Коли вмирає Безсмертний - Герасименко Юрій
Стискаючи у руці жмут інструкцій, він потрясав ним у повітрі і скрипів, скрипів: — Роботи… Кругом роботи… Мені стало здаватись, що не тільки мої підлеглі, а й все… все суспільство, всі, всі — роботи, роботи, роботи. Ху, страшно! — Шеф аж здригнувся і вже зовсім скрипучим голосом, розмахуючи над головою жмутом інструкцій, заторохтів швидко-швидко:— Роботи! Кругом — роботи! В інститутах — роботи! На заводах — роботи. Скрізь, скрізь — роботи! — Шеф метався по кімнаті і вже не скрипів, а скреготав:— Роботи, роботи! Ви! Ви теж роботи! Та все одно я запросив вас. Я неспроста запросив вас. Я маю справу до вас. Я маю особисту справу. Справа в тому, що я не можу займатись справами! Я став дещо розуміти! Я став думати! О-о, це жахливо… Передайте адміністрації: шеф номер 2041 вийшов з ладу.
Шеф кинувся за ширму і почав там чимсь клацати і скреготати. Чакт задумливо роздивлявся свої нігті. Бідило не втерпів, встав, потихеньку зазирнув за ширму. Те, що він побачив, перевершувало всі дива цього справді-таки дивовижного учбового закладу.
Халат на шефові був розстебнутий, на правому боці, майже під пахвою, зяяв отвір, в якому поблискували коліщатка, блимали лампочки. Белькочучи: "Роботи! Кругом роботи!" — шеф, блідий як стіна, намагався засунути жмут інструкцій у свої кібернетичні нутрощі…
Іван штовхнув Чакта:
— Дивись, що він робить!
Чакт тільки рукою махнув: ну що тут, мовляв, дивного! Біопедагогічний робот номер 2041 перейшов межу, встановлену інструкціями: він САМ СТАВ МИСЛИТИ. А почавши мислити, одразу зрозумів дійсний стан речей і… що ж тут незвичайного? — вийшов з ладу. Цілком природний кінець…
Він же не жива істота! Нервів, звичайних нервів, що все на світі можуть витримати, у нього не було. А електронні лампи при перших же сумнівах і тривогах почали перегорати одна за одною…
Робот збожеволів. І що тут дивного? Це ж так природно…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Назад дороги нема. "Іменем Безсмертного, їж!" Шхуфська подушка.
— Іване, ти нічого не відчуваєш?
— Ні.
— А я… — і Чакт якось криво, болісно посміхнувся. — Я… Ну ти не смійся, страшно мені…
— Страшно? Чому?
Чакт мовчав. Друзі сиділи на лаві, над самісінькою кручею. Внизу, під ногами в них, широко розстилалася жовта гладінь озера Спокою. Позаду, за густим парком, біліли корпуси центрального готелю Міста-13—2. На середньому — найвищому — поблискував екран тоццойта.
— Ну ти хоч розкажи, чому страшно.
— Чому? А он, дивись, — і Чакт показав Іванові в кінець алеї. — Бачиш пам'ятник?
— Пам'ятник? Отой? Хичу Першому Владному? Бачу. Саме біля цього пам'ятника і повинен нас чекати шхуф з Забинтованою головою.
— Повинен, а от чомусь він не чекає… Боюсь — роздумали вони… У шхуфів приказка є: не цілуй змію, не вір служителю. Я служитель, на тобі теж білий одяг… У мене передчуття: з нами щось буде, щось станеться.
— "Станеться"… — перекривив Іван. — Ану, подивись! Туди, туди подивись! — і показав на білий корпус за хифовим парком. — Бачиш готель?
— Бачу…
— А тоццойт бачиш?
— Бачу.
— Скільки зараз?
— Двадцять п'ять тоц шістдесят чотири цоти.
— А о котрій має нас чекати шхуф? О двадцять сьомій нуль-нуль? Чи не так?
— Ну так… взагалі… Але ж тоццойт… — Чактові було нічим крити. — А що, як тоццойт невірний або зовсім не працює? — знайшов він, нарешті, що сказати і сам засміявся.
— Отак краще, — всміхнувся Бідило. — Давай-но, друже, побалакаємо про що-небудь інше. От цікаво, наприклад, чому кожен учень живе в окремій кімнаті і чому ці кімнати трикутні. Ну то як, розкажеш?
— Що ж, слухай, коли вже так хочеш. З чого ж почати тобі?.. Розумієш, основи щактифської біопедагогіки…
Почав Чакт знехотя, невпевненим голосом, говорив, а сам раз у раз на пам'ятник поглядав. Та згодом все спокійнішав і спокійнішав. Як всі безпосередні натури, він швидко збуджувався і так само швидко заспокоювався.
Іван слухав, притакував, а сам теж ні-ні та й зирне в бік пам'ятника: чи не біліє там забинтована голова? Він хвилювався куди більше од Чакта, але не за себе, а за Шатове доручення. А що, як і справді не прийде шхуф, кому тоді передати пакет? Непокоїли думки про Чакта. "Ех, бідолаха, — думав Іван, — і як же йому прикро буде, коли дізнається, що не довірили йому пакета… Іч, як розповідає, аж сам захопився своєю розповіддю…"
А Чакт і справді розповідав цікаві речі. Виявляється, основою основ щактифської біопедагогіки була особа. І навіть не особа, а ТОПО, тобто БІОЛОГІЧНИЙ ОСОБЕНЬ.
"Народу, як цілісної, свідомої себе соціальної сили, — вчила біопедагогіка, — нема, не було і ніколи не буде. Народ — це арифметична сума особнів. А їм — кожному зокрема і всім разом — начхати і на майбутнє, до якого вони не доживуть, і на те минуле, якого вони не бачили. Топо уникають сильних, соціальних подразнень і взагалі бажають прожити свій не такий уже й довгий вік якомога легше, приємніше і ситніше".
І таке становище офіційна біопедагогіка вважав єдино нормальним. Ще б пак, ситими, самовдоволеними особнями так легко правити…
Іван поглянув на пам'ятник — круглий бетонований майданчик біля постаменту, як і раніш, пустий. На тоццойті блимають і блимають цифри, наближається віща двадцять сьома тоца… Що вона принесе двом друзям? На якусь мить Іванові здалося: Шатів пакет пече груди…
— Так от, вся біопедагогічна практика, — продовжував Чакт, — всі зусилля роботів-вихователів та роботів-педагогів скеровані до одної мети: виховати замкнену, самозаглиблену істоту. "ДІТИ ШХУФІВ НЕ ПОВИННІ ЗНАТИ СВОЇХ МАТЕРІВ" — така перша заповідь біопедагогіки. "Любов до матері — це та клітинка, з якої виростає любов до народу. А любов до народу, інтерес до його історії — один з основних симптомів першої стадії хакахо", — так сказав Хич Мислячий в останній своїй промові.
Отже, родин у шхуфів нема. Діти служителів і хичистів мають право знати винуватців своєї появи під щактифським сонцем. Тільки й того. Любов до батьків, повага та інші, як каже Хич, "нікчемні атавістичні почуття" начисто нейтралізуються, знищуються у спеціальних педкомбінатах для дітей еліти. Умови в цих комбінатах значно м'якші, аніж у шхуфських, а результати…
Шхуфи не знають своїх батьків, та люблять, бо знають батьківське горе, і їм зовсім не байдуже своє майбутнє.
Служителі й хичисти знають своїх батьків, але не люблять. Чому? "Благочестиве змагання" іде не тільки між ячами… Кар'єра — ось пречиста матір еліти! їй і любов уся, і повага!
Іван знову подивився на тоццойт: от-от буде 27, а біля пам'ятника — немає нікого. Стислося серце… Ну що ж, назад дороги нема…
А Чакт все оповідав і оповідав.
— Мене завжди обурювало, — говорив він, — що всі оті біопедагогічні страхіття творяться, так би мовити, під прапором любові до мислячого організму: "Геть колектив, хай живе індивідуум". У вас, на Землі ніхто з таким гаслом не виступав?
— Щось схоже було, — відповів Бідило. — Один філософ, такий собі мислячий організм, теж проголошував: "Геть народ, хай живе людина!" А один дуже земний поет знаєш як йому відповів?
Тільки той,
хто любить народ,
Любить
людину!
Непогано, на мою думку. А ти як вважаєш?
Чакт мовчав.
— Ти що, не чуєш?
— Іване, подивись, — і Чакт показав на середній корпус готелю. Було рівно 27.00, а біля пам'ятника, на круглому бетонованому майданчику, — жодної душі…
— Що тепер ти скажеш? — голос у Чакта затремтів. — Не я тобі говорив, що вони передумають? Все. Ніякий шхуф ні з забинтованою, ні з здоровою головою до пам'ятника не прийде… І навіщо ти зв'язався зі мною?.. Може, тобі й повірили 6… А ми… ми служителі…
— Брехня, — спокійно і владно сказав Іван. — Шхуф обов'язково прийде — рано чи пізно. Почекаємо з півтоци і, якщо сьогодні його не діждемось, завтра о 27.00 знову будемо тут. Вір мені, все буде гаразд, — і Бідило присунувся до Чакта.
Тихо-тихо хлюпає під кручею каламутна вода. Спить озеро Спокою. Широке, жовте, воно і справді дуже спокійне: грозові хмари не відбиваються в його тьмянім свічаді, хвилі піняві не ходять по ньому…
Яке ж не схоже на земні сині озера! Безлисті хифи бовваніють на його берегах, безбарвні чагарники схиляються над водою. Праворуч парки розступаються, і прямо над озером височіє п'ятиповерховий куб. На фронтоні напис: "ДЕПАРТАМЕНТ ДАРУНКІВ ЩЕДРОГО СЕРЦЯ. ФІЛІЯ МІСТА-13—2".
— Ех, друже, — зітхнув нарешті Іван, — невесело так мовчати… Розкажи щось, все час швидше мине. Ти ж почав про трикутні кімнати, а звів на інше. Чому ж все-таки кімнати трикутні?
— Ну що тут розповідати? — насупився Чакт. — Невже ти про них і сам не чув? Все це запровадження нашого Хича. З дитинства Мислячий кохається в арифметиці, вважає її найголовнішим компонентом кожного, як він говорить, "сорту мистецтва", в тому числі й архітектури.
Найзаповітніша мрія Хича — вдосконалити гармонію арифметикою, а вершина його діяльності — наказ будувати кубічні хмарочоси без вікон з трикутними кімнатами. Саме за це і назвали Мислячого Великим Арифметиком Країни Блаженного Спокою.
Отакий стиль запровадив наш Хич. Все, що хоч трохи відрізнялося від нього, було раз і назавжди скасовано. Скасована була і вся попередня щактифська архітектура з усіма її течіями та жанрами. І тепер…
— Друже, подивись…
Чакт глянув на пам'ятник і аж схопився з місця. Біля постаменту по бетонованому майданчику прогулювався високий кремезний шхуф. На голові його поблискував звичайний чорний шолом з металевими горбиками на тім'яній частині. Походивши трохи, шхуф сів на лаву і зняв шолом. Голова його була забинтована.
— Ходім! — шарпнувся Чакт. — Ходім скоріше!
— Не роби дурниць, — тихо проговорив Іван. — За нами можуть слідкувати.
Друзі встали і з незалежним виглядом, ніби знічев'я прогулюються по алеї, не поспішаючи пішли до пам'ятника. Шхуф теж ніякої уваги на них, відкинувся на спинку лави, дивиться у небо.
У Івана все аж співало, аж тьохкало в грудях: ще кілька десятків кроків — і вони серед однодумців, у глибокому, надійному підпіллі. Ще кілька десятків кроків… Кілька десятків… І тут Чакт не витримав.
— Скажіть, де можна купити промови Великого Перукаря? — вигукнув він, хоча до шхуфа було не так і близько.
Шхуф здригнувся, з-під лоба подивився на Чакта і… не відповів жодного слова.
— Провокатор! Пароля не знає! — прошепотів вкрай переляканий Чакт і спинився.
Іван стиснув друга за лікоть.
— Дурень! Сам ти нічого не знаєш, іди й мовчи!
Нарешті вони рядом, зовсім рядом.
