Бригантина - Гончар Олесь
"Та що ж ти хотів?" — "Я, — каже, — хотів перевірити, чи підкладка у вашому картузі, як у моєму!.." Отак розіграли, бестії малі, блюстителя порядку...
— І колишнього правопорушника, — засміялась Ганна Остапівна.
— Невже був? — здивувалась Марися. — Хто б міг подумати... Такий зразковий!..
Марися підхопилась, щоб подати келешки та ще там щось приготувати, а гість тим часом, відкоркувавши пляшку, у вільній позі сидів на стільці й закохано стежив, як Марися господарює. Сьогодні він їй скаже нарешті те, що вже не раз збирався сказати. Колись це називалось: освідчитись, зізнатись у своїх почуттях... Щоправда, не зовсім уявляє, як це воно буде, але ж... Отак би дивився й дивився на неї... Ось вона, зіп'явшись навшпиньки біля буфета, дістав кришталеві келешки. Майнула з ними на кухню і вже звідти несе їх помиті, розставляв обережно, кладе чисті серветки... Робить звичайнісіньке діло, а йому так приємно спостерігати її, ще й відкривати в Марисі оцю вроджену грацію, плавність рухів, природну красу, що є і в стрункій, ладненькій поставі, і в гордовитім повороті голови, і навіть у тому мимовільному жесті, звичному змаху руки, яким Марися раз у раз поправляє своє неслухняне пухнасте волосся... Коли вона знов сіла до столу, гість, поналивавши червоного в келешки, запропонував:
— За вас, Ганно Остапівно...
Марися підтримала з пафосом:
— За людину великої душі!
Відсьорбнувши вина, Степашко з іронічною міною звернувся до господині:
— Ганно Остапівно, хіба є душа?
— Був час, коли не було, зникла, — в тон йому відповіла Ганна Остапівна. — У моєї подруги навіть неприємності виникли, коли вона якось на уроці слово "душа" дала учням відміняти. До конфлікту дійшло, на захист необачної мусив стати "Робос", так звалась тоді профспілка освітян...
— У наш час душа теж водиться не в кожного, відповіла Марися дошкульністю своєму "кавалірові". — А в декого її не завжди й виявиш, ледь-ледь ознаки життя подає...
— Здаюсь, — підняв руки Степашко. — Питання з'ясоване... Жаль тільки, що наші Марися Павлівна сьогодні чомусь не в дусі...
— Бо заждалася, — сказала Ганна Остапівна. — Переживала людина, чого так довго не з'являється її кавалір... Я вже її розраювала: він же студент-заочник, може, консультуватись поїхав... Або десь на операції — хуліганчат ловить...
— Для Марисі Павлівни, мабуть, дивною здається людина, що обрала собі таке заняття — ловити пацанчат? Мені самому іноді дивно. Тільки й тішу себе тим, що рано чи пізно потреба в нашій професії відпаде...
— Все може бути, — мудро посміхнулась Ганна Остапівна.
— Учені вже нібито виявили в мозкових півкулях центр, що керує людською агресивністю, — вів далі Степашко. — Головне було виявити цей загадковий центр, а далі буде простіше: таблетками збиватимуть агресивність...
— Не вірю в таблетки, — сказала Ганна Остапівна. — Вірю в інше... До речі, поздоровте й Марисю Павлівну: її призначено начальником літнього табору, він буде зватися "Бригантина"...
— Вітаю, товаришу начальник! — сказав Степашко. — Вдало вирішено: капітаном "Бригантини" саме й мусить бути така сувора особа.
— Не лише сувора, а й владолюбна, — додала Ганна Остапівна. — Така вже порода. Одна з її землячок колись навіть Оттоманською імперією правила... Ну, а цій дісталося зборисько маленьких піратів…
— Вам жарти, — зітхнула Марися, — а мене тривога не покидає: як я їх утримаю? Адже це буде щось схоже на повітряний замок, і мури будуть із самого повітря... Може, першого дня всі кинуться врозтіч, хто куди?
— Повиловлюєм, — усміхаючись, приспокоїв Степашко. Марися дивилась на нього вивчально.
— Були колись мінезінгери, — сказала після мовчанки вона, — мандрівні філософи, бурсаки, вічні студенти бродили по всій Європі... Славний лицар Дон-Кіхот роз'їжджав по світах на своїм Росінанті... Один наш колега теж мріє про таке... А ви, Степашку, чи могли б зважитись на щось подібне, звершити сучасний лицарський маршрут?
— У наш час, Марисю, Дон-Кіхот неможливий, — переконано заперечив Степашко.
— Чому?
— Як особа без певних занять, був би він затриманий негайно. Та ще й дістав би по відповідній статті "за систематичне бродяжництво"... Світ, Марисю, розмірений, задокументований...
Марися звикла до його жартів у такому дусі, буває він часом дотепний, а зараз... У його відданості вона не має сумніву... Та чи тільки цього вона прагне? Збоку їх уже розглядають як майбутнє подружжя, ніби до того воно і йдеться, тільки все ж випадковість, неповнота почувається в їхніх стосунках, якимись прісними вони здаються Марисі... Видно, він це розуміє, бо раз у раз за його жартами вчувається присмученість, і в його залицяннях є мовби доля гіркоти...
Приїхав, виявляється, щоб забрати Марисю в кіно. Тільки треба вирішити — куди? На ГЕС чи в радгосп, а можна ще в містечко льотчиків, щоправда, це далеченько в степу... Саме цього несподівано навіть для себе й забагла Марися:
— До льотчиків!
Степашко не заперечувані',
— Приймається.
Ганну Остапівну радувало, що вони швидко дійшли згоди.
— Їдьте, їдьте... Оце, друзі, тільки й вашого. Життя, воно дуже коротке і так летить — із швидкістю світла чи й ще швидше...
Незабаром мотоцикл уже мчав їх центральною вулицею села, потім прогуркоче він мимо спецшколи, — не могла Марися відмовити собі в задоволенні на ракетній швидкості джухнути мимо Антона Герасимовича, знаючи, як він ставиться до таких її "правопорушницьких" поїздок. Ось і мур, побілений вапном, біля прохідної арки сріблиться акація у важкому цвіті, аж на каміння муру кладе свої розімлілі кетяги... Антона Герасимовича, на жаль, не видно, на прохідній стоїть інший вартувальник, мало знайомий Марисі.
— Що там? — запитала Марися Павлівна, коли водій пригальмував мотоцикла.
— Та нічого, — схмура відповів вартовий. — Тільки Бугор та Кульбака побились...
І коротко розповів: чистили на кухні картоплю, Бугор чимось розсердив комишанця, а той скипів — хіба їм довго? — і ножем наосліп пошпурив... Крізь сорочку в плече загнав, довелося укол давати...
— А за що ж завелись? — Марися зіскочила з мотоцикла.
— Та хіба їх розбереш... Матір той Кульбачину нібито непоштиво обізвав, чи що... А воно ж, Кульбача скажене, спалахнуло одразу...
Марися обернулася до свого "каваліра":
— Їдь. Я залишаюсь.
І на очах сторопілого Степашка її маленька постать швидко зникла у дверях прохідної.
XXIV
"Гальма не відрегульовані"— ще й так про них кажуть. Реакції в таких на все блискавичні: йдуть, марширують по двору, пісню горлають, а тільки хто ненароком на п'яту передньому наступив, — враз обертається, і вже затуляй обличчя... Лясь! лясь! і далі пішли, співають.
Так і в Кульбаки з Бугром: швидко побились, швидко й помирились. Тим більше, що Бугор під тиском товариства змушений був визнати, що поводився, як останній нахаба: навіть у вічі не бачивши Порфирової матері, дозволив собі відгукнутись про неї брутально... Ну й дістав по заслузі.
За кілька днів по цьому, коли радісно збуджені школярчата їхали в радгосп на роботи, обидва забіяки, ніби нічого між ними й не було, вже сиділи в кузові поруч, і Кульбака навіть підспівував, коли Бугор затягнув своєї безглуздої:
По кривій і нерівній дорозі
Їхав безколісний грузовик...
Цей виїзд був особливий: їхали збирати черешню! Десантом мали викинутись на радгоспні сади, що вже ждуть їх не діждуться... Зустрів їх не карликовий сад і не пальметний, де ото молодим деревам руки викручують та розпинають на дротах, — зустріли хлоп'ят могутні черешневі вежі, що вільно вигналися в небо й зажеврілись уже купами ягід по верхах, горять, як при світлі вранішньої зорі... Високо? Так це ж і добре, є куди дертися тим, хто черешню обриватиме... Хлопцям випало таке щастя. Тільки зарум'янилась "тавричанка" та "рання мелітопольська", директор радгоспу одразу й примчавсь до спецшколи:
— Виручайте!..
І ось вони тут. Швидко розподілились, втямкували що і як — і за роботу. Черешню їж, скільки хочеш, це дозволяється, а черешня така, що хоч і відро її з'їси — живіт не болітиме, тож смакуй, ласуй, але й про норму не забувай!
Кульбака, що перед цим відзначився на полотті гороху та моркви (можливо, сприяло цьому й гасло, розмальоване Берестецьким на спеціальному стенді: "Гостри сапу звечора! Хай вона буде гостріша за твої власні зуби"), — опинившись у саду на черешнях, виявив тут ще більше завзяття. Першого ж дня трудар комишанський перевиконав норму і на вечірній лінійці стояв правофланговим, хоч ростом і не найбільший. Бо заслужив, трудився на совість!
Інші теж не лінувались, за винятком хіба що Бугра, на якого в школярській стіннівці з'явилась карикатура: стоїть руки в боки, заїдений до вух шовковицею (десь він і шовковицю винишпорив). На збиранні черешні Бугор уперто задніх пасе, норма йому не дається, бо, мовляв, сонце так сліпить, що він не може розрізняти, де листя, а де черешня... Смішна була карикатура, і сам Бугор голосніше за всіх реготавсь, впізнавши себе, розмальованого...
Перший день минув загалом досить спокійно, а ось коли виїхали вдруге... Зовні, однак, ніщо не віщувало грози. Кипить робота. Хто на драбинах, приставлених до розкішних черешневих веж, а декотрі воліють і без драбини обходитись, шастають, мов білки, між гіллям, меткі, верткі, тільки листя шелестить та лоби крізь кетяги черешень проблискують... Під'їздять машини, відкривають борти, і ящики з черешнями раз! раз! — і вже кузов ними наповнений, помчать звідси які на консервний завод, а які просто з саду, ще в росі, до літаків, Аерофлот відправлятиме їх в міста безчерешневі, людям у Якутію, в Заполяр'я...
Усі задоволені трудовим десантом спецшколи: був директор — хвалив, був агроном — хвалив, підходить з костуром сторож, колишній мартенівець, людина-гігант, у самій майці, у штанях широких, і теж радується працею недавніх правопорушників.
— Можна ж, виходить, і чесно свій хліб заробляти, — каже він, спершись на костур, схожий на той черпак, що ним метал розливають. — Чесний хліб, він куди поживніший... А то скільки охочих бував на дармове! Як літо, так і штурмують ці садки, лізуть із пляжів, голі, мов дикуни, продираються крізь живопліт. Станеш такого соромити: та ти ж, мабуть, уже й комсомолець, десять класів, мабуть, скінчив? А він: "Та я тільки попробувати!" — "А нащо ото авоську припас?" І хоч стріляй його: звідси відженеш, а він з іншого місця лізе, ще й зуби скалить, такі поставали — ні сорому, ні честі.
Щира душа цей мартенівець, підійде то до одних, то до других, про свої хвороби хлопцям розкаже та скільки металу перетопив на заводах, перш ніж піти в охорону цих райських садів...
