В червоних шумах - Головко Андрій

Ніяких Охрімів, ніяких Гаркунів!

Покоївка (сміється). Каже: хочу посекретничати з паном.

Куркуль. Може, звістка яка. Це надійний чоловік.

Пан. Знаю, знаю його. Десять раз уже приходив. Усе за дубки клянчить. (До покоївки.) Хай підожде.

Генеральша. А може, він сам у банді? Тут як на вулкані себе почуваєш.

Полковник. Іскоренимо. Ось просунемося за ліс. Оточимо і — пожалуйте бритися.

Генеральша. А як не просунетесь?

Полковник. Ну, ні! Наказ послано комбригу червоних: здати позиції. І вони будуть здані.

Пан. Як це — комбригу червоних?

Генерал. Ого! Микола Львович у мене — стратег і дипломат.

Генеральша. Все тайни, тайни!

Полковник. Це мій колишній офіцер. В моєму полку він командував батальйоном. Молодий, штабс-капітан, але бойовий і вірний, без всяких оцих окрасок. Вірний слуга ро-діни. Як бачите, ребус дуже простий. Лишився в Москві, був мобілізований як спец советами. Ну — і так далі і таке інше.

Пан. Он як?!

Полковник. Випадково я узнав про нього від полоненого. Ну, і зв'язався. З ним же і банда в контакті. Взагалі в його бригаді немало тутешніх. Ваші, Іване Романичу, землячки. І у мене в портфелі уже приготовлений гостинець. Не поздоровиться їм. Тут тільки передати — чоловічок потрібен.

Пан. Якраз. Тут найдеш! (До куркуля.) А у вас нема такого?

Полковник. Щоб довіритись можна було. •Куркуль. Чом нема? Можна пошукати. Ось хоч би й оцей Гаркун. Вірний чоловік. Пан. Гаркун?

Куркуль. У нього там просьба до вас, то ви зважте. Наш чоловік, може, й у пригоді стане.

Пан. Гаразд-гаразд. (До покоївки.) Гаркуна сюди. Це — діло державне, треба кожному старатися. Адже ми присягли вірою і правдою служити.

Куркуль. Та воно звісно. Ми радніші б, аби порядок установити.

Пан. Отож.

Гаркун Охрім (входить). Честь імію явитися. Пан. До йене ти?

Охрім. Так тошно, до вашої милості. Змилуйтеся, просю покорно. Потому — темні ми. Я й не хотів, одкараску-вався, так ніт же — бери землю, сій... потому — подозреніє в них. І дубки ж — рубай хоч-не-хоч. А це значить — плату требується. Змилуйтесь, пане!

Пан. У бога милость, а в мене її нема. Це вас усіх як милувати, то без штанів ходитиму. Ах, пардон, мадам! Щоб завтра ж гроші. А то — буде тобі! Я вас провчу.

Охрім. Просю покорно. Я ж не самовольно. Ну, як силують же.

Пан. Геть з очей!

Той іде.

Або стій! Ех, дубина ти, дубина! Присилували тебе, не хотів сам? Бідняга! Та ще дітей, мабуть, з десять?

Охрім. Та все ж малі. Змилуйтеся, пане. Я для вас усе...

П а н. А, де наше не пропадало! Хай буде так. Прощу. Тільки зроби одне дільце.

Охрім. Просю покорно.

Пан. Он тобі начштабу скаже.

Полковник. Ходімо.

Виходять.

Генерал. І оці слизняки хотіли нас перемогти! Де ви бачили: на чоловіка надівають петлю, а він.— "просю покорно!". Жаль, що з такими, черв'яками доводиться воювати пушками, а не самими нагайками.

Ад'ютант. Чудово сказано.

Генеральша. І все-таки офіцерську— роту розбили? Генерал. Ну що ж. Прохлопали вухами — і покарали себе.

Пан. Так, значить, правда?

Генерал. Да, півсотні кращих штиків втратили.

Пан. Ай-я-яй! Та як же воно сталося? Генерал. Ад'ютанте, прошу!

Ад'ютант. Це було в момент зайняття маєтку. Ми були вже тут. Село було звільнене від червоних. Рота похідним порядком ішла по дорозі. Ніч. Раптом налітає загін озброєних до зубів бандитів. Правда, декотрі були навіть без сідел. Ну — і п'ятдесят штиків не стало.

Ніна. А їх?

Ад'ютант. Стидно, але правда дорожча — їх було два трупи. Місцеві селяни.

Генеральша. Он бачите, я завжди говорила, що ви занадто поблажливі до цих розбійників. Налетіти, коли люди ідуть, не думаючи про напад. Це — варварство!

Генерал. Так. Але вони будуть пам'ятати. Ми їм відплатимо за це.

Ад'ютант. Всіх полонених ми розстріляли. Трохи перепало на оріхи і бандитським батькам.

Полковник (на дверях з портфелем). Так заходь же. Гляди. (До гурту.) Прибув козак з донесенням.

З гурт у.— Ну що?

— Як справи?

Полковник. Збиті з позиції. Тікають. Гармати загрузли в болоті.

Генерал. Молодець комбриг червоних!

Полковник. Прошу уваги. (Читає.) "Міцним ударом доблєстних..." Ну, це ми знаємо. Да. Ось: "Закріпились на лінії: Хведорівка — х. Лози і лівим крилом біля залізничного полотна". Це ось тут — прошу. (Показує на карті.) Завтра захопимо і цю позицію.

Генерал. Козак поїхав уже?

Полковник. Накажете позвати?

Генерал. Да.

Полковник. Козак! Молодчина, сам в бою участвовал.

Входить козак.

Козак. Чего ізволіте, ваше високродь? Генерал. Здоров, молодець! Козак. Здрав-жал, ваш-дітство! Генерал. Ну як? Козак. Гонимо, ваш-дітство! Генерал. Тікають?

Козак. Так точно, ваш-дітство! Тікають. Покидали пушки — в болото їх загнали, обози кинули. Була й нам, козакам, робота: рубали!

Генерал. Ти поранений.

Крзак. Так точно, ваш-дітство! Осколком снаряда.

Генеральша. Жах! Прямо в лице.

Пан. Та де там в лице, як у ніс. Наче вкусив хтось.

Козак (зніяковів). Увесь луг завалили трупами.

Генерал. Молодці донці. Полковник, черкніть цього молодчину до нагороди. За богом молитва, а за цар... за державою служба не пропаде. Іди.

Козак виходить. Пан. Ну, а Гаркун як?

Полковник. Завтра відправляю. Сьогодні — остання ніч для багатьох. А завтра відкрию портфель — і доба не мине, як одержимо рапорт: бригада розбита!

Генеральша. Подивимось. (Підводиться.) Пізно вже.

Полковник. Єрунда, дитячий час.

Генеральша. Пізно. Ой гі-іля по кімнатах! Так у вас співають?

Ніна. Ах, я так люблю, коли співають дівчата, А вони як навмисно — мовчать. Дарма що неділя.

Полковник. Не до пісень їм, мабуть.

Пан. Хе-хе, чого? Співають! Тільки волосся ворушиться від тих пісень. А особливо як ще сіллю спину потрусити... (До попа.) Так завтра неділя? Ну, яку ж проповідь виголосите, отче?

Ад'ютант. "Блаженні ніщії духом, їх-бо єсть царство нєбєсноє".

Дами пішли в покої. Останні теж ідуть. Марійка підводиться по східцях. Пан. Це хто? Що тобі?

Марійка. Прийшла я. Що ж нам — здихати?! Пан (одмахується). Не чую, не чую! (Зникає.) Полковник. Що тобі треба?

Марійка. Ви розстріляли батька. Забрали весь хліб... Що ж нам тепер? Хіба перед віконням у вас повіситись?

Полковник. Ну що ти плетеш, дівчино! У вас забрали, кажеш, усе. Розберемось. А ти, дурненька, бозна-що. (Бере за підборіддя.) Отака гарненька, а сердишся!

Марійка. Я питаю, що ж нам — здихати?

Полковник. Ой, яка ж ти! Ну, от ми зараз обсудимо. Ходімо в сад. Зубов!

Вістовий (вибігає з покоїв). Чєво ізволітє, ваше скобродь!?

Полковник. На ось портфель, поклади в мою кімнату. Та на дверях стій. Щоб і близько ніхто не підійшов! Вістовий. Слушаюсь! (Зникає.)

З дому чути рояль.

Полковник. Ну, а тепер поговоримо. (Бере за руку.) А яка ти тепленька!

Марійка (звільняється). Не чіпайте!

Полковник. Ну от і дурна! Я тебе не з'їм. А діло улажу. І хліб увесь віддадуть, і батька... Розслідую, винуватих покараю. Ну? Будь же розумна! (Тягне в сад.)

Марійка (про себе). На дверях стоятиме...

П о л к о в н и к. Прожену від дверей.

Марійка. Не хочу туди. (Згодом.) Я прийду сама. До вас у хату.

Полковник. Ну, от іще!..

.Марійка (занепокоєно). Чого! Ніхто не бачитиме — я прокрадусь.

Полковник. Ти дуриш.

Марійка. Ні-ні! Поснуть усі, й прийду.

Полковник. Ні, зараз! Ну? Зараз! У вікно впущу. Друге від рогу. Так прийдеш?

Марійка мовчки кива головою.

Полковник. Гляди ж мені! (Побіг у будинок.)

Марійка (йде за ріг. Зупинилась). Каже, бригада буде розбита. І Андрій там, може... Андрій! (Хруснула пальцями.) Піду!

Пауза. В домі перестали грати на роялі. Ніна вибігає, за нею а д' ют а н т.

Ніна. Ах, душно!

Ад'ютант. Чудово! Ви нагадуєте мені зараз троянду. Ніна. О!

Ад'ютант. Запашну троянду, знаєте — е-е... живу троянду! І як ви чарівно грали сьогодні! Як ніхто. Коли слухаєш вас, стаєш такий легкий і летиш на крилах в якусь... е... в якусь казку...

Ніна. О, ви — поет.

Ад'ютант. Я роблюся поетом, коли співає моє серце.

Ніна. А воно співає? Який романс? "Время изменится, горе развеется..." (Співає.) "Сердце усталое счастье узнает вновь". Оцей?

Ад'ютант. Ні. Воно співає — я люблю вас! Е-е... Безумно!..

Ніна. Ах, не треба! (Падає в обійми.) Ад'ютант. Моя! На руках я буду носити вас... е-е... Я буду вашим лицарем.

З кімнат — постріл, іще... Кинулись. Ніна остовпіла. Ад'ютант тікає в кущі.

Ніна. Ой, рятуйте!

Генерал (вибігає в білизні). Що, що таке?! Полковнику!.. Ад'ютанте! Де ви?.. Рятуйте!

Вістовий. Полковника вбито. Жінка якась у вікно... І втекла.

Генерал. Де? Де? Боже мій! (Репетує.) Рятуйте!

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Ліс. На світанку. Круг огнища повстанці. Хто спить, хто зброю ладнає. В далині, в тривожній тиші — іноді постріли.

Повстанець 1-й. Виб'ють із Хведорівки червоних — пропадати нам.

Повстанець 2-й. Ліс великий і густий.

Повстанець 3-й. З усіх боків оточать, прочешуть ліс. Де дінемось?

Повстанець 1-й. Це ж нас не десяток-другий. Дві сотні.

Повста нець 2-й. Можна по лісу розсипатися.

Повстанець 1-й. Ото якраз: розсипемось — всіх нас і переб'ють.

Повстанець 2-й. Чого там? Переховаємось.

Андрій. А ми хіба у хованки гратися йшли? Досить з нас. Тридцятьох хлопців втратили ні за що?

Голоси. Хто ж ждав їх убрід?

— Стецько гав ловив.

— Адже знак подав?

— Як оточили вже.

— Та й не знайшли б вони самі нас ніколи. Хтось виказав.

— Ну, влопались були!..

Андрій. Хай же не буде більш отак. А то — розперезались, розхлябались. Забули, що ворог не спить. Ну й поплатилися. А то хіба б розбили нас?! Хіба довелося б тікати, сліди замітаючи? Губили ранених, хорих... тридцять товаришів втратили. Не забили, ні, замучили! Безсилих, поранених ловили їх. Зірки вирізали на тілі... Рубали на куски!..

Повстанець 3-й. А ми тікали.

Андрій. Кінний полк на тисячу шабель ганявся за нами. Всіх ждало те саме і жде, може, коли сьогодні не прорвемося крізь фронт, не зіллємося з червоними,— хто зна, що буде завтра?

Голоси. — Як не зіб'ють, прорвемося. Що тут — п'ять верстов?!

— А як зіб'ють? А там — рівнина ж яка. Андрій. Ми повинні все зробити, що в нашій силі, щоб

не збили.

Стрілянина переростає в глухий далекий клекіт.

Голос. Пішли в наступ.

Повстанець 4-й (підходить). Наказ виконали.

Повстанець Іван. Аж загуркотів під укіс.

Андрій. Військовий же? Не обмилились?

Повстанець 4-й. Військовий. Батальйон і. дві батареї. З землею змішали.

Андрій. Нікого не втратили із своїх?

Повстанець 4-й.