В поті чола - Багряний Іван

Хай плинуть кораблі.
Хай свищуть поїзди. Нехай цвітуть пустелі.
Нехай летить експрес уздовж всії Землі.
Хай крила мерехтять на зоряному тлі.
Нехай летить до милої, як хмарка в синій млі,
Творець і Друг — той мрійник Боттічеллі!

Хай у віки росте! Хай любить і цвіте!
І хай запише те
смішний той Боттічеллі!
1929

ТРІУМФ

Романтики!
Друзі!!
Велет и!!!
Черкнули ми сонця киркою!..

Над нами холонуть чужі світи...
Під нами — безодня рокованості...
Дзвеніть! Не втрачайте ж мужності
Над страшною, над космічною діркою!
Ми в крицю оправили серце своє.
В бетон і в залізо — свої п'ястуки! —
Піднесли в зеніт!
Вони всюди є—
І піт наш, і думи, і наші м'язки,—
Нехай так стоять віки!
Пливтимуть світи мимо серця твого...
Густиме над брилами соняшний го н г,—
То вдарив у нього киркою ТИ —
Романтику простоти!

Записаний всіми в "раби малі".
Єдиний з усіх на землі.

1929
НАД ХРАМОМ

Храм залітає шпилями в зеніт і гримить.
Там наше серце б'ється і в небо ораторить.
Акумулятори сонця Ми! І сміху акумулятори!

Вибрали ми між "згоріти" і "вигнити",
Вдар же мозолем у гонг, найбільший Естете!

Мечеться, умліває гниль на хвості мети
Між Конфуцієм і Магометом.

Вдар мозолем. Вдар!.. Вдар!..
Сипони сміх золотистим гравієм.
Царство наше — не годен обнять жаден цар.
Сила наша — незчислена й вічна, як пісок Аравії.

Стліють "посланці богів" (все обертається в прах),
Стліємо й ми — і порох наш поруч лежатиме,
Тільки ж найдовше той залишиться в віках,
Хто, як Помпея, з-під них виринатиме —

Серцем своїм, втіленим в творів дива,
Мозком, оправленим в мармур і брили гранітові...
Ми оживатимем там, де зітруться слова.
Навіть з череп'я відтворить нас сила нова,
І, перевтілені, знову і знову ми з'явимось світові.

Стій же над прірвою! Мужньо спинайся грудьми!
Серця тримай смолоскип —
слухай, як камінь ораторить!
Акумулятори сонця ми
І вічності акумулятори

ВЕЧОРИ

І

Рожеві вечори — час тихого смеркання,
Пора роздуми над безоднею ночей,
Глибокий світ притомлених очей,
В диму махорки усмішка прощання.

Настане мить — і в море тишини
Пірне вселюдський лемент і клопоти.
І завихрять світи... Тоді, брудний від поту,
Ходою тихою приходить Він к мені —

Моєї юности навчитель і товариш,
Як камінь, мовчазний і тихий, як трава,
І, в люльці палячи несказані слова,
Дивитиметься десь на блиск Волосожару.

Сидітиме, як друг, як брат і як отець,
Плечем плеча торкнувшись, мов підпори;
В мовчанні витре піт і витрусить опорок,
Та не покличе й слова з двох сердець.
Пливтиме вічність в віхолі сузір —
Найбільший твір найбільшого Растреллі.
Пливтиме дим й стинатиметься зір
Над таємницею Великої Пустелі.

Які ще книжники?.. Й які ще богослови?
Який Талмуд?.. І пощо звук пустий?
Привіт Тобі, мовчальнику простий,
Що ще й не роджене спалив у люльці слово.

Мовчи і думай. Дихай і кури.

О вечори, глибокі вечори.

Розрада зустрічі і усмішка прощання.
Рожеві вечори — час тихого смеркання.

II

Рожеві вечори — час тихого смеркання...
Відіб'ють мрійно зорю мулярі.
Останній згасне звук по тій зорі.
І геній творчости зійде, як у нірвану,
В блакитний сон...
Тоді, у тій порі
Заб'ють умовні гасла дзиґарі,
І оживають марива, немов сильвети на екрані:

...По ринвах вулиць,
по долонях площ,
По лабіринтах зал, кімнат і коридорів —
Елегія парфум...
Атракціон уборів...
Чад поту
і дотепів дощ...

Межи колон, і статуй, і дріад,
Між фресок геніальних. дивних колонад,
Над духом Генія, що знітився, як зеро,—
Заб'є каскадом горда Суєта,
Завіхолить над всім царівна та —

Всевладна, всенехтуюча гетера...
Й, немов перед отрутою, геть зайвий тут тепера,
Дух генія замкнув свої уста.

У панцер смутку й гордости закутий,
Принишклий за шедеврами творінь,
Припав коліном перед Зевсом і, мов тінь,
Стоїть,
всіма гордуючи, всіма забутий.

Безглузді марева вечірньої пори.
О вечори, бентежні вечори.

Жадоба зустрічі. Утіха розставання.—
Рожеві вечори — час тихого смеркання.

НАД ПІРАМІДАМИ

Над голубими пірамідами гуляє вітер...
Над голубими пірамідами — с о н...
Фата-моргана, фата-моргана
Мигтить і манить, мигтить і квітне.
Сон...
Сон.
Над пісками Єгипту, над сухою Сахарою,
Над німою Сахарою — сонливий газ.
На тирло злізлися вітри отарою,
Вітри потомлені сопуть розпарені
Біля оаз.

Ієрогліфами клиноподібними
Під обрій списана руда скрижаль.
Над пірамідами, від сонця срібними,
Над безподібними — то ж міт, не жаль.

Іржею з'їджені, фата-морганою
Встають пригадані, встають! Встають!
Над колосальною, над бездоганною,
Над чіткогранною спорудою...

Між риштуваннями із рана-раннього
В чаду і гряканні, у грюкоті

Повзуть — згинаються... М'язка останнього,
М'язка найменшого між риштуваннями
Геть рвуть у хаосі і рук, і тіл.

І рвуть у хаосі... А очі "рогом" їм!
А сонце шкварить їх! А вир скрипить!!.
Понад небесною понад дорогою,
Аж понад хмарами!.. Аж очі "рогом" їм!!.—
В сто тисяч стогоном:
"А-ах-х... П и т ь!!!"

Пісками сизими, немов дочка тая,—
(Ясніє усмішка, лиснить вода...)
Та то ж єгиптянка! Та то ж окатая! —
Кохана, матінка, а чи дочка тая —
Стебелькуватая і молода:

Іде — гойдається... Іде несказана
(Маячить мариво і мерехтить)
Туди, де в хаосі мільйоноразовім...
Туди, де згарища... Де піт проказою...
Де серце в казані:
"А-ах-х... п и т ь!!."
Затихли грюкоти.
Затихли стогони.
Пісні і згарища замів самум.

І над халупами, і над чертогами,
І понад юрбами мільйонноногими —
Піски, як хартії безкраїх дум...
Безкраї хартії безкраїх дум...

Фата-морганова фата над мітами.
Іржа і синява. Піски мовчать.
І тільки велетні стоять гранітові,
Стоять монбланища геліонітові
Над пережитими,
немов печать.
Гей, стоять... Гуляє вітер,
Квітне усмішка сузір.
Видно велетнів гранітних
Від Нубії по Каїр.

Ані струс, ні час, ні лихо,—
Не бере ні згар, ні тлінь!..
І стоять вони в утіху
Для майбутніх поколінь.

Там — снага. Там — гордість світу.
Там —
і р а б,
і ф а р а о н...

Над голубими пірамідами гуляє вітер.
Над голубими пірамідами — сон.
Сон.
1928

З КІНЦЕВОГО РОЗДІЛУ

Догорів в і н полум'ям тихим і ясним,
Догорів, як сади зацвіли в дев'яностий раз, —
Зійшов з кону... І не пізно й не вчасно,—
Саме тоді, коли вогнище згасло,—
Зійшов, сказавши — "пора".

Прифуганив до клепки рештку сили.
Настукав останній обруч, як шов.
Взяв серце своє обіруч —
й одійшов,
Прибравшись в сорочку білу.

Чоло мармурове...
Стружки...
Тишина...
На варті почесній — киянка й весна.

На варті почесній над печаттю руки —
Спокій безмежний-безмежний такий...

Летіли ключами весь день журавлі,—
Курликали день весь в ясній глибині.

І гордість на шерхлих губах тремтить:
Шаг у руках! А за ним — а цить! —
Сміх
і замурзані діти.
Хліба окраєць... Вода... Агей,—
Чи йому ж не радіти з того? —
Будуть вони, як і він, людей
Проводжати в далеку дорогу.—
В дорогу далеку —
назад —
в поворіт —
В дорогу ясну, д о д о м у...

На родючій землі та і буйний цвіт!
Гей, і буйний цвіт — то гостям привіт
І прощай
В чебреці золотому.

1929