Ключ - Шкляр Василь
Очі її були закриті, бліде обличчя вражало холодною білизною.
— Сано, не помирай.
Я взяв її на руки і пішов коридором до виходу. Двері, що вели на сходи, були замкнені зсередини, але в них стримів ключ. Як же ти сюди зайшла, моя пташко?
Надворі майже розвиднилося, мені здалося, що вже ранок, але ні — то світив повен місяць, який дійшов божевільної фази і сіяв на землю холодне мертве сяйво.
Я намацав у мокрій кишені ключі, відчинив машину і, натиснувши важілець, відсунув сидіння далі від керма, щоб сісти разом із Саною, не випускаючи її з рук. Це виявилося не так і складно, мені навіть майнула шалена думка, що відтепер ми завжди будемо їздити саме так. Я тільки переклав Сану на ліву руку, перехопивши другою долонею рану, і тепер вільно міг перемикати коробку передач, пускаючи кермо, хоча рука моя прилипала і до керма, і до важеля передач, і пальці на ній злипалися від крові.
Виїхавши на трасу, я завважив, що досі не увімкнув фари — так яскраво світив той відьомський повня, повелитель усіх найхимерніших дійств. Але дорога була зовсім порожня, ніде ні машини, ні лялечки, і, тулячись щокою до Саниного обличчя, намагаючись відчути хоч найменший подих, я думав, що за дві три хвилини буду в лікарні, слава Богу, вертаючись у неділю з базару, я запам’ятав металеву арку, над якою був напис "Районна лікарня", там є черговий хірург, який усе зробить, тільки ти не вмирай, моя пташко, дихай, благаю тебе, дихай, дихай, дихай, однак я чув щокою тільки холодні губи, а потім вони зворухнулися, і я почув її кволий голос: "Пустіть мене, — сказала вона, — я хочу до нього… Я хочу пити, — сказала вона, — он Калиновий Кущ, пустіть…
Болить… Он Калиновий Кущ… там є криничка…" — "Сано, потерпи, не вмирай", — я бампером розчахнув залізні ворота, в’їхав на територію лікарні, де стояло кілька приземкуватих корпусів, і, вийшовши з машини із Саною на руках, побачив вікно, у якому світилося, й подався відчайно на нього, як той нічний метелик, що рветься до світла.
А в коридорі було майже темно, у коридорі вийшла назустріч якась бабуся в халатику білому, мабуть, санітарка, вона сплеснула в долоні — лишенько! — і десь побігла, поковиляла, наче кривенька качечка, та після того усе прокинулося, заворуши лося, я ніколи не сподівався, що тут такі меткі люди, я навіть мав дуже крихку надію, що тут є черговий нічний хірург, але він був, був, був, коли я поклав Сану на високі ноші візочок, моя бабуся качечка і ще одна жіночка, мабуть, сестра, повезли її коридорами, а я йшов услід — вам не можна сюди, вертайтеся! — та я йшов слідом за ними, бабуся качечка зупинила мене тільки перед самісінькими дверима операційної, я ще побачив крізь прочинену пройму, як багато там світла, бо під стелею, здавалося, завис сам місяць повня, а коли ті двері зачинилися, стало зовсім темно, я не знав, що мені робити і куди йти, я сповз по стіні на підлогу, сів там отак і вкляк, мені до краю тьмарився глузд, бо замість того, аби молитися, я уявляв, як зараз відчиняться двері, вийде зчорнілий від утоми лікар і скаже, що потрібна трансплантація серця, потрібен насамперед донор із здоровим серцем, і тоді я скажу, щоб узяв моє, воно мені все одно більше не потрібне, а коли він відмовиться, я здійму на нього маленьку італійську "Беретту" і примушу це зробити, адже серце моє належало Сані, тут закон на нашому боці… але замість хірурга із темряви ви пливла твар мефістофеля з високо вгору закрученими вусами: вийшла помилка, — сказав він чорною ямою рота, — це ти забрав її серце, забрав, забрав її серце, — сипав на мене іскрами сатана, — ти думав, що вона грішний ангел і забрав її серце, а вона чистіша за тебе, вона непорочна, то я їй підкинув ту торбу із лихом, у якій, окрім грошей, лежала ще "Беретта", — казав мені мефістофель, але цього разу не реготав, він чорнів од чорного горя, бо не місяць світив над нами, а зависав проклятий Сатурн, і коли в його чорному мороці я побачив бабусю качечку, то вже знав, що вона мені скаже, і вона сказала: "Така ж молода… і померла". …І засурмив перший ангел — і вчинився великий вогонь, що спалив Богуславський ліс, і зелена трава пожухла, і Калиновий Кущ усох, і згіркла вода у його джерелі, і птахи упали з небес, а їхні порожні гнізда зяють, як висохлі серця… Тільки той, хто шукає смерті, не знайде її, бо то є втеча від муки, — знов випливає із мороку скорботна твар сатани, — від муки, яка судилася суботньому чоловікові, адже він, суботній чоловік, вічний. Ти не знайшов його, не знайшов… Ти просто ступив у слід небіжчика… І тепер я сам був мертвий, бо в мені не було навіть сліз. Світ став велетенською порожниною, яка впіймала мене у свою безмежну пащу.
Я сидів на ґанку лікарні і фізично відчував на собі місячні промені, які проникали у мене крізь мокрий холодний одяг.
Мені не було куди йти, не було що робити, у мене тепер не було жодної близької людини і навіть дому свого не було. Тільки твар сатани знов випливала із мороку й нашіптувала, що я ще не розгадав до кінця таємниці, що мушу ще раз побачити Саватія і дізнатися, чому так реготала горила, коли я сказав, що Олесь Остапчук дав мені ключ. Очевидно, він ніколи не мав цього ключа, що лежить у мене в кишені, очевидно, його дав мені хтось інший, та я випадково ступив у чужий слід, тому що шукав небіжчика.
Десь далеко тишу сколихнула сирена, і я тільки тепер подумав про міліцію. Виклик, звичайно, надійшов із цієї лікарні, зараз вони заберуть мене від Сани назавжди, як і належить забрати убивцю.
Що ж, напевно, це й буде моїм порятунком, адже в ув’язненні не треба думати, що робити й куди йти, не треба дбати про дах над головою. Однак, я вислизнув у них з під носа, лихий мене підштовхнув у машину, я від’їхав у якийсь завулок без фар, пропустив озброєний наряд, а потім помчав до того місця, де ще міг знайти le mot de l’enigme[47]. Я під’їхав до тієї розкішної тверджі, яка стояла у місячному сяєві гордо і незворушно, ніби тут нічого не сталося. Білий фургон був на місці.
Не знаю чому, може, за звичкою, я спершу збіг сходами до бару, хоч там не світилося. Поторсав двері, однак вони були замкнуті, та я помітив праворуч розбите вікно і здогадався, як зайшла до кімнати над прірвою Сана. Моє серце розривалося від здогаду, що вона позаминулого вечора, вдаючи п’яну, зайшла через бар до кухні… аби роздивитися, як звідти вийти у коридор. Затиснувши у правиці "Беретту", я проліз через вибите вікно до бару і пішов її слідом.
На кухню не проникало місячне сяйво, та я і в темряві швидко намацав і відчинив ті двері. Смужка світла косо падала на килимову доріжку, проте було тихо, ні звуку.
Я відчував, що мені вже ніщо не загрожує — Саватій без горили м’яка бабота, — а тому без найменших вагань штовхнув двері "моєї" кімнати.
Однак я і тут помилявся. Помилявся, недооцінюючи Ярчука.
Крім скоцюрбленої на підлозі туші, впоперек ліжка, на тому місці, де недавно лежав непритомний Саватій, тепер розпростерлася Каміла і дивилася в стелю скляними білками. На її тонкій, незвичайної смаги шиї різко проступали багряно сині пасмуги, і я був певен, що то сліди куцопалих рук.
Після того, що сталося, мене вже ніщо не могло вразити, та я здригнувся, коли прочинив двері ванної. Там, у зашморгах, теліпалося двоє чоловіків, і в одному я відразу впізнав Саватія, на щоках якого навіть крізь густу синяву пробивались рум’янці, голова була зігнута вниз, і якби не вивалений язик, то можна було б сприйняти його позу за покаянну, а другий вішальник… теж був Ярчук, тільки він висів до мене спиною, цей відвернувся від усіх, у тому числі й від себе, і його безживні руки звисали, як мотуззя, притулившись неприродно довгими долонями до стегон, наче вони ще й досі мокріли, і покійник непомітно витирав їх об штани.
Усе було міцне і добротне в цій тверджі, водогінна труба надійно тримала господаря, а свічадна стіна навіть заперечувала усталену думку про те, що людина ніколи не повіситься перед дзеркалом.
Та найдужче я вжахнувся тоді, коли побачив у тому дзеркалі відображення ще одного чоловіка: чорний з лиця, у мокрій чорній одежі, заляпаний кров’ю, з проваленими очима й загостреним носом, він був зовсім не схожий на мене. Це вже був не я, а чужий мені чоловік, із чужим лицем і чужими запаленими очима, із чорним потойбічним поглядом, у якому скипілася невимовна туга. Це був суботній чоловік, якого цуралася сама смерть.
Я відсахнувся від нього, вийшов у кімнату і сів у своє крісло.
Внизу перед мотелем "Млин" уже завивала міліцейська сирена, та я ще мав надію, що встигну перекурити.
Finale
Я досі живу у тій тринадцятій квартирі на третьому поверсі, де мене ніхто не турбує. Тюремного ув’язнення, на жаль, не заслужив, оскільки високий суд добачив у моїх діях крайню потребу самозахисту. Правники це називають межею необхідної оборони.
Ще якийсь мізерний термін — від двох до семи років, ст. 222 ККУ — можна було виклопотати за незаконне зберігання вогнепальної зброї (я сказав, що "Беретта" належала мені), та оскільки мій любий друг президент щоліта видає амністію, не пощастило й тут. Тож я вирішив ув’язнити себе сам у тій порожній, як і весь оцей світ, квартирі і сумлінно відбувати покарання. Це для мене point d’honneur[48]. Моя сумна історія знайшла гідне відображення і в кримінальних зведеннях міністерства внутрішніх справ за дев’яте червня.
Згодом я спеціально звернувся по старій дружбі до хлопців із прес служби МВС і переглянув повідомлення з Черкаської області. В одному з них Нестор в погонах зафіксував, що в офісі приватного підприємства — товариства з обмеженою відповідальністю "Млин" під час кримінальних розборок (це словечко їхнє) загинуло четверо — двоє чоловіків і дві жінки. Працівники районного відділу міліції негайно вдалися до оперативного реаґування і затримали особливо небезпечного злочинця. Вилучено два пістолети марки "Макаров", один "Беретта", а також холодну зброю, зокрема мисливський ніж іноземного виробництва. Ведеться слідство.
Мені жаль стало мого дорогого "Марголіна", подарованого генералом: у тій метушні якийсь лягавий тихенько привласнив його собі. Хоча, незважаючи на геніальну програму, написану мною для проґресивної партії, я дуже скептично ставлюся до тези, що приватна власність має бути священною і недоторканною.
