Українська література » Класика » Посланець - Ячейкін Юрій

Посланець - Ячейкін Юрій

Читаємо онлайн Посланець - Ячейкін Юрій

От що, пане Герр, пропоную для підняття вояцького духу сьогодні повести в бій дивізію нам особисто. Ви очолите ліву групу, я — праву. Згода?

— Чудова думка, пане Хольман! Фюрер, що надихає нас на звитяжні подвиги, буде задоволений.

— Що ж, тоді — до наших бравих танкістів. Час!

"По танку на кожні тридцять — сорок метрів атаки. Потуга! — з неспокоєм підрахував Шеєр. — Чи вистоять наші? Та ще підбиті танки заважатимуть вести вогонь прямою наводкою. Під їхнім, прикриттям німці можуть підійти дуже близько до передових позицій… Скрутно буде нашим. Пекельно скрутно!"

Він тоді ще не знав, як і не відали про це німці, що на далеких, порослих лісом схилах, звідки досі не пролунало жодного пострілу, завбачливо було створено мережу ПТОПів — протитанкових опорних пунктів, здатних до самостійної оборони. Вони були роз'єднані, не мали суцільної лінії оборони, бо Ельхотові ворота проти всієї німецької танкової армади захищали лише танкова бригада майора Б. Філіппова, артилеристи майора Ф. Долинського і тільки один мотострілецький батальйон. Тому кожен ПТОП концентровано складався з танкової засідки, посиленої на флангах протитанковими гарматами та автоматниками. Проте розташування ПТОПів було так точно математично вирахувано, що вони всі разом мали створити суцільну завісу винищувального вогню.

Коли німці під завісою артвогню підійшли впритул до першої лінії оборони, все почалося, як і протягом останньої десятиденки. Першого удару було завдано по лівій, слабшій групі, яку вів генерал Хольман. Танки спалахували чорними смолоскипами. Один, другий, третій, четвертий…

— Так їм, так, хлопці! — шепотів Лютке.

Шеєр клацав фотоапаратом.

— Пане гауптман, дивіться, підбито танк Хольмана! — раптом загорлав єфрейтор.

І справді, зі слизькими клаптями полум'я на броні танк Хольмана мчав на повній швидкості назад, до своїх позицій. За ним, мов по команді, повернула уся ліва група. Коли танк генерала досяг позицій, до нього вмить підскочили санітари, але зусилля їхні були марні — на санітарні ноші поклали закривавлений труп.

Шеєр знову перевів очі туди, де гримів з невщухаючою силою бій. Група Траугота Герра рвалася уперед, намагаючись будь-що, з будь-якими втратами проскочити лінію вогню. Танки спалахували, безсило зупинялися, але інші вперто йшли вперед. І ось близько двадцяти машин таки проскочило, вихопилося на простір, який ще не прасували німецькі гусениці, де не затуляли кругозір згорілі машини. І враз досі мовчазні схили вибухнули шаленим вогнем, від якого тієї ж миті одразу запалало сім танків. Вогонь був ще щільніший, ніж на передньому краї. Запалало ще дві машини, інші кинулися навтікача. Та їх бив стрічний вогонь передньої лінії, яку вони було проскочили. Це була вогняна пастка без жодного шансу на рятунок, без надії на життя. Того дня в "долині Смерті" згоріло п'ятдесят три німецьких танки. В одному з них — ударний генерал Траугот Герр.

Шеєр вже не дивився туди, де йшов бій, він думав про те, що казав представник штабу групи армій "А": "Штаб вимушений перекидати війська на іншу ділянку фронту".

Він уявляв собі ті військові частини, які зустрічались йому на шляху до Ельхотового. "На відпочинок. До повного укомплектування", — згадав він молодого згорбленого лейтенанта з дивізії генерала Штофа. "На поповнення… А потім куди? Для нанесення нового удару? Де? На якій ділянці фронту?" — одне за одним виникали питання. Шеєр подумав про Шютце: "Тоді з його появою війська йшли сюди, а тепер…"

… Обер-лейтенант зустрів Шеєра похмуро. Від вранішніх бадьорих веселощів, від переможно-радісного збудження не лишилося й сліду.

— Від учорашнього голова тріщить, — спробував було пояснити свій пригнічений настрій, але не втримався: — Це ж треба — в одному бою загинули два генерали…

— І півтори сотні танкових асів, — так само похнюплено озвався Шеєр. — Гарні хлопці були, справжні герої. Але врата Танатоса поглинають і героїв…

— Нічого, ще помстимося, — серйозно мовив Шютце. — Клейст ніколи не поділяв думки про необхідність штурмувати Ельхотові ворота. Він з самого початку передбачав величезні і невиправдані втрати. У Клейста був свій особистий план, та заважав фельдмаршал Ліст. Тепер, опісля сьогоденної жахливої поразки, генерал-полковникові фон Клейсту ніхто не заважатиме… Я вірю, що й на це буде нагальний фюрербефель!

"План Клейста? — зацікавився Шеєр. — Однак розпитувати в лоб не варто… Не слід виявляти завчасної і зайвої допитливості, бо це ризиковано".

— То що ж, обер-лейтенанте, заглянемо в багажник моєї машини і перевіримо, чи не побилися пляшки? Я миттю, але за цю мить ви неодмінно надумайте гарну нагоду. — Шеєр вийшов з кімнати, а коли за якихось три хвилини повернувся, то в руках тримав пляшку, загорнуту в папір. Запитав значуще: — То що, є нагода?

— А що у вас? — пожвавішав Шютце.

— Е ні, не одразу! Пляшка у папері така ж таємнича й спокуслива, як гарна жінка у сукні. Тому до неї, як і до жінки, потрібен підхід…

— Ну, коли так!.. — з удаваною погрозою мовив обер-лейтенант. — То у мене, аби стяти їй голівку, є надійна старовинна зброя, котру таки варто замочити, — і Шютце вказав на вузький, видовжений згорток. Натякнув: — Теж у "сукні"… Оголити?

— Безумовно!

Обер-лейтенант нахилився, порпаючись над своїм скарбом, і нараз рвучко повернувся. В його руках синюватим металом зблиснув вузький клинок. Мовив хвальковито:

— Справжній хевсурський меч! Зброя переможених.

— О, це дійсно коштовний трофей! — радо підхопив Шеєр.

— Ще б пак, можна сказати — музейна річ.

— Дозвольте поглянути?

— Будь ласка.

Шеєр уважно оглянув клинок і спокійно, хоч і з легкою іронією, зазначив:

— Так, справді давня річ. Гадаю, цей меч було виготовлено ще до першої світової війни, десь на початку двадцятого століття. Приємно тримати в руках чудову німецьку зброю…

— Ви що верзете, гауптмане? — витріщився Шютце.

— А ось дивіться — мініатюрне тавро біля рукояті — "Золінген". Атож, колись наші золінгенівські зброярі виготовляли зразкові імітації хевсурських мечів і вигідно збували їх тут як місцеві сувеніри.

— Кат би їх узяв! — вилаявся спересердя обер-лейтенант. — Виходить, я пошився в дурні!

— Чому? Є нагода випити за уславлену німецьку зброю! А у мене — таки місцевий виріб, грузинський коньяк. Знавці запевняють, що він нічим не поступається французькому, а деякі гурмани навіть надають йому перевагу.

— Коли так, — жваво відгукнувся Шютце, — то ввіллємося до лав цих прихильників переконаними добровольцями!

Опісля минулих відвідин офіцерської їдальні, де Шеєр вперше здалеку показав себе Крістіні Бергер, гауптман знав, що обер-лейтенант хмеліє швидко. Пересвідчився наочно. Але там хоч були наїдки на закуску, а тут — чарка і цигарка до рота. І зараз, хоч Шютце хилив чарку за чаркою, та незчувся, як перейшов на товариське "ти" і вже мало не освідчувався у своїй приязні.

— Гарна ти людина, кореспонденте… Що мені подобається в тобі — не мацаєш жалюгідні пфеніги в кишені… Бо куди не кинь — самі скнари та здирники… Шкода, що у нас з тобою різні шляхи.

— Цебто в якому розумінні?

— А в такому, — раптом похнюпився Шютце. — Тебе чекають Берлін, вино, жінки, розумне товариство і напевне наукова слава… А мене, — він почав п'яно рахувати по пальцях, — Азербайджан, Грузія, Іран, Афганістан, а далі — Індія з її джунглями, отруйними зміями, малярією і холерою… І все — крізь бої та смерть…

— А ти певен, що дійдемо?

— Ха, само собою! Туди на з'єднання з нами вже сунуть через Єгипет війська Роммеля. А ми — ось тільки візьмемо Владикавказ! Далі — шлях вільний…

— Дещо я вже чув про це, ще у Берліні… Та от халепа — росіяни щось не складають зброї. Я ж оце зараз на власні очі бачив, як вони б'ються. Від танкової дивізії Траугота Герра майже нічого не лишилося. А Ельхотові ворота замкнені сьогодні, як і десять днів тому. — Шеєр з сумом зітхнув: — То було жахливе видовище, коли з полум'я виносили геть обгорілого генерала Хольмана… Де ж вона, ота Індія?

— Не потерпай, Адольфе, на те й війна. Герр та Хольман не перші генерали, що наклали головою у цій борні… А Владикавказ ми таки неодмінно візьмемо!

— Звідки у тебе така певність? А якщо візьмемо, то, вибач, коли?

Шютце поблажливо обійняв Шеєра за плечі, змовницьки нахилився до вуха.

— Чи тямиш ти, що то за один — Клейст? Скажу: справжній і непідробний військовий геній! Розумник! Росіяни зміцнили свої сили тут, в Ельхотових воротах, а тим часом Клейст… Ха, якби ж то росіяни знали, що він насправді замислив… Хлюпни до склянки ще! Пити — то вже пити!

Шеєр охоче налив. Шютце жадібно вихилив чарку, похапливо запалив чергову цигарку.

— За кілька днів події розгорнуться, — промимрив він.

— Ще по чарці? За події?

— Можна…

Шютце ще хильнув. Потягся до планшетки, вийняв з неї карту.

— Ось тут розгорнуться, — п'яно тицьнув пальцем десь праворуч від Ельхотових воріт. — Тепер збагнув?.. Геніальний задум! Для росіян — мов грім з ясного неба… Туди вже перекидаються війська, — він засунув карту до планшетки. — Все зрозумів? Розтрощимо росіян броньованим кулаком, а поки що — нехай стовбичать на своїх воротах, доки ми не захопимо весь дім.

"Звідки ж саме готується новий наступ? — чекав Шеєр, бо надто недбало тицяв Шютце пальцем до карти. — Може, перепитати, — майнула думка. — Ні, так грубо про військові таємниці не розпитують. Хто зна, що пригадає цей Шютце на тверезу голову. Найменша необережність і… Несумнівне одне: німці готують удар в іншому місці. Якщо праворуч… Це обхід!"

— Ти ж тільки, Адольфе, про це, — Шютце притулив пальця до губів, — т-с-с, нікому… Ані пари з рота! То я лише тобі: адже ти все одно про це писатимеш…

Шеєр посміхнувся.

— Це точно! Але, обер-лейтенанте, не залишати ж нам пляшку. Вип'ємо за успіхи наших військ! — Шеєр підняв чарку, з щемом думаючи про тих, що ось зараз, ось і цієї миті стоять на смерть, відбиваючи шалені атаки фашистських загарбників.

— За зустріч у Владикавказі! — звівся на ноги з чаркою в руці Шютце. — Там відсвяткуємо перемогу за всіма правилами.

— Неодмінно!

— Із красунями, як ти мені, Адольфе, обіцяв. Ще не забув?

— Якщо не помиляюсь, тебе приваблюють осетинки?

— Точно! Значить — не забув…

Розділ дванадцятий

ЦІНА І БЕЗЦІНЬ

Задум Клейста — план Клейста— дії Клейста… Він був завчасно з'ясований і повідомлений і все ж виявився фатальною несподіванкою, що зламала лінію фронту і сталевими клинцями танкових ножиць шматувала заскочені зненацька, відірвані одна від одної радянські частини, що втратили зв'язок зі штабом, а відтак пружність координованих дій.

Три тижні не вщухав штурм Ельхотових воріт, що відчиняли Алхан-Чуртську долину — шлях на Грозний, Махачкалу і Баку, а також на столицю Північної Осетії Орджонікідзе і далі — на Військово-Грузинську дорогу і Дар'яльську ущелину, до серця Іверії Тбілісі.

Відгуки про книгу Посланець - Ячейкін Юрій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: