Посланець - Ячейкін Юрій
Зрозумій, Лютке, ми не зможемо врятувати цих дітей! А завдання зірвемо… Єдине, що можемо, сфотографувати. Хай на плівці залишиться це як викривальний документ, який ми рано чи пізно пред'явимо фашизму. — Він підняв апарат, і тут сталося несподіване.
— Не вбивайте! — моторошно заскиглили діти. — Дядю німець, не вбивайте нас!
У Шеєра перехопило дихання, глухо й відчутно вдарило кілька раз в серце, і все ж він клацнув затвором, дивлячись крізь видошукач у ці дитячі застрахані очі і роздерті передсмертним криком роти.
— Пішли геть! — гримнув на єфрейтора.
І все ж Лютке кинув дітям плитку шоколаду. Навіщо? Він і сам не годен був би відповісти, бо шоколад дітей не врятує…
З сусіднього будиночка, задкуючи, виходив жирний, тилатий фельдфебель, змахуючи, мов диригент, товстими ручиськами, в одній з яких маршальським жезлом стирчав кавалок твердої ковбаси. За ним двоє вояків волокли двоспальне нікельоване ліжко з м'яким матрацом, периною і гіркою пухких подушок.
— Фельдфебелю, що ви тут робите? — гнівно запитав Шеєр.
— За наказом пана коменданта збираємо теплі речі, — виструнчився огрядний пузань.
— Ах, за наказом! — схаменувся гауптман. — Хіба ліжко — шуба?
— Спати слід теж у теплі, гер гауптман, — пояснив фельдфебель, дивлячись на нього зі спокійною шанобливістю, тримаючись впевнено і нелякливо.
— Навіщо вбили дідугана? — нараз знову скрижанів Шеєр. — Теж за наказом?
— Є, пане гауптман! — Фельдфебель і оком не кліпнув, чомусь навіть звеселився. — Завжди на такі випадки тримаю ось цей наказ при собі, — він шаснув рукою до пуза, де за пояском стирчала старенька пом'ята книжечка. — Це армійська "Пам'ятка німецького солдата", в ній сказано…
— Не треба! — махнув рукою Шеєр.
Він знав цю "Пам'ятку" — документ, пройнятий ідеологією фашизму, в ній, зокрема, говорилось: "… У тебе немає серця і нервів, на війні вони не потрібні. Винищ у собі жалість і співчуття, вбивай кожного руського, не зупиняйся, якщо перед тобою старий чи жінка, дівчинка чи хлопчик. Вбивай. Тим самим ти врятуєш себе від загибелі, забезпечиш майбутнє своєї родини і уславиш себе на віки вічні". Звіряча ідеологія!
— Цей стариган, пане гауптман, дозволив собі зухвало не віддавати нам теплу ковдру, мовляв, нею вкриваються дітлахи. Ну, ми його й порішили… Однак зазначу: дітей лишили в живих! Самі сконають…
Усе точно, усе циркулярно. Адже Геббельс не стомлювався втовкмачувати в німецькі голови, що ця війна є "війна за пшеницю і хліб, за стіл, накритий з достатком, за сніданок, обід і вечерю" — це для міщуха, війна "за сировину, за каучук, залізо і руди" — для капіталістів.
Шеєрові виразно зачувся журливо-тоскний, як у покривдженої, знедоленої дитини, розпачливий, розчинений в тужливому сумі голос Марічки, що жалібно скаржився і дорікав йому вночі: "Як ти можеш, лишати мене тут, коханий? Як ви всі можете?.."
І зараз він збагнув не розумом, а серцем, чому вона уночі побивалася й тихо, безпорадно квилила. Що ж він може і того не може? Краще про це не думати… А були випадки, коли хапалися за пістолет і стріляли, стріляли, стріляли… Поки самі не гинули, не виконавши завдання. І на місце загиблих, на місце тих, у кого не витримали нерви і здали психічні гальма, ішли інші. Теж — люди…
Шеєр вліз до машини, хряснув дверцятами.
— Поїхали, Лютке! Жени в об'їзд.
… Ельхотові ворота — розлога і видовжена гірська улоговина, яку бурхливий Терек розмив на чотири-п'ять кілометрів завширшки. Танкопрохідна, грунт твердий. З обох боків цю горловину затиснули порівняно невисокі, але круті гори, рясно порізані ущелинами та ярами, густо порослі щетиною лісів. Земля тут двигтіла, гори відлунювали цей грім, на темному зеленому фоні гірських схилів уздовж і впоперек кресали вогнем спалахи гарматних пострілів, вивергалася в повітря земля, на всьому протязі вдалину, скільки сягало око, громадилися сталеві коробки побитих танків, і від тих, що чорніли найдалі, стовпами валував дим. Само собою спливло визначення: "Танковий цвинтар". І справді, танки німіли, мов надгробки. Терек шумував, кипів на перекатах, тягнув за собою і бив на валунах трупи у ворожій формі мишачого кольору. Машина Шеєра минала інші танки, ще неушкоджені, десятки танків з хрестами, готових до стрімкого стрибка уперед, що вже хижо хурчали моторами. У бік "долини Смерті" витяглися сотні гарматних стволів добре замаскованих батарей. Саме селище Ельхотове ще не було взято, власне, селище вже й не існувало, а тільки диміло темне згарище, гаряче попелище з закіптявленими до чорноти поодинокими вцілілими димарями — там, далеко, за останніми побитими танками.
Машина наближалася до маленького хутірця, не більш як на дюжину дворів, забитого штабними машинами і бронетранспортерами високого начальства.
— Туди! — наказав водієві гауптман.
Ледь Шеєр вийшов з машини, як зачув радісний зойк:
— Пане кореспондент, прошу до мене!
Голос був знайомий. Гауптман озирнувся і побачив у вікні однієї з хатин веселе, усміхнене обличчя не кого іншого, як обер-лейтенанта Шютце.
— Пане обер-лейтенант, і ви тут! — радо заволав і собі. — Яким побитом?
— Фігаро тут, Фігаро там… Мабуть, Фігаро теж був зв'язковим офіцером! А от як ви тут опинилися, Адольфе?
— Таж за вашою порадою, Шютце! Невже забули?
— А й справді… Однак приїхали надзвичайно вчасно! Та ви заходьте, маю дещо цікаве… Для вашої книги — просто люкс! Вісті буквально історичного значення!
— Шютце, ви мене інтригуєте! Я зараз…
— Ну, Шеєре, — мовив обер-лейтенант, коли Адольф вдерся до його покоїв, — ви не забули своєї обіцянки про бенкет у Владикавказі?
— Про що мова?
— Я його зараз заслугую. Воістину заслугую… Для вашої книги — це справжній скарб. Ось слухайте. — Шютце зачинив вікно і притишив голос: — Фюрер не задоволений подіями на Кавказі. За його дорученням сам генерал-фельдмаршал Кейтель прибув у Сталіно в штаб групи армій "А" і мав бесіду з командуючим генерал-фельдмаршалом Лістом. З ока на око, сам на сам… Уявляєте? Усі отерпли від напруги… Наслідки приголомшили всіх поголовно: фон Ліста зміщено з посади! І знаєте, хто обійняв цю посаду?
— Звідки ж…
— Сам! — значуще вирячив очі Шютце.
— Фельдмаршал Кейтель?
— Фюрер! — прошепотів обер-лейтенант.
— Не може бути!..
— Факт! І то — історичної ваги. Віднині всі перемоги на Кавказі і далі будуть пов'язані безпосередньо з ім'ям фюрера. Адольфе, ви мусите напувати мене, мов улюбленого коня, до гроба…
— Із задоволенням, друже! І що ж? — запалився й Шеєр.
— А те, що вже прибула до нас моторизована дивізія СС "Вікінг" під командуванням генерал-майора Штейнера і сьогодні піде в бій! Зі штабу групи армій "А" приїхав генерал Хольман, він уже на передовій… Вам невимовно пощастило, Адольфе! Ви трапили буквально в точку, в самісінький вир подій… Господи, якби я був літератором! Такий чудовий матеріал…
— Відкуплюся, Шютце, обов'язково відкуплюся від вашого цілком виправданого жалю. Сьогодні ж! Але погодьтеся, тепер мені конче необхідно побувати на передовій, щоб побачити все на власні очі.
— Хочете податися в самісіньке пекло? Ну, Шеєре, ви мене вдруге дивуєте — ніколи не вважав військкорів сміливцями… А відтак я вас сам проведу. Просто в командний пункт Траугота Герра.
— Дякую, Шютце.
— Даремно. Я піду з вами із егоїстичних міркувань: ви дещо обіцяли, і я волію, щоб ви повернулися живим. А тут росіяни кожен клапоть простріляли. Підемо лісом, схилами гір…
Машину лишили на хутірці під опікою водія Шютце. Ганс Хютке не покинув свого гауптмана, пішов слідом, чим заслугував схвальне слово обер-лейтенанта.
У штабі танкового батальйону, куди перемістилися дивізійні штабісти, зустріли їх непривітно. Начальник штабу, з короткою сивою стрижкою, довгим носом і гострякуватим підборіддям, навіть зневажливо процідив:
— Тільки писак нам бракувало…
Однак посвідчення Шеєра, як і завжди, вплинуло навіть на цього дзьобатого підполковника магічно.
— О! — мовив він. — Це інша справа! Я гадав — знову з газети "Панцер форан"…
— Ну, Адольфе, я повертаюся, — сказав Шютце, коли все владналося. — Не забувай — чекатиму. А для гарантії твою машину беру в заклад.
— Щастить машинам, — розсміявся Шеєр.
— Чому? — не второпав обер-лейтенант.
— Бо завдяки твоїй гостинності вона першою наковтається палива.
— Абсолютно точно! — заяснів і Шютце.
Коли Шеєр лишився удвох з Лютке, що тримав напоготові фотоапаратуру гауптмана, Шеєр підійшов до бійниці бруствера і підняв бінокль. Видовище для німця було не з привабливих. З близької відстані, та ще й в бінокль, наочно можна було пересвідчитися, що Ельхотові ворота недаремно заслугували свою другу фатальну назву. Здалеку було видно лише підбиті танки, з бінокля — трупи, безліч трупів полеглого вояцтва.
Нараз історик нашорошив вуха: раптом він почув притишені, але виразні голоси.
— Я зробив усе, що міг, — почувся неприязний, сухий голос, — але…
— Ніяких "але", генерале, — урвав його інший. — Ви зриваєте план загального наступу! Хіба не розумієте? Штаб змушений перекидати війська на іншу ділянку фронту… Сьогодні, пане Герр, ми конче мусимо зробити фюрерові — нашому командуючому — гідний німецького вояки дарунок: взяти нарешті ці кляті ворота і вийти на оперативний простір.
— Пане Хольман, росіяни тут стоять на смерть. Окрім того, їхні вогневі точки — вкопані в землю танки, гармати, міномети — розташовані на схилах гір з обох боків улоговини. Це справжня мишоловка.
— Скільки тривають бої?
— Десять днів.
— Будемо вважати їх десятиденною розвідкою боем. Як мені доповідали, за всі десять днів з-поза цієї межі не пролунало жодного пострілу. Так?
— Цілком вірно.
— Отже, який висновок? Тут край оборонних мереж росіян. Відтак, якщо ми проскочимо якихось шість-сім кілометрів, нам уже ніщо не стоятиме на перепоні. Шляхи на Грозний та Орджонікідзе будуть відкриті. Який план атаки?
— Підемо двома танковими колонами. В лівій — п'ятдесят машин, у правій — сімдесят.
— Тривалість артпідготовки?
— Півгодини. З повітря атаку підтримуватимуть літаки штурмової авіації.
— Хто за танками?
— "Вікінги" генерал-майора Штейнера.
— Блискуче! Такого навального удару росіяни не витримають. Особливо після десятиденних виснажливих боїв. Сто двадцять танків на якихось п'ять кілометрів фронту — невідпорна сила.
