Подарунок на жіночий день - Гуцало Євген

Там вони заходилися битись, а діти далі обговорювали те, що їх цікавило.

— А я придумала! — вигукнула Василинка.

— Що? — обернулись до неї.

— Хай за нього вийде Шлапачиха!

Шлапачиха була гарна жінка, найкраща ланкова їхнього колгоспу, про неї знали не тільки в селі, а й у районі. Проте Шлапачиха мала чоловіка Шлапака й двоє малих дітей.

— У неї є Шлапак! — заперечили.

— Хай покине, бо Шлапак п'яниця! — стояла на своєму Василина.

А й справді, було б добре, якби Шлапачиха покинула свого Шлапака й вийшла за вчителя. Тоді б усім велось добре: й учителеві, й Шлапачисі, і її дітям.

—Та-ак..— розгублено мовив Грицько Калашник, і всі стали ждати, що скаже.— Добре б...

Тут і дзвінок продзеленчав, то мусили розбігатись і сідати за парти. Зайшов Андрій Іванович, почався урок. Збуджені діти не могли заспокоїтись і далі обговорювали — кого можна видати за їхнього улюбленого вчителя. Андрій Іванович кілька разів закликав клас до дисципліни, проте — на диво! — його не слухались.

Найбільше веретенилася за партою Рая Івашко, то він її й звів на ноги.

— Ти не скажеш, що сталося?

Рая вже й рот розтулила, щоб сказати, та стрілася поглядом із Дардищем — він показував кулак.

— Та-а... Те-е... — не могла добути слова. Але, мабуть, одразу ж перестала боятись Дардищевого кулака, бо згадала, як хлопець на перерві тягнув її за косу. Тому й випалила: — А вас хочуть оженити!

— Хто хоче оженити? — по паузі запитав Андрій Іванович, і його завжди жовте обличчя наче аж порожевіло.

— Калашник,— показала пальцем на Грицька.— Й Василина Кущ хоче оженити, й Дардище! — Тут обернулась до Павла й навіть обома руками на нього показала: — Всі хочуть. І нібито для вас Мотря наша не підходить, то хочуть за вас Шлапачиху видати.

— Яка Мотря? Яка Шлапачиха! — неслухняним язиком поспитав учитель, полотніючи й тетеріючи.

— Та яка ж іще Мотря, родичка моя! — й зовсім похо-робрішала скривджена Рая Івашко.— І не така вона стара, й не така погана. Не гірша ж за вас, Андрію Івановичу, їй-богу!

— Не божись, не божись! — тільки й спромігся сказати.

— А я не божусь, то я так А в Шлапачки двоє дітей, і вона замужем, як же вийде за вас? Що їй люди скажуть: при живому чоловікові — й заміж!

Андрій Іванович тільки очима лупав, і лице його геть зовсім потемніло.

— А то знаєте, що кажуть? — тріщала, як сорока, Рая Івашко.— Щоб дівчину для вас гарну знайти, бо ви, мовляв, тихенький, самі не осмілитесь.

— Яку дівку? — так і сів на стілець учитель.

— Молоду! — випалила Рая.

Учитель більше нічого не питав, пащекувата Рая Івашко мовчала, і в класі встоювалась грозова тиша. Андрій Іванович узяв ручку й, помітивши, як вона тремтить між пальців, швиденько поклав на стіл. З нього не зводили поглядів, усі чекали, що буде.

Проте нічого не сталося. Учитель заспокоївся і, наказавши Раї Івашко сідати, розпочав урок Діти похнюплено розгорнули зошити, подіставали задачники.

— "Велосипедист їхав по шосе зі швидкістю 12 кілометрів на годину. На ґрунтовій дорозі він їхав зі швидкістю 9 кілометрів на годину..." — взявся диктувати рівним голосом.

А коли закінчились уроки, Андрій Іванович покликав Грицька Калашника, і вони вдвох довгенько ходили лугом, розмовляючи про щось. Діти, зібравшись коло школи, стежили за вчителем та Грицьком і думали: ото розпікає!

А Грицько, повернувшись до гурту, й словом не похопився про свою з учителем розмову. Тільки ні того дня, ні наступного ніхто більше не говорив ні про Шлапачиху ні про Мотрю, ні про когось іншого. А коли й заїкався хто — підходив Грицько й наказував прикусити язика, бо, мовляв, учитись треба, а не базікати казна-що.

Якось прибігла до школи Павлова мати й сказала, що той не ночував удома. Вчора батько побив Павла, бо хлопець поліз на трактор і на шмаття порвав свої єдині штани.

— Якби ж хоч обібрався в солідол чи в мастило, а то геть-чисто порвав,— бідкалась мати.

Не було Дардища й на уроці. Андрій Іванович задумався — де його шукати?

— А навіщо шукати? — сказав Калашник— Сам повернеться, нікуди не дінеться. Дардище такий, як порох, але в нього це минає.

Ходили розшукувати всім класом. Обійшли садки, яри, коло річки шукали, ходили до двох найближчих скирт, що видніють за селом, але й духу Дардищевого ніде не чулось. Навіть Калашник уже був не такий упевнений, що товариш його знайдеться. А Василинка! Подивилися б ви на Василинку! Здається, щодня сваряться з Дардищем, ніколи в мирі не живуть, а тут так засмутилась, що мало сльози з очей не бризнуть.

Пригнічені, пізно порозходились по домівках.

Андрій Іванович перевіряв учнівські зошити, коли у вікно постукали. А може, здалось, бо надто тихо й скрадливо. Втупився у темряву за вікном — нікого. Все-таки вийшов надвір, подивився кругом. Либонь, вчулось. І вже коли хотів зачинити за собою двері, долинуло з-за кущів безу, що коло воріт:

— Андрію Івановичу...

Учитель до безу — там, присівши навпочіпки, дивився на нього знизу вгору Дардище. Серце в учителя забилося швидко, тепла хвиля вдарила в груди і в голову.

— Це я...— прошепотів Дардище, не зводячись із землі. Голос у нього тихий і перестрашений.

— Ти чого тут? — запитав Андрій Іванович.

— А я до вас прийшов,— прошепотів той.

— Вставай, ходімо до хати.

Дардище слухняно звівся, пішов слідом за вчителем. У хаті спинився коло порога й заціпенів. Андрій Іванович, радіючи, що знайшовся Дардище, дивився на нього весело й добре.

— Де ж ти пропадав? А ми з ніг збилися, тебе розшукуючи.

— Я знаю, що ви мене розшукували,— прогув хлопець.— Я в скирті соломи сидів.

— І не озвався?

— Я не хотів озиватись,— і замовк

Учитель теж затих, у грудях йому заболіло. Боявся розпитувати, щоб необережним словом не поранити дитячої душі. Відрізав шматок хліба, дістав кусень сала — Дардище взяв і, стоячи коло порога, почав їсти.

— Сідай коло столу,— поговоримо,— сказав Андрій Іванович, коли той доїв.

Дардище не зрушив із місця. Дивився на вчителя важко, наче збирався сказати щось од самісінького серця.

— Я вам таке...— почав Дардище й не договорив. Андрій Іванович постатечнішав, обличчя його затверділо.

— Я вам таке скажу,— видихнув хлопець,— щоб ви мене взяли до себе за сина.

— Слухай, Дардище...— мовив учитель, але не докінчив. І запитав: — Ти ще хочеш їсти?

— Хочу,— чесно зізнався Дардище.

Учитель ще дав йому хліба з салом і хапливо заходився стелитись.

— Ляжемо разом отут, на тапчані. Тапчан широкий, помістимось. Ти спокійно спиш, не пацаєшся ногами?

Дардище заперечливо похитав головою.

— То й добре,— осміхнувся вчитель.

Андрій Іванович лежав, не склеплюючи повік. Дардище теж лежав, утупившись у темряву, й майже не дихав. Проте, зморений, заснув перший, і тоді вчитель скрадливо звівся, одягнувся навпомацки і, не рипнувши дверима та не брязнувши клямкою, вийшов надвір. Ішов сказати батькові та матері, що знайшовся їхній син.

Мати захлипала від радості, а батько зразу ж наготувався бігти, щоб налупцювати хлопця, аби не завдавав стільки прикрощів. Але вчитель зумів його переконати, що не слід цього чинити, що мине трохи часу — й хлопець сам повернеться додому.

— Я йому батько чи не батько?! — репетував Дардище-старший.

Але прийшов не опівночі, а вранці. Павло саме вмився й сидів коло столу. Звівся назустріч батькові й сказав похмуро:

— Не займайте... Мене Андрій Іванович прийняв за сина. Учитель, щоб захистити хлопця, підтвердив:

— Так-так...

Дардище-старший побагровів, хотів затіяти сварку, але, видно, стримався при вчителеві.

— Он воно як! То й живи тут, а додому не приходь! Щоб і ногою додому не ступав, коли батька змалку цураєшся.

Так і зостався малий Дардище в учителя. Разом ходили в школу, разом повертались додому. Павло став учитись краще і вже був не такий заляканий, як перше. Й ніхто в класі не сміявся з нього за те, що він тікав із хати. Бо хто ж міг сміятись, коли їх із Калашником тільки й було двоє хлопців у класі!

Минуло трохи часу, й одного разу прийшли до вчителя Павлові батько й мати. Батько вже не такий сердитий, але говорила мати. Казала, щоб Павло повертався додому, що ніхто більше не кривдитиме його.

— Питайте в хлопця,— сказав учитель.— Як він захоче. Батько з матір'ю благально подивились на Павла. А той

зрозумів учителя. Хоч би й хотів, не міг тримати його в себе.

— Ходімо,— сказав похмуро Павло й подався з хати.

Мати всміхнулась радо, а батько, ступаючи слідом за сином, спіткнувся раз і вдруге на рівному місці...

Пригадуєте Настку, якій учитель півроку тому віддав курячі яйця? Він уже не обділяв її своєю увагою. Знав, що в Настки багато сестер і братів, що живеться сім'ї сутужно без батька, який загинув на фронті, то інколи помагав чим міг. А то навіть купив черевики для її брата, що мало не босоніж ходив у старший клас.

І після того, як подарував черевики, знову до нього прийшла Настчина мати, Гафія. Перший раз навідалась до нього з вузликом крупів,— згодом, довідавшись, як тяжко їй живеться, Андрій Іванович зрозумів ціну того подарунка. За другим разом Гафія нічого не принесла, тільки тримала в руках хлоп'ячі черевики.

"Невже повернути хоче?" — майнуло в учителевій голові. Проте жінка як сіла з черевиками на лаві, так і закам'яніла. Не сказала ні слова, ні півслова, а тільки зігнулась, голову опустила і, притиснувши черевики до грудей, довго так сиділа. А вчитель то сяде, то встане, то пройдеться по хаті, то зупиниться перед нею, хоче сказати щось, заспокоїти — і нічого з горла добути не в змозі.

Зовсім йому зле стало на душі, як помітив, що в жінки сльози течуть по обличчю. Течуть беззвучно, затримуються в зморшках, зморшки бубнявіють ними, а потім скрапують сльози на черевики, блищать на них... Зрештою, так ні слова й не сказавши, мовчки звелась Гафія і подалася з хати.

Після того випадку учитель уже не міг не думати про долю її дітей. Всі ходили до школи, крім найменшого й найстаршого. Найменше — бо роками не вийшло, а найстарше — бо працювало в колгоспі. Й коли в школі чи десь на вулиці Андрій Іванович бачив їх, серце в нього раптово стискалось од болю, й він думав.— "О господи, та це ж Гафіїне..."

І вчитель почувався так, наче сам завинив у чомусь перед Рафією і її дітьми. В тому, що живе вона в обдертій хаті, і в тому, що не може ні озути, ні одягнути своїх дітей, хоч із усієї сили тягнеться, щоб ходили до школи.

Й одного разу він зважився.