Золотий бумеранг - Багряний Іван

Із збірки "ЗОЛОТИЙ БУМЕРАНГ"
(1926-1946)

З КАМЕРИ СМЕРТНИКІВ

З циклу: "Каїнам, хамам і провокаторам, мертвим, живим і ще не народженим, в Україні і поза Україною сущим".

"Свої серця нам виривали,
Чужі тесали нам хрести".
О. Олесь
І
Б'є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б'є крильми птах
Та й ловить дзьобом ґрати...
Не жур мене, товаришу похмурий мій,—
Нам так приречено з тобою умирати.

На велелюднім торжищі між ницих і крикливих,
За тридцять срібних продані від Каїнів і Юд,
Ми ордени їм кров'ю покропили
І, вже не вірячи у Божий Страшний Суд,—

За мудрість і любов, за скривджених і вбогих
Ми підем на Голгофу — ти і я —
Під крик "Розпни! Розпни!" нікчемного й брудного
Орденоносного хам'я.

II
О Гомо Сапієнс! — дитя похмурих паріїв!
О Гомо Сапієнс! — "покидьків" гордий плід! —
Прийшов єси з журби, прийшов у злидні, в чвари,
В хлипке баюрище вселюдського базару,
Як голяком на лід...

З чийого ж домислу? З якої необхідності?
По що і звідки? Та і хто прирік,
Поклавши на хребет людські жалі і крик,
Цей стовп, набряклий тугою, крізь всесвіт на обхід нести?

За що покута, та і хто прирік?..
Пощо ти взявсь нести і чого ради?
Пощо прийшов в цей світ брехні і зради?

ІІІ
О Гомо Сапієнс! — докір мій глодом ввитий,
Кавалок м'яз, пісок мільйоноліть! —
Хто ж научив тебе любити і боліть?
Хто научив за інших пломеніти?

Навіщо тобі серце буряне дали?
Навіщо к свому серцю прип'яли?
Та й прип'яли навік! Гей, прип'яли к собі!..
Навіщо ж ті раби?..
Навіщо ж ті раби?..

IV
Б'є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б'є крильми птах
і зазира в вікно...

Заснув весь світ. І люди сплять давно...
А Він стоїть,
стоїть за ґратами понурими
І дивиться в вікно,—
У дірку та у чорну, у безвість непроглядну! —
Ні віддиху, ні руху, лиш живчик на чолі,—
Там десь, туди десь — за чорне простирадло,
Думи і серце —
бігом по землі...

Очима хоробливими утік над кам'яницями,
Бровами нерухомими крізь ніч залетів,—
Там десь —
туди десь —
з свобідними птицями...
Там десь —
де юнь і цвітінь...

Б'є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б'є крильми птах...
І мотиль прилетів —
Із тьми на світло крізь іржу прутів
Загнався мотиль здуру.

І закрутився в безнадійнім герці!
Об дивне світло поломивши зір,
Б'ється в розпуці, трапивши у вир,
Б'ється шалено,
Б'ється об пухир,
Як об набрякле болем серце.

VI
Немає відгуку. Чигає ніч байдужа.
Набрякле серце марно жде поради...
Дай руку! Дай же руку мені, друже!..
А ти любив цей світ брехні і зради.

VII
Людської ницості не виміряти мірою,
Людської пихи — не переступить...
За ню ж, за ню стинатися офірою!
За ню, щоб не сміятись і не міряти...

І тільки серце, станувши над прірвою,
Замечеться в вогні пекельнім:
"П и т ь!.."

І вийде Він тоді — Твій біль глухої ночі! —
Твоя Журба, Твоя Любов, Краса,—
І вийде Він тоді і, взявши жало в очі,
Ганчірку щедро в оцті намочить
Й до губ притисне ратищем списа!..

О Серце, Серце!..
Пий!
...Цвістиме сад. І вірою
У мудрість і любов цвістиме далі світ...
Людської ницості не виміряти мірою.
Людської підлості
та й не переступить.

VIII
Чого ж той птах
бунтує так за мурами?
Чого ж той птах так крилами об ґрати?!.
Товаришу, товаришу похмурий мій,
Ну, а як ми не хочем умирати??!

І ми не вмрем!
Нас не зітруть із рубрики!
Ми оживем в страшнім вогні стихії.
Ми ще каратимем
хамів
Мечем Республіки
На місці лобнім
там,
біля Софі ї!

1939, Харків, тюрма на Холодній Горі.

З циклу "АРГОНАВТИ"
(Владивосток, 1936)

І

Вийшли з Рогу Золотого
Сніжно-білі кораблі
З вантажем від серця твого
Для далекої землі,

Для далекої країни,
Рейдом тим, що й всі рази;
До країни — України
Повз Корею і Янцзи.

Поуз Яву одним краєм,
Другим краєм — навмання:
Понад соняшним Китаєм,
Над замріяним Алтаєм,—
Стануть там, де золотая
Мерехтить земля...

То оспівана країна,
Дивна і проста,
То країна — Україна —
Смужка золота.

З неї ми в світи пішли.
Всі моря перепливли.
Під Цейлоном сльози лили,
В Сінгапурі воду пили,
На Амурі з стрільби били...
І своїх пісень гриміли
На новій землі,
На оцій землі.

І тепер вона вже наша —
Чужина ота!
Це ж тепер Вітчизна наша
Дивна і проста.

Ми за неї все ‘ддали,
Всі моря перепливли.
Ми для неї все лишили.
Ми за неї крівцю лили.
Ми за неї з стрільби били
І насипали могили,
Більші і малі...
І свої хрести встромили
Край ції землі.

II

Хто, минаючи Корею,
Зводить райдугу оту?
Хто поставив над землею
Дивну арфу золоту?

А на дивну арфу тую
Грає вітер з Уссурі...
Хай ту пісню добре чують –
Наслухають кобзарі...

...Гей, як Тихим океаном
Кругом світу на обмин
Пропливали раннім-рано
Кораблі з чужих країн.

Не з країн, лише з країни –
З чорноморських берегів —
Десь з країни — України
До японських упругів,

Десь до дикої землі
Чорноморці напливли.
Налетіли, щоб забрати
Та й далеко не нести,—
Щоб нову Вітчизну мати...
Щоб на ній навіки стати...
Щоб за неї умирати —
Умирати і цвісти...

Залишилась десь країна,—
Хто зворожить і вгада?! —
То країна — Україна?..
То замріяна дівчина?..
Наречена ж то єдина —
Вічно юна й молода?..

Сниться рано, сниться пізно –
"Де повернетесь і як?.."
Серед штормів, серед грому,
Серед бур нового дому
Не поступиться нікому,
Не забудеться ніяк...

Поспішають Аргонавти
Поуз Бірму на Босфор,
їх обходить місяць напрост
Десь через Улан-Батор,
Повз Корею... Через Хіну...
На далеку Україну
Поспішають...
Кожен рад —
Подивитись на дівчину
Та й вертатися назад.

І торкає арфу вітер —
Срібно струнами гуде,
Як звитяжців древніх діти
Клали голови і де,—

Грає думу про пригоди,
Про страждання в цій землі,
Про бойовища й походи,
Про співочий грім і вроду
Чорноморців-соколів.

Сниться рано, сниться пізно,
Незрадлива, нічия.
Серед штормів, серед грому,
Серед бур нового дому
Не відступиться нікому,
Не забудеться ніяк.

З неї ми в світи пішли.
Всі моря перепливли.
В серці всі її носили.
Скрізь її пісень гриміли.
Чужині усе 'ддали,—
Лиш її віддать не хтіли,
От і не 'ддали...
І забуть не мали сили,—
От і не змогли.

1936

БАЛАДА ПРО СЕРЦЕ

За чорними ґратами в рабській землі,
В тісному льоху каземату
Із серцем великим, осліплий в імлі
Юнак
і заплакана мати...

В вікні догорає вогонь золотий —
Печальний акорд розставання.
Комусь на світанку на страту іти,
Комусь розставання останнє...

Не день, і не два, і не сотню ночей
Сидів він і ждав цеї хвилі.
І сотні ночей серце груди пече
Та гнівом стікає в безсиллі:

За сльози батьків, за удів і сиріт,
За тюрми страшні і табори —
Він ладен усе, геть усе відтерпіть,
Лиш катові череп розбить! І розбить!
І вирвати серце в потвори...

Ніч виїла очі, та все те дарма.—
На гордеє серце управи нема.

Даремно, глузуючи, деспот завзявсь
Скорити його і зарані сміявсь:
Поставить навколішки гордість німу!
Примусить, мов пса, слугувати йому!
Гай-гай!.. Ані ласка, ні підступ, ні гнів
Ніщо!..
Як і перше, вогонь пломенів.

Ніч виїла очі і волос в пітьмі
Посікся в страшному змаганні,
А гордеє серце кипить і кипить! —
Так гордий орел все чигає на мить,
Чига... Й загибає в мовчанні.

І вирішив деспот (йому ж не переч!),
Що гордеє серце умовить лиш меч.
Та перш ніж на страту його приректи,
До сина він матір звелів привести.

В вікні догорає вогонь золотий —
Печальний акорд розставання.
Комусь на світанку на страту іти,
Комусь — розставання останнє.

І стала стара юнаку докорять:
"Пощо проміняв свою матір?
Чого ти повстав на закон владаря?
І що ти забув в казематі?

Та, ой, не на те я родила тебе,
Щоб з горя сивіть в самотині!
Щоб тьмарилось небо, від сліз голубе,
За сина,
За "злодія" сина...

Піди ж і вклонися йому до землі,
Склади свою гордість під ноги,
Проси і клянись, мов ті діти малі,
Прощення проси, як у Бога.

О сину, клянися на землю і хрест! —
Простить...
Він уміє прощати.
І будеш ти, сину, покірний, мов пес...
Я ж мати, мій сину!
Я м а т и!.."

Застукало серце у грудях сухих —
Юнак покрутив головою.
Зронив лиш сльозину з повіків сліпих
Й не в силі зронити другої.

А серце кипить! — стугонить! — стугонить:
"Н і плаче м!..
Ні м е ч е м!!.
Ні мольбо ю!!!
Лиш катові череп розбить і розбить!!!" —
Юнак
покрутив головою...

"Так будь же ти проклятий! Нині й повік!
Будь проклятий!!.
В и р о д к у!.."
"М а м о!!." —
Та в дикій розпуці, крізь сльози і крик
Ударила в груди руками.

Ударила мати у груди й пішла.
І канула мати, немов не була.
Не бачила мати, як піт із чола
Упав
на забруднений камінь.

* * *

А вночі під мечем, як кричали півні,
Щоб більше не жити ніколи,—
Голова
одлетіла.
Катюга сп'янів.
А серце забилось в шаленім вогні,
Забахкало серце на сполох!

Нікого
ніде...
Під мечем "палача",
Немов пошматоване круком,
Покраялось тіло на втіху меча,—
Змішались докупи, щоб вічно мовчать,
І мозок,
І серце,
І руки.

Зложили. Й повезли. А слідом — ніхто,—
Ні батько, ні мати, ні друг, ані хто!..
Похмуре, німе розставання.
Повезли, щоб скинути в чорний байрак
Для круків, для хижих, для диких собак...
Німе розставання останнє.

І билося серце між м'яз та кісток.

І випало серце в холодний пісок.

* * *

Полями заплакана мати ішла
І серце —
Загублене серце знайшла:

"Ой леле, чиє ж це?!.
Ой леле, одно..."

І, взяте у руки, озвалось воно:
"Зарий мене, мамо, на чорній ріллі!
Зарий мене там на печальній землі,—
Ось там, де брати, де батьки полягли...
Ось там, де ви потом кривавим зійшли,
Щоб ваша вогнями взялась маята...
Зарий мене, мамо,
Зарий мене там...
Зарий мене там..."

* * *

І виросли маки на чорній ріллі.
І плачуть над ними вночі журавлі.
А вдень, коли маки заквітнуть вогнем,
Вітає їх вітер і сонце ясне.
Там клекочуть орли, летячи в небокрай.
Там пісню м'ятежну
Співає ратай.

1927

СОБАЧИЙ БЕНКЕТ

Григорієві Косинці та
всім героям-воякам
Української Народної Республіки —
присвячено.

І

Мов з висвистом набій, в зеніті рвалось сонце
І бризкало вогнем в сколупаний граніт...
Серед гарячих плит
У командира піт
Замерз, як лід, на вилізлому оці.

"Вперед!.. Вперед!..— здавалось, невпопад
Кричав без голосу: — В п е р е д!"
І він кричав не всує:
Там кінь метавсь, як змій, без вершника, без збруї,
Там кінь
На тлі забутих барикад.

"Вперед! Вперед!.."
Метався кінь і ржав.
І бився ляск копит об занімілі мури.
І супилися палаци понурі.
І тіпався в льохах, у підворотнях жах.

Ніде ні пса.