В поті чола - Багряний Іван

Хвилини-дні...
Не квапсь й на йоту, ані-ні!..

II

Монокль у цинковій оправі,
Брова підперта під чоло.
Чоло спітніле над столом,
І в камінцях дрібні заграви —

Мініатюрний відблиск сонця...
В чотирикутнику віконця
Над алюмінієм дошки
Чаклують порухи руки.

Там шруби, шрубики і шайби,
Пружини, скельця, циферблят,
Складна система коліщат —
Такі малі, що "Пф-ф!" — й шукай би.

А під моноклем штука ця:
Під пильним поглядом мистця
Рушій, не товщий павутини,—
Душа майбутньої машини.

Над алюмінієм дошки
Чаклують порухи руки.

...До шайби — шайбу, шруб до шруба,
Деталь к деталю, зуб — до зуба
Пригонять, правлять день у день,
Аж поки зрушить і піде,
Аж поки зрушить, ставши руба.

І буде бити в тишині
Напроти серця на стіні.

Він буде бити без упину
Із серцем майстра візаві,
Як пульс, як думка в голові,
І десь йому ж, злічивши вік,
Проб'є "дванадцяту годину".

Хвилини-дні, хвилини-дні...
Стальний і строгий механізм...
То ж неминучість над стіною
Ворушить чорною бровою.
І рух її —
то клич з собою.
І спокій —
то її девіз.
1928

МАЛЯР

Охра, синь і зелень,
умбра* і білило,
А в крайках лисніє, як єдваб, кармін...
Майстер, як альхемік, мрійний і похилий,
Гейби з Чинквеченто**, ніби з Риму він.

До простих віконниць додає охоти,—
Ожива соснина від його руки.
Чим він не да Вінчі? не Буонарроті?
Майстер з Чинквеченто, з глибини віків?

Може, й не палітра, може, то цеберка,
Може, і не пензель — щітка то проста,
Але й за об'єкта ж хата, а не церква!
Але ж і епоха — не така, як та.

Мрійників-естетів — це ж їх покоробить.
Тільки й Ми естети, Ми — "раби малі"!
А чи наше серце не тієї проби?
А чи наші фарби не з тії землі?

Відбирають очі, потішають серце
Ромби і квадрати, квіти й голуби,
Півники тональні,
лінії спектральні,
Мрійно-пасторальні,
ніжно-голубі.

Ходять перехожі, сходяться юрбою:
Угорі мигають пензлі, як мечі.
Майстре!
Феб з Тобою!
Сонце над тобою!
Подих під тобою
сотень глядачів!..

Охра, синь і зелень, умбра і білило,
А в крайках лисніє, як єдваб, кармін...
Майстер, як альхемік, мрійний і похилий,
Гей би з Чинквеченто,
ніби з Риму він.

ШВАЧКА

Проснувалось сонечко крізь ігольне вушко
І лягає лиштвою в хрестики й хрести...
Дівчина замріяна, дівчина-манушка***
Умудрилась в вушко всесвіт протягти.

Синіми спіралями, барвами-кольорами
Ходить-ходить хвилями втіха, як вино.
Перстень і наперсток чіткими переборами
Промінь пересріблює крізь мале вікно.

Над дивною ношею золотою прошвою,
Срібною порошею квітнуть пелюстки.
Усмішкою дальньою, згадкою хорошою
Поснувались втомлені помахи руки.

Ой, летять два соколи з зорями високими,
Ой, летять закохані через дивний сад,—
Зачепили крильцями гей налитий соками,
Як уста закохані, спілий виноград...

Опадають промені золотою прошвою...
Срібною порошею квітнуть пелюстки...

Усмішкою дальньою, згадкою хорошою
Поснувались втомлені помахи руки.

А навшпиньки легінь десь — і тріпоче листом, —
Ніби гість здивований, дивиться здаля
На підкову чорну,
і на разок намиста,
На дівча убоге, як на доньку короля.

З ранку і до вечора... і доки буде сила...
На чужому-людському — то ж моя печать!
Дум безкраїх нитку утома одкусила,—
Не впіймати кінчики, нитку не стачать.

1928

полільниці

І. ДЕНЬ

Над економією дим і дзвін кувадла.
Кавчить десь звід (підмазали б хоч би!).
У синім мариві лелека й голуби.
Та на гноїщі десь гризуться пси над падлом.
Нудьга розпучлива...
Ах, хто ж там зачина?!
У кого ще на спів стає снаги і мочі?!
То десь з плантації дзвенять пісні дівочі,
І котиться,
і губиться луна.

***

Утома... Спрага...
В сяйві феєричнім
Скородять тишину розпечені ножі...
Понад плантацією марево біжить
Химерне, як фантазія, хистке, пасеїстичне.

Серед плантації,
Схилившись на сапу,
Зломившись надвоє, пучками землю мірять...
То ж журавлі — ключами десь у вирій!
То ж білі птахи — в безконечну путь!

Крилом вимахують... Курличуть... Жебонять.
Й ніяк не здіймуться. Занурюються ноги
В гарячу землю. У тенетах дня
Гарячим оливом наллялись і дзвенять
Чоло і скроні, й лізуть "очі рогом".

Зломившись надвоє, шарують* буряки —
Пучками в бур'янах воюють за культуру...
А хтось розпечені їм сипле копійки.
Набряклі губи, репані такі,
Зовсім про інше мріють-мріють здуру.

Свавільне серце, гей би чайка та,
Зривається на крила й десь замчати хоче...
Жагучий вітерець торкає стан дівочий,
Цілує неціловані уста.

І ходить-ходить марево-омана,
Немов дівоче щастя по землі,
І ходить-ходить десь фата-моргана,—
Замріяна дівчина синім ланом,—
І кане у розпеченій імлі...

Утома...
Спражище...
Ах, хто ж там зачина!?
У кого ще на спів стає снаги і мочі!?!
То десь з плянтації дзвенять пісні дівочі,
І котиться
і губиться луна.

II. ВЕЧІР

Чорні коси, сірі очі,
Синя хустка на плече...
В смаглі лиця, скільки мочі,
Вітер крилами січе.

Вітер скаче. Вітер пада.
Вітер свище — завмира,
Закаблуком в землю садить
Посередині двора,—

Посередині. По краю.
Скісно! Навхрест... Гех! — на зло.
Бинда** в'ється, залітає,
Бинда пада на чоло.

Ех, ти, бинда! Ех, ти, вечір!
Хто перечить?! — Це моє!

Бас виводить — не перечить,
Альт шаліє — додає.

Розгулялася голота.
День батрачила як стій,
Заливало море поту
День розтрачений, пустий.

Але вечір, але вечір...
Хто перечить? — Постривай!
Не зломила втома плечі.
Не присікуйся ж давай.

Попереду цвіт-дівчина,
Цвіт-дівчина майорить,
Цвіт-дівчина, як пружина,
Верховодить і дзвенить.

День стриміли по обніжках —
Присихав к спині живіт.
Гех, дівчата — сироїжки —
Босоніжки — маків цвіт!

А чи нам тужить і скніти?
А чи нам у гріб пора?!
Умліває вітер-вітер
Посередині двора.

Двір завихрило до краю,
Пелюстками замело.
Бинда в'ється — залітає —
Бинда пада на чоло.
Ех, ти, бинда! Ех, ти, вечір!
Хто перечить?! — Це м о є!..
Бас виводить — не перечить,
Альт шаліє — додає.

Ні, не нам тужить і скніти,
І не нам у гріб пора!

Крутить вихор сміх і квіти
Посередині двора.

Верховодить цвіт-дівчина,
Цвіт-дівчина голуба,
І тримає намистину
В нецілованих губах.

Бубон садить в землю лихом.
Скрипка ріже — витина!..
Наглядач позбувся пихи,
Практикант позбувся сна.

А дівчина, як пружина,
Манить помахом руки...
Вечір мрійний,
вечір синій,
Вечір чортовий такий!..
.....................
У музик совіють очі.
Ніч пройшла далеку путь.
"Грай, юначе, рештку ночі!
Нам часиночку б заснуть.

Грай, юначе! прийде ранок —
Прийде... Грай же, сатана!" —
Та доходить краю танок...
І втомилася луна.

Блідне бинда пурпурова.
Ніч роняє пелюстки.
Впала місяця підкова.
Щезла зірка — будь здорова! —
Лиш дівчина чорноброва
Ще трима її таки.

І затих охриплий бубон.
Галас нехотя завмер.
Відголоском квітнуть губи
В морі тіней і химер.

Зупинилась цвіт-дівчина;
Зупинилась як була.
Синім помахом хустини
Розвіталася... Пішла...

І киває, і сміється,
Мріє помахом руки.
За спиною бинда в'ється
На бараки, на ставки.

Там коротка мить спочину,
Там праматінка верба
Берегтиме намистину
В нецілованих губах.

Зникла бинда пурпурова.
Не поверне,— не кивай...
Будь здорова...
Будь здорова...
Будь здорова,— прощавай!
Будь здорова,
чорноброва!
Будь здорова —
Прощавай.

1928

САНДРО БОТТІЧЕЛЛІ

Розписуючи семафор,—
Не "Комункультівський", а просто так, в пустелі,
І не в пустелі, а між небом і піском,—
На стовбур нагвинтивши пару ком,
Висить кирпатий Сандро Боттічеллі
З квачем в зубах...
Не Боттічеллі, ні!
Експрес часу завіз десь флорентійця
Ген-ген далеко! Пензель бородою
Заріс давно,— згрубів, та не заскнів! —
Карміном розчиняючи пісні,
В новім порядку ниже їх на німб новий цей.

Надхненний майстер піт стира з лиця.
У спектрі соняшнім, як хмарка у етері,
Задуманий пливе на манівцях
І про босеньку музу мріє без кінця,
Немов про Беатріче той Алігієрі.

Примружив око — щось у спектрі зорить
І посміхається... І мріє... І свистить...
Пливе до н е ї через всі світи,
Як та хмаринка ген у синє море.

На німб новий старі пісні снує
І на експрес згори час од часу плює.
Вібрує спектр. Мандрує блік по виду,
Торкає за мозоль на жилавій руці...
І оживає семафор на перехресті манівців,
Немов рука
богині Немезіди.
Летить експрес десь. Поспішає. Кличе.
Діставши дозволу, жене крізь всенький світ...
Кирпатий Сандро, взявши твір у вічі,
Складає гімн босенькій Беатріче,—
З експресом шле
надхненниці привіт.
1928

ШАХТАР

З скульптур Меньє, а чи з полотен Крена,—
В квадратах м'яз і з ліхтарем в руці,—
Ходою вікінгіа підземних манівців
Ступає В І Н...
Не гладіатор на арену,
Не боксобор і не фігляр юрби,—
Він — так собі,
Король землі з тризубом кайла в жмені.
Король. І все...
В квадратах м'яз і сірий.
Без блазнів, і вельмож, і без громохких слів,
У лабіринтах, в нетрищах Землі
Під брилами епох десь гасить люльку миру.

І слухає, як вічність з сталактитів
Поволі скапує і сталагмитами стає —
Невпинне перевтілення своє
Поволі здійснює
і творить дивні міти.

Гей слухає... В химерний смерті храм
Прийшов непроханий, в мільйоноліть нірвану,-
І серце буряне, життям і сонцем п'яне,
Товчеться в тишині зі смертю сам на сам.

Іде, як маятник, у нетрищах Землі,
Що мчить десь, мов юла, піщинкою малою...
І обертається разом з тію юлою,
І іскри соняшні розбризкує в імлі.

Мовчання чорне. Пантеон віків.
Огонь, і кров, і цвіт, і м'язи, й силу
Мільйонів поколінь — в суцільні брили
Часом спресовано, і кожен з них, як шків
Під пасом вічности, лисніє потом з пилу.

Все, що жило,— уже не зацвіте.
Все, що цвіло,— старі не верне шати.
У чорних брилах полиском печати
Мигтить без відблиску сузір'я золоте.

Лежать віки закуті і німі.
І тільки серце стукає в пітьмі.

Похмурий маг зідхає і встає,—
Квадрати біцепсів напнув, нап'яв сталеві жили,
Тризубом кайла розмахнув і з усієї сили
В тисячоліття
Б'є!
І громи лун. І іскр метеорити
Зі свистом бризкають. І порох шелестить,
Паде до ніг.
Встають зі сну світи.
І хтось гука з доби палеоліту.

Скалки епох, шматки мільйоноліть,
Огонь і кров вклякнули ниць під ноги,
І капле піт на них, щоби могли ожить,
Щоби могли цвісти, щоби могли дзвеніть,
Надхнені духом генія людського.

Щоби з'єднать часи, щоб збудувать мости,
Щоби переступити смерті чорний кратер
І вічно в перевтіленнях цвісти,—
Прийшов сюди він, сірий і простий,
В квадратах біцепсів відважний реформатор.

У вічній зміні руху і матерій
Підніс тризуб і, мов жезлом, махнув,
І іскру серця в вічність увімкнув,
І зрушив з місця кров земних артерій.

Нехай гримлять громи.