Містер та місіс Орф - Радутний Радій

Ну хіба що не пластиковими, а наче із справжнього дубу, як в багатому офісі. Можливо, у дизайнера й були якісь думки з цього приводу, але кілька разів на день відчинити-зачинити сталюку — не кожен босс подужає. Вже не кажучи про секретарку.

Секретарки у передпокої не було, й в голові Орфа ніби тенькнув перший тривожний дзвоник.

— Гм, — сказав містер Хайрен. — Дивно. Адже ви домовлялися саме на цей час?

Він дістав мобілу.

— Хвилинку. Зараз я...

Ультразвуковий копняк відкинув його аж стіни.

Двері в кабінет шефа теж було замкнено, але то було найменшою з можливих проблем. Фокус звукового випромінювання окреслив півколо навкруг замка, і стало ясно, що дуб таки справжній. Міцний, важкий, просочений якоюсь протипожежною сумішшю, бо під променем не горів, а лише обвуглювався й чорним димком розлітався на всі боку.

Що ж, це не так добре, як сталева плита зі штурвалом, але все-таки щось. Якщо забарикадувати їх чимось, то висадять не одразу.

Коли Орф рвучко відчинив двері, в коридорі приглушено заверещала сигналізація.

Він увірвався в кабінет, й перше, що зробив — відчинив свою велику тяжку валізу.

У кабінеті боса навряд чи були відеокамери. Кабінет боса — річ делікатна й буває набитим таємницями, як стільники медом. Добре, якщо все обмежується розкладанням секретарки на он тому столику, а якщо мова йде про стратегічний курс підприємства? Або про хабар? Або про, скажімо так, оптимізацію податків?

Ні, не повинно тут бути камери!

Однак про всяк випадок Орф дістав з валізу сканер й кинув його на стіл. Недбало кинув, й негайно потяг звідти ж інше обладнання, але то було несуттєво. Сканер міг би витримати й об стіну, а потім так саме піднятися на павучих лапках й почати терплячий, послідовний обстріл стін УФ— та ІЧ-лазерами.

Хай-но де небудь висунеться цяточка об'єктиву!

Інше обладнання тим часом вже присмокталося до комп'ютера.

Орф сподівався, що серйозного захисту тут не буде. Хай-топ менеджери в цьому плані тупі. Вони знаються на людях, вони справді з одного погляду можуть вгадати, чи бреше підлеглий, а чи справді проблема існує, але щоб самому кожен раз набирати пароль... носити в пальці RFID-ідентифікатор... втрачати кілька дорогоцінних хайтопменеджерських секунд на ретинограму... ні.

Точніше, навряд чи.

Але про всяк випадок Орф захопив усього й з великим запасом, тож білолашний комп лише жалібно писнув.

І покірно скинув у пам'ять валізи плани, коди, схеми обладнання... та все скинув. Як на тривалому допиті, коли вже задіяно було те й те, а от на цьому жертва зламалася, й почала. Розповідає — й косить поглядом на блискучий набір інструментів. Все розповідає, навіть і те, про що не питають.

А після того сукає з шкарпеток мотузку й вішається у камері.

Комп віддав усе, що тільки знав, й валіза милосердно знищила його пам'ять.

Смикнулись двері, затремтіло крісло, що їх підпирало.

— Відчинить! — грізно пролунало з-за дуба. — Бо висадимо двері!

Орф не став витрачати секунду на відповідь, та, мабуть, на неї і не чекали.

Вдарили одночасно.

З одного боку, з передпокою, де так і лишився містер Хайрен, вдарили примітивно. Просто хтось масивний розігнався й врізав плечем. Дурний! Навіть якби двері просто було замкнено, то відлетів нерозумний, й кректав би, забите плече своє потираючи.

А з протилежного боку... о, це був удар!

Вже давно минули часи, коли двері висаджували кувалдами. Не так далеко, але також у минулому залишилися імпульсні заряди, що акуратно різали перепону в районі замка. Може, де-не-де ще використовувалися стрічкові кумулятивні заряди, що зовсім вже обережно вирізали двері точно по контуру.

Акустична гармата, схована у валізі, рознесла міцний дуб на багато, багато, багато уламків.

Диму не було, але курява здійнялася, й геть затягнула передпокій. Кілька тіл нерухомо лежали під стінами, один з охоронців — мабуть, стояв поодаль — повзав навколішки й хрипко бухикав.

Коли Орф проходив мимо, той спробував щось дістати з-під лівої пахви, й, звісно, отримав своє.

У коридорі вила сирена й блимали тьмяно-помаранчеві вогники.

Назустріч біг цілий натовп із залізяками у руках, й довелося стріляти ще раз. Через півсотні метрів з-за рогу вихопився ще один натовп, Орф зібрався пальнути втретє...

Але вогники згасли. Й сирена змовкла. І натовп завмер нерухомо, як наче в давній-прадавній дитячій грі "Море хвилюється".

Море хвилюється раз.... Море хвилюється два... Море хвилюється три...

Море в депресії.

Орф у занепокоєнні.

— Активовано "Цербер", — вкрадливо повідомив голос зі стелі. — Активовано "Цербер". Усім негайно лягти і не рухатись. Корпорація не відповідає за будь-які наслідки використання "Церберу". Увага. Активовано "Цербер"...

Компанія із залізяками вже лежала.

Орф стояв, але обличчя його геть побіліло.

Якби працювали усі три канали "Церберу", в коридорі вже кілька секунд не було жодної розумної істоти, бо хіба трупи розумні?

Тоненький писк, на межі чутливості вуха, народився десь у кінці тунелю. Прокотився туди-назад, спіткнувся на купі охоронців, затнувся на Орфі з його валізою. Зник. Ще раз з'явився, ще раз прокотився, ніби вирішував — кому тут жити, а кому пряма дорога в наступний відсік?

Пряма дорога й геть передчасна, якщо немає тьмяно-червоного зернятка перепустки. Пряма й лише в один кінець.

Писк не зникав, але й не вбивав, ніби здивований втратою двох каналів "Цербер" ніяк не міг визначитись.

Орф ворухнувся. Просто трохи підняв і опустив руку.

Вистачило.

Звук перетворився у комашиного писку на рев могутнього ракетного двигуна.

Луснуло одразу з десяток ламп, в коридорі потемнішало. Хтось із купи не витримав, запанікував, зірвався на ноги — й тут-таки розлетівся димком... хмаркою із червонуватих бризок

І тоді заспівала валіза.

Не було писку — був такий самий могутній рев, але в протифазі. Акустичні хвилі зустрілися, як дві цунамі на морі. Там, де вони підсилили одна одну — кришився бетон, а там, де горб однієї припав за яму іншої — стояла тиша. Не мертва — бо джерела звуку не були цілком когерентні, й додаткові гармоніки болячи різали вуха... але можна було йти і робити заплановану справу.

Ворота були сталевими, але він подвоєного акустичного удару перетворилися на зім'яту консервну бляшанку. Як тільки Орф перетнув уявну межу, звуки померли.

Охоронці там, позаду, мабуть, теж, але кому це цікаво?

Перед ним був AID. Один з десятків його складів. Чистий, охайний й бездоганно-упорядкований. Метр за метр, номер за номером. Сотні й сотні.

Обличчя й обличчя.

Кілька рядів й широкі проходи між ними. Тоненька плівочка паморозі на стінах й справжі бурульки у кутах, де вони нікому не заважають. Сиза від холоду шкіра й блискучі шоломи захисних костюмів працівників. М'ясників. Трупорізів. Мародерів.

— Усі геть, — неголосно сказав Орф, але валіза повторила його слова, й мерці заколихалися у своїх морозних колисках, а зі стелі посилапась чи то крига, чи то сніжинки.

Проектувальники костюмів навряд чи передбачали, що в них можна бігати, але виявилось, що можна, та ще й як можна!

Широкі проходи були для того, щоб було де проїхати електрокару, а електрокари знадобилися, бо тунелі витягнулися далеко за межі колишньго бомбосховища, й зупинятися не збиралися. Як грибниця. Якщо не буде лісової пожежі, то вона ростиме й ростиме, навіть після того, як помре від старості й зогниє її центр. Утвориться одне кільце, друге, третє... а потім люди назвуть їх відьомськими, а відьми тут ні до чого. Відьми — вони не в лісі. Вони тут, у тунелях. Вони їдять мертв'яків, а з кісток добувають відьомське зілля. Їхній головний іструмент має назву "Евріном", і це зовсім не випадково.

Дуже вже багато людей на Землі. На те, щоб усіх палити, не вистачить газу, а на те, щоб ховати — то й самої землі. Кожен це знає, й коли машини їдять когось іншого, то погоджується, але коли справа раптом стосується когось близького, то о!... Тоді все інакше. Якщо, звісно, є розум, є сила, є гроші, є влада.

Є акустична гармата, імплантований лазерні гірокомпас та акселерометр, бомба для самогубства, підсилювачі нейронної активості, кардіоводій; якщо очі бачать у інфрачервоному спектрі, а вуха здатні вловлювати ультра— та інфрагармоніки; і якщо, нарешті, є бекап обсягом приблизно на два з половиною спокійних життя або ж на півтора неспокійних.

І є кохана дружина з таким самим бекапом.

Електрокар ковзав над підлогою так повільно, що Орф раз-по-раз поривався зіскочити й бігти самому, але ті поривання негайно гасив.

Попереду тонка робота. Руки не повинні тремтіти. Серце... було б непогано його взагалі зупинити, але може якщо хтось увірветься, потрібен буде ривок, так що хай попрацює. Підсилювачі... обережно треба з підсилювачами.

Триста метрів. Чотириста. Шістсот. Кілометр.

Тисячі мерців з надією втупилися мертвими очима в електрокар.

Півтора кілометри. Два. Два триста. Стоп.

Отрута клятої гадини була гемолімфатичної дії, й тіло Еврі розпухло. Найбільше — ліва нога... ах, які гарні ноги були у неї! Від довгого лежання деформувались сідниці — розлізлися, розповзлися, як два шматки старого тіста. Ах, як він любив ті сідниці. Паморозь на грудях зберегла слід чиєїсь долоні. Грубої чоловічої долоні, і Орф відчув, як всередині закипає страшна, чорна лють.

До біса лють. Зараз буде тонка делікатна робота.

Шкіра її була твердою, як заморожене м'ясо, а волосся ламалося.

— Еврі, — шепотів він, розкриваючи валізу. — Еврі, кохана моя. Зачекай трохи. Просто зачекай трохи. П'ять хвилин зараз, поки я витягну. І років п'ятнадцять, поки виросте клон. Ти знову будеш молодою та гарною. Ти виграєш у життя майже тридцять років. Я кохатиму тебе, як і раніше, а ти отримаєш п'ятнадцятирічне тіло. Я дуже кохатиму тебе, Еврі!..

Кров не лилася. Кров затужавіла, ще коли тіло не було заморожено, а тепер з рани лише сипався темно-червоний, майже чорний порох.

Як він любив цю шийку, як він любив її цілувати!..

Чиясь недбала рука — чи не того ж негідника, що її мертвою роздягав, не до кінця закрила її ліве око, й зіниця наче слідкували за рухами Орфа.

— Краще не дивись, — пробурмотів він. — Краще б тобі не дивитись на все це, моя кохана.

Бекап. Гармата. Чорт би з нею, але вона незареєстрована. Підсилювачі — о, за ці підсилювачі багато хто віддав би шалені гроші! Стимулятори шкіри.