Сковорода (симфонія) - Тичина Павло

Цей кричить. А той он хрестить.
Усі як біснуваті,—
і задивилася туди кудись у придолинок
на підгір'я,
де справді перед печерою своєю схимник
Досифей,
задерши лису, як цибуля, голову,
одмахувався од крику, що згори...
В торбинках
надійшли селяни.
Непривітно хитнувши головою,
пучками стали водить по перехрестю:
скільки дірок?
і чи нема якої об'яви?
Об'яву, ось видно, дощ ізмив,
а на хресті було такого дірок,
що хто його й розбере, скільки ж саме
та на пана працювать?
Цей теж, як і всі,
на свою руч горне.
Маринка радісно до них:
— А звідки ви, люди? —
Та люди, відступивши, почали радитись.
Все поглядали туди,
де так тужно серпи ряхтіли в житі.
Сковорода: — Утікачі? —
Селяни бистро обернулись:
— А що як і так? —
Один з них прикро підійшов
і, накарячки сівши,
зневажливо крізь зуби чвиркнув:
— Тобі, пане, хіба не все одно?
— Та я не пан.
— Ну, дак од пана.
Бач,
із дудкою його тут посадили,
щоб переманював народ.
Скажи по правді,
чи й тут таке, як у Старій Басані:
чотири дні на пана,
шістдесят копійок поголовного,
та п'ятдесят — за землю,
та дві копійки на пошту,
та ще копійку на теє, як його...—
Сковорода й собі на нього подививсь.
Гордий ніс. Подзьобане обличчя.
Колючі брови. Усмішка колюча.
Воля світилась в очах і розум.
А ще до того й ненависть велика.
А тому стежив за ним, милувався.
Хотів сказать йому.
Та той, вихвативши дудку
і держачи її в тісних руках, як ціпа,
коли йому капицю зубами стягуєш,
пронизливо у неї свиснув.
І знову чвиркнув.
Кудлан схопивсь і загарчав,
а Маринка, звівшись на коліна,
аж затрусилася:
— Оддайте, дядьку, дудку,
чого ви причепились! —
Сковорода її за руку: хай!
Сидів у глибокім пригніченні.
Не від цієї дудки, ні.
Народ його ще за пана признає.
Народ, з якого ж він і сам.

...Той, не зводячи очей з Сковороди,
накрючився руками злісно
і кинувсь весь —
немов до горла!
О ні (над ними саме хмара і тінь),
немовби до очей!
О ні (над ними саме тіння і шум),
1 зраз-зу
х-хвать! над головою.
Скрутив за його шию, хруснув, одірвав,—
і вже жовтоязикий соняшник ось тут,
а нещасна соняшничина,
метнувшись кілька раз обірваним горлом,
завмерла в порожнечі, зупинилась...
— Отак зроблю я і з панами! Чуєш? —
Сковорода — голосом: — Добре,—
протягнув.
— Та ти не "добре", а й сам, брат,
не сиди.—
Сковорода: — Кажу ж тобі — добре.—
Гурт засміявсь.
Маринка губу закусила
і кинула грудкою в ягня,
що від отари аж сюди прибилось.
— Діду! Завертайте отару! Я зараз іду-у! —
І знову тиша.
Ховрашок перебіг стернею.
Та на далеких хмарах
безстидна райдуга розкрилась.
Упершись ніжками в поршні світу,
назад вона на руки перекинулась
і, так легко дугою вигнувшись,
як міст, вигнувшись передом до блакиті,
гола тремтіла.
Немовби й не дивиться,
а хитрий сміх її кирпатий
на самих кінчиках здивованих грудей
опуклих
танцює, танцює,
м'яко передається на живіт
і там десь западає
в тьмяно-фіалковий
у чорний трикутник...
Глянув Сковорода на райдугу:
півколо.
В Дніпрі одбилося й тремтить.
І утворило довершену форму —
коло.
Зраділа райдузі Маринка
і, простягнувши руки, побігла,
та, не діставши,
квітами почала в неї кидати
і підтанцьовувати:
— Ой ловке ж яке, ой якеє ж любе!
Райдуго, знаєш, хто ти така?
Ти...-
I заплакала від ніжності.
Сковорода: — Ах ти, дурне, дурне...—
Глянув і собі Сковорода:
круг, довершенна форма,—
і зв'язалось це в голосі
з світлим майбутнім.
...А їй із ближчих хмар
на саму голівку й за шию
упало три краплі.
Упало три холодних краплі,
аж плечики здригнулись горбато...
...Стояла на стерні.
Червона вся, з очима сірими, з безжурним
носиком,
з кораловим намистом...
Вже вітер підіймався
і злегка надував їй пазуху,
що вгору підбилась.
А спідничку на ногах
так шпетно обдував,
що западала тая в лоно;
обдував і аж назад заносив,
рівні, у підколінках кривенькі,
ноги одкриваючи на мить, як книгу...
Гордий Ніс
чвиркнув крізь зуби
й поволі підвівсь: пора!
Гурт: а що ж, пійдемо?
Й почали прив'язувати торбини.
Та Ніс чогось ізнову сів!
Нігтем злегка почухав свої порепані ноги,
обірвав десь пацьорку на лахмітті ззаду
і так ясно признавсь до Сковороди:
— Ось я з тобою й пожартував.
Ось ти мовчиш.
А чується, що ти нам не чужий.
Ну що робить, скажи, ну що?
Глянь:
чи не їдуть чумаки з Криму?
чи не біжать купці через Умань із Польщі?
Дарма й гукать.
Закрито всі кордони, закрито.
Бо чого й Січ гуде, як не через це?
— Ну що робить, скажи, ну що?
Земля — в чужих руках.
Еж ми шукаємо її, святу!
Ми чули: в Бахмуті вугіль нібито якийсь
знайшли,
чи що.
Сіль своя десь завелася.
Подамось туди.
Коли земля не наша —
під землю ввійдем, влізем, втиснемось,
а таки її колись собі повернем!
Глянь: на Дніпрі як порожньо,
а раніше ж ліс, хліб сплавляли та м'ясо —
Бугом до Вісли, а там у Гданське...
Ой дуки ви, дуки!
За вами всі луги й луки!
Ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати,
ніде коня попасти!
Ой горе нам не гетьманщина —
надокучила вража панщина,
що ходячи поїси, сидячи виспишся...
Отак все життя туляємось...—
І враз — несподівано:
— Чи нема хоч скоринки?
Ну чисто ж вибились із хліба,
із-за Десни продираючись.—
Сковорода безпорадно заметушився,
оглядувавсь круг себе, щось шукав.
Чомусь кістляві свої ноги потиху
підібгав під себе
і винувато глянув в нужденні очі
подзьобаного:
— Ти хочеш їсти? —
(...Там були у підсусідках,
шару юшку їли...)
Затис лице своє в долоні,
держить, мов у залізах,
а чує:
не спинить долонями стида.
Горить той сором, вибухає вогнем
і стукає в скроні.
Вони голодні —
а я тут граю!
Пальці,
скошлавши брови, зійшлися на переніссі,
і руки все лице його затиснули, закрили.
О сором який, сором!
Вони голодні,
а я тут граю!

І чує:
хтось бере його за руку.
— Нате й вам, хоч погризіть! —
Не приймаючи з обличчя рук, розкрив очі.
Шелестіли вії в тісноті,
й крізь розсунені пальці
таке побачив:
Подзьобане обличчя, до гурту сміючись
("Ограбив дівчину!" — кричали),
жував, кусав скоринку,
а другою рукою по голівці Маринку гладив.
— Ах ти ж моя славна!
Хочеш бути царицею?
Ой, їй-богу, скину Катерину,
а тебе на її місце посаджу.—
Маринка в груди йому пхнула:
— Таке й видумають, чортзна-що! —
А сама все ближче тулилась, ближче,
хотілось їй руками міцно-міцно обійнять
цього парубка,
та соромилась людей,
тільки щоку свою од парубоцької
не відтуляла.
— Ну хочеш, Сковороді в науку віддам?
Він, кажуть, землю всю наскрізь бачить,
розказує щастя і врем'я цихвирами одміряс.
— Сковороді? Якій сковороді? —
І залилася сміхом: послухайте хоч ви,
яке смішне він каже.
Оглянулася і враз замовкла:
безвусий чоловік, що коло його валялася
флейта,
а на колінах — сухар,
одсіпнув свої руки з обличчя,
чогось уп'явсь в її очима
й дивиться радісно-радісно!
Так вони знають його, Сковороду?
Признатися, що він і є той самий учитель,
що людям щастя розказує?
О ні! Ніколи!
Підвівсь Сковорода на 'дне коліно
(сухар скотивсь на землю),
хотів-таки сказати щось, а мо', боровся?
Бо радісно було признатись,
що він і є той самий Сковорода.
Але нічого не сказав
1 знову сів.
Душно йому було перед грозою.
Жахнуло пушкою по хмарах.
Кудлан, поглядаючи хитро-хитро,
покірно, тихо підійшов,
захакав до Сковороди, висолопивши язика,
ковтнув слину, обмахнув лапою муху
на морді
і знову засміявсь, захакав.
Тільки хвіст — вильне та й стане.
Маринка: — І видумають же таке:
Ско-во-ро-да...—-
Кудлан, немов приміряючись,
взяв на ліві зуби сухар,
переклав його язиком на праві
і, вдячно поглядаючи на всіх присутніх,
обережно хруснув, аж оком надавив.
Маринка: — Пшов! найшовсь який
трудящий! —
Трудящий одбіг трохи далі,
упав на передні лапи,
а зад підняв з хвостом угору
й довго там старався коло сухаря,
мов добре діло комусь робив...

...Та тут од верб із-за поворотки
карета як дурна
вихопилась тупокопитно
й, ходи плавкої применшивши,
тупокопи —
близ нього стала.
Пан, хоробами розтруджений, пан
придохлий, рудобривий,
ласкаво виліз на повітря.
Рука трусилась, як спирався на карлючку,
а другою, що в перснях,
все гнійні тіменпиці на шиї приколупував,
і падала лупа на його шатну одіж,
мов сніг сухий...
— А! Філозоп?
Я радий, радий говорити.
Ну що ж: Матерія чи Дух?
Матерію приемлю,
але й Дух — ти розумієш?
Пане філозоп,
останнього разу
ти надто гарячився.
Мене, високого дворянина, образив,
"блощичного роду", ікономаз!!!
Та ти хоч зараз поміркуй.
Які безодні дух наш відкриває!
Яку нам радість подає любов,
любов до брата, до людини,
а надто ще тепер, коли Месія
з Польщі прийде.
Я не поляк. Зате ж масон.
І як масон я вірю й знаю...
Але чи слід плебеям тайну одкривать?
Бидло ж ось селянське слуха.
До речі:
нарешті я вже змінив свою фамілію
із Блюдолиза
на Мосціцький.
Це так мені зробить порадив
монастирський обер-офіцер.
Рекомендуюсь! S'il vous plaît! 1 —
...Рука трусилась, як переставляв
карлючку,
а пуголовки очей
в білках, порослих жилками,
так солодко, так неприязно бігали,
1 Будьте ласкаві (франц.).—Ред.
I падала лупа на його шатну одіж,
мов сніг сухий...
Сковорода все ще стояв і дививсь туди,
де з вівцями Маринка зникла.
Вона про Генію щось знає?
Огенія десь тут? У цього гада, у масона,
що оце про тайну щось сказав?
О ні, це не причулось!
"Плебеям тайну одкривать".
Сковорода відразу обернувся.
Пап саме примастками з селянами балакав,
1 уговорював їх, і улещав,
аж поки не зірвавсь на сваркий тон
і не почав грозить,
а одного (ей, пане, не дражнись!)
карлючкою у груди ткнув, щоб шапку
скинув.
(Ей, пане, не дражнись!)
Сковорода загруз бровою.
Мов сокиру,
очі в цього чорта устромив
і (сам не знаючи чому) наступав,
наступав,
як на ту жабу, наступав, що й роздушити
гидко.
— Я бачу, ти промовен! —
І впав масон. Шарпнулись коні:
карлючка, бач, одскочила і просто в підкову
буланому черконула.
Чергинькнув бусел на болоті
й, заливаючись реготом, заклекотів.
Закричав Біснуватий з сусідньої гори,
як Прометей!
Чи ж довго його будуть держать і мучить?
Прокля'! цара'! Чи довго? —
І цей клекіт і крик;
і ці селяни, що, присідаючи, валилися ,
од сміху;
і ці женці під нагаями;
і брезклий пан, якого машталір
підсаджував в карету,—
усе було таке дике,
таке заплутане, неясне,
що й сам Сковорода
зареготав, завив,
схопив за заднії два колеса
і, струсонувши разів два каретою із паном,
так її на землю посадив,
що аж позлітали золоті герби
і все барокко розкотилось...
— Ану лиш, поганяй,
їдь, будь ти проклятий навіки!
Як курява вляглася,—
селяни вже були далеко
і ні до кого було промовити.
Чи, може, крикнуть?
Мо крикнуть, щоб вернулись?
Він їх порадив би у світі,
тісне життя розговорив.
— Піду і я із вами, гей!
Піду і я — гей!
...Подзьобане обличчя обернулось.
Ціпок до рота, немов на дудку грав,
і щось такеє крикнув,
вибиваючи у соняшник, як у бубон,
а другі засміялись.
Аж ось подовбане обличчя стало
і щось між долоні крикнуло.
— Вночі! У пана! —
Тільки що саме вночі у пана?..
І не знать було:
чи то з подякою всміхались,
як свойому,
чи все ще
за пана його брали...

Обперся спиною об хрест.
Руки самі звелись на хресторам'я.
І так стояв,
мов розіп'ятий.
І враз почув за спиною:
— Ізображаєте Христа?
(Хихотіння.)
Рекомендуюсь:
Я обер-офіцер, присланий сюди
для наблюдєнія,

а также
пріходно-расходние кнігі содержать.
К концу сєй сцени подоспев,
я всьо здесь ВІД6Л
і очень за вас скорблю душою.
А впрочем...
(хихотіння)
рекомендуюсь!
Стон бєдних помєщіков і прітом вдов
і сірот
вопієт до неба.
Ах, жалко мені пана Мосціцького.