Ключ - Шкляр Василь

Жора таки справді різатиме барана, бо в руках у нього ніж, як баґнет, привезений, видно, з Афгану.

— Чи не можна десь тут копнути черв’яків? — спитав я, а він відповів, що можна, чого ж, тільки тут на черв’як нічого не ловиться, тут треба ловити на шмаровидло, тобто на сиру розколочену манку, пояснював Жора, усміхаючись проти сонця, і ніж виблискував у його руці, мов живе срібло, а коли ми пішли далі, то згодом почули овече бекання, яке ще довго вітер носив поміж сосон, ми йшли і йшли, поки не забрели в дику місцину, де вже й очерет стояв, мов той ліс, але ми завернули у сосни, полягали там горілиць і довго дивились на крони дерев, які коливалися в синьому небі по колу. …Я відійшов трохи вбік, розклав вудку, відкусив гачка від волосіні і прив’язав до неї червону полуницю, а потім, мовби закинувши вудку в невідому мені глибочінь, тримав її так, щоб полуниця звисала якраз над Саниними вустами. Вона відразу зачула здобич, але не кидалася на неї, як хижак на блешню, вона м’яко ворушила ротом, ледь ледь торкаючись до наживки, а потім таки поволі, як рибина, втягла її в себе, і я легенько підсік.

Золота рибина, тихенько попискуючи і звиваючись, ішла до моїх рук, золота луска спадала від того звивання, а коли я взяв її обіруч, попросила місячним голосом:

— Відпусти мене. Я тобі виконаю будь яке бажання. І ось тут у мене вихопилися зовсім недоречні на ту мить слова, досі не можу собі простити.

— Бажання? Я, Сано, хочу, щоб ти завтра поїхала додому.

У неї був такий вираз обличчя, ніби я відважив їй ляпаса.

— Додому? Я?

— Так, Сано, до Києва.

— А ти?

— А я приїду післязавтра.

— Чому?

Тепер мені здається, що Сана здогадувалася про мій намір, адже ми вже думали і говорили однаково.

— Так треба. Інакше ми ніколи не зробимо те, заради чого сюди приїхали.

Я сказав ще одну велику дурницю. Адже виходило так, ніби все, що відбулося між нами, було другорядним. Вона не спитала, що я замислив, тільки повторила те, що вже казала на цьому березі:

— Мені страшно.

— У нас немає іншого виходу, — сказав я.

— Може, я побуду у Григорія Івановича? І тут я відчув, як кам’яніє моє серце.

— Ні, — сказав я. — Я відвезу тебе на автовокзал. Ти поїдеш до Києва. Таке от… моє бажання.

Потім ми довго сиділи мовчки і їли полуниці, не відчуваючи смаку, їли їх, як траву. Я ловив її відсутній погляд, та він був дуже далеко.

Сана ковзнула рукою у свою малесеньку сумочку (вона ніколи з нею не розлучалася) і дістала сигарети.

— У Києві ти покинеш палити, — сказав я.

— Це твоє друге бажання?

— Так, є ще й третє.

— Цікаво.

— Я хочу, щоб ти на ту одну ніч залишила мені Кіті.

— Добре, — сказала вона. — З тобою спатиме Кіті.

7

Попереду у нас була ще доба, і Сана не збиралася її труїти.

Навпаки, згодом вона стала жартувати більше, ніж будь коли, у неї вселився якийсь сміхотливий біс.

— Чуєш, Кіті, завтра ти сама спатимеш із цим гульвісою, — сказала вона, і бідна мавпочка завмирала від подиву. — Та ти не хвилюйся, нарешті і ти зможеш avoir la main dans la pate[33], мною він уже наохотувався, але ще не знає, що чекає його цієї ночі. Він, цей гульвіса, думає, що вже побачив вищий пілотаж. Ні, рідненький, усе ще попереду. За свої три бажання ти сплатиш виконанням моїх десятьох. Збирайся, я хочу раків!

— Сано, ти ж не їси раків.

— Тепер буду їсти. Мені страшенно подобається, як вони пахнуть. Ми зараз підемо до бару, замовимо горілки, пива і раків.

Ти ще не бачив мене п’яною.

— Таке враження, що ти вже п’яна.

— Тоді зодягай мене. — Вона подала мені чорні колготки з вирізами угорі і підняла ногу. — Мерщій.

— Якщо я не помиляюся, спершу зодягають…

— Ти якраз помиляєшся. Ти нічого не тямиш у жіночих туалетах. Роби, що кажуть. Одні трусики ми вже посіяли у Богуславському лісі.

— Так… що далі?

— Тепер подай мені сарафанчик.

— Сано, у тебе все буде зверху.

— Знизу, — сказала вона. — Ти і в цьому нічого не тямиш. Як я могла закохатись у такого bonhomme[34]! Вона подала мені ліфчик.

— Поцілуй мене. Швидше. Pas sur la bouche[35]. Ліфчиком вона затулила обличчя Кіті.

Коли ми піднімалися до бару, я молився, щоб там було порожньо, але ще знадвору почув п’яні вигуки. Два столи було зсунуто докупи, розпашіла компанія, вочевидь, довершувала справу, яку Жора розпочав своїм блискучим багнетом. Він теж був тут, як і Саватій Ярчук. Серед інших чоловіків я впізнав ще одного свого доброго друга, котрого вчора підвищив у званні, а він, невдячний, прийшов сьогодні в цивільному. Втім, трохи пізніше я зрозумів, що тут зібрався чи не весь начальницький склад МВС районного масштабу, щоправда, з ними було всього лиш дві жінки, але одна з них так верещала, що могла замінити добрий загін амазонок.

Принаймні меланхолійний голос Елли Фіцджеральд губився в тому вереску, як комариний писк.

До нас підійшла Каміла, і я помітив, що вона теж напідпитку. Ґудзики на її блузці розстебнулися нижче молочних залоз, і я боявся, щоб її дубівки не випорснули нам на десерт. Втім, до десерту було ще далеко. Моя grande dame, очевидно, підігріта виглядом процептивної мулатки, попросила принести пляшку "Старокиївської", два пива і всі раки, які повзають на кухні.

— Живі? — спитала Каміла.

— Ні, червоні, — відповіла Сана. — Хіба ви не вмієте пекти раків? — Їх варять, — простодушно сказала Каміла.

— Ну то й зваріть.

— Це все? Більш нічого?

— Решту принесіть на власний розсуд.

— Добре, можете на мене покластися, — відплатила Каміла теж двозначною фразою, дивлячись на мене.

Ось так і на нашому столі з’явилася частка того баранця, якого Жора приніс у жертву добірному товариству. Подумки я повісив йому на груди орден "Дружби народів".

"Старокиївська" була з холодильника, але виповнювала жили таким раптовим теплом, що все здавалось прекрасним — і цей затишний бар у надрах могутньої тверджі, і корабельні сосни за вікном, які ніколи не знали, що таке затишок, і яким не страшний був уже й самум[36]. Я обчищав Сані раків, облузував шийки і складав у її тарілку, вона їла їх уперше в житті і дивувалася, чому, дурна, не розкуштувала раніше, чому вона все гидувала, навіть баранину, яку теж оце їсть уперше — так чудно холоне на губах ця баранина, але раки — річ особлива, це окрема стаття, мій любий, ти будь обережний із цими раками, адже вони дуже сприяють виробленню андрогенів, сказала Сана, атож, чоловічих статевих гормонів, коханий, тих андрогенів, які обумовлюють і сексуальність, і аґресивність самців водночас, затям це, мій любий, це дуже важливо.

Елемент агресивності присутній навіть в еротичних фантазіях, але бач… — білу облузану шийку вона поклала між білі зубки, — річ у тім, що ця агресія здебільша буває умовна, грайлива, ми її ще називаємо інструментальна, мій любчику, а буває хижа, ворожа, спрямована на цілковите знищення. І я хочу, щоб ти це затямив.

Звичайно, ти хлопчик розумний, ти добре знаєш, до чого доводить людину голод, як знаєш і те, що голод буває різний.

— Ти хочеш, щоб я поїхала, і я поїду, — вона знову випила, але замість рум’янців на її обличчі проступала холодна блідість. — Це твоє чоловіче право. Я розумію, що… nous ne pouvons pas faire des petits exercies d’heroisme — il faut fаire les grandes compositions[37]. А тому вважай мене просто повією.

— Перестань, Сано.

— Ні, це ти перестань. Я проститутка, і хочу, щоб це бачили й знали усі. Я просто професійна путана, — сказала вона так голосно, що гамірна компанія притихла. — Я не приховую цього, — сказала вона і знову випила, і виклично провела кінчиком язика по губах. — Хіба це погано? Скажи, хіба тобі не подобається втішатися з професійною проституткою?

— Дуже, — сказав я. — Мені дуже подобається.

— Отож бо.

Сана підвелася і, похитуючись, пішла до шинквасу (я не міг зрозуміти, чи вона вже така хмільна, чи зумисне отак похитується, але мені стало страшно, коли побачив, що з під куценького сарафанчика світяться глибокі вирізи на чорних колготках, що її випнуте сраченя націлене на генеральний штаб МВС, як осине жало).

Я б не сказав, що цей штаб виявив особливу військову витримку, та все одно подумки я кожному оголосив подяку із занесенням в особову справу.

Сана підкликала Камілу, — та чомусь весь час пропадала на кухні, хоч її очі були вже геть каламутні, і мені закралась підозра, що Камілине сп’яніння не алкогольне, — однак з їхнього шепотіння можна було зрозуміти не більше, аніж із шелесту шовкопряда в шовковичному листі.

Я тільки пізніше здогадався, про що вони говорили: стерео колонки вибухнули такими ритмами, що від звукових хвиль у мене на голові затремтіло волосся. Сана ще приклалася до чарки, а потім потягла мене за руку до танцю, я сказав, що вона вже зовсім поїхала, що їй треба у тих непристойних шатах сидіти й не ворушитися, на що Сана сказала, що вона не поїхала, а попливла, je m’en fiche de tout[38], сказала ця відьма і, вихляючи жалом, метнулася до сусіднього столу, я не спам’ятався, коли біля неї опинився Жора, але бачив, як обоє вони затряслися в судомному танці.

Мене зовсім не доймали ревнощі, зрештою, до кола потрюхикали ще дві пари, але страхала неймовірна блідість на Сани ному обличчі, яким уже пробігали дрібні конвульсії. І ще я побоювався, аби щось не зробилося Жорі, адже одні й ті самі андрогени викликають і хіть, і несамовиту агресію, — з гіркою усмішкою я засвоював уроки сексопатолога Оксани Вербної, — аґресію не лише інструментальну, а й нищівну, особливо, коли йдеться про наземних приматів, — доповнював я свого коханого вчителя, і десь тоді краєм ока завважив, що до їхнього танцю ще пильніший Саватій, його неприродно червоне обличчя, як сказала б Сана, пливло, пливло, пливло, але він мужньо сидів на місці, я без застережно почепив йому на могутні груди орден "Червоного прапора", я взагалі того вечора був надзвичайно щедрим, і незабаром усі мої любі менти сиділи в орденах і медалях, вони так подзенькували тими нагородами, що в мене розколювалася голова.

Особисто ж я марно намагався заслужити найскромнішу медальку, таку вже скромну, що навіть не міг згадати, як вона називається, ну, оту медальку, що дають за врятування тих, що топляться, спершу пливуть, а потім топляться, я з усіх сил старався її заробити, та в мене ніякого біса не виходило, бо моя найчарівніша путана, моя найсолодша проститутка, моя найвітрогонніша повія, моя найпроцептивніша сучка втратила усякий контроль над собою, вона вже була така п’яна і вітряна, що коли пішла з майором підполковником до повільного танцю, то не чула, як об її груди треться медаль "За відвагу на пожежі", на мене вона вже майже не звертала уваги, адже я заслуговував хіба що піонерського значка та ще червоного галстука, і мені не залишалося більше нічого, як піти і повіситись на тому галстуку.