І це там, де буяла тропічна зелень, де бамбуки, тамтешні очерети, виростали за ніч вище людини...

Слухають хлоп'ята, аж дух затамувавши, прищухнуть на мить і трав'яні музиканти, мовби вслухаючись у людську мову коло нічного вогню.

Відгуки про книгу Бригантина - Гончар Олесь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: