Подарунок на жіночий день - Гуцало Євген

Коли смеркло, пішов до Гафії. Мороз сердито поскрипував під ногами, чорні сутінки стояли в завулках та між деревами. Вчитель хвилювався, а коли переступив поріг Гафіїної хати, то відчув, що кров одлинула від щік і вони, либонь, побіліли. Хотів привітатись голосно, але вийшло чомусь тихо, голос зірвався.

Всі дивились на нього й чекали, що скаже.

А вчитель не міг сказати того, ради чого прийшов. Сказав щось про зиму, про те, що палива не настачиш, коли морози не вляжуться. Гафія йому теж про морози і про паливо. Діти звикли, що в їхній хаті сидить учитель, і затіяли якусь тихеньку гру.

Вже надворі, коли Гафія вивела його за двері, зважився:

— Я вам таке хотів сказати...— І подивився вбік, на перехняблений причілок.— Хата ваша нікудишня. Давайте обміняємось. Ви в мою перейдете, а я в вашу.

— Як же це так...— не могла второпати Гафія.

— А так! Мені багато не треба. Я одягнувся в куфайку — і мені вже тепло, вже не треба в печі палити. А у вас діти...

Гафія перебила:

— Спасибі вам на доброму слові, але нікуди ми не підемо, перезимуємо тут, у своєму гнізді, а весною чимось зарадимо собі, так не сидітимем... А ви подумайте й про себе, Андрію Івановичу, що, може, й ви комусь потрібні, берегтись треба!..

Учитель пробував переконати Гафію, та жінка затялася, стояла на своєму. Так і пішов од неї ні з чим. Повертався додому з каменем на душі, але з-під важкого каменя проростав тонесенький паросток радості. Зогрівався той паросток словами Гафіїними, що нікуди вона зі свого гнізда не подасться, що й він, Андрій Іванович, повинен піклуватись про себе, бо потрібен він і людям цим, і їхнім дітям, що не для себе самого живе.

Наближався день 8 Березня, і по всіх класах діти заметушилися, стали перешіптуватись — що подарувати своїм учителькам на свято. У всіх класах уроки вели вчительки, єдиним мужчиною на всю школу був Андрій Іванович. Учні з його класу почувались наче аж незручно, що не беруть участі в загальній метушні, що нічого нікому не збираються подарувати.

Та Василинка Кущ, коли Грицько Калашникі Павло Дардище повискакували на перерву в коридор, узяла двері на клямку й гукнула, щоб її послухали.

Дівчата втихли.

— Андрієві Івановичу теж треба купити на 8 Березня подарунок. Бо хіба він не такий учитель, як інші? Всім куплять, а йому ні? Давайте і йому купимо!

— Та це ж свято жіноче, а не чоловіче! — заперечив хтось.— Дарувати треба вчителькам!

— О, ви чуєте! — аж розсердилась Василинка.— Чи наш Андрій Іванович не заслужив подарунка? Адже він найкращий учитель на всю школу.

Дівчатка затихли — Андрій Іванович і справді був для них найкращим. Навіть тоді, коли дорікав. Навіть тоді, коли ставив двійки. І тоді, коли навідувався додому, щоб поговорити з батьком-матір'ю про незадовільну поведінку їхньої дитини. Завжди був для них найкращим.

І ніхто з дівчаток не заперечив, замовкли навіть ті, хто в душі був проти. Не так уже й страшно, що це жіночий день.

А що дарувати? Вирішили, хай кожне дарує те, що вважає за потрібне...

В день 8 Березня сиділи на уроках тихі, урочисті, і в кожного змовницьки світились очі. Лише в Калашника та Дардища не світились, бо хлопці нічого не знали. Либонь, і не здогадувались, бо інакше не сиділи б так байдуже.

Тільки продзеленчав дзвоник на перерву, як Василинка вийшла до дошки і, заступивши дорогу Андрієві Івановичу, який уже хотів іти в учительську, сказала:

— Дорогий Андрію Івановичу! Від імені всього нашого класу вітаю вас із днем 8 Березня! — На якусь хвилю затнулась, а далі повела рішуче: — Будьте здорові й щасливі, живіть усім нам на радість!

І з цими словами подала вчителеві флакончик духів і вишиту носову хустинку. Той флакончик вона купила в сільській крамниці на гроші, які заощаджувала майже півроку, а носову хустинку вишила сама.

Андрій Іванович, видно, вагався, брати чи не брати, бо дуже розгубився й усміхався ніяково. Але тут до нього кинулись інші учениці, стали простягати хто що — хто пудру, хто шкарпетки, хто власноручно гаптовану серветку, і він мусив усе те брати, щоб не попадало на підлогу.

— Але ж... але ж...— пробував щось сказати Андрій Іванович, та діти весело кричали, сміялись, і голос його танув у гаморі.

Лише Калашник і Дардище нічого не могли второпати, але скоро й вони отямилися, кинулись до гурту.

— Ура! — кричав Дардище,— Хай живе 8 Березня! Не тільки жінкам радіти, а й усім!

— Ви лишень погляньте на нього! — нарешті вдалося докинути слово й Андрієві Івановичу— Чи ти часом не збираєшся спідницю зодягнути, що так скачеш?

Усі дружно засміялись, і під той веселий сміх Андрій Іванович пішов із класу, несучи притиснутими до грудей учнівські подарунки. І тільки переступив поріг учительської кімнати, тільки зачинив двері, як там почувся сміх: сміялись учительки, які побачили свого колегу з подарунками...

Того вечора, вперше за довгий час, Андрій Іванович дістав скрипку зі стіни, де вона висіла на кілочку, розмотав зі старої рядюжки і легесенько-легесенько провів смичком. Звук був тихий і наче аж писклявий, народився і вмер, але вчителеві, либонь, звук сподобався, бо на обличчі зацвів усміх, і від усміху воно стало молоде й щасливе.