Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Онацький відчинив залізні двері і випхав їх на вулицю... Усі вартові спали мов неживі.
Йшли серед пітьми пустими вулицями до домика Хмельницького, не говорячи ні слова. Чорнота застукав у віконце — і зараз відчинились двері. Горпина ще не спала і вижидала. Зайшли навпомацки у кімнату, де жили хлопці. Тут світилося, а вікно було приткане. Няня стала обнімати Богдана за голову, хлопці припали до його руки.
— А дайте ж мені придивитися, хто мій спаситель, бо й досі не знаю, хто він.
Пізнавши Чорноту, він такий був зворушений, що не міг слова промовити. Обняв кріпко друга й цілував.
Вже другий раз завдячую тобі життям, мій друже!
Потому дякуватимеш, а тепер запоряди, що треба. Не гайся, бо нам в дорогу пора...
Няня стала знову накликати на панів пекельної кари.
— Ти, няню, давай нам вечеряти і мовчи, щоб челяді не розбудити. Ніхто не сміє знати, що я тут був.
Няня пішла в кухню...
От ще не вивелись приятелі та добрі люди в світі. Коли б не ти, Іване, я, певне, пропав би.
Не так-то дуже я, коли б не Онацький, то хіба би тебе силою відбив...
Хто це Онацький, чи той гайдук, що мене пильнував? Не розумію того.
Буде час довідатися. Мене бере нетерплячка, щоб чимшвидше звідсіля вибратися.
Чи Онацький втікає з нами?
Куди! Ти чув, як він говорив, що буде цілий тиждень вартових цею куклою воловодити, поки будеш в безпечному місці.
Бідний чоловік, його, певне, на кіл посадять...
За нього я не боюсь, хитрий, мов запорожець. Розкажу тобі все по дорозі. 1
Чорнота став розглядати Богдана. Богдан у свою чергу дививсь на Чорноту, і стали обидва сердечно сміятися із своїх купецьких одягів.
Тиміш нетерпеливився, бо хотів знати, яким способом батько визволився.
Тату, ти поїдеш, а ми нічого не будемо знати.
Ви теж їдете з нами і Степан. Повечеряємо і в дорогу.
Хлопці дуже зраділи.
А де ти заховав королівську грамоту? — питає Чорнота.
Я її зараз по вечері пошукаю і заберу з собою, вона нам в дорозі буде потрібна.
Горпина принесла вечерю і поставила на столі.
Що ти, Богдане, тепер загадуєш?
Будемо їздити по Низу, по козацьких паланках. На Україні небезпечно оставатися, а там пропаду, мов сіль на воді. Треба людей, підготовити до того, що має бути, та зібрати козацтво. Хлопців лишу поки що в якім-небудь козацькім хуторі. У мене там знайомих доволі.
А я лише вас відвезу в безпечне місце і вертаю сюди назад. Я купець-крамар, і мене не будуть чіпатися, та хоч козакові погано крамарювати, та для святої справи нічого не шкода.
Я ще й до Варшави виберусь. Мою кривду виложу перед сенатом і королем.
І нічого не виграєш... Начхать на всі сенати і суди, а нашого права доходити нам шаблею. Як мені бог поможе піймати Чаплінського живим, то, не питаючись тебе, прикажу з нього шкуру стягнути...
Я хочу найперш доходити свого права в мирній дорозі. Знаю, що король мене милує, а канцлер Оссо-линський теж.
Я не перечу, що вони тебе люблять, та не буде з того для тебе користі, бо вони супроти панської самоволі немічні. Король так називається. Він лише мальований, а на канцлера пани віддавна зубами скрегочуть. Король поки ще засів на своєму стільці, ерікся всіх своїх прав у користь магнатів. Не розумію, як може розумний чоловік у Польщі вірити в такі примари, як правда і справедливість? Нам треба згуртувати козацтво, підняти поспільство та прогнати панів-ляхів з єзуїтами та жидами геть за десяту межу.
Не знаю, брате, чи буде у нас сила устояти самим. Ти знаєш, скільки у нас вже було спроб, а все ми улягали силі і в щораз більшу кормигу попадали.
То злучимось з татарами, турками, москалями, з самим люципером, а ворогів проженемо.
Нащо ж нам лізти у незвісне, може, ще важкіше ярмо? Не краще нам приборкати панів-магнатів, віддати владу королеві і жити як у доброго батька. Тоді Польща стане сильна і ми з нею. Цілому світові будемо приказувати.
Яке нам діло за польського короля й Польщу побиватися і кров проливати? Ми їх лише проженімо з України, а вже хай собі самі голову ломлять за своїми порядками. Нам треба згуртувати народ з козацтвом, щоб у нас не було ні пана, ні підданця, тоді Україна від великого до малого зубами буде боронитися проти кожного зовнішнього ворога.
Пробували вже таке не раз, та й нічого з того не вийшло, та й не повезло,— каже Хмельницький.
Бо не було доброї розумної голови. Не було такої сильної руки, щоб усіх держати у послусі. Візьми всі повстання кожне зокрема, а в кожному та сама причина невдачі.
То правда. Один Сагайдачний міг на таке зважитись, а не зважився ні разу. Він теж бачив, що йому не під силу...
То були початки. Сагайдачний зорганізував козацтво, як ніхто другий до нього і після нього. Коли б був прожив довше, то певне, був би довів Україну до того щабля, що можна було з ляхами помірятися. Тепер на нас черга кінчати почате тим великим гетьманом діло. Мені серце віщує, що твоя* Богдане, у цьому ділі доля. Ти переможеш. Нам не оглядатися лише на станові козацькі права, на віру та церкву, не зупиняти боротьби тоді, як добудемо права для козацтва, церкви і віри, але аж тоді сховати шаблю в піхву, коли і простий народ стане свобідним на своїй батьківській землі, вільний від панщини і від пана, коли кожний стане вільним козаком, не дивлячись на ніякі реєстри.
— Дуже далека дорога...
Правда, що неблизька, та ще й терниста і кривава, але певна. Бо скажи мені, що народові з того прийде, що з його праці буде користуватись не пан-лях, лише пан-ко-зак Прийде якийсь інший, посторонній пан, обіцяє більше, а тоді народ-невольник заріже свого пана і піде до другого, котрий буде йому видаватися кращим. Але коли той народ стане сам своїм паном, тоді його ніхто і медом не завабить в неволю, а коли схоче зробити це силою, то увесь народ буде зубами боронитися проти наїзника. От чого я найбільше боюсь. Ми зірвемось і переможемо, добудемо наші права і тоді скажемо народові: бувайте, люди, здоровенькі, кидайте зброю і йдіть на панщину, тепер вже до пана-козака. Ми втомились і хочемо спожити це, що добули. Я боюсь, щоб так не сталося... У нашій боротьбі не сміє бути перестанків. Ми всі в неволі, і козацтво, і поспільство, і церква, і віра. Зриваймось до бою і не спочиньмо, поки всі не станемо вольними. Борючись з перестанками, ми ошукаємо народ, а раз ошуканий народ удруге за нами не піде...
Високу ти вежу муруєш, Іване, вважай, щоб голова не завертілась, можна впасти.
Держись цупко поруча, то не впадеш,— каже Чорнота, закурюючи люльку.
Хлопці прислухувались пильно до цієї розмови двох старих приятелів. Обидвом їм більше подобався радикальний погляд Чорноти, як здержливий Богдана. Олексій нагадував собі всі знущання лютого Яреми. І тепер ставали йому перед очима ті каліки-втікачі, прочувались зойки катованого народу...
Цілий час побуту у Хмельницького почував себе Олексій недобре. Голова вертілась, а від часу до часу проймало його морозом. В очах темніло і шуміло та гуділо в голові. У всьому тілі почував якусь неміч. Довга томлива дорога і ті важкі переживання в останніх днях зломили його до краю. Тепер, заслухавшись в слова Чорноти, він спаленів увесь і з лиця стало сипати вогнем. Помітив це Хмельницький і взяв його за голову рукою.
— Лягай, сину, спати, ти нездужаєш...
Зробив те саме й Чорнота і поглянув значущо на Богдана.
Таж ми зараз маємо їхати,— каже Олексій.
Тобі, синку, з нами їхати годі. Що ми в дорозі з хворим робитимемо? Ти лишишся під опікою Горпини, няні. Тобі нічого не загрожує... вже няня тобою к раще заопікується в хаті, як ми в степу. Годі! Подужаєш, то приїдеш за нами на Запорожжя. Няня теж оглянула Олексія.
— У тебе, дитино, пропасниця, я це ще давніше помітила, не можна тобі зараз .їхати, ходи зо мною.
Олексій встав і зараз почув, як у нього голова закрутилась, трохи не впав.
Так, так, дитино,— каже Хмельницький.— Коли б тут яка напасть трапилась, то няня скаже, що ти її внуком приходишся, що вернувся зі школи і занедужав... Тобі нічого не зроблять, а на Тимошеві помстились би. Може, Бог дасть, що я незадовго сюди вернусь, але не знаю, чи ляхи до того часу мене ждатимуть. Ти, няню, орудуй всім, як сама знаєш, бо Степан їде з нами.
Не турбуйсь, Богдане, якось порадимо. їдь у добрий час, я всього припильную. Ти, Олексієчку, лягай у постіль, я тобі зараз зілля заварю та й трястю відшепчу...
Як Олексій став роздягатися, то ним трясло, аж зуби скакали.
А тим часом обидва приятелі вели далі розмову. Хмельницький каже:
А що буде, як ми зачнемо з народом, а потім побачимо, що серед ріки тонемо і не буде рятунку ні нам, ні народові?
Переплинемо,— каже твердо Чорнота і вдарив кулаком в стіл.— Ти поміркуй, що без народу нема нам що зачинати, а потім народ кидати не можна. Ті з народу, з поспільства, що підуть з нами, то не косарі, яким би увечері можна сказати: "Йдіть собі, люди, кому другому завтра косити, нам вас не треба більше". То лицарі. За свою пролиту кров чому ж би не мали бути козаками так, як й ми! Переплинемо! Заплинемо аж у Варшаву, приборкаємо ляхів-панків так, що їм на все відхочеться пхатись на Україну. У нас на Україні гаразд буде, як стануть усі вольними, як не буде ні хлопа, ні пана.
— Амінь! — сказав Тиміш.
Хмельницька поглянув любо на сина. Він радів тим, що в Тимоша козацьке завзяття прокидається.
— Чи не пора нам в дорогу,— каже Хмельницький, дивлячись крізь вікно.— Подбай, Тимоше, щоб у дорогу дещо забрати, і розбуди Степана, щоб сідлав коні.
— Не забудь грамоти взяти, Богдане.
Богдан узяв свічку і пішов у сіни, звідсіля східцями у льох. Тут роздивився по стіні і натиснув один камінь. Зараз-відскочила пружина, відчинились малі дверцята — і показався другий льох, де містилась Богданова скарбниця. Стояло тут одно барильце з золотом, друге більше з сріблом, стояла скриня з дорогоцінностями. В окремій скринчині держав королівські грамоти.
Богдан набрав у мішочки грошей, узяв скринчину з грамотами. Двері знову зачинились, і Богдан оглянув стіну. Ніхто б не вгадав, що за цею стіною криються такі скарби.
Тим часом Чорнота розмовляв з Тимошем, що тепер, як батька не було, показався сміливішим.
Я радію, Тимоше, що ти однодумець зі мною. Твоїй молодій козацькій душі навіть не подобає інакшим бути та й інакше думати. В тобі повинен горіти живий вогонь, коли він у старших зачинає пригасати.