Коли вмирає Безсмертний - Герасименко Юрій
І тільки в третій, у так званий "період табірного утримання", підлітків переводять у "світлі" табори, де їх навчають шагістиці та військовій справі. От ми й прийшли.
Попереду бовванів великий темний будинок.
— "Іменем Безсмертного, чоловічий учбовий комбінат другого, туманного, ступеня № 2014", — прочитав Бідило чіткий напис на фронтоні.
У безлюдному вестибюлі під стелею тьмяно світився один плафон. Коли очі звикли до присмерку, Іван побачив прямо перед собою вхід до коридора, в кінці якого — далеко десь — ще один такий же плафон.
Не довго думавши, Бідило пішов прямо в прохід, але тільки-но ступив під арку, як вдарили оглушливі дзвоники, праворуч і ліворуч вихопилися із стін два щитки і просто перед носом в Івана наглухо закрили прохід. Чакт засміявся:
— Не поспішай! Як там у вас на Землі кажуть — не лізь поперед пекла з батьком? — Підійшов до стіни, натиснув кнопку, засвітився невеличкий екран. Ще одну кнопку натиснув, і на екрані захиталася лиса голова з запалими щоками і пильними, холодними очима.
— Я вас слухаю, — проскрипів хол одноокий.
— Я Чакт, сип Купхейпа Х'юпа Купепа. Ось моє посвідчення, ось відрядження, — Чакт підніс до екрана свої документи.
— З академії? Інспектор?
— Так.
— Знаю. Чекав. Це, — кивок у бік Івана, — з вами?
— Так.
— Проходьте. Після огляду зайдіть. У мене до вас є справа, особиста справа.
Екран погас.
— Головний шеф комбінату, — пояснив Чакт.— Ходім. Цікаво, що в нього за особиста справа до мене…
В проході ніяких щитків уже не було. В теплому задушливому коридорі пахло ліками. Під низьким склепінням тьмяно жевріли жовті плафони. Жодної душі. Праворуч і ліворуч — панелі, панелі, панелі… На кожній — номер.
— Учнівські спальні, — пояснив Чакт і зупинився перед одною з них. Знову натиснув кнопку, панель нечутно посунулась, друзі зайшли в малесеньку трикутну кімнатку.
Так, так, саме в трикутну! Ліворуч од входу біліло низьке ложе. В протилежному кутку, де сходилися дві стіни-катети, стояв наведений об'єктивом на постіль чималий прилад, Іван знав уже, що це кейфофіксатор — апарат, який автоматично записує всі звуки і знімає на плівку все, що відбувається в кімнаті. Зі стіни поблискував екран.
На ложі спав хлопчик — зовсім голий, але в шоломі. У головах з білої пластмасової тумби дугою вигиналася шарнірна ніжка великого чорного рефлектора, що низько нависав над обличчям сонного. Від шолома тяглися ізольовані дротини до тієї ж таки тумби.
З рефлектора на русяву голівку струменіло тепло, над вухом бубонів невеличкий, припасований до стіни динамік, одноманітним голосом повторюючи граматичні правила, — а хлопчик спав.
— Динамік над вухом, — почав пояснювати Чакт, — це — гіпнопедія. Учень спить і в той же час вчить уроки. Рефлектор-інтенсифікатор… Ну, то вже ти й сам пробував, коли щактифську мову вивчав. Що ж до шолому на голові — це зовсім просто. Всі учні комбінату за допомогою цих шоломів підключені зараз до замкненої енергосистеми. Коли настає пора великого спокою, шеф комбінату вмикає спеціальний генератор, так званий Генератор Спокою, і по всіх провідниках системи, крізь мозок кожного учня, тече струм. Завдяки цій системі учні комбінату одночасно засинають і прокидаються, коли шеф вимикає генератор. Все це разом, а саме: ГІПНОПЕДІЯ + ІНТЕНСИФІКАТОР + СТРУМ СПОКОЮ, і називається Першим Триєдиним Комплексом біопедагогіки, або, як ще інакше його називають, Фізичним Комплексом.
— А чому перший? Хіба ще другий є?
— Є. Всього їх три: Фізичний, Термо-звуко-гастрономічний та Активний.
— І всі три можна побачити в комбінаті?
— Ні. Термо-звуко-гастрономічний та Активний застосовуються тільки в Притулку Блаженних Учнів.
— Ну й система, — крекнув Іван. — Триєдине знущання! Вивчення граматики — і така машинерія…
— Ні, друже, справа тут не в граматиці. Я ж тобі казав, всі підлітки в нас вважаються особами соціально небезпечними — хакахо, хвороба червоної крові.
— І як, — поцікавився Бідило, — виліковують?
— Он, як бачиш…
Іван подивився на хлопчика. Він спав неспокійно: на змученому, мокрому личку виразно проступав крамольний багрянець…
— Так, — зітхнув Чакт. — Але ми з тобою інспектори…
Підійшов до кейфофіксатора, натиснув кнопку. В нутрощах апарата щось глухо загуло, і на екрані з'явився той же хлопчик.
Ось він заходить до спальні, блідий, виснажений. Обличчя розгублене, понуре. Ось він сідає на ложе. Лягає. Боязко озираючись, ховає шолом за тумбу. Та пильні прилади вмить "зафіксовують" хлоп'ячу хитрість. Гримить дзвоник. Так, саме гримить, а не дзвенить! Дзвоник такий гучний, що перекриває навіть монотонний Голос Безсмертного.
Іван озирнувся на сонного: зараз прокинеться! Цей дзвін і мертвого розбудить! Але хлопчик спав — струм спокою діяв безвідмовно.
А той, екранний хлопчик дістав з-за тумби шолом, болісно кривлячись, надів його. Ліг. Дзвінок миттю ущух. Хитнувся, посунувся вниз чорний рефлектор, низько опустився над хлоп'ячою головою, забубонів динамік. Перший Триєдиний Комплекс щактифської біопедагогіки вступив в дію.
— Ходім, — промовив похмурий Чакт. Клацнув вимикачем. — Нам ще багато чого треба оглянути.
Друзі пройшли з кінця в кінець по коридору, відвідали ще кілька спалень — все в них було однакове, похмуро стандартне. Все, крім одного: червоних, змучених дитячих облич.
Зайшли в ліфт, піднялися на наступний поверх. Тут розташовані були учбові приміщення: довгі зали, заставлені рядами крісел. На стелі — тьмяні плафони, в глибині, в сутінках, як голодні вовчі зіниці, поблискують об'єктиви кейфофіксаторів: кожен звук, кожен рух кожного учня і викладача мають бути зафіксованими для начальства…
Наступні два поверхи друзі оглядали вже так, задля годиться: стомилися, та й нічого особливого там не було. На одному з них містилася величезна "споживальня" — так називався зал, де у вигляді таблеток та ін'єкцій діти отримували споживні речовини. 3а роки другого, туманного, ступеня, тобто протягом всього навчального періоду, діти нічого не їли.
Піднялися ще на один поверх. Тут містилися кімнати розваг. Всі вони були тісно заставлені громіздкими апаратами дитячої механічної музики. Що ж то за музика? Чакт ввімкнув екран. На жовтому світляному тлі під скрегіт, шипіння, стукіт, дикі висвисти застрибали, засмикалися в конвульсійному ритмі худорляві, виснажені фігурки дітей.
Іванові защеміло серце, і він попросив вимкнути запис кейфофіксатора.
— Ходім звідси.
— Ходім, — погодився Чакт, — ходім, зараз я тобі покажу найцікавіше.
…У величезному залі п'ятого, останнього поверху під скляною стелею за стандартними пластмасовими столами сиділо кілька десятків абсолютно однакових істот. Всі вони були в білих халатах служителів, всі зігнулися в однакових позах і всі щось писали, писали…
— Хто вони такі? — тихо запитав Бідило у Чакта.
— Біопедагоги, журнали заповнюють.
— Які журнали?
— Візьми подивись.
Іван підійшов до найближчого столу, став за спиною якогось біопедагога, глянув через плече. Той саме закінчив, писати в одному з журналів і, згорнувши його, поклав ліворуч на купу інших.
"ЖУРНАЛ ОБЛІКУ ЖИВОЇ ВАГИ УЧНЯ ДО ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ І ПІСЛЯ ПОЯСНЕННЯ", — прочитав Іван на обкладинці.
Не повертаючи голови, не дивлячись, біопедагог взяв справа новий журнал. Цей називався: "ЖУРНАЛ ОБЛІКУ ШВИДКОСТІ МОРАЛЬНОГО ЗРОСТАННЯ УЧНЯ".
Учитель заглибився в писанину.
Іван обережно взяв з правої купи ще, видно, не заповнений журнал, прочитав назву: "ОБЛІК УЧНІВСЬКОЇ ЕНЕРГІЙНОСТІ". В журналі були занотовані показники температури та електроактивності кожного живого учнівського тіла до уроків і після них. Тут же реєструвалися всі напруження і послаблення учнівських м'язів.
Бідило посміливішав і почав гортати все підряд. Особливо багато було журналів для "ФІКСУВАННЯ ВІДХИЛЕНЬ ВІД ЗРАЗКОВОЇ, ПЕРЕДБАЧЕНОЇ ІНСТРУКЦІЄЮ ПОВЕДІНКИ".
Чого лишень не "фіксувалося" в цих товстезних зшитках, оправлених в масивні обкладинки! І кількість та тривалість учнівських позіхань. І кліпання очима. І повороти голови. І навіть колупання в носі.
І тільки на самому споді Іван знайшов один-єдиний журнал для реєстрації оцінок успішності від найнижчої — дев'яти до найвищої — нуля. З пояснень Чакта Бідило дізнався, що в щактифській біопедагогічній практиці дуже довго не могли знайти такої системи обліку успішності, при якій кожна оцінка виражалася б у найменш образній і найбільш сухій, незрозумілій для учня формі. Нарешті такою системою зарекомендувала себе так звана "дев'ятибальна негативна".
— Цікаво, — промовив Іван і хотів було взяти ще один журнал, та Чакт зупинив:
— Час, друже. Треба поспішати.
Пройшли коридором. В тупику на великій чорній панелі тьмяно білів напис: "ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО ШЕФ ЧОЛОВІЧОГО ДРУГОГО, ТУМАННОГО, СТУПЕНЯ БІОПЕДА-ГОГІЧНОГО КОМБІНАТУ № 2014".
Чакт натиснув кнопку, панель відсунулась.
— Прошу! Прошу! — з-за письмового столу назустріч двом інспекторам вийшов високий і худий служитель. Лиса голова його із запалими щоками похитувалася, як і тоді, у вестибюлі, на екрані стінного кейфу.
— Ну як ваше інспектування? Які недоліки виявлено?
Друзі сіли в крісла. Іван з цікавістю оглядав кабінет. Невелика напівтемна кімната. Праворуч — письмовий стіл, ліворуч — біла ширма.
— У мене до вас важлива особиста справа, — продовжував між тим шеф біопедагогічного комбінату. — Дуже радий, дуже радий вашому візиту! Ви, мабуть, і не уявляєте, як важко, як часом нудно і навіть…— він озирнувся, — навіть сумно жити серед оцих сумлінних біопедагогічних роботів!
"О, та він ще, виявляється, здатний мислити образами!" — подумав Іван, але вже через кілька хвилин пересвідчився, що ніякої образності тут не було.
Рівним скрипучим голосом розповідав шеф про роботу ввіреного йому колективу роботів-учителів. Так, саме роботів! Всі оті біопедагоги, що заповнювали у залі численні журнали обліку, були звичайнісінькими кібернетичними апаратами. Роботи виховують дітей! Ні, щактифська цивілізація сягнула не абияких вершин!
— Важко, дуже важко… — продовжував шеф. — Я все розумію. Ось наші прекрасні інструкції… — і шеф витяг із столу зібганий жмут паперів. — Ось наші інструкції. Я щиро люблю їх! Вони мудрі й гармонійні, як вірші стародавніх поетів. Але… — і шеф знову озирнувся, — хоч би одна жива мисляча істота була поруч! Куди не глянь — роботи, роботи, роботи… — Мова шефа прискорилася.
