Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Кінь прикляк на передні ноги, а потім поклався, не
зводячи очей з свого пана. Козак мугикав якусь пісеньку, начеб дитину заколисував.
Довкруги панувала мертва тишина. Ні звіра, ні птиці не було чути. Тільки інколи груба капля роси спадала з листка на листок і котилася на землю...
На божому світі стало чимраз прояснюватись...
Згодом почувся в лісі кінський тупіт, а потім і людський голос, що лунав по росі. Кінь зараз підвів голову і насторошив вуха. Козак прислухувався теж, а потім пішов поміж кущі ліщини і став розглядатися. За тими кущами була прогалина — полянка, поросла травою. Голоси було чути щораз ближче, а згодом виїхали на полянку два козаки. То був Богдан Хмельницький і його чура Степан. Хмельницький зліз з коня і передав його Степанові.
— Отут, Степане, підождемо...
Він понизив голову, поклав руки поза себе і став проходжатися по траві.
— Пан Чаплінський не такий точний, як ми,— каже до Степана,— задовго каже себе ждати... А може, зовсім не приїде? Я викликав його на лицарський двобій... а може, він мене вважає негідним такої честі? А хіба я не шляхтич, так як і він? Тільки що він лях, а я православний. 1
— Пане сотнику,— каже Степан,— чути стукотню... але там буде їх більше, як два...
Хмельницький став прислухатися.
— Справді так, їх буде з п'ятеро.
— Бережися, пане сотнику, зради і засідки... Я знав, що воно так буде, ляхові не можна вірити. Який він був би радий, коли б так в лісі на самоті скрутити тобі шию, мов горобчикові... Я радив панові взяти для безпеки який десяток козаків.
, — Не говори,— так умовлено було, що кожний з нас приїде з одним чурою, щоб подержав коні. То не по-ли-царськи недодержати слова та йти на зраду.
— От бачиш, пане сотнику, як шляхтич по-лицарськи додержує слова. Та хоч тепер послухай мене, батьку! Сховаймося тут де-небудь в ліщині і будемо бачити. Коли Чаплінський вийде не по умові, так і ми не показуймося, бо не буде тобі життя. Батьку, послухай моєї ради!
Степан був дуже стривожений.
Так ти радиш мені втекти і не битись? Тоді б ти сам плюнув мені в вічі.
Так зроби бодай ось що: зніми' мерщій жупана і надінь дротянку, яку я взяв з собою.
• Степан вийняв з-під поли дротяну сорочку і передав Хмельницькому. Той не дав собі два рази говорити і за хвилю вже запинав на собі ґудзики жупана.
В тій хвилі показалися з лісу два їздці: Чаплінський, смертний ворог Хмельницького, і старостинський гайдук. Це видалось Хмельницькому підозрілим, бо він виразно чув тупіт кількох їздців, а тут з'явилося лише двоє.
Що ж, пане Хмельницький,— каже згірдно Чаплінський,— будемо битись чи будемо миритись?
Не глузуй, вашмосць! Ти добре знаєш, що між нами миру бути не може і один з нас остане тут...
— Свербить тебе шкура, то й добре, я тебе почухаю... Хмельницький скипів. Насупив брови і блиснув люто
очима.
— Не чванькуйся, вашмосць, бо все в божих руках, ще не знаєш, чия візьме...
— Б'ємось до першої крові...
— Б'ємось до смерті,— крикнув Хмельницький і вдарив рукою по шаблі,— ти хіба не дочув, як я говорив, що один з нас тут лишиться. Злазь з коня і ставай, якщо ти не заєць.
Як ти, хлопе, до мене —говориш? — скрикнув в свою чергу Чаплінський, злазячи з коня.
Ти, блазню! — гримнув Хмельницький.— Я кращий шляхтич за тебе! Тиранський лакею і блюдолизе, розбишако! Бережись!
Хмельницький витяг шаблю, Чаплінський теж...
В цю хвилю Хмельницький увесь перемінився. Запанував над собою, над своїм гнівом і пригнуздив своє схвильовання, мов бистрого коня. Він добре знав, що в двобою можна поконати противника лише спокоєм і холодною кров'ю.
Навпаки, Чаплінський з піною на устах скочив на Хмельницького, мов скажений пес. Хмельницький відбив раз і другий удари, а за третім разом так гримнув Чаплінського, що йому аж рука задеревіла. Він пізнав, що Хмельницькому в двобою не устоїться. Тепер Чаплінський став уступати, відбиваючись перед ударами Хмельницького. Чаплінський уступав до кущів. Уступаючи, вложив пальці в рот і свиснув протяжно. На це вискочили з кущів три дужі гайдуки і кинулися з шаблями на Хмельницького.
— Ха, ха, ха,— реготався Чаплінський, стоячи вже тепер на боці,— танцюй тепер, хаме, як тобі заграють...
Тепер Хмельницький відбивався від чотирох. Він обертався кругом, обороняючись шаблею. Один гайдук вдарив його з всієї сили по ребрах, та шабля вдарила в дротянку і не зробила шкоди.
Хмельницький вирішив уступати до коней, а потому скочити на коня і втекти. То не буде втеча від двобою, а від поганої, підлої зради. Відгадав його думку Степан, бо скочив на коня і держав другого напоготові. Він наставив списа, щоб напасників спинити.
До всього того придивлявся козак з-поміж кущів ліщини. Він теж по тупоті коней пізнав, що буде зрада. Та коли бачив, що Хмельницький перемагає, не виступав зовсім. Аж тепер, як побачив, в який небезпеці сотник, добув із-за пояса пістоля і прицілився. Залунав стріл, і один гайдук, поцілений в лоб, простягся на місці. Це дуже збентежило напасників. Побачили в тій стороні дим, що стелився по кущу ліщини. З того скористав Хмельницький. Чуючи за собою невидиму підмогу, став напирати на трьох. Вороги стали втікати. Перший дав тягу Чаплінський. Його затягнув Хмельницький по голові, та шапка врятувала.
Хмельницький, дишучи важко, стояв на полянці і гукнув вслід за Чаплінським:
— Маю шаблю в руці, ще не вмерла козацька мати! Тим часом Чаплінський втікав з своїми помічниками,
аж земля дудоніла.
— Ти добре стрілив, Степане, спасибі, що виручив!
А Степан стояв, мов зачарований. Цей стріл видався йому чимсь надприродним і він не знав, що казати.
— Я не стріляв, пане сотнику...
Не бреши, хлопче, тут нікого не було... зараз вертаймось...
Пане сотнику, послухай мене ще й той раз. Не вертаймось зараз, а подождімо. На тебе певно де-небудь в лісі чатують...
А козак, що так гарно справився, не ждав на місці. Йому треба було хоч одного напасника піймати живого. Якраз у те місце, де він засів, кинувся прожогом один гайдук. Козак підставив йому ногу, і він перевернувся. Козак кинувся на нього, вмить зв'язав йому руки і вийняв з-за пояса довгого ножа.
Як писнеш, то тільки твого життя... Кажи мені, голубе, що то все було, кажи, та не бреши.
Нічого мені таїти. Нас узяв Чаплінський з собою, щоб на. даний знак зарубати шаблями Хмельницького та потім поховати де-небудь в лісі, щоб і собака не гавкнула. Ми, старостинські гайдуки, а пан Чаплінський у старости — права рука. Його діло приказувати, а наше слухати. Як хочеш, козаче, щоб я тобі далі розказував, то попусти мені трохи мотуза, бо не видержу.
Я тебе розв'яжу зовсім, тільки ти не пробуй втікати, бо я стріляю добре.
Я це бачив, як мій товариш дістав в лоб, що ані не квікнув. Моє щасте, що ти в мене не стрілив.
Козак розв'язав йому руки, а він говорив:
На мою думку, то все те вийшло через бабу. Хмельницький по смерті першої жінки оженився вдруге з ляшкою. На неї заскалив око Чаплінський, бо він на молодиці дуже ласий, він так довго підбріхував на Хмельницького перед старостою, поки не добув дозволу відібрати Субото-ва для себе. Притім пограбив Хмельницькому усе його добро, забрав жінку, а синка приказав забатожити на смерть. Тепер не знати, чи Хмельницькому більше жаль жінки, чи Суботова?
За що ж він дитину вбив?
Це вже друге діло. Хлопець ставав в обороні батьківського добра та дуже гостро поставився до Чаплінсько-го і його зятя Коморовського, скакав до очей, мов оса, і дуже їх роззвірив.
Шкода! Лицарська, козацька дитина!
Та що з того? Вже не живе. Погано зробив Чаплінський, та що з того? Він тепер сміється з Хмельницького і нікого не боїться. Хмель нічого йому не зробить, бо він лише козак, а Чаплінський — польський шляхтич і права рука старости.
Чи гадаєш, що все так буде?
Мені здається, що так буде все, і православний руський народ знівечиться зовсім. Чи ти гадаєш, що ми з доброї волі панові служимо та мов ті приучені вовим йдемо на наших братів? Таких, що втікають на Запорожжя, мало, та їм вже ніколи не бачити своїх рідних, їм немає вороття. Та не кожному можна втекти. Багато з нас є сімейних. Та як покидати своїх рідних на поталу панам та на помсту за те, що їх родич втік... Ось такий і я. Треба зціпити зуби і терпіти або душу запропастити... Чому ви, козаки, —нічого не робите? Засіли на Запорожжю, мов чорти в болоті, та вічно з татарвою драчі заводите. А тут православний народ страшно терпить, мучиться, що немає просвіту, нема надії на кращу долю. Якби ви раз рушились на панів, то знайте, що всі реєстровці, всі гайдуки, усі драгуни — православні і всі надвірні козаки пристали б до вас.
Гайдук говорив з таким захопленням, що аж очі йому горіли.
Здається, що говориш щиро, начеб справді ти був православний. Ти кажеш, що коли б козацтво рушилось на панів, то всі ті умундуровані православні підуть за нами? Козацтво вже не раз зривалося, та що з цього вийшло? Ті твої реєстрові та надвірні, і гайдуки, і драгуни станули з панами проти нас.
Слухай, козаче! Побий мене сила божа, коли я брешу... Я тобі скажу, яка тоді була тому причина. Не було на вершку людини, котрій би всі повірили, що вона поведе діло як слід. Ти знаєш, що ближча сорочка тіла, чим кожух. Знайдіть між собою путнього чоловіка — ватажка, а все станеться так, як я кажу. Бо народ вже так терпить, що вже терпець рветься... І тим, що в мундирах ходять, не солодко живеться, і кожний з болем серця дивиться, як лях топче ногами те, що нам найсвятіше. Кожний бажає собі волі...
Що ти тепер робитимеш?
А що ж? Коли мене оставиш живим, то втечу з тобою на Запорожжя.
А жінка та діти?
Нічого їм не станеться. В Чигирині будуть думати, що й мене вбито, як мого товариша. Чаплінський так налякався, що, далебі, не тямить, кілька стрілів впало..
Ні, я тепер не можу тебе з собою взяти, бо на Запорожжя я не зараз вертаюсь. Ти мені присягни, що нічого з того не скажеш, що ми тут говорили, а я тебе пущу. Вертайсь до панів, а вибрехатись не буде тобі важко. Скажи... що ти ховав товариша, щоб його вовки не з'їли. Служи ще панам, слухай, що говориться, дивись, що робиться,— до слушного часу. Та ще деколи скажи мудре слово своїм товаришам... Ми ще не раз в житті побачимось.
Гайдук дуже зрадів. Він став навколішки, склав пальці в хрест і говорив:"
Хай мене небесний вогонь спалить, коли я ось тут хоч одне неправдиве слово сказав! Він поцілував пальці і перехрестився тричі по-православному.
Я називаюся Максим Онацький.
