На хвилях - Олександр Олесь
Ланцюги із криці?!
Накладали їй полуду
На волошки-очі.
Світ робили їй темніший
Від темної ночі!
А тепер, коли упали
Ваших тюрем стіни,
З мурів вирвалась на волю
Воля України!
А тепер, коли самих вас
Стіни придавили.
Простягаєте ви руки
З власної могили.
Порятуємо! Полежте...
Ми віки лежали!
Бились, корчились, терпіли.
Порятунку ждали!
Хай наллється наша Воля,
Хай вбереться в силу,-
Полетить вона й загляне
Не в одну могилу!
«Той день, що ждали ми віки…»
Той день, що ждали ми віки,
Зійшов, о лицарі, над нами -
Стоять на вулицях полки
Плече в плече з робітниками.
Яка рішучість в їх очах
І одностайність! Дивне диво…
Від них в холодних небесах
Тікають хмари полохливо.
Прекрасний день... величний час,
О лицарі прекрасні!
Життя вінки сплело для вас
На наші чола щасні…
Великдень рідний настає -
О, станьте на коліна!
В сю ніч воскресне, ожиє
Велика Україна!
«Не зови! Я увесь, як осінній листок…»
I
Не зови! Я увесь, як осінній листок,
Як листок у пожовклім саду…
Тільки вітер повіє - і я упаду
На холодну дорогу, на сірий пісок.
Чорна тінь, чорна тінь біля мене стоїть,
Жде, коли я сумну свою пісню скінчу,
Коли я, як листок золотий, полечу,
Щоб на сірім піску догоріть і зотліть.
II
Як серце... серце б'ється!
А відгуку нема.
Ніхто не відгукнеться...
О земленько німа!
Як хочеться за руку
Когось узять на мить...
Всю душу, щастя, муку
В стисканні перелить!
О серце рідне, хто ти?
Де тужиш на землі?
Віддай свої скорботи,
Віддай мої жалі...
«Ні для людей, ні для юрби…»
Ні для людей, ні для юрби,-
Для душ, збудованих з проміння,
Надій, любові і журби
Мої пісні, мої квиління.
І хай пісень і сліз моїх
Не чують вулиці веселі,
Дарма, колись на крики їх
Луна озветься із пустелі,
Озвуться камені і скелі.
3.12.1917
НІКОМУ
Ти не любиш? Я люблю.
Як люблю я, як лелію,
Навіть слів я не вловлю
І вловити їх не смію.
Але що слова мої?
Про любов мою безсилі
Розказати солов’ї
І вітри ширококрилі.
Солов’ї лящать в маю,
І мовчать, розбившись, хвилі.
Я ж весь вік тебе люблю
І любитиму в могилі.
3.12.1917
КАЗКА
Чорні хмари нас гнітили
Чорним каменем віки,
І віки з землі летіли
Наші мрії і думки.
Снилась їм блакить небесна,
В небі сонце золоте,
Снилась казка їм чудесна,
Край, де папороть цвіте.
І думки віки летіли
В казку дивну без кінця.
В їх впивались гострі стріли
І проймали їм серця.
І здавалось, що проміння
Нам не вгледіти повік.
Що до суду ніч осіння
Обгорнула нас, калік…
Нагло!.. Буря зашуміла,
В небі в сурми грає хтось,
І блакить заголубіла,
І проміння полилось!
Наче впали мертві стіни,
Наче в небі Бог проснувсь,
Наче прапор України
Понад світом розгорнувсь!
Се його блакитні крила
Лащить сонце золоте!
Казка браму одчинила -
В казці папороть цвіте.
6.12.1917
«Життя солодке і прекрасне…»
Життя солодке і прекрасне,
І безліч щастя на землі,
І тільки люде - звірі злі...
І тільки їм життя безщасне.
Але на світі все минає,
За ніччю завжди день іде,
Любов, красу і мир веде
І сонцем світ благословляє.
4.12.[1917]
«В хмарах сурми загриміли…»
В хмарах сурми загриміли,
Бурі вдарило крило,
Сонні хвилі зашуміли,
Мертве море ожило.
Розгулялось, розгойдалось,
Гнівом зморщило чоло...
З небом, з вітром побраталось,
Вільній волі присягло.
Грає море. Сонце гріє,
Тане зляканий туман.
О привіт тобі, стихіє,
Щастя повний океан!
1917
«Лежу в труні. Примар’я хрест в руках…»
Лежу в труні. Примар’я хрест в руках
І попіл гніву в головах...
Не жду нічого... Смерті жду,
А смерть шепоче: «Я прийду».
Десь чути гомін. Вир шумить,
А хтось сміється, хтось кричить:
«Під прапор, лицарі-брати!»
Невже, невже воскресла ти?!
Ніхто мені не відповів...
І хтось спокійно, хтось без слів
Впустив на мене молоток...
Ах, влучив в серденько гвіздок!
22.10.1917
«В диханні бурі, в реві грому…»
В диханні бурі, в реві грому,
Коли на обрії страшному
В огні палають небеса,
Живе несказанна краса.
Що буде далі, хто вгадає:
Чи вихор крилами замає
І вип’є теплу кров з землі,
А чи напоє дощ її?
Народе мій! Ясний соколе,
В борні схвильований, як
