Дарунки Шамбали - Бережний Василь
Хлопці несли гербарій, а цього незнайомця я взяв сам. Тримав, як малу дитину, біля грудей, і на тобі: щойно зійшли на невисоку сідловину, як над горою, може, з півкілометра від нас, з'явилася велика світляна куля. "Літаюча тарілка!" — загукали хлопці. Я крутнувся в той бік, не втримав рівноваги, упав і скотився вниз. Одразу ж все зникло. Хоча хлопці казали, що бачили навіть люки чи ілюмінатори, а я впевнений, що то якийсь світловий атмосферний ефект, сам по собі дуже рідкісний і цікавий.
— Що ж було далі?
— Та що, горщечок розбився на друзки, грунт розсипався, колючка десь зникла. При цьому я забився коліном, воно напухло і боліло страшенно, та я повзав, шукаючи рослинку, і ненароком уколовся об неї саме тим болючим місцем. Ну, думаю, щастить — сім голочок уп'ялося!
— Так часто буває. — Муза співчутливо хитнула головою. — По собі знаю.
— Еге, мені кольнуло, але буквально через кілька секунд коліно перестало боліти, пухлина почала спадати, я підвівся і пішов, навіть не накульгуючи. Отак випадково ми п дізналися про лікувальні властивості "їжачка". А тепер ось його укол допоміг вивести із шоку і нашу туристку.
— Щось надзвичайне. Хоча б показали цю дивовижу!
Микитюк не любив допускати сторонніх очей і рук до своїх експонатів, а тут одразу і з радістю погодився.
— Ходімо!
Із сміхом і жартами перейшли хитку корму. На боковій, заскленій частині палуби вхопилася за його лікоть, щоб не впасти. Зупинилися, вражені величним видовищем. Червоний, ніби набухлий кров'ю, диск Сонця то різко піднімався вгору, тягнучи за собою стіну розбурханого моря, то падав униз, і хвилі з шумом відступали, даючи йому місце.
— Розгулявся шторм… — з острахом і захопленням сказала Муза. — Аж Сонце підкидав.
— І ловить, наче золоту рибу. А якщо без поезії, то в такий спосіб світовий океан дихав, насичується повітрям.
— Без поезії життя не цікаве, — зауважила Муза. — Пам'ятаєте, у Тичини: "Всесвіт наш — це дивна казка…"
Отак вони й стояли, зрідка перемовляючись, слухаючи шум наростаючого шторму, аж доки Сонце пірнуло у хвилі і більше не показувалось. Сумовита задума охопила дівчину, їй знову здалося, що вона вже колись спостерігала подібну картину, переживала схожий душевний стан.
А Ростислава осявала радість: нарешті зустрів дівчину, яка імпонує йому і, здається, зацікавилась "ним. Правду кажучи, він запримітив її ще на початку цього круїзу, тільки не наважувався зазнайомитись. Спасибі, допоміг товариш Випадок. Та, мабуть, до цього йшлося, обоє жили передчуттям майбутньої зустрічі, і ось лінії їхнього життя нарешті перетнулися на цьому кораблі. Ростислав і раніше не нарікав на долю, а зараз душа йому повнилась музикою, і це було так незвично, що він аж розгубився. Червонів, не знав, де подіти свої руки.
— Сонце зайшло. Ходімо?
Дівчина здригнулась, мовби з несподіванки, але одразу опанувала себе.
— Ми йдемо, йдемо та ніяк не дійдемо, — усміхнулась.
Микитюк відчинив масивні двері, тримав їх, доки дівчина не переступила високий поріг, а тоді причинив, долаючи натиск вітру, і повів її сходами вниз — у тепло і світло довгою коридору. В їхню каюту шум шторму майже не долинав. "Хлопці вже, певно, в барі, — подумав, — це якраз добре, а то почнуть кпинити…" Увімкнув світло — ой, леле! — все, що було на столику, тепер валялось на підлозі, килимок притрушений індійською кавою, а банка, певно, закотилась під ліжко.
Муза скинула плаща і почала прибирати.
— Шкода кави. Це ви її п'єте, Ростиславе?
— Так. Але нічого, маю ще про запас.
Йому було приємно спостерігати за рухами дівчини, хоч і незграбними, — як вона простягала руку, як підводилась і потім, балансуючи, присідала навпочіпки. Із столика знову падало, довелося все класти на ліжко.
— То де ж ваш таємничий "їжачок"? — Муза сіла на стілець і одразу проїхалась на ньому до коридорчика. — Атракціон!
Він підняв її разом із стільцем і відніс до столика.
— Тримайтесь, Музо, а то ще наб'єте ґулю. А "їжачок" подорожує в чемодані, зараз дістану.
Висунув з-під ліжка великий шкіряний чемодан, охоплений двома ременями, відімкнув і вийняв маленьку картонну коробочку.
— Ось де він! — весело вигукнув, сідаючи на ліжко. — Нате, знайомтесь, — дав їй коробочку. — Та тільки обережно, не вколіться.
Муза тендітними пальцями зняла кришку, але, крім вати, нічого не побачила. Ростислав допоміг видобути колючку з вати. Справді, нічого особливого. Від коротюсінького стовбурця в усі боки стирчать кривулясті шпички вишневого кольору. Помацала — міцнющі, як сталеві.
— А знаєте, здається, відчуваю струм. Слабенький, ледь-ледь, але є.
— У вас дуже чутливі пальці, Музо.
— Недаремно ж я піаністка, — сказала, не повертаючи голови. Невідривно дивилася на чудернацьку рослину.
— Але я не берусь твердити, що струм іде зі шпичаків, — не то серйозно, не то жартома заперечив учений. — Може, навпаки — із ваших пальців.
— Таке скажете, наче я електростанція. — В голосі її вчувалися смішинки.
— Не смійтесь, кожен має електромагнітне поле. А у вас воно особливо сильне.
— Комплімент? Дякую.
В їхню розмову раптом втрутився динамік:
— Увага! Товариша Микитюка просять зайти в медчастину. Повторюю…
— От невчасно… — зітхнув Ростислав. — Ну от що, посидьте, я миттю. Це ж поруч. Добре?
— А як прийдуть твої… ваші?..
— Та їх не буде до пізньої ночі! Доки бар не зачиниться.
Микитюк подався, хряпнувши дверима. Муза підвелася поглянути в ілюмінатор, та її так хитнуло, що аж скривилась від болю. "Проклятущий мозоль", — подумала сердито і всілася на ліжко, почала знімати панчоху…
Несподівано до каюти повернувся Ростислав, мало не застав її за цим заняттям.
— Ой, пробачте! Забув узяти "їжачка"…
Муза зніяковіла, засоромилася власних рухів, але спромоглася на жарт:
— Я вже поклала спати цю колючу тваринку… Микитюк усміхнувся, вхопив коробочку і, балансуючи, кинувся до дверей.
Едінбург! Ростиславові чомусь давно мріялось побувати в головному місті далекої від України, але манливої Шотландії. Уявлявся Едінбург білокам'яним юрмищем палаців у високості, між голубим небом і морем. Тепер ось, їдучи його вулицями в автобусі, він бачив, що переважають темні тони.
— В моїй уяві він поставав сліпучо-білим, цей Едінбург, — обізвався до Музи, що невідривно дивилася у вікно.
— Він такий і був, це кіптява. Століттями ж у печах топили вугіллям, а димарів он, бачиш, скільки!
Справді, димарів — тьма-тьмуща. І жодного круглого, всі призмоподібні, наче грубі дошки.
— Кіптява століть.
—Аз деяких будинків уже змили сажу — он які світлі, — продовжувала Муза. — Поглянь, ось почали…
Микитюк і сам уже побачив величезний будинок, що плив їм навстріч, — частина фасаду вже очищена, мала колір слонової кістки.
— Так, так. Отже, я бачив Едінбург… колись, — усміхнувся Ростислав.
— Наш мозок здатний творити дива… — зиркнула на нього весело і додала його словами: — Все це дуже складно.
Автобус зупинився біля розчинених воріт королівського замку. Ступаючи на вичовгане каміння просторого двору, куди німо дивились вікна потемнілого середньовічного палацу, Микитюк відчув якесь дивне хвилювання, обличчя його набрало зосередженого, замкнутого виразу.
Муза спробувала розворушити супутника.
— Поглянь, який пишний будяк! Ти де-небудь бачив такого?
У коридорі палацу красувався вирощений у вазоні будячище — колючий, із червонястим квітом угорі.
— Розкішний екземпляр, — байдуже кивнув Ростислав і знову замовк, ніби прислухаючись до екскурсовода, який розповідав, що колись у давнину будяки врятували військо шотландською короля: глупої ночі вороги наблизились до сонното табору, але, натрапивши на будяки, вкололися і скрикнули… Потім був заснований навіть орден Будяка…
"Про що він думає? — силкувалась відгадати дівчина, проймаючись його настроєм. — Може, цей будяк нагадав йому гімалайську колючку?" Сходи, зали, прикрашені скульптурами, картинами, гобеленами.
— А оце кімнати Марії Стюарт…
Слухаючи розповідь про трагічну долю королеви, Ростислав стискував Музин лікоть, а коли всі рушили далі, затримав дівчину, подивився їй просто в вічі і випалив:
— Кохаю. Станеш моєю?
— Тобто як це? — закліпала віями Муза.
— Ну, дружиною…
І такий у нього був урочисто-рішучий вигляд, що Муза наледве стрималась, щоб не розсміятись.
— Ви ж мене ще не знаєте, Ростиславе, — несамохіть перейшла на "ви". — Навіть імені…
— Музо!
— Це так мене батько прозвав, як підросла. Насправді ж моє ім'я — Марійка.
— Марійка?! Муза-Марійка… Який збіг: ми в покоях Марії!
— Ради бога, на нас звертають увагу, — тихо промовила Муза, рушаючи до виходу. — А ще мушу сказати — на господарку зовсім не надаюся, до того ж вередлива…
— Аби тільки не злюка.
— …Пещена…
Ростислав гаряче перебив:
— У тебе добра душа і чуле серце — я одразу відчув. Мовчи, мовчи, ось моє прохання: завтра відвідаємо фортецю — отам і скажеш усе. Домовились?
Муза-Марійка нічого не відповіла, лише в глибині її очей закоханий Микитюк помітив теплий усміх. Взявшись за руки, подалися сходами вниз наздоганяти групу.
Едінбурзька фортеця приліпилась на високій скелястій горі, ніби орлине гніздо. Є чим помилуватись у музеях. Тут виставлено скарби шотландських королів — витвори митців, чиї імена втонули у глибині століть. А який краєвид притягує очі!
Захоплені туристи жваво розмовляють, фотографуються, один тільки Микитюк мовчазний, бродить, як сновида. Ніщо його не цікавить — ні коропи, ні мечі. Тупий меч суму, як сказав би Шекспір, ударив його в самісіньке серце: на екскурсію до фортеці Муза не поїхала. Передала через сусідку по каюті, що нездужає. Хіба ж не ясно — дипломатична хвороба…
— Зверніть увагу на це вузеньке вікно. Воно виходить на дорогу… — долинав голос перекладачки. — Рятуючись від змовників, Марія Стюарт передала дитину через оце вікно вірним людям, що ждали внизу. Так. вікно дуже високо. Дитя спустили в корзині на мотузі. Це був майбутній король Англії Яків Перший…
Микитюк скрушно зітхнув. Як він сподівався, як хотів саме тут почути відповідь на своє Признання! Марія, Марійка…
Сходячи крутосхиллям униз, де на майдані стояли автобуси, урезонював себе: ти її уподобав, а вона? Хіба їй обов'язково відповідати взаємністю? Чоловічий егоїзм.
