Дарунки Шамбали - Бережний Василь
І все-таки… помилився? Чи, може, в неї хтось є? Справді, що він про неї знає? Ну, зовнішність гарна, рухи, вираз очей… А далі? Чи, може, саме оце незнання і притягує? Ет, краще не думати про це, зовсім викинути з голови.
І все-таки невідомість ятрила, не давала йому спокою. Нехай би вже сказала одразу, навіщо ця психопідготовка?
Місце в автобусі біля нього пустувало, пустувало воно і наступного дня, коли їхали в Глазго. Краєвиди Шотландії, схожі на кримські, трохи заспокоювали, зміна вражень відволікала Микитюка від невеселих роздумів, але сум'яття не полишало його душі. На вечорі дружби в Глазго, влаштованому товариством Шотландія–СРСР, такому цікавому й веселому, почувався самотньо. Сусідка по столу, шотландка, жінка вже в літах, певне, відчувши його настрій, раптом обізвалася українськими і польськими словами — наче пташенята запурхали в залі. Ростиславові потеплішало на серці, пожвавішав, а жінка почала розповідати про своє життя.
Під час війни була медсестрою в англійському госпіталі. Доглядала пораненого польського солдата — українця із Холмщини. Покохалися, після закінчення війни одружилися. Поранення вкоротило йому життя, чоловік залишив їй двох синів і… кілька українських та польських пісень.
— Ченсто співав "Повій, вітре, на Вкраїну…"
Ростислав так перейнявся життям цієї жінки, що забув про свої прикрощі. Та коли загриміла музика і під світляною метелицею закружляли пари, знову почав зітхати. Підпер обважнілу голову рукою і байдуже спостерігав за натовпом танцюючих, що поволі обертався у миготливому світлі. Тут, в одному коловороті, взявшись за руки, пропливали дівчата з далекого Казахстану, англійські хлопці, шотландські жінки… Нараз електронна музика урвалася, натомість зазвучала козиця, зал почав обходити музика у барвистому шотландському одязі: шапка, прикрашена пір'їнами, вишитий кептар, картата спідниця. Чоловік виступав, як павич, привітно усміхався, не випускаючи з вуст мундштука свого співучого інструмента… Це минулі століття обізвалися до сучасності: а гей, гей, ми живемо з вами!
І знову під танцювальні ритми закружляли пари, люстра пригасла, на високій стелі замиготіли зорі. Микитюкові важко було встежити за парами, але одна привернула його увагу. Дівчина, схожа на Музу… "Невже вона? Дивно. Може, приїхала автобусом з іншою групою? І ховається, хитрунка, бач, так і пірнає в тінь. Дивні ці жінки… Мені краще шукати рідкісні рослини в Гімалаях, аніж собі дружину. Колючка з Шамбали гамує біль, а тут…"
— Як ви себе почуваєте?
Микитюк раптом відчув чиюсь руку на плечі, підвів голову. Біля нього стояв керівник групи. Зал спорожнів, лише кілька чоловік наближались до виходу. .
Він підвівся, сторопіло оглянувся.
— Пора йти?
Над містом стояла прозора літня ніч.
Повертаючись із Глазго до Едінбурга, відвідали рідне містечко Роберта Бернса. Ось довга приземкувата будівля — це хата, в якій народився співець Шотландії, тут же на подвір'ї сяє склом сучасна споруда музею. Микитюк зацікавлено роздивлявся, а у вухах, наче бджоли, гуділи слова гіда:
— Молодий поет полюбляв дівчат і зірвав чимало квіток. Та його впіймали за полу. Батько однієї потерпілої перестрів юнака і погрозив убити, якщо він не одружиться з його дочкою. Роберт одружився, мав шестеро дітей…
"Певне, гарна дівчина була, може, як Муза-Марійка… — міркував Микитюк. — Цікаво, який у неї батько? Теж такий рішучий, як той односелець Бернса?"
Чим ближче було до Едінбурга, тим більше насуплювався Ростислав. Перед очима пропливали мальовничі краєвиди — зелені горби і видолинки, невеликі гаї, будівлі ферм, удалині бовваніли темні терикони, — Микитюк залишав у пам'яті ці мінливі картини і водночас конструював майбутню зустріч з Музою, передбачав варіанти її виправдань. І жодного разу йому не спало на думку: а може, дівчина й справді захворіла?
Скрипить під ногами трап.
У каюті, навіть не переодягаючись у піжаму, ліг перепочити і зібратися з думками. Шуміла повітродувка, женучи легкий вітерець.
"Ну, гаразд, закоханий друже, — запитував себе Микитюк, — може, ти визначиш, що ж таке кохання? Воно означає певний емоційний стан, який характеризується… величиною… ні, ступенем втрати здорового глузду! Це витівки, хитрощі Природи, що мають на меті продовження людського роду. А ти відкинь усі чари, поглянь на все тверезо…"
Микитюк зітхнув. Еге, все це справді дуже складно.
Простягнув руку, намацав на столику дзеркальце. "Ну що ж, з обличчя не гірший за інших. Не треба лишень насуплюватись. Може, вуса завести? Тепер це модно. А що? І заведу — коли… вона покохає".
— Увага! Запрошуємо на вечерю…
Ростислав заспішив, щоб раніше зайти до ресторану: вона проходитиме повз їхній стіл.
Цокання посуду, голосні перемови, сміх, жарти. Її не видно.
Сусіди по столу повечеряли, пішли на прогулянку. А її нема. Їсти не хочеться. "Чого ця жінка дивиться на нього? Наближається. Ага, вона з її каюти… Стривожена".
— Що? Муза хвора?! Навіть марила? "Перехитрити Природу… Вимкнути біль…" Ага, це її слова. Поклали ще вчора? Біжу, біжу… Ох, бідолашна… А я…
Медчастина тут же, на кормі, лише піднятися три марші вгору. Йому ж здалося, що сходить на якусь гімалайську гору, доки викарабкався, передумав бозна-скільки. Спочатку свідомість його облягла чорна хмара тривоги і жалю: в той час, як він подорожував, дівчина страждала у тісняві корабля. Та враз йому стало розвиднятися, наче сонце зійшло над розлогою долиною Шамбали, душу охопила радість: Муза, отже, лише через хворобу не поїхала до фортеці, а не тому, що… знехтувала. Інтуїція його не підвела — це таки вона, єдина в світі…
Поглянувши на Ростиславове обличчя, з якого ще не зійшла радість, лікарка опустила очі.
— Ну, як ваші пацієнтки? — з веселою жвавістю запитав Микитюк.
Лікарка покрутила у пальцях пінцет, похмуро скапала:
— Ленінградка нічого вже, криза минає. А от киянка… щось незрозуміле. Ні на які болі не скаржилась, і раптом… Боюсь, ми не зможемо нічого вдіяти…
Микитюк зблід, обома руками обперся об край столика, за яким сиділа лікарка.
— Діагноз? Діагноз установили?
— Так. Сепсис.
— А лікування?
— Антибіотики. Переливання крові. Ніщо не допомагає.
Микитюк одірвався від столика, мовчки заходив по передпокою.
— Не треба так хвилюватися, — обізвалася лікарка. — Вона вам хто?
— Майбутня дружина.
— А-а…
Лікарка підвелася і прочинила двері ізолятора:
— Зайдіть.
Муза-Марійка лежала на білій постелі під білим простирадлом з розплющеними очима, що темніли, як дві сливи. О боже, як вона помарніла! Щоки сірі, землисті, дихання прискорене.
Ростислав узяв її за руку — гаряча, як вогонь.
— Що сталося, люба?
— Вона непритомна, — констатувала лікарка. — Навіть ваш "їжачок"…
Ростислав аж кинувся, наче його струмом ударило.
— "Їжачок"? Ага, так… Готуйте шприц! Я миттю… — І кинувся до виходу.
На біль не скаржилась… Ну, ясно — вкололась "їжачком". Таки подумала перехитрити Природу, і як він тоді не здогадався? Поспішав. І зараз треба квапитись, це просто щастя, що він узяв того каламарчика із собою.
Ключик не потрапляв у гніздо. Ростислав ледве стримувався, щоб не поламати замок. Нарешті вхопив каламарчика і, полишивши чемодан розкритим, а двері в каюту незачиненими, побіг до сходів.
Лікарка прискалювала око, розглядаючи темно-вишневу рідину, кілька разів струснула скляночку і поставила на столик.
— Ніякої етикетки… Що це?
— Це звідти, що й "їжачок" — із Гімалаїв. По краплині збирав… Може, назвати: "Дарунок Шамбали"? Але ми гаємо час.
— Ви пересвідчились, що ця есенція…
— Препарат не пройшов клінічного випробування, я просто не встиг. Його дію я перевіряв на собі…
— Ну, знаєте… Ризик…
— Нехай і ризик, але ж іншого виходу нема. Давайте шприц!
Лікарка насупила брови.
— Я на себе такої відповідальності взяти не можу.
— Я беру! — з викликом сказав Микитюк.
— Ну, знаєте, ви тут все-таки особа стороння. З колючкою — то інше, а це вводити в організм…
— Вона ж гине, помирає — ви ж самі сказали! — розпачливо вигукнув Микитюк. — Хіба не ваш обов'язок випробувати все…
— Так. І ми зробили все можливе. Загляньте в історію хвороби.
Микитюк вхопив телефонну трубку:
— Попрошу капітана!
Може, з хвилину роз'яснював капітанові ситуацію, інформував про живлючий гімалайський екстракт.
— Бузанова? Тут. Передаю.
Товстуха тільки сопіла, притуливши трубку до вуха. "І це лікарка… — думав Микитюк. — Розминулась з покликанням, її місце на Бессарабському ринку…"
— Ну що ж. Раз капітан наказує… Але ви дайте мені розписку. На всяк випадок.
Кров шугнула Ростиславові в скроні, відчув, як раптово піднявся тиск, чого з ним ще не траплялось.
"Та ну її, цю бочку, — розгніваний сів до столика, вихопив ручку з бокової кишені: — Витримка, витримка, спокій… А то ще руки тремтітимуть".
— Ну, все? Давайте шприц, я сам.
…Кілька годин після уколу Муза-Марійка була між життям і смертю. Микитюк, надівши білого халата, сидів коло її ліжка, ніби ждучи вістей з далекого краю.
Нарешті першу обнадійливу звістку передав термометр: температура почала спадати. На щоках хворої з'явилися невеличкі рожеві плями, ось вона кліпнула повіками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стінах, стелі, тоді побачила Ростислава.
— Це ти? — прошепотіла. — Що зі мною було?
— Скажу. Я багато тобі скажу. Але не зараз. Оклигуй, хитре дівчисько.
Хотіла усміхнутись, та не змогла, тільки сіпнулися губи.
Наступного ранку Муза-Марійка підвелася.
Ростислав, міцно підтримуючи її за лікоть, вивів на палубу. Навколо шуміло море. Едінбург уже був далеко за обрієм. Попереду — також за обрієм — Північна Норвегія, Тромсе і Нордкап. Муза-Марійка сиділа мовчки, поглядаючи на хвилі за бортом. А тоді спитала:
— Скажи, а відчуття болю повернеться, доки ми… одружимось?
— В житті без болю не обійтися.
