Сковорода (симфонія) - Тичина Павло

дум...— односить вітер в поле,
дзвіниці рота затуля,
а та гуде, містично виє,
часом в дрібушки дзвони пустить —
і знов: у!., у!..
А високо, аж під хрестом дзвіниці,
дзиґарі кожну четь години
цитату з дзвонів кидають, мов брязкотельця.
Барокко рідне
цитату ловить ту і зголодніло одбиває,
повторює у всіх кутках, поза колонами
і на карнизах,
а потім облуплюється й тихо пада.
І лишаї на стінах, в нішах сліпих
і впоперек колон —
мов обриси материків на мапі.
І так не хочеться святим, що вже
наполовину стерлись,
зіходити з стіни.
Ловко держати фоліант і вічно брови
хмурить
і од прочан немов парад приймать:
святителю, моли бога за нас!
Легко стояти у сяйві на хмарах,
і поглядати за Дніпро,
і безконечно думать, мріять, уповать.
А тепер...
Барокко рідне облуплюється й тихо пада.
І точать сльози бані церков печерних,
що сіли над мощами, наче квочки.
Лавра богобоязлива
хрестом черкнутись хмари хоче.
Ну, нехай...
Одна тільки церква не дзвонила —
Андріївська.
Як лялечка, як панночка, стояла над горою.
Стоїть, не журиться.
Упасти не впаде —
кріпкйй під нею чорний горб.
Цариця поставила в знак приязні киянам,
немов хотіла цим сказать,
що України вольний дух
отак в Москві над прірвою, над кручею
поставлено.
Ось тільки збуди,
збунтуй той чорний грунт —
навіки підеш в прірву,
дощенту рознесем!
Поділ розсипавсь при воді
і сонно метушився.
Здавалось, світ увесь заснув!
А дзвони все гудуть,
а дзвони присипляють:
спи, спи, місце добре — нічого боятись,
спи...
І раптом настала така тиша,
якої ніколи ще не чув.
Та дивно!
Тиша — горіла.
То в однім місці схопиться,
то в другому вогнем,
ще й завалує валом дим, немов із фабрик.

А коло Дніпра
хтось черева повзо:
тихше!
тихше, бо почують!
І сама гора
у тил комусь заходить почала,
навшпиньках,
рачки,
з очима, нагостреними в бій.
Тихше...
Тиша.

FINALE 1
— ...Я знала, що ви тут.
Хотіла йти попід горою,
а вийшла сюди.
— Маріє!!
Мов пробудився з того світу,
мов двісті сонць ізразу засіяло —
блакитно!
весело!
червоно!
— Маріє, світе мій, та звідки?
Маріє... мріє моя дорога! —
І пригортав її до себе, й цілував,
і голос пив грудний-грудний, кленовий.
Марія зразу запручалась:
— Чекайте... зараз... потім...
що я хотіла сказать? —
Звела очиці між собою,
бровами пам'ять попитала
і так застигла в сірому.
У сірому!
Та це ж вона допіру тут стояла!
Невже змінився так, що й не впізнать?
Маріє!
Маріє, дитя моє, що з тобою?
— ...бою,— промовила стиха
і все дивилася кудись,
і руки свої звільнила
від рук учителя.
— Бою не видержать:
1 Остання, завершальна частина музичного твору (сюїти, со-
нати, симфонії) (італ.).-Ред.

вже ж я своїх не підготую,
отут і впаду.
Почув Сковорода,
як у серці
радість
поволі опадала на сум:
не та його Марія вже, не та...
Ні мрійності тієї, що на пасіці,
ні щебетання, ні тепла
(і звідки вона така?)
І тільки прочуття близької смерті
ще дивувало його —
"отут і впаду".
Сковорода ніжно, мов до дитини:
— Заспокойся, не знаєш, що говориш.
Глянь: немов з хреста ізнята.
— Я цілу ніч не спала.
— Заспокойся.
— ...проклята ніч!
За-
спо-
койсь.
Марія посміхнулась,
Марія очима страшно повела,
руками ж — мов горло комусь...
— Учителю,
ти сам не знаєш, що говориш!
Хіба спокійним можна буть,
коли вирішується доля народу?
— Про що говориш ти?
— Про Коліївщину!
Невже не чув учитель,
що Україна вся в огні?
Я з хутора,
я з генералом за Голосієвом зустрілась,
полюбовницею стала...
Ви ж чуєте: я цілу ніч не спала.
Я поруч з чоловіком повстанців била,
одного в яру
просто руками задушила!
І зараз хочу я повідомить своїх.
Але за мною стежать.
Може б, учитель передать узявся:
нехай не виступають —
бою не видержать...
— Маріє! —
І потемніло в очах Сковороди.—
Так от хто вбив Маринчиного брата!
Марія, учениця його, любителя свободи!
Пробігла тиша.
Напружилась з останніх сил,
залягла круг Києва
і віддих затаїла.
— Маріє, скажи, що це не ти...
Ти ж перша жінка,
що пішла до світла, до науки,—
і це зробила ти?
Там — полюбовниця,
тут — зрадниця.
А я все спав у пустині
та з слова свого любував:
надіявся, який-то урожай із нього буде.
Ось врожай.
Навчив...
Трупи, трупи!
Бо шляхту бачив — не народ,
бо панство просвіщав, а не голоту.
На села, на села скоріш!
Хай піднімається земля.
Душу свою
з суспільною з'єднать!
І, відступивши від Марії,
він їй руками посилав прокляття.
— Іди! Іди! — хотів їй кинуть,
а мо*, й кричав, та тільки крику
не чуть було.
Замість нього за Софією закричало,
аж затрусилася земля,—
і затрусилася Марія,
зашепотіла страшно:
— Учителю, не проклинай,
не винна я, що філософствувать не вмію
і воздівати руки в небо.
Не винна я, що розійшлась з тобою.
Я розійшлася з твоїм степом,
з байками, що затуманюють ще більше.
Не винен, може, й ти, а винна пасіка.
Коли вже кинемо ми хутори?
Сонливість бджіл і запах меду —
над цілою Вкраїною!
Чи не прокляття?
Взяла від тебе я багато,
але пішла ще далі.
Ти весь у притчах, в спогляданню,
а я в роботі,—
як хочеш — так приймай!
Сковорода
заплющив очі,
щось у душі своїй важив.
(Земле, на якій стою,
земле, яку крізь туман проглядаю,
завжди ти бунтуєш,
чорна земле!)
Марія:
— Не з тобою, учителю,—
я розійшлася з твоїм степом,
з байками твоїми, що затуманюють
ще більше.
Я зрозуміла: мені як жінці
не досить світла науки,
мені ще треба боротьби.
Бо тільки сильна мати
може родити сильних.
Іще я зрозуміла:
шматок між Заходом і Сходом
ніколи не створить себе, не ствердіє,
завжди з нього тягатимуть,
як корпію на рани свої,
другі держави.
То чи ж не краще під Росію?
Ти кажеш: простий люд? темнота?
і злидні?
Усе це я уважила в своєму серці —
думаю, що краще
зсередини зірвати всю Росію,
аніж боротись за свободу по куточках
і плямувать себе повстанцями.
Ну, хто почує нас, скажи?
Сковорода: — Для цього треба душити
повстанців?
нести прапори царицині?
і...
Шумом незвичайним Поділ зашумів,
і стала гора у тил комусь заходити
і готуватися до бою.
А поміж деревами два повстанці бігли —
просто на них.
Марія крикнула, рвонулась вниз —
та тут огонь із двох рушниць
догнав її між плечі —
і під горою,
двічі перевернувшись,
у кущах
лягла вона лицем униз
і востаннє захрипіла страшно.
А одна рука, немов виламана,
незручно-болісно здригалась
і опадала.
Сковорода почув:
біле
вступило в мозок,
вступило й шумить,
вступило й шумить.
Невже божевілля?
У грудях ридання —
чого ж він не плаче?
У табір прокрастись —
чого ж він не йде?
І тільки руки здригалися, ще щось
творили,
ще нагадували про щось, та тільки
от забув.
Вступило й шумить,
вступило й шумить!

— Ставай під дерево, не чуєш?
Ти хто? Яка твоя віра?
Ви чуєте, він із нею був!
Я бачив!
— Був! був! — закричало кругом,
і заревло,
і все змішало в хаос.
— Був! був! — ревіло од Софії.
— Був! — громами двигало ізнизу,
стругало стружки вгорі
і воздух потрясало,
Хоч добре й не розрізняв,
чи то з гармат гуло,
чи над ухом...
Але Сковороду пізнали.
Хвиля підхопила й понесла,
і сам він біг,
а за Голосієвом раз по раз
бухало і розбухало...
Дух перевів коло Дніпра,
куди його хвиля народу винесла.
Якийсь студент весь час від нього
не відходив
і всіма богами благав не йти на гору.
Довго не міг і слова зрозуміти
(такого величного гніву
ніколи ще він не бачив),
а потім трохи о дійшов.
— Учителю!
Коли б не я, то вас убили б.
То ж жінка офіціра,
який повстання за Голосієвом придушив.
Випадково вона з вами була чи ні?
Ну, та це не суть важно...—
І знову зашуміло над Подолом,
і в різних кінцях кресати почало,
і піднімати гори грому...

[1920—1922]

ІНШІ РОЗДІЛИ
СИМФОНІЇ
"СКОВОРОДА"

1920-1940

[ПІДНЯТИЙ МЕЧ]1

...— Дворянство бачив я, а не народ,
панство просвіщав, а не голоту.
У ній,
лише у цій останній я мир собі
знайду
і боротьбу замість спокою.
Бо мир не просто правда,—
мир е справедливість,
за всіх пригноблених піднятий меч.
Будь славна, природо, за все —
чи тут, чи отам, чи осе —
будь славна, природо, за все.
Дозрілий я, мудрий і сиз,
а так мною кидаєш вниз —
аж вітер там бурю несе!
Аж буря там бурю несе!
Шляхетство — одна йому путь.
Пригноблені к бою стають —
аж вітер там бурю несе!
Аж буря там бурю несе!
На горах, в далекім краю
я бачу країну свою —
там вітер нам бурю несе!
Там буря нам бурю несе!
Хай жертви, і кпини, і сміх —
дійти б до верхів'їв отих —
туди хай нас буря несе.
Будь славна, природо, за все!
1 Тут і далі назви розділів, дані упорядником, а також дописа-
ним слова і частини слів подаються у квадратових дужках.—
[1920-1922]

[НАД ДНІПРОМ]

Тоді саме блискотіло на верхів'ях!
Тоді саме тріщали двері в Європі!
І вітер, продуваючи, на петлях кидав їх од Англії, од
Франції.
І содрогалися держави!
І скрип був од дверей, аж у Запоріжжі сірома з сереж-
кою в усі почула...
І тоді ж приматкобожна Польща смерділа латиною й
королем.
Та ще Росія розсілася Катериною. Ручкою пухлою,
віялом китайським на свободи дворянські: "Ой дворяне,
дворяне! У мій вік, вік захоплень і мод, я не таких ще дам
вам свобод. Тільки допоможіть мені укоськати народ! Він
хоче піднятись із темноти".— "Укоськаєм! придушимо!" —
закричали поміщики з усіх кутків. Тоді цариця встала
з трону і прочитала напам'ять протяжним строгим голосом,
немов у церкві: "Розрішаю вам, дворяне, піднять народ із
темноти. Чи канчуком, чи законами, чим буде ліпше. А там
хоч і зовсім його з'їжте..."

...Колос зігнувся і дивиться в землю —
пізнай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
пізнай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
пізнай себе самого.
Гнофті се автон!
Тень до танцю цундри 1—
1 Діалектне — бідняки, голота. В інших розділах поеми — ім'я
одного з її героїв.— Ред.
2 Пізнай себе самого (грецьк.).— Ред.
уусоФі аєоитог!2

"Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби,
докрильте!"
І знову сповнюється миру
душа Сковороди.
І, тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,—
він починає славить світ,
що в той же черк узький і стеклий
і все ж розмружений стораз.
Гнофті се автон!
Тень до танцю цундри —
уусоФі aeavxov
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу, на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад, немов голубка
з маслиною в дзьобу;
мир, мир душі твоїй — луною всесвіт,
мир.
Подяка природі за все,—
чи тут, чи отам, чи осе,—
подяка природі за все.
Ой щастя-нещастя ой срібне!
Чому все трудне — непотрібне?
Тому, що потрібне — це все.
Як будеш шукать свою стать,—
користь, любов чи верстать *,—
шукай свою стать, бо це все.
Ой щастя-нещастя ой стекле!
Життя — розсипне та утекле,
ну як же шукать, коли все...
1 Кросна, ткацький верстат (діал.).-Ред.
Шукай лиш властивую стать —
барабан, чи торжок, чи верстать,
шукай свою стать, бо це все.
Слухаючи Сковорода цю відповідь,
стенається
і йде туди, де насхиль на шляху
збіднивсь високий,
косоокий, як панська совість,
абияк збитий хрест.
Сяде по-турецьки, як дитя,
ізнов про цундру починає,
— заплющені,
хитається в ритм —
Гнофті се автон!
Тень до танцю цундри —

Цундра-голодранець,
голякам у тон,
з голяками вічно —

Тень до танцю цундри!
Твій запнуто світ?
Одколи всі спонки —

Тень до танцю цундри!
В гончаря чамур?
Чуйсь, як чин, як розчин —
Yvo)'G,l аеоитог!
Чуйсь, як чин, як радість,
як чуйна печаль.
Чаль до бунту цундри,
до бідноти чаль!
Грає, грає Сковорода,
а день вже хмариться назад
і якось хилиться, як колос,—
в землю.
Іде отара до води,
і дівчина-пастушка послухать зупинилась.
Почув Сковорода невинний погляд,
очі розплющив.
А небо —
там бог собі десь випив і лежить,
лиш інколи до бусела, що в лузі,
прибринькне чапко на губах,—
та все хихоче, все хихоче...
— Ну от, такий і приділ тут наш.
Ми плачем.