Камертон Дажбога - Бердник Олесь
Багрян готувався впритул підійти до заповітних дослідів — до вивчення Космосу, щоб відкрити новий шлях мандрів між зірками. І, звичайно, покласти на лопатки прихильників квантових кора-блів у завоюванні простору.
Ще кілька пробних польотів. А потім — ривок на Місяць. Мій психодвійник з’явився поміж співробітни-ками Космоцентру. Спочатку всі були вражені, вважали мою появу якимось фокусом, та, коли переконалися в разючому успіхові ідеї Багряна, щиро побажали мені успіхів, прохаючи об’єднати зусилля "космачів" та "пси-хів", як ризиковано називали вони працівників Інституту Думки.
Минали дні, місяці. Незабаром почнуться польоти до інших планет. А потім — до інших зірок. Багрян вірить, що за життя нашого покоління вони зможуть майнути до інших галактик.
…Мої думки збурилися, майнули врозтіч. Серце відчуло її наближення. Ніби випереджаючи обличчя, ле-тять попереду двоє зірок-очей. Мов промені, простягнуті мені назустріч руки. Я беру їх в долоні, з серця до се-рця посилаю свою радість. Ми сідаємо мовчазно, тихо на камені. Дівчина обіцяла сьогодні розповісти свою та-ємницю. Я знаю, що ЇЇ таємниця така ж прекрасна, як вона сама.
Розпалюю вогнище. Пломінь виривається на волю, кидає полиски на задумливе личко Ріони.
— Мій друже… Ти читав про екзотичну гіпотезу Матакрішни? Про походження Сонця? Про його будо-ву?
— Не довелося. Це стосується твоєї таємниці?
Вона кивнула схвально. Затихла на якусь хвильку, вдивляючись у багряні пелюстки полум’я. Потім зві-льна почала говорити:
— Матакрішна говорить так: чому ми дивимося на Сонце та інші зірки так, як далекі предки? Вони при-пустили в своїх гіпотезах перше, що спало їм на думку: Сонце й зірки — великі кулі плазми, розжареного газу. Що вони кулі — це видно простим оком. Що газу — показує спектроскоп і низка інших приладів. А далі? Далі — лише домисли, припущення, натяки, до яких пристосовують математичні розрахунки моделей — термоядер-них, гравітаційних, нейтринних та інших. А чому б, каже Матакрішна, не подумати про Сонце та зірки з інших позицій? Такі думки не нові, в казковій формі вони висловлювалися раніше.
Сучасна наука тримається припущення двадцятого віку, що Сонце й зірки — саморегулюючі термоядер-ні системи, де відбувається процес синтезу елементів легких у тяжчі, — наприклад, водню в гелій і так далі, — з виділенням певної енергії. Цю гіпотезу прийняли майже як догму.
Матакрішна стверджує, що зірки — не природні утвори, а штучні. Справді, який механізм природного формування Сонця? Одразу таке гігантське тіло не може виникнути, а народжуються з туманностей первісні глобули — планети. Вони гуртуються в своєрідну сім’ю на чолі з планетою типу Юпітера. Якщо в надрах небе-сного тіла нагромаджено достатньо сировини — водню, дейтерію чи інших легких елементів — і розпочнеться термоядерна реакція, то неминучий титанічний вибух, ланцюгова реакція, яка розшматує планету. Ні про яку зірку не може бути й мови. Матакрішна каже: Сонце й зірки — утвори мислячих істот.
— Всі? — здивувався я.
— Учений певен, що всі, — ствердно мовила Ріона. — Я переконана, що він каже правду.
— А як же тоді виникають попередні мислячі істоти? Ті, що творять сонця, зірки? Хіба не в променях Сонця виникла наша біосфера, наше життя, наші людські тіла, зрештою?
— Зачекай, друже, я все поясню. Матакрішна каже: окрім видимого проміння, є безмежний спектр інших радіацій, цілий океан вібрацій. Якщо раніше не було зірок з видимою радіацією (відзначимо, що "видимою" для нас), то хіба це означає, що Безмежжя було таємним, що в небесах панував вічний морок? Виникали істоти під іншими променями, життя зачиналося в інших лонах, ніж наші, сягало розумного рівня, еволюціонувало, гар-монізувало Світобудову. Припустимо, що на якійсь планеті (чи, може, в просторі) життя сягнуло суперкосміч-ного рівня. І ті мудрі істоти розширили спектр свого буття, запаливши вогняну зірку, яку ми тепер назвали Со-нцем.
— Навіщо? — здивувався я.
— Чому ми дивуємося? Навіть діти з цікавістю заглядають у печери, щілини, прагнуть мандрувати за об-рій, а тут ідеться про божественний Розум, котрий має можливість подарувати буттю, всесвіту, Природі небу-валі, грандіозні шляхи Еволюції, народити нових істот. Може, це саме сонячні жителі, оточивши свою сферу потужними енергополями, дали поштовх нашому життю? Може, саме вони є ті, кого пращури називали Богами, Аватарами, Девами, Кумирами? Хто скаже, які масштаби їхньої дії, творчості? Ми, люди, може, лише краплина їхнього всеохопного експерименту Світотворення?
— Отже, Матакрішна вважає, що там… живуть…
— Живуть, — урочисто підхопила Ріона. — Живуть і творять наші вогняні брати, учителі, друзі. І дають приклад нашого прийдешнього.
— У мене паморочиться в голові. Все це несподівано. Ми ж ніколи не зможемо їх побачити. Жоден ко-рабель не проникне на Сонце. Тим більше якщо це химера, якщо Сонце — плазмова куля, а не такий світ, про який каже Матакрішна.
— Саме для цього я й почала розмову з тобою, друже. Ми повинні перевірити гіпотезу Матакрішни. Екс-периментально. Справді, жодні апарати не проникнуть у Сонце. В прадавній криптограмі про Матір Світу стве-рджується, що Сонце — твердиня її. Те ж саме говорить Одкровення Івана про "Жону в обіймах Сонця". Всі пророки запевняли, що ніхто не зійде за нею на сонячну вершину, окрім тих, хто стане її дитям. Ти розумієш, що це означає?
— Ти хочеш, щоб психодвійник…
— Так. Я хочу, щоб ми помчали на Сонце. І ти знаєш, що цього неможливо досягти, якщо вогонь Любові не очистить нас.
Я мовчав. Проте, напевне, промовляли мої очі, бо в них Ріона прочитала все: я готовий був піти з нею куди завгодно — в безодню смерті, на Сонце, в пекло, навіть туди, куди неможливо проникнути.
— Але це дуже небезпечно, — прошепотіла дівчина, торкнувшись моєї руки.
— То й що? — Просто запитав я.
— Можуть бути несподіванки, ускладнення.
— Це ти мені кажеш, Ріоно?
— Так, так, — ніжно засміялася вона. — Я забула, що розмовляю із славетним Буревієм, тигром Космо-су.
— Тигр чи ні, але й не заєць. Та що нам заспіває Багрян?
— Йому ні слова, — твердо сказала Ріона. — Я натякала про можливості "промацати" корону Сонця, по-бувати в його околицях, але він оскаженів, закричав, що таке можливе тільки через його труп, що ми не нале-жимо собі, а людству, що наші двійники згорять, а разом з тим і тілесні носії будуть паралізовані. Ні, ні, він не дозволить.
— Тоді що ж?
Ріона повернулася до мене, глибоко глянула в очі. Щоки її запаленіли, і я відчув усім тілом, як вулканіч-но вирує її серце.
— Буревію…
— Я готовий, — зірвалося з моїх вуст.
— Ти віриш?
— Вірю, кохана.
Вона стрепенулася від цього слова… Заплющила очі.
— Ще раз… скажи…
— Кохана… Єдина…
— До Сонця, Урагане мій?
— До Сонця, кохана…
На світанку наступного дня ми прийшли до інституту. Там ще нікого не було. Основні експерименти й заняття розпочнуться через чотири години. В головній лабораторії панував морок — віконниці були зачинені. Ріона підійшла до стіни, натиснула кнопку. Віялоподібні фіранки плавно розійшлися, рожеві барви світанку м’яко попливли до приміщення. Дівчина поглянула на мене уважно, ніби вимірювала глибину моєї певності.
Обрій над горами розгорівся багрянцем. Запломеніли вершини. Між зубцями скель викотився палаючий диск Сонця. Його промені сяйнули у простір, відбилися в тривожних очах дівчини. Здавалося, що світило здри-гається, пульсує, напружується у зусиллі відірватися від Землі. Нарешті сліпуча куля піднялася над хребтами гір, легко й урочисто покотилася у Безмежжя дивокола.
— Пора, — зітхнула Ріона.
Ми переступили поріг експериментальної камери. Двері зачинилися. Тепер зовні, на стіні, палахкотить червоний напис: УВАГА, ЕКСПЕРИМЕНТ!
Жодна жива душа не зайде до лабораторії, не потривожить нас. Все, що станеться, залежить від нашої волі.
Ріона вказала на глибоке, зручне крісло. Я сів.
Вона наділа на моє чоло вінець ЦПК. Перевірила функціональну систему. Те ж саме зробила для себе. Вимкнула світло. Сіла в крісло.
— Пора, — почувся її голос.
У ту ж мить ми опинилися в просторі.
Будівля інституту блищала срібним склепінням внизу. Потоки хмар рожевіли між спокійними ніжно-фіолетовими вершинами. Сонце піднялося височенько над нами.
Я побачив поряд з собою Ріону. Крізь неї просвічувалися гори. У променях ранку "психодвійник" здава-вся райдужним.
— Ти ніби істота з казки, — промовив я, і сам здивувався, що мої слова звучать у просторі.
— Ти також, — відповіла Ріона. Вона по-дитячому дзвінко засміялася, повернулася до Сонця. — Що ж, хай поки що це буде сновидінням. Навіть для нас. Дай руку, мій любий. До Сонця!
Я простягнув їй руку. Вона торкнулася мене. І одразу ж в моїх грудях відчувся стук її серця. Це було тривожно, незвично, солодко.
— Спочатку до Меркурія, — мовила вона. — Там зосередимося, а потім…
Я поглядом відповів, що все зрозумів. Ми зосередилися. Метнули себе в простір, до Сонця. Земля блис-кавично танула в дивоколі, перетворювалася в слабеньку зелену зірочку. Навально виростало світило, закрива-ло велику частину видимого неба. Перед нами з’явився світло-оранжевий диск планети.
— Меркурій, — сказала Ріона.
Ми спрямували політ до нього. Пробили димуючу атмосферу і зупинилися на пустельному плоскогір’ї. Де-не-де блищали озерця блискучої, сріблистої рідини, з титанічних щілин виривалися хмари газів. Сонце крізь хмари проглядало багряною, зловісною кулею.
— Тут, мій друже, — мовила Ріона, — нам треба з’єднатися в спільного психодвійника.
— Хіба це можливо? — здивувався я. — Адже ми ще не тренувалися.
Вона глянула на мене, як прадавній дух всього земного жіноцтва — ніжно і трохи іронічно.
— Закохані віками зливають свої серця в спільне серце. Адже ти сказав мені, що любиш? Хіба можеш уявити себе без мене?
— Не можу, — щасливо всміхнувся я. — Я розумію. Я готовий!
— Тоді я жду!
Я ступив до неї. Торкнувся руки. Рука ввійшла в руку. Груди в груди. Серце торкнулося серця. І тоді та-ємничий блакитний вогонь спалахнув у наших грудях, з’єднавши два серця у потужне багаття.
Не було мене. Не було її. Народилося спільне бажання, спільна свідомість, єдине серце.
І те бажання, та воля, сила і прагнення, відчувши свою всемогутність, підняли об’єднаного психодвійни-ка над планетою і жбурнули його до Сонця.
