Бригантина - Гончар Олесь
— Хочу, щоб виздихали вони всі! Тільки ж самі не виздихають...
— Перепадало тобі, мабуть, від них?
Не в тім річ, виявляється. І тут уперше Гена почув від товариша: за дідуся мусить він гадам помститись. Напали вони вночі на виноградники, що дідусь їх стеріг, берданку поламали, поглумилися над старим. Самою такою образою можна людину згубити. Та ще коли вона самолюбива й горда і знає вояцьку честь... Ніякої пощади тому браконьєрському поріддю, де б воно не діяло, чи в гирлі, чи в степу... Тож і лелеку вбито котримось із них, бо в кого ж іще підніметься рука?
Торік браконьєри одного рибінспектора з гесівської греблі вночі скинули, а ще через ніч на дядька Івана напали, і він з ними в темряві серед каміння бився, в крижаній воді з льодом пополам, бо то було взимку. Каменем вдарили по голові, думали, кінець уже інспекторові, знепритомнів, на дно пішов... Втекли і потім аж очі повитріщали, коли на суді його знов побачили живим... За все з ними мусить поквитатися Порфир. Хай начуваються! Де б не були, хай знають, що помста за ними ходить, хоч і малолітня!
Хто б подумав, що цей веселий, життєрадісний Кульбака виношує в душі й таке, та ще й товариша собі в спільники намовля...
— У підручні до дядька Йвана підемо, їм такі, як ми, потрібні аж-аж-аж, — розвивав свої плани Порфир. — Є ж ото юні дзержинці? Один інспекторський син браконьєрові, кажуть, пальця відкусив, захищаючи батька, а хіба б я не зміг відкусити?
Було після цього, звичайно, ще джик! і вжик! і сом на півкаюка, що "як дасть хвостом по мені — я і впав!.." У момент ловецького екстазу медсестра зайшла нагадати Кульбаці, що пора йому закруглятись. Так то й так — хлопець схопився:
— Ну, будь, Гено! Тільки ти в цій каталажці не затримуйся... Дідусь казали: від лежби нутрощі злежуються, жити треба на ногах!
На подвір'я він вискочив саме вчасно: десь із потой бік муру вже хтось підсвистував знайомим комишанським свистом... Черговий по території, йдучи на порушення, шепнув, що не інакше — товаришочки прийшли провідати свого зневоленого ватажка. Заявилися, не забули великого невольника, що, потрапивши в скруту, десь тут кайданами бряжчить. Коли й Порфир підсвиснув у відповідь (тонко, на пташиний манір), з потойбік муру відгукнулись, і незабаром звідти на мотузці з'явилась пляшка з-під молока з якоюсь передачею в ній... Буденна, звичайнісінька собі пляшка, що стала враз небуденною, почала поволі опускатися, погойдуючись по стіні сюди й туди, як ота штука, що висить у фізкабінеті й зветься маятник Фуко. В пляшці пакуночок целофановий, міцно в ньому щось зав'язане, замуцьоване, а збоку ще й записочка біліє, — привіт правопорушникові рідна Комишанка шле! Тільки прийме передачу з волі, він і відповідь друзякам пошле в цій же пляшці, назад її з запискою через мур пошпурить, як шпурляють капітани в океан у закоркованій пляшці звістку про себе... Та ледь Порфирова рука в радісній нетерплячці простяглася, щоб зловити той маятник Фуко, як хтось іззаду владно торкнувся хлопцевого плеча й культурно його відсторонив:
— Вибачаюсь, тепер це вже мій приз, — почув він знайомий насмішкуватий голос того, над ким сьогодні здобув просто-таки олімпійську перемогу, коли довелося бігти навперегони в мішку.
XXII
Настав час вибирати місце під літній табір. Одного дня Валерій Іванович, взявши з собою кількох вихователів та командирів загонів, вирушив з ними на розвідку. Антон Герасимович, щоправда, взагалі був проти того, щоб виносити табір за межі школи, він пропонував поставити шатра на самому подвір'ї вздовж муру, адже подвір'я велике, хай тут собі літують. Однак його пропозиція зі сміхом була відкинута, хоча, за свідченням Тритузного, в якійсь із спецшкіл нібито вдавалися й до такого експерименту.
— У них так, а наша бурсацька республіка буде винесена в степ, — весело казав Валерій Іванович. — Таку фортецю там воздвигнем, що ніхто не втече.
Місце, куди спецшкола виходила табором у минулі роки, тепер було втрачене, з якихось там міркувань районний землевпорядник звелів його розорати, хоч під посіви воно й не годиться. Отже, школа мала шукати десь іншого осідлиська. Позалишалося в цьому краї чимало різних урочищ, яким ще в давніх-давнах кимось давано імена, часом чудернацькі, такі, як Гапчина Пазуха, куди їздять з радгоспів на маївки (Антон Герасимович запевняє, що було тут колись навіть урочище під назвою Тритузне, назву таку зустрічав у якихось стародруках, бо він запеклий краєзнавець і має сентимент до всякої минувшини). Крім Гапчиної Пазухи, відомі ще тут урочища Домаха, Жабурянка, Вовчий Яр, або Куркулак, Кандзюбине, Чортувате... Це останнє особливо привернуло увагу Валерія Івановича та його супутників, бо звідси найближче було до полів та виноградників радгоспу "Степовий велетень", з яким школа уклала трудову угоду. Крім того, по кряжу над урочищем зберігся чималий клапоть цілини — якраз там зручно буде намети ставити. В один бік — степ, у другий — сяючі простори гесівського моря. Восени воно як розштормиться, то добивав крутою хвилею аж до цього пагорба, рве, відламує звідси брили чорнозему та глини... Зараз море поки що спокійне, і белебень кряжа всуціль біліє ромашками. Саме урочище, весь його крутояр потопає в розквітлих акаціях, що стали ярусами по схилах (насадили їх уже після війни, щоб захистити грунт від ерозії), а по самому дну урочища блискоче вода, зайшовши із штучного моря й створивши тут, у колись похмурім яру, тихий сяючий затон. Шторми сюди не дістають, бурі не зрихлюють воду, всю весну й літо сяйвом її налите урочище. Чітко віддзеркалюються в ясних водах затону округлі шатра білих акацій, і навіть коли понад шляхами в степах їхній цвіт уже припаде курявою чи пригорить під гарячим подихом суховітриці, то в урочищі він і тоді буде білосніжно-чистий, з весільною білістю звисатиме кетягами аж до води.
— "Здесь будет город заложен", — сказав Валерій Іванович, коли оглядини в основному були закінчені.
З властивим йому практицизмом директор уже замальовував на папері, де будуть розташовані намети, де кухня та спортмайданчик, де буде зведена щогла для прапора... Крім того, вода близько, зручно буде купатись після роботи бурсацькій республіці, змивати з себе трудовий пил...
Марися Павлівна була просто в захваті від цього місця. Такий шир, так далеко видно з цього степового кряжа, що завис над морем дніпровської води... Вперше відкривається тут Марисі у своєму розмаїтті флора степова, натрапиш тут навіть на кущик тирси-ковили, що про неї раніше Марися тільки з книжок і знала, всюди волинець під ногами сивіє, нагрітий сонцем, і деревій, це дике дитя степу, він теж сивий (чомусь більшість трав степових мають сизувато-сивий відтінок, від сонця чи від чого вони посивіли?).
Доки ходили, назбирала Марися букет квітів польових, — супутники їй також у цьому охоче допомагали; квіти простенькі, непоказні, а склалась багата гама кольорів, злегка приглушених, повитих туманцем...
— Гляньте, як у французьких імпресіоністів, — показала букет Берестецькому, і він миркнув у відповідь, що тут "щось є".
Група вихованців — командири загонів — жваво обговорювала з директором план майбутнього табору, і, коли картина в цілому вималювалась, Юрко-циган запитав не без іронії:
— А де ж буде загорожа?
Це кортіло знати й Марисі Павлівні, бо вона вважала, що коли всього належним чином не передбачити, то з табору їхні вільнолюби легко можуть порозбігатись... І хоч прихильницею крутих обмежень її не назвеш, однак була здивована, коли Валерій Іванович твердо сказав:
— Ніякої загорожі.
— Себто як?
— А так.
І пояснив, що їхнє наметове місто, табір юних і вільних людей, матиме лише символічний кордон — оборють його плугом, та й усе. Борозна, відвалена скиба — це буде єдина познака, що відмежує правопорушників від білого світу. Тільки вже цю межу, сказати б, межу сумління, без дозволу ніхто не переступи, не поруш!
— А то навіть і відорювати не будем, просто отам по периметру, — зробив широкий жест Валерій Іванович, — залишимо при косінні ромашковий бордюр, смужку нескошених диких квітів: вони й правитимуть для нашої чесної публіки за непереходимий бар'єр, стануть муром найнадійнішим. Межа сумління, і все. Згода? — звернувся він до командирів загонів.
Така довіра хлопцям була до вподоби, а Марися Павлівна навіть пошкодувала, що нема зараз тут Кульбаки: от би хто порадувався! От кому буде до душі, що той шкільний мур (який для волелюбного комишанця є втіленням усього найнестерпнішого) тут замінятиме всього лиш смужка нескошеної травички... Як і інші, комишанець нетерпляче жде цього табору, вже наперед закидав вудочку, щоб його призначили "організатором вогнища": "Я вам таке розкладу — до неба язики викидатиме!.." Дитя очеретів, лукаве й хитре комишанське створіння, як воно поведеться в цих нових умовах? Марися для себе вже прикинула, де й місце буде для багаття: отут, на самій вершині пагорба, щоб усім, хто йде по Дніпру, було видно... Це ж так чудово, коли пливеш пароплавом чи поїздом їдеш, а десь у синьому надвечір'ї яскравів тобі чиєсь багаття, заваблює своєю таємничістю. вибалки його розіклали чи, може, якісь закохані палять там вечірні вогні?
Ще треба було дати назву майбутньому табору.
— В мене є пропозиція, — зблиснула оченятами Марися Павлівна, — давайте назвем... "Бригантина"!
— Не нове, але тут щось є, — сказав Берестецький. — Послухаємо, що наш моряк скаже. Здається, він настроєний критично...
Борис Савович, навпаки, цілком серйозно підтримав Марисю, аргументуючи свою думку тим, що коли десь звіддаля дивитись на цей лобатий крутогір, то він і справді нагадуватиме бриг чи бригантину...
— Та ще при відповідній грі фантазії, — додав Артур Пилипович. — Хоча "Степові пірати" більше пасувало б...
— Отже, так і запишемо: "Бригантина", — сказав директор, вносячи якісь позначки до своєї саморобної карти. — Розвелося, правда, останнім часом цих бригантин... Одначе для наших маленьких піратів це буде саме те, що треба... В їхньому дусі.
Добре находившись, вчителі сіли нарешті перепочити, знайшовши собі затінок край урочища під шатром обтяженої цвітом акації. Вихованців вони відпустили покупатись у затон, де вода вже прогрілась, і звідти, знизу, долинав тепер щасливий дитячий лемент.
— Бар'єр з квітів....
