Українська література » Класика » Ключ - Шкляр Василь

Ключ - Шкляр Василь

Читаємо онлайн Ключ - Шкляр Василь

Інакше, як могло з’явитися відразу стільки світлячків‚ що‚ перебігаючи галявину‚ я не бачив місцини‚ щоб не наступити на них‚ а, перебігши‚ озирнувся й помітив‚ що перед галявиною‚ яка аж горіла зеленими вогниками‚ зупинивсь‚ як укопаний‚ білий пес. Він таки був прудкіший за чорного‚ а можливо‚ мав гостріший нюх чи більшу жадобу до крові‚ і я знав‚ що він зупинився ненадовго‚ але тепер з’явилася надія добігти до річки. І я таки добіг до неї. Густий очерет стіною підступав до берега‚ і коли я‚ розгрібаючи його‚ ішов мілководдям‚ він шелестів металево і гучно‚ ніби бляшаний‚ а в’язкий мул засмоктував ноги і так чавкотів‚ що котилися відляски. Я дочвалав до чистоводдя‚ де вже було мені до пояса‚ і відчув‚ що не лишилося й краплі сили‚ аби плисти на той бік. Туди було далеченько‚ у темряві не видно протилежного берега‚ а відстані на нічній річці завжди непевні й оманливі. Я вирішив відійти трохи далі від того місця‚ де залишив у заростях очерету прослідок‚ відійти мілководдям уздовж берега і причаїтися‚ та‚ ступивши кроків із десять‚ уже почув‚ що собаки гарчать на березі‚ вони прибігли таки разом — один білий‚ другий чорний‚ і зупинилися на тому місці‚ де я зайшов у воду.

Невдовзі там замиготіло світло ліхтарика‚ потім я знову почув‚ як металево шелестить очерет і чвакає муляка під ходою великого звіра. Я його ще не бачив‚ тільки велика жовта пляма‚ притлумлена туманцем‚ виповзала з за очерету‚ і на тій плямі я помітив‚ як щось пірнуло під воду — то була‚ напевно‚ ондатра або й звичайнісінький щур‚ який переслідував мене вже майже добу.

Жовта пляма поповзла ліворуч‚ потім прямо, і нарешті більмо вдарило мені в очі.

— Привіт‚ бача‚ — сказало більмо. — Бігаєш ти непогано. Я люблю прудких хлопчиків.

Воно наближалося до мене разом із хлюпанням‚ зовсім засліплюючи зір‚ я навіть не міг розгледіти‚ що в нього у другій руці — ніж чи "Макаров". І все таки я вирішив прийняти цей нерівний бій‚ адже бути отут утопленим і з’їденим жовтими різцями щурів — то просто рай порівняно з пеклом‚ яке влаштують мені ці професійні збоченці.

— Добре‚ — сказав я. — Твоя взяла‚ — і‚ не знаю навіщо‚ простягнув йому "Марголіна"‚ тримаючи його цівкою на себе.

— Оце і є та цяцька? — спитало більмо‚ однак хапальний інстинкт приматів спрацював бездоганно. Його рука з ліхтариком потяглася до "Марголіна" (у другій був таки "Макаров")‚ і тоді вся моя сила‚ яка ще лишалася в тілі‚ зібралася у лівиці‚ і я без розмаху‚ коротким тупим ударом угнітив його знизу у правий бік живота. Я ще встиг почути його якесь наче б здивоване "ох"… Я ще встиг побачити‚ як він зігнувся‚ і мені залишалося тільки вдарити ребром долоні в те місце‚ де велетенська груша з’єднувалася із в’язами. Присягаюся‚ Бене‚ я б змісив цього підара в синьку і привіз би до київського зоопарку‚ але ж ти знаєш мою біду. Це був надто різкий рух‚ мій друже‚ це був такий різкий рух‚ що чорна пелена миттю заслала мій зір‚ голова так запаморочилася‚ Господи‚ як закрутилася моя бідна голівонька‚ не знаю‚ як я встояв на ногах‚ не знаю‚ скільки отак я вистояв‚ і не знаю‚ чим він вліпив мені у скроню — руків’ям "Макарова"‚ ліхтариком чи моїм же "Марголіном"‚ але чорну пелену в моїх очах пробили іскри‚ і‚ падаючи‚ я раптом побачив‚ як із за хмари виплив місяць‚ велетенський повня‚ я нарешті побачив цю його фазу‚ він стояв над водою так низько‚ що я мимоволі потягся рукою до неба‚ ніби хотів дотягтись‚ ухопитись за місяць‚ але його знов проковтнула чорна хмара.

11

Я приходжу до тями від болю у голові; спершу мені ввижається‚ що лежу в якомусь багні‚ може‚ на дні сирої ями або й криниці‚ бо лежу напівзігнутий‚ а потім таки здогадуюся‚ що ні‚ я сиджу у твердому кріслі‚ тільки одяг мій мокрий до нитки; він щільно облипає моє тіло‚ я відчуваю його прохолоду і дивуюся‚ що досі живий. Це трішечки розчаровує: хто помирав і вижив‚ той мене зрозуміє. Розчарування приходить від думки‚ що колись тобі знову доведеться помирати і заново‚ ще раз переживати це нелегке примирення з власною смертю. До того ж я опритомнів у кімнаті‚ де спізнав найбільшої втіхи і де мушу пережити свою найчорнішу годину чи‚ може‚ найбільшу ганьбу. Те‚ що я знов у кімнаті над прірвою‚ мене також здивувало — чому не в якомусь підвалі‚ чому не поверхом нижче — в отій кам’яниці‚ що була колись водяним млином? Хоча… зрозуміло, чому: я потрапив до рук збоченців. Якби це були звичайні убивці‚ вони б давно опустили мене в найглибшу яму Тікича з каменюкою на шиї. А так… я ще потрібен їм живий.

— Таки очуняв‚ — раденько каже Саватій. — А я вже думав‚ що ти перестарався.

Він сидить на ліжку‚ правобіч од мене‚ а мій дорогий бача розвалився на стільці навпроти і грається ножем — як не крутне ним у повітрі‚ все одно впіймає за колодочку. Красива штучка‚ треба сказати. Знаряддя смерті завжди красиві.

— То що‚ почнемо? — питає Груша Горилович.

— Пожди‚ нехай прийде Міля.

— Ти хочеш‚ щоб він цього разу викинув її у вікно?

Я переводжу погляд ліворуч на стіну‚ з якої до мене підморгує русалочка — хтось із неї зняв Камілин одяг‚ і вона знов виставила свою рожеву наготу‚ лише внизу чорніє трикутник розчахнутих ножиців.

— Як ти догадався? — питає Саватій.

— Люблю малюнки на склі‚ — кажу я. — Так люблю‚ що мені завжди хочеться зняти картину зі стіни і роздивитися з другого боку. А ця не знімалася.

— Везе мені‚ — дивується він. — Той малює‚ той… заглядає‚ що намальовано.

Мені хочеться відразу щось запитати у нього‚ але я вирішую почекати Камілу. Для більшого ефекту. Справжні дойди блефують і в безнадійних ситуаціях‚ а до того ж у тій пляшці‚ яку я від коркував і мушу допити до дна‚ ще трошки лишилося. Так‚ може‚ ковточків зо три.

— Даремно ти‚ — каже він. — Якби ти її попробував‚ то більше ні з ким не схотів би.

— Може бути. Але не люблю‚ коли хтось керує в цьому ділі.

— Хочеш ще раз?.. Чи боїшся‚ що нічого не вийде? — по дружньому питає Саватій.

— Якщо не вийде‚ ми зробимо йому обрізання‚ — пирхає Груша Горилович. — Де вона? Я вже хочу випити.

— Хай зробить своє‚ тоді з неї більше толку. — Саватій дивиться на мене зовсім доброзичливо. — Якщо будеш слухняним‚ тобі теж дамо випити. Скільки подужаєш. Згода?

— Добре‚ — кажу я. — Але з однією умовою. Якщо нап’юся до чортиків‚ на плечах мене носитиме Жора. Мені подобається‚ коли він мене носить.

Саватій знову сміється‚ витираючи об штани долоню (невже потисне мені руку за вдалий жарт?)‚ а Груша Горилович припиняє гратися ножем і силкується переварити те‚ що я сказав. Якщо добре прислухатися‚ то можна почути‚ як у його вузенькому лобі поскрипують незмащені коліщатка.

— Я бачу‚ клієнт дозрів‚ — нарешті ображається Груша Горилович. — Скільки можна!

— Усім по сім‚ а тобі завжди вісім‚ — каже Саватій‚ який ніколи ні на кого не ображається. Його рожева баб’яча твар не пасує убивці‚ хоч простим арифметичним способом я його вирахував давно. Щоправда‚ спершу був певен‚ що Саватій вчинив це з ревнощів‚ а виходить‚ зовсім навпаки.

Про те‚ що в цій сімейці щось негаразд‚ видно було відразу без окулярів. Демонстративна процептивність Каміли наштовхувала на думку‚ що вона зовсім не остерігається ревнощів чоловіка, який до того ж завжди зумисне "щезав" разом зі своїм фургоном, залишаючи нас удвох. А після розмови з Оленою Йосипівною Підконюшою я зрозумів‚ що тут ідеться про якийсь особливий виняток із правила. Нормальний провінційний мент ніколи просто так не одружиться з мулаткою‚ хай вона буде навіть не повією‚ а незайманою дюймовочкою. Його могла прив’язати до неї тільки хвороблива пристрасть‚ і тут багато чого мені повідала лукаво усміхнена русалочка‚ хоча її виконавцеві далеко було до Сколоздри[45]. Вона підказувала‚ що‚ очевидно‚ Саватій ще під час міліцейських рейдів полюбив оцей занедбаний млин‚ де так зручно було підглядати за тим‚ що тут діялося‚ а чорненька красуня взагалі потьмарювала його розум. Вона‚ ця чорненька красуня‚ як ніхто‚ підходила викінченому вуайєристові‚ адже сама ще змалечку призвичаїлася до жадібних підглядань за собою‚ які детермінували в ній протилежну пристрасть — демонструвати себе сторонньому оку. Отже‚ тільки нестерпний голод став причиною того‚ що Саватій заради Каміли ризикував своєю кар’єрою від самого початку‚ а потім взагалі відважився на неймовірний крок‚ узявши з нею по суті фіктивний шлюб. Згодом обставини дозволили Ярчукові справдити візіоністично геніальну ідею з оцим мотелем (тим таки любим йому млином)‚ який став не стільки джерелом прибутків‚ як незрівнянною забавою. Голод вимагав найгостріших вражень‚ і Саватій діставав їх тільки тоді‚ коли посилав у кімнату над прірвою Камілу. Єдине‚ що не в’язалося на моєму намисті‚ — це вуайєризм з убивством. Бо ще після першого відвідання мотелю "Млин"‚ повернувшись до Києва‚ я став цікавитись цим симпатичним від хиленням у фахівців і‚ прикриваючись своїм універсальним посвідченням завідувача відділу убивств‚ зустрівся з кількома досвідченими психіатрами (із Саною я торкався цього питання досить віддалено)‚ і всі вони‚ як один‚ запевняли‚ що ці люди навряд чи здатні убивати‚ адже в самій основі вуайєризму лежить пасивність і нерішучість. Лише професор Качур припустив‚ що така крайність можлива за умови‚ якщо обсервант (він мав на цей предмет власний термін) споглядав насильницькі акти з побиттям і кров’ю. На мою думку‚ він влучив просто в "десятку"‚ адже Сава тій завдяки своїй професії міг не лише бачити в таких випадках кров‚ а й пускати її власноруч. Людина‚ яка нажила капітал непевним шляхом (одного Гольденберга йому вистачить на весь вік)‚ могла‚ не кліпнувши‚ спровадити на той світ заблуклого до мотелю свого квартиранта‚ котрий також повівся з Камілою нетрадиційно. На те в Остапчука були свої причини‚ хоча мені думалося‚ що він‚ як оце і я‚ поцікавився неординарною русалочкою‚ мальованою на склі. Кохаючи Камілу‚ він взагалі міг відмовитися від утіх у домі її чоловіка‚ чим і накликав на себе гнів.

Але ж Каміла… Каміла… Попри все вона не схожа була на останню стерву‚ яка б погодилася на жорстоку розправу… над закоханим у неї… Альошею. Очевидно‚ зачумлена наркотиками‚ вона пішла в його кімнату‚ не знаючи‚ що Олекса відхилить її любощі і накличе біду.

Відгуки про книгу Ключ - Шкляр Василь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: