Камертон Дажбога - Бердник Олесь
— Квантові пристрої не мають меж для проник-нення в глибини Світобудови.
— Дурниці. Квантові, суперквантові, мезонні, фотонні, навіть тахіонні — всім їм одна ціна. Тягти у про-стір мільйони тонн речовини, посилати людей на страшенний ризик, ждати їх через тисячі або й мільйони ро-ків, враховуючи парадокс часу. Не годиться така перспектива. Не кажучи про те, що ви ніколи ракетами не пе-рескочите квантову межу — швидкість променя.
— Перескочимо. Кожна межа — умовна!
— Ха-ха! — весело підхопив Багрян. — Ось ми й руйнуємо вашу межу. І не колись, а сьогодні. Тільки на принципово новій основі.
— Думка?
— Так. Тільки не розумійте примітивно. Мовиться не про зв’язок між космонавтами або з іншими мис-лячими істотами за допомогою парапсихологічного уміння. Все набагато грандіозніше! Я кажу про мандри між планетами, між зорями, між сферами, про вивчення інших світів, систем, галактик. Нема межі для вивчення світу за допомогою думки. Чому? — запитаєте ви. Тому, що швидкість розповсюдження думки — миттєва. Це — динаміка Логоса, це характеристика Всюдисущого Бога. Думка не вкладається в просторово-часові аспекти. Вона вбирає їх в себе. Ви розумієте? Саме думка — творець всіх констант Світобудови. Посилаючи мандрівни-ків до інших галактик чи метагалактик, ми не будемо їх чекати через мільйони років. Для цього досить буде кілька хвилин, секунд, годин. Та, власне, вони нікуди й не літатимуть.
— Літатимуть — не літатимуть, — знизав я плечима. — Як це зрозуміти?
— Чудовий діалектичний горішок, — кумедно поворушив кудлатими бровами Багрян. — Проте ви не відповіли: чи підете до нас? Можу сказати відверто: таких, як ви, на Землі, може, десяток, а може, й менше. Та й тих ми не знаємо. Ваш перехід до Інституту Думки підніме досліди на небачену висоту.
Я весело засміявся.
— То дозвольте ж спочатку узнати все як слід. Перед таким натиском хіба втримаєшся? Якщо це не за-бере від мене космос, то…
— Я знав, що ви мудра людина, — скрикнув Багрян. — Я знав!
— Коротше, я завітаю до вас, а там поговоримо.
— От і добре. Лягайте відпочивати. А то ми вас одразу від непритомності до суперкосмічних проблем…
— Найкращі ліки. До речі, вам теж пора в крісло, бо незабаром — фініш. Я бачу за бортом Місяць. Стан-ція!
Минуло кілька днів. Завершилися урочистості з приводу мого рятунку, виступи по телемережі. Я провів десятки прес-конференцій, дав сотні інтерв’ю журналістам, ученим, космологам. Потім рейсова ракета принес-ла мене на рідну Землю. І в той же день міжконтинентальний аеробус дав мені можливість попрямувати на пів-день, до Непалу.
У Катманду пересадка на потужний вертоліт, курс якого до високогірної долини в Гімалаях. Там, на ви-соті більше трьох кілометрів, розташовано Інститут Думки. Туди й пролягає мій шлях.
Внизу пливуть гряди титанічних гір. В’юняться білосніжні хребти, клубочаться хмари, ховаючи в глибо-ких ущелинах вікові таємниці. Вертоліт пірнає в імлисту пелену, пробиває її. По схилах збігають донизу зарості високих дерев, вирують пінисті водоспади, темніють масиви скель.
Машина зупинилася на березі невеликого озера, схожого за формою на гігантське око. Навіть острівець з групою ялин посередині нагадує зіницю. Ніжно-зелене плесо завмерло, не колихнеться. Древній ліс стоїть мов сторожа. Урочисто димляться вершини, ніби хтось там запалив багаття.
Я вийшов з вертольота, глибоко вдихнув прохолодне, пахуче повітря гір. Просто, велично, спокійно. Як у Космосі. Хіба дивно, що саме тут учені пробують розкривати таємниці людської психіки. Ураганні вихори людських свідомостей мчать далеко поза цими хребтами, не зачіпаючи спокою казкової долини.
Пілот — чорноокий, задумливий юнак з Бенгалії — мовчки показав у бік скель. Там, за верхів’ям ялин і кедрів, блищало склепіння якоїсь екзотичної споруди. Туди вела ледь помітна стежечка між густим високо-трав’ям.
Я рушив по ній. Розгортав трави, вдихав п’янкий запах квітів. Кров шумувала у скронях, тонко поколю-вало в серці. Чари, справжні чари! Ніби й не було тисячоліть технічної цивілізації. Повернулися предковічні епохи, коли в цих ущелинах ріші Вед шукали істину, розтираючи власне єство, кидаючи виклик вічному мов-чанню Неба. А довкола були примітивні первісні стійбища, грубі звичаї, забобони, деспотія жерців, страх перед таємницями буття.
А втім — сучасному людству теж не варто хизуватися своїм статусом космічної цивілізації. Може вияви-тися, що ми — всього-на-всього полонені барвистої павутини, зітканої власним самообманом у глибині істори-чного лабіринту.
Я ступив під покриття велетнів деодарів. Вони мене привітали ледь чутним дзвоном, зачарували спокій-ною величавістю. Поміж вкритими мохом валунами, через вузлуваті звиви змієподібного коріння я добрався до широкої галявини. Звідси починалася алея, посилана білим піском, що вела до таємничої сферичної будівлі.
Біля входу мою увагу привернула статуя жінки, висічена з темно-лілового каменю. Я замилувався легки-ми лініями, тонкою символікою творця. Граціозні дівочі форми були вкриті прозорим серпанком. Я не міг зро-зуміти, як митцеві вдалося досягти такого ефекту, працюючи з грубим матеріалом. Дівоче обличчя зосередже-не, брови зсунуті докупи з виразом запиту. Погляд спрямований в зоряний простір! У долонях, біля грудей, во-на обережно, як найбільший скарб, тримає прозору чашу з серцем. Воно сяє блакитним полум’ям, кидаючи відблиск на юне обличчя.
Насилу відірвавшись од споглядання статуї, я рушив до входу. На стіні побачив мерехтливий напис сан-скритськими письменами: ІНСТИТУТ ДУМКИ.
Двері тихо відчинилися. Я ступив у коридор. Стіни випромінювали м’яке сяйво, в овальні вікна привітно зазирали ялини. Я озирнувся. Жодної душі.
Ще одні двері. Вони нечутно відкриваються. На мене дивилася юна жінка. Я її одразу пізнав. Це була та, котра з’явилася біля мене на далекому Плутоні. Та, яка врятувала мене від смерті.
Жінка схожа на статую, поставлену при вході. Така ж тендітна, дивна, таємнича. Великі чорні очі з-під густих вій дивляться на мене запитливо й тривожно.
"Яка чарівна", — подумав я.
— Яка чарівна, — діловито повторив чийсь голос збоку.
Я отетерів від несподіванки й ніяковості. Хтось дружньо засміявся. Дівчина зашарілася.
Біля нас несподівано з’явився Багрян, жартома сказав:
— У нашому інституті навіть думати треба обережно. Не варто жінкам одразу говорити компліменти. Апаратура записує, потім ваші думки зміняться — буде конфуз. А втім, гадаю, щодо Ріони зміни думок не буде.
— Багряне, — благально промовила дівчина.
— Мовчу, мовчу. Знайомтеся: Буревій, а це — Ріона. Та ви вже знайомі без мене. Серед снігів Плутона зустрілися. Пробачте, друже, що я не зустрів вас. Якраз триває важливий експеримент. Я знову покину вас. За-лишиться тільки Ріона. Проте саме вона вам і потрібна. Важка артилерія, як казали наші войовничі предки. Ми її пускаємо в дію, щоб завоювати вас.
— Багряне…
— Мовчу, мовчу, — блимнув веселим оком на дівчину вчений. — Але ж я анітрохи не перебільшую. Рі-она — ентузіаст парапсихології та її нових відділів. Вона вам про все розкаже. Ріоно, доручаю вам цього космі-чного вовка, опрацюйте його. Ну-ну, не гнівайтеся, вам не личить. Звільняю вас до вечора. Гуляйте, сперечай-теся. Але пам’ятайте: участь Буревія у наших експериментах — першорядне завдання.
Багрян похапцем зиркнув на хронометр, махнув рукою і зник.
Я несміливо глянув на дівчину. Мені якось ніяково було дивитися їй в очі після того, як мої думки про-звучали у просторі.
Проте Ріона дивилася дружньо, хоча й тривожно. Подала вузьку руку з довгими музикальними пальцями. Я взяв її, легенько потиснув. Гарячий струмінь пройшов по тілу, проник до серця. Вона заплющила очі, забрала руку. Потім знову глянула на мене. Щоки Ті поблідли. Вона тихо сказала:
— Ходімо. Ходімо в гори. Я вам покажу свої улюблені місця. Вам сподобається у нас. Ви будете з нами працювати. Я знаю.
— Я теж знаю, — зачаровано зітхнув я.
Вона йшла гірською стежиною повільно, легко, ніби пливла. Між нагромадженням багатобарвних скель, між заростями деодарів і ялин, понад бурхливими потоками по хистких місточках-колисанках. Зрідка оглядала-ся, і тоді ясні блискавиці чорних очей обпікали мене.
Ріона зупинилася біля водоспаду. Гімалайські кедри-деодари стрімко здіймалися в небо, створюючи по-добу казкового палацу. В просвітах між ними біліли високі вершини, вгорі той палац прикривало небо — тем-но-блакитне, спокійне. Водоспад напинав прозорі ниті між скелями, невидимий музикант торкався тих струн пальцями, грав ледь чутну мелодію вічності.
Дівчина, схилившись, почала збирати сухий хмиз. Я, зрозумівши задум, почав допомагати. Ріона вказала місце біля водоспаду. Ми склали купку гіллячок і запалили.
Вогонь весело затанцював на дровах.
Ми сіли біля нього на широке, плескате каміння. Нас розділяло багаття. Язики полум’я здіймалися вище й вище. Міріади веселих урочистих іскор здіймалися на потоці могутнього пломеню в дивоколо і з’єднувалися з простором.
Коли багаття посилилося, я підклав кілька товстих гілляк кедра до вогнища і тихо сказав:
— Мені здається, що це вже було.
— Було, — ніби луна, відгукнулася Ріона. — Звичайно, було.
— Коли? — Мов у сні, запитав я.
— Завжди.
Я сприйняв її втаємничену відповідь як найвищий аргумент. Мені цього було достатньо. І знову тиша, яку порушував лише тріск іскор, що багряним річищем плинули у небесний океан. Ріона зітхнула. Пригладила волосся на скронях, відкинула за спину важку косу.
— Слухайте… Хай буде наша розмова казкою. Не треба аналізу. Суперечки теж зайві. Спробуймо розга-дувати низку таємниць, що хвилюють нас, з допомогою легенди, міфа, інтуїції, мрії, з допомогою серця. Так, зернина, доки вона не проросла, здається мізерною поряд з важкими скелями, речами, машинами, людьми, да-лекими світами. Але дайте зернині простір і умови… і вона трансформує світ. Заколосяться масиви хлібів, за-шумлять густі ліси, мільярди людей отримають їжу і вбрання, будівлі й машини, папір для книг і музичні ін-струменти для вияву гармонії.
Так було і досі ще є з думкою. Хоч думка завжди була ведучою в еволюції (згадайте віще Платонове: "Думка правує світом"), та її майже не помічали. Більше звертали увагу на зовнішні прояви, не розуміючи, що то лише грубі вбрання думки.
