В червоних шумах - Головко Андрій

В ЧЕРВОНИХ ШУМАХ П'єса на 3 дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Марійка — сільська дівчина.

Батько.

Мати.

Петро — брат Марійчин, червоноарміець.

Андрій — сільський парубок, партизан, коханий Марійки.

Куркуль.

Охрім Гаркун — підлабузник куркульський.

Піп.

Пан.

Ніна — його дочка.

Прикажчик.

Покоївка.

Генерал.

Генеральша.

Полковник^ штабні офіцери денікінської армії. Ад'ютант )

Комісар бригади Червоної Армії. Червоноармійці, повстанці, денікінці, селяни, хлопчик.

ДІЯ ПЕРША

Село. Надвечір. Здалека — громи боротьби... В селі тихо. Тривожно. На воротях стоїть мати зажурена. Убога хата. Через вулицю — куркульська оселя.

Мати (по паузі). Ідуть, ідуть... Ближче. (Вибух— стріпнулася). І налетять чорним гайворонням на село. Скаламутять. Заклюють нас, дітей наших із реготом...

Хлопчик (з юрбою дітей пробігає вулицею. Підбіг до матері). Одступають наші. Вже кадет1 у Журбівці. А люди із степу тікають!..

Мати. Тікають, та не втекти нам, безщасним, від недолі своєї.

Хлопчик. Побили багацько... Мати. І Петро ж там!

Вибух зовсім близько.

Хлопчик (з жахом горнеться до матері). Ой, страшно мені!

М а т и (в розпуці). Боже милостивий, огради нас, нещасних!..

Двоє селян (скорою ходою по вулиці).— Хоч крізь землю провалюйсь.

— Тридцять душ у Пісках розстріляли!

— Боронитися треба!..

Ззаду оклик: "Санько!"

Га ? (Зупинились.)

Селянин (підходить). На сходку. Швидше куткові своєму загадуй.

Зим кають.

Дві. жінки (проходять).— Либонь, душитимуть, аж поки усіх більшовиків не видушать.

— А тоді?

— А тоді, либонь, землею обділятимуть. Хлопчик. Мамо, а як землю відберуть, що ми їстимемо? Мати. Що буде, дитино. Будемо робити, то хоч гіркий

шматок їсти будемо.

Хлопчик. Будемо в економію на роботу ходити?

М а т и. В економію! Бодай до неї й шлях споришем заріс!

Б а т ь к о (з Марійкою йде). Гостей виглядаєш? Чим тільки гостити будемо?

Мати. Молила ж Петра — не йди. Хоч на нас, стареньких, зглянься. Не послухав — пішов.

Марійка. Мамо. Петро не міг не йти.

Батько йде в двері.

М а т и. А як важко в'язати було! Як ніколи раніш. Кручу перевесло і думи-думи такі журні в перевесла вплітаю... Прийдуть, заберуть... А внизу, в долині, бій. Ой, як вони завзято бились. За кожну межку чіплялися. І трупів-трупів... Несила наша.

М а р і й к а. Ні, мамо, вони переможуть! Вони не дадуть нас на поталу. Я вірю Петрові. Там же всі наші — біднота. Вони переможуть, хіба загинуть!

За рогом росте гул, гомін. Мати. Що воно?

Хлопчик (визирнув за ріг). Люди. Та руками махають!..

Батько (виходить). Кінець?!

Марійка. Ні, то наші на сходку збираються. Батько. Ради питати. Ех, хто її дасть нам? (Пішов, став на розі.)

Куркуль вийшов із хати до воріт.

Голос и.— Браття, лихо суне на нас. Вибили червоних із Журбівки. На Семимогилах зачепилися, та хіба лише до вечора. Вже позад нас риють окопи... Що ж робити нам?

— Схилити голову й ждати!

— Що ж більш!

Андрій (стоїть на розі). Боронитися! У нас до тисячі мужиків. По стріхах хіба мало гвинтівок? Є вила, коси... Нам день-другий подержатись. А там підмога підоспіє!..

Г о л-о с и:— А в Пісках що було?

— Хочеш, щоб усіх вибили!

— Щоб спалили село?

— Геть! Не треба!

Гул.

Андрій. Що? Не треба?! Хіба спини за шомполами поскучали? Хіба не жаль степу, кров'ю нашою политого?.. Гляньте,— як потом, копами вкрився. Нашим потом, нашими копами! І ми кинемо його в панську горлянку? Кинемо?!

Загула товпа.

Голос и.— Удавиться!

— Наша земля!

— Ми робимо — значить, наша!

— Хай спробує!

О х р і м підходить до куркуля. Гомонять щось.

Куркуль. Хоробрі які.

О х р і м. Темнота! Враз скаламутити можна.

Андрій. Пробують уже. Під слободою вже білі. Ось-ось зіб'ють і петлею село зашморгнуть. Не гаймо часу! Кому дорога земля і свобода, хто не хоче гнути спину на панській ниві за десятий сніп, як гнули,— до зброї! Виймайте гвинтівки, обрізи із стріх. Бери куркульського коня, сіромахо, і — гайда! За нас, бідноту, хто дбати буде? Треба самим!

Голос и.— Самим треба!

— Хто за нас?

— Боронитися!..

Гомін.

О х р і м (підходить). А чи не наробимо, бува, ще гірш? Як от піщани наробили? Та й хто знає, чи справді вони ковтнуть і степ, і копи наши Адже ж вони нібито землю так і зоставляють, а тільки щоб їхня власть, значиться, була. Ну й хай! Нам що? Хоч більшовик, хоч кадет — не одна трясця? Аби земелька наша була!

Гомін.

Голос и.— Отож-то й воно!

— Може, й справді?

— Хто знає...

— Треба роздивитися!..

Андрій. Ех, братця, які ж ми з вами нікчемні! Досить було куркульському полигачеві дмухнути на нас, а ми вже й з ніг звалилися. "Може, й справді помилують?" Більмо у вас на очах! Хто помилує? Поміщики, куркулі? Земельку нам покинуть? Та вони й говорити з нами не стануть. Заговорить за них до нас шомпол! Схаменіться ж! Бо буде каяття, та вороття не буде!..

Селянин (прибігає). Одступають! Голос и.— Хто?

— Зовсім? І з Семимогил збили?

Селянин. Псьол убрід перейшли. У тил заходять. Так цим без бою тікати доводиться. Он уже луками село минають. Голос. Пропали ж ми!

О х р і м. Розходьмося по хатах. Воно, як не супротивля-тися,— краще буде!

Андрій. Домнялися! Тепер на піч залазьте, як ховрахи у нори, й трусіться, клацайте зубами... Хто ж сміливий, хто не боїться боротьби — до мене!

О х р і м. Розходьмось, щоб, бува, біди не накликали.

Помалу розходяться.

Голос. Ми що: вольному — воля...

О х р і м. А скаженому поле? Воно-то так, та...

Петро (з червоноармійцями). Що тут, товариші?

Голос. На раду збиралися.

Петро. Ну й що?

З гурту. Налякані ми дуже. Це ж і ви кидаєте нас.

Петро. Ненадовго кидаємо. На горбах окопаємось, поки резерви підіймуть, а тоді — ждіть. О, дорого заплатять вони нам за гори трупів! Будьте ж і ви всі напоготові, щоб на допомогу стати!

Андрій. Разом ідемо. Хлопці, в одну мить щоб були на майдані. Зброю — більш нічого! Забудь матір, забудь жінку, забудь дітей і завзяттям задуши в собі жалі. Нехай! Ми ідемо в бій і там знайдемо для нцх радість. І тільки з нею повернемося. Ну — вмить!

Хлопці розходяться. Червоноармійці біля тину. —Марійка виносить їм

їсти.

Мати. Таки хочете на чужині покласти голови... Забуть матір, дітей. А як їм вас забувати буде? Синку, ось не йди-бо! Будеш ховатися, адже людські діти зостаються. На кого ти нас, старих, кидаєш?

Батько. Мовчи за. нас — старі вже ми. Жаль дітей. Жаль вас, молодих, що тільки жити та жити. А доля, хто зна, як стріне вас там... Не всі повернетесь, не всі!.. І все ж — ідіть. Як не ви, ніхто за нас не подбає. А дома вам нема чого робити: поодинці усіх вас, як курчат, заберуть. Ідіть, діти. Хай вам бог помага!

Андрій. На бога надії немає. На самих себе!

Петро. Мільйони нас — переможемо.

Марійка. Страшно тільки без вас. Що, як відступите ви аж у Росію, як і при німцях? Осиротіє степ тоді. А по ньому — села. Принишкнуть, зігнуться: покинули їх оборонці... Страшно!

Петро. Хоч і відступимо — ненадовго.

Андрій. А я не зайду далеко. Не кину безоборонно. З ватагою хлопців-сіромах нишпоритиму в тилу у них, гостро зоритиму за кожним їх ступнем. І хай бережуться! Мало нас — ростимемо ми. Пригнічені села грізно стріпнуться, кинуть гнівом, запальними повстанцями. Зашарудять ліси, байраки. Загуде степ, і завиють вороги наші. На кутні завиють.

Повстанець 1-й. Прийшов.

Андрій. Молодчина, Остапе!

Повстанець 2-й. І я тут. Хоч у саме пекло.

Андрій. О, з такими хлопцями і в пекло не страшно. Патрони?

Повстанець 1-й. Сотня.

Повстанець 2-й. Є патрони. Хіба їх скільки? Аби для першого разу, а там дістанемо. От... коника б. До Сапсая гайнули вже хлопці. Та воно й у Живодьора ж є.

Марійка. Аж двоє. Ще й жеребець, як змій.

Повстанець 2-й (підходить до воріт). Хазяїне, а вийди сюди! Сховало, мабуть, падло?

Марійка. У лозах на березі.

Повстанець 2-й. Ну, хазяїне!

Куркуль. Га? Що таке?

Повстанець 2-й. Коня давай.

Куркуль. Та... повів пасти хлопчак десь далеко.

Повстанець 2-й. Ото лихо. А може, вони в лозі як-небудь заплутались? Га? Ходім лишень пошукаймо.

Зникають.

Червоноармієць 1-й. А знайдеш — провчи гарненько.

Червоноармієць 2-й. Спасибі, сестричко! Червоноармієць 3-й (прибігає). Тікаймо, а то не прорвемось. Уже економію захопили. З гурту. От чорти! Андрій (стрельнув угору). Збирайсь!

Хлопці збігаються. Підійшло кілька жінок, чоловіків.

Голоси. Що трапилось? Андрій. Усі вже? Голос и.— Всі!

— Івана нема.

— Біжить он!..

Андрій. Ну,.час нам, братці, і в дорогу рушати. Зброя в усіх?

Голос и.— Є!

— Маємо!

Андрій. Кого ж за ватажка собі оберемо? Щоб вірили ми йому всі і щоб він нас вів за собою? Голос и.— Тебе!

— Кого ж краще?

— Усі тебе хочемо!

Андрій. Всі? Хай буде так. Поклянімося ж, браття, життям своїм молодим, що не зрадимо — краще вмремо — оці убогі обшарпані стріхи!

Усі. Клянемось!..

Андрій. Поклянемося в своїй вірності братній одного до всіх і всіх до одного! Усі. Клянемося!

Андрій. І коли зраджу я цій клятьбі,— перший, хто помітить, хай пустить мені кулю в лоба. І коли зрадить цій клятьбі кожен із нас,— того жде собача смерть!

Голос и.— Хай буде так!

— Хай смерть!

Андрій. А тепер — по конях!

Зойкнули жінки, кинулись.

Ж і н к и.— А ми ж?

— На кого залишаєте?

Батько. Щасти вам, доле, діти! Аж помолодів із вами. Летіть же, добувайте долю щасливу. Хоч не для нас, хоч для дітей наших.

Андрій. Знайдемо!

Голоси. Без долі не вернемось.

Петро. Прощайте, мамо! Виглядайте, ми не забаримось. Тяжко вам буде, може, й з хати виженуть,— перетерпіть. Недовго.

Мати. Сину, а як не повернешся? Уб'ють?

Петро. Не всім же й смерть.

Мати. Ох, не всі ж ви повернетесь.

Ч ер воноармієць 1-й. Верньомся, бабка.

Марійка (до Андрія). Прощай, любий.

Андрій. Прощай, любесенька, їду.

Марійка (похилилась). Ну, їдь.

Андрій. Слізьми проводите нас, то хоч стрічайте радісні.

М а р і й к а. А може, ще гіршими слізьми. (Чіпляє стрічку.) Нехай червонітиме вона в тебе на грудях, аж доки серце горіти буде!

Прощання. Інші теж чіпляють стрічки.

Петро. Ну — гайда!

Всі йдуть геть, на майдан. Голос и.— По конях!

— Виглядайте ж!

— Щасти вам!

— Не баріться ж...

Поїхали. Тиша. Батько й мати ідуть похмурі. Бовкнув дзвін, ще... ще...

Марійка (з дівчиною). Полетіли. Осиротіли ми.

Здалека од церкви — уривки мотиву: "Спасі, господі, люді твоя...".

Д і в ч и н а. І так боляче у грудях стало. Чи обірвалося що?

Марійка. Боляче...