Магнат - Пагутяк Галина
Люди діляться на панів і слуг, і кожен хоче чутися на своєму місці гідно. А як бути тому, хто не приліпився ні до панства, ні до служби? Маєток я стратив, служити нема кому, а мені ніхто не буде служити. Як тільки скину я шубу оксамитову і шапку, соболем підбиту, а перстень віддам пану маршалку, то Михайло і Павлусь вже не служитимуть мені.
Син мій десь надворі, коло костелу. Я й не бачив його, бо збудили мене з самого рання. Та хоч би й був тут, мушу сидіти непорушно і дивитись на труну.
Не вільно мені вставати, крутити головою, косувати очима. Та я сам знаю, що не можна. Тільки б не задрімати, бо тут душно, бракує повітря і ще й двері костелу замкнені. Трохи далі чорніє отвір склепу і тягне звідти кислим болотним духом, бо ж Вирва зараз грає. Шум її чути навіть у замку. Якби я міг пірнути у ту чорну глибінь замість ясновельможного, всі були б лишень раді, найбільше його жона і син.
Ніхто не знає, як я опираюся цій думці. Я тепер вже знаю, навіщо мене врятував той добрий самарянин з Тернової. Не для того, щоб я злетів так високо, як оце зараз, ні, а щоб я не квапився помирати, доки не спізнаю всього, а дозволено мені пізнати багато. Се знаття зробить мене свобідним ще за життя. Свобіднішим, ніж покинутий і забутий усіма Ян Щасний Гербурт.
Я збагнув се щойно, коли йшов пішо за лицарем з чорним прапорцем на списі. На прапорці з одного боку було списано життя ясновельможного, а з другого — срібний хрест з написом латиною, що означав "Під цим знаком переможено", чиє лице ховалось під забралом, а тіло було в кольчузі, а перед нами була довга процесія біскупів, ксьондзів, ченців, голосільників із запаленими свічками. А за мною їхав катафалк з домовиною, коні ступали нечутно, бо мали копита, огорнуті жалобним крепом. І позаду катафалку несли щит, герби, славу Гербуртового роду, я не міг сього бачити, але знав, що так має бути на маґнатському похороні. Наостанок йшла родина й шляхта, і увесь Добромиль. (АК: Розгорнутий опис так званого "сарматського" похорону можна знайти у книзі Станіслава Орловського "Життя і смерть Яна Тарновського". Похоронні звичаї загалом дуже консервативні, й деякі елементи втратили будь-який зв’язок з реальністю, бо були вигадані чи запозичені безіменними режисерами в різних народів.)
Я увійшов до костелу за духовенством, серед якого були й православні священики, єпископи з Перемишля і Сянока, і сів там, де мені призначено сидіти. Я мав пручатися, ні, ми мали удвох з ясновельможним опиратися забуттю, яке нас чекало і мало тривати вічність. Змучені Гербурти прагнули, аби все нарешті скінчилось. Заславські намагалися заповнити весь костел своєю гідністю і маєстатом. Дрогойовські принишкли, бо не мали стільки слави, щоб бути на рівних з домом Острозьких, їхній рід теж підупадав, дробився маєток. Вони тулили до носа напахчені хустини з жалобною облямівкою, совалися на лавах, нагадуючи дітей, що їх зараз почне школити навчитель. Он уже йде, тихо!
Із захристії вийшов отець-кармеліта із монастиря в Сусідовичах. Всім було цікаво, яке слово зложить чернець, що лиш пару літ тому прибув з гори Кармель, що в Палестині. У тестаменті Гербурта не значилося, хто має читати проповідь на похороні. Але, можливо, в бесідах з духівником ясновельможний згадував сей монастир, що ним опікувався разом з Еразмом Гербуртом. (АК: Еразм Гербурт пережив Яна Щасного. Не мав родини. В чому полягала його неповносправність, невідомо. Певно, щось на кшталт шизофренії. Згодом Еразм нарікав, що опікуни на власний розсуд розпоряджалися його майном.) Якби Гербурт був православний, то слід було би чекати проповіді отця Зеновія з монастиря святого Онуфрія? Чи як? Як би він тримався перед пишним панством, що звикло православних священиків гонити на панщину і тягати за бороди? Які слова зі Святого Письма взяв би він для проповіді? Надто коротко я знав його, щоб судити. Для мене і костел за ці місяці став Божим храмом. У себе, якби я переступив поріг костелу, мене б осудили всі православні. А тут начебто байдуже. Певно, й настоятель добромильської церкви прийшов на похорон, тільки не смію повернути голови, щоб роздивитись ліпше духовенство.
Кармеліта вибрав слова з 22 Псалму: "Покладався на Господа він — хай же рятує його!". Мені аж морозом сипнуло від його глибокого сильного голосу, куди там отцю Зеновію. Він дивився просто на мене, не на труну, що лежала на марах, всередині якої ховалося тіло справжнього Гербурта, що його, певно, ніхто вже не впізнав би. То до кого ж він мав звертатися, як не до тіні ясновельможного? І я чувся, ніби до мене промовляє не простий чернець, а хтось незмірно вищий, пророк Ілія. Бо кожне його слово я приймав на свій карб, а котре не пасувало, посилав до того, хто лежав у бронзовій труні з заклепаним віком. Се — моє, а се — його, а се — нам обом. Звідки міг знати сей кругловидий молодий чернець, як страшно зазирати бодай на день наперед, коли ти відділився від звичного світу і не знаєш, куди тобі йти, бо доріг багато, і ти не знаєш, котра з них твоя? На роздоріжжі кожен тебе тягне з собою, і ти врешті йдеш з кимось, хто обіцяє не полишати тебе, дбати про тебе, а потім лишає тебе самого в пустелі.
Чернець вже дійшов до того часу, коли ясновельможний Гербурт опинився у в’язниці, і я помітив, що він дивиться на труну, й крадькома зітхнув.
— Ось він сидить у сирій темниці й мережить словами папір, пише листи приятелям по зброї, родині, відчуває, як дух його занепадає, зневірюється. Завтра може голова його скотитися з плахи, завтра може зійти на нього ласка короля, як се витримати? Чого чекати? Смерті чи життя?
Чернець обернувся до принишклого панства, і голос його забринів, як розгнівана бджола:
— Багато хто говорив тоді: він пропащий, він все життя собі занапастив, треба триматися від нього якнайдалі. Такому ліпше накласти на себе руки, бо життя його вже скінчилось. Тепер він, як Йов на попелищі, як Йона в череві кита — у своїй безвиході. Дивіться, він колись був богатирем, Геркулесом, що міг потримати небо на своїх плечах, а тепер нидіє між мурів, і ніч довга і темна видається йому вічною. Надіявся на себе, надіявся на приятелів, з якими зложив обітницю вірності, де вони тепер?
А відтак хоч і не кликав він Господа, бо не смів, зневажаючи свою слабість, але Господь знає, коли прийти, бо сяє йому в темряві діамант цноти, що не дасть заблукати. Приходить він не як грім, що землю стрясає, не як вихор, котрий перевертає землю, а ніби тихий легіт. Той, хто стрінеться з ним, вже нічого не буде боятися, стане іншою людиною. І не впізнають його, як не впізнають ангела, стрінувшись з Ним на дорозі, доки не гляне Він в очі душі.
Став Ян Щасний придивлятися, як живуть люди в його володіннях, чого потребують найбільше, і давав те. Мала нивка, але і тій треба вміти догодити, бо з малих нивок складеться велика. Дбаючи про тіло люду добромильського, не забував він і про те, щоб душа його розвивалась. Задля цього почав друкувати книги, не жаліючи коштів, будував доми Божі. Мудрість, як дерево, довго росте, і не завше той, хто його плекає, встигне скуштувати плодів…
Складно він говорив, дуже складно. Добре, що сказав про друкарню, бо могли бути тут і ті нелюди, що називали ясновельможного чорнокнижником і бунтівником. Голос кармеліти ставав то тихішим, то гуркотів, як грім, а я думав, що якби списати сю проповідь на папір, то мав би я до кінця віку розраду. Але чи сподобалась панам, не знаю, бо їм наскучило сидіти і вони перемовлялись між собою. Тільки Гербуртова з сином сиділи штивно, берегли сили після ночі чування, коли ясновельможний ще лишався в своєму домі.
Потім труну окропили святою водою і почалась служба за упокій. Я знав, що у всіх церквах і костелах довкола теж правилось, і всі, хто чув жалобний подзвін, молилися за спокій Гербуртової душі. Служба була недовгою, але я, здається, навіть встиг задрімати чи впав у сердечну млість від задухи, коли почувся шум надворі і всі голови повернулись до дверей.
Двері розчахнулись, і звідти линуло світло. Вчора я бачив там чорну постать, що була не духом, а купцем з дивним ім’ям — Слуга з Добромиля. Здавалось, я побачу його знову, і він витягне мене за руку з місця, що пахне смертю, бо він сильніший за смерть і може з нею поборотись не словом, а ділом. Однак я знав, що не мені давав він присягу вірності, і ясновельможному Гербурту також не давав. І смуток, що я побачив у його очах, дещо сказав мені про те, якою обтяжливою може стати вірність, коли вона триває безкінечно. І се врешті змирило мене з тим, що сталося і що може статись. Ніщо так не наближає нас до смерті, як втома від життя.
До костелу в’їхав лицар на коні, у повних обладунках, з опущеним забралом, зі списом у руці й спинився перед престолом. Усі вголос почали читати патерностер, а коли закінчили, вершник зламав спис над труною і впав зі страшним гуком на підлогу. І я впав так само, нахилившись уперед, як мені веліли. Кінь схарапудився і якби бодай на стопу ближче, то його копито увірвало б моє життя насправді. А лицар мусив добре потовктися, бо падав з коня, і когось ще зачепив із панства, бо в костелі було дуже тісно. Коня вивели, лицаря підняли й поклали на лаву, а я встав сам і знову сів у крісло, котре впізнав: то було крісло з Боневич, саме у ньому сидів ясновельможний того сумного вечора.
Я сидів, чекаючи поки всі вийдуть. Дивився, як труну опускають в склеп, під підлогою костелу, що тим часом порожнів, наповнюючись свіжим повітрям знадвору.
Все скінчилось: для ясновельможного Гербурта і для його тіні. Я відчував полегкість і навіть радість від незнаного досі почуття свободи. Такого я не відчував, коли вирушав у далеку дорогу, яка урвалась в Добромилі. Цієї хвилі мені було байдуже, що буде завтра чи позавтра: ніщо мене не лякало.
Вийшов я, коли майже всі порозходились й під підлогою все ще гримали, вмощуючи труну, де та мала простояти до Страшного суду. (АК: А простояла всього тридцять років. Під час великої повені 1649 року дерев’яний костел змила ріка. Якби Яна Щасного поховали там, де інших Гербуртів, — у Фельштині, його останки зберігались би досі. Однак він сам не хотів лежати з іншими Гербуртами, волів лишитись у Добромилі, для добробуту якого зробив дуже багато.) Подумав, що мого сина, мабуть, віднесло людською хвилею на поминальний обід і доведеться самому йти в коштовній шубі до замку.
