Містер та місіс Орф - Радутний Радій

Не напружилася, ні, а нече перемкнулася з одного режиму на інший. — Слухаю вас.

— У неї були нові імплант.

— Незареєстровані?

— Так.

— Гм. Ваші?

— Так.

— Унікальні?

— Так.

— Зброя?

— І зброя теж.

"Ну, звичайно, звичайно..." — директриса мовчала, але очі її говорили цілком виразно. — "Ясна річ, дружина вашої шановної фірми не могла обійтись без зброї. Без нової, найновішої, якнайкращої імплантованої зброї. У вашому бізнесі без цього ніяк. Та й взагалі... Але чим я можу допомогти?"

— Там було щось таємне? Що не повинно потрапити до рук стороннім особам?

— Так... але це не головне.

Ліва брова директорки поповзла вгору, але зупинилась, не подолавши й півсантиметра. Он як. Не головне, значить... А що ж тоді головне?

— То чим я можу допомогти?

— У неї був новий, абсолютно новенький бекап. Півтори сотні секстибайт.

— Це багато?

— Два повні обсяги мозку. Навіть більше.

— Справді, багато.Але...

— Писалося все, абсолютно все.

— Навіщо?

— Щоб у разі... нещасного випадку можна було відновити також усе.

— Он як!

Директорка відвела погляд. Обвела кабінет очима. Зітхнула. Навіщось притишила голос.

— І що... якісь експерименти з цього приводу вже були?

— Так.

— Успішні?

— Частково. З ймовірністю успіху тридцять-сорок відсотків. Але я подумав, що... що краще так, аніж ніяк. І переконав дружину. Як бачите, згодилося. Цебто, ще не згодилося, але певний шанс є.

— Розумію... — директриса встала, і пройшлася кабінетом. Десять кроків правору.. Розворот. Двадцять ліворуч. Розворот. Десять праворуч й зупинка якраз біля столу.

Дама була солідна — не огрядна, а саме солідна, міцна, грунтовна. За інших обставин Орф би придивися до тієї ходи уважніше.

Сіла. Зацікавлено поглянула у вічі гостеві.

— Ще питання. Чому ви виклали правду? Чому не зупинилися на незаконних імплантах, новій зброї, ще там на чомусь? Чому просто не попросили видати тіло разом з усім... вмістом?

— Просив.

Гість замовк. Наче й відповів, а все одно складалося враження, ніби урвав себе на півслові.

— Кого?

Гість тицьнув пальцем у стелю. Жест був енергійним, так, ніби мався на увазі не лише наступний поверх, але й черезнаступний, а може й найвищий. Скоріш за все — найвищий.

— Он як. І..?

— Не домовилися.

Директорка встала, знову походила кабінетом, але вже з меншою амплітудою. П'ять ліворуч, десять праворуч, п'ять назад, крісло.

Як наче зашморг уявний затягувала — петля все меншає, меншає...

— Значить, часу у нас практично нема? Будь-якої миті вони... почнуть?

Гість недлбало кинув на стіл папірець — цупкий, прямокутний, рівний, акуратний — як наче армійський плац. Ідеальною шеренгою вишикувалися на тому плацу нулі, й на чолі, ясна річ, стояла одиниця — як командир.

— Гм, — сказав директор й непомітним рухом змела вояків в укриття. В справжнє, надійне, міцне укриття. Близьке до серця. В нагрудну кишеню..

Встала, пройшлася — три кроки, шість, три. Сіла. Поглянула у вічі, знову відвела погляд.

— Системами безпеки опікуюсь не я, — проголосила опісля довгої паузи.

— Я знаю, — ворухнув плечем гість. — То не проблема.

— Он як? — директорка, схоже, трохи здивувалася. А може, лише зробила вигляд.

— Саме так.

— Там "Цербер".

— Я в курсі, — спокійно кивнув містер Орф.

— Модифікований. Три канали, не лише оптика.

— Я в курсі, — вже трохи нетерпляче відповів гість.

— Що ж...

Вона підняла руку. На столі спалахнула віртуальна клавіатура, палець директорки швидко, як вправний радист морзянку, процокотів якийсь код. У гостя під ліктем стіл народив аркуш паперу з кодами управління.

— Радий був познайомитись, — сказала директорка, і, скоріш за все, цілком щиро. Папірцю, який вона сховав у кишеню, радів бо хто завгодно.

— А я думав, що мода на троглодитство вже відійшла, — недбало сказав містер Орф.

— Давня споруда, — знизав плечима водій. — Середина минулого сторіччя, чи що. Тоді всі боялися атому, не шкодували грошей на сховища. Ви б подивилися, що по Східній Європі набудували — це взагалі жах.

— Не дуже воно їм допомогло...

— Це точно! — водій засміявся. — Але такий спадок гріх було не використати. Споруда надійна, стоятиме ще років зо триста, а що там можна ще розмістити? Музей холодної війни? Не окупиться, хто вже зараз пам'ятає, що воно за війна така.

— Атож, атож... І взагалі такі... установи... якось традиційно асоціюються із підземеллями.

Шофер важко зітхнув.

— Містере Фрог, — сказав він по чималенький паузі. — Ми — це не установа. Ми — це виробництво. Це звичайне виробництво, не дуже хайтечне, не дуже шкідливе для екології, не сенсаційне якесь. В інших куточках світу воно разташоване на поверхні, на перших поверхах офісних будівель, неподалік від дитячих закладів — і нічого. Збочена цікавість до нашої фірми — це виключно справа рук журналамерів, які таким чином заробляють на склянку віскі. Розуміете, вони інакше не можуть. Успішний політ лайнера їм не цікавий, вони моляться про авіакатастрофу. На успішну модифікацію генома їм начхати — а от з невдалого випадку це панство зроблять Нове Покоління Жахливих Мутантів. Вони горлають про екологічно небезпечну електростанцію, але спробуй-то забери в когось із них комп'ютер — крику буде так, ніби їх гвалтом беруть. Між іншим, зачепи одного — горлатиме уся зграя. Шакаляча порода, розумієте?

— Розумію, містер Хайрен, — посміхнувся Орф. — Не турбуйтесь, я не з їхньої зграї.

— Я знаю, — кивнув ашофер. — Інакше б вас тут не їхало.

Обидва коротко реготнули.

— Не моя справа, з якої ви зграї, — посерйознішав водій. — Але у будь-якому випадку, містере Фрог, був би вдячний, якби ви ставилися до нас як до звичайного виробництва. Звичайного, розумієте? І певен, що шановна людина, з якою ви маєте зустрітися, теж оцінить таке ставлення... це був натяк.

— Так, звичайно, — Орф терпляче кивнув. — До речі, нам ще далеко?

— Ні, вже практично на місці, — чоловік за кермом зменшив швидкість, й досить різко повернув — так круто, що пасажира аж притиснуло до правих дверцят. Під колесами залопотіло, машину гойднуло — розумний автомобільний комп розпізнав грунтівку й завбачливо підняв кліренс.

"AID" — стирчала ліворуч непоказна табличка. "First and last" – доповнював її ще непоказніший слоган.

Тут не могло бути потенціних клієнтів, не було сенсу й старатися з рекламою.

І ще там щось було написано, що завжди пишут у таких випадках — про те, що вхід заборонено, і що власність приватна, і що безпека не гарантується, і захищено якимось законом.

Водія ті написи не злякали.

Попереду була скеля. Машина зупинилися близько, майже бампером вперлася. Пройшла хвилина, розпочалась друга. Пасажир запитально поглянув ліворуч.

— Ідентифікація, — пояснив шофер. — Розумієте, комерційні секрети, те-се.

— Розумію.

Скеля здригнулася й м'яко, ніби на роликах (втім, чому "ніби"?) відкотилась ліворуч. За нею, ясна річ, був тунель. У часи, коли сховище будували, тунель було перегороджено шлюзом — аби всяка радіоактивна гидота не потрапила досередини. На випадок, якби гидота була жива і просилася — у стінах було заховано кулемети.

Осільки вдалося обійтись без фолауту, внутрішні ворота демонтували, а замість кулемета посадили вишколеного охоронця у чорній формі.

Завваживши гостей, він негайно підірвався назустріч. Водій тицьнув пальцем у сенсор, й скло негайно поїхало вниз.

— Джентльмени, будь ласка, ваші посвідчення.

Шофер витяг з нагрудної кишені яскраву картку, охоронець шанобливо прийняв її, провів сканером. Зачекав секунду, прислухаючись до команди зі схованого у вусі спікера, повернув картку й подякував.

— Будь ласка, ваше, сер...

Орф надав пиці трохи незадоволеного вигляду ("розвели тут, розумієте, гру в шпигунів!.. як діти малі!") й простяг картку.

Цього разу паузі була триваліша, й вираз на обличчі гостя став ще незадоволенішим.

"Аби лише не переграти".

Не переграв.

— Прошу вас, джентльмени. Містере Хайрен, ви проведете містера Орфа туди й назад?

— Так, звичайно, — шофер кивнув. — Можливо, валізу краще залишити у машині?

Орф терпляче зітхнув.

— Ні, вона нам потрібна, — за нього відповів Хайрен.

"Крім того, вона коштує більше, аніж твоя дурна голова", — подумав Орф, невідомо кого маючи на увазі — чи то Хайрена, чи охоронця, але вголос, ясна річ, цього не сказав. Валіза була ще й важка, але це якраз було геть неважливо.

Якби навіть вона було втричі більшою й вдесяторо важчою, Орф все одно б її тяг. Котиг, кантував, пересував би міліметру, поставив би її на шасі... між іншим, років десять тому, мабуть, саме так й довелося б зробити. Добре, що технології не стояли на місці ці десять років.

Машину довелося лишити у тупичку. Колись він, очевидно, мав приймати одразу кілька вантажівок, а зараз там стояло з десяток машин — одне за одну розкішніша. Вигідним був підземний бізнес, що тут скажеш.

Але місця ще на одну машину вистачило.

— Пережитки, — вибачливо розвів руки містер Хайрен. — Розумієте, коли все починалось...

— Розумію.

Орф букнув це надто різко, й тут же мало себе за язика не вкусив. Містер Хайрен поглянув на нього здивовано, але відчепився.

"Нерви. Кляті нерви."

Орф почав дихати глибше й повільніше. Допомогло, але Хайрен поглянув на нього ще раз. Чи, може, лише здалося? Чорт його зна.

Колись, мабуть, тут були голі бетонні стіни, але вправні дизайнери примудрилися й з такого лайна утнути цукерку. Коридор було розмальоване під скляний тунель попід річкою. Фарба — напівпрозора, як у Айвазовського, створювала враження справжньої прозорості стін, а за ними нерухомо коливалися водорості, губилися в напівімлі стовбури очерету, причаївся на камені великий раке. Трохи далі чорніли невиразні контури затонулого корабля.

Орф підняв голову — над стелею, гублячись у мерехтливій поверхні води, висів човен. Величенький, й, мабуть, добряче навантажений, бо сидів глибоко.

Ліворуч, залишаючи по собі буруни, на півметра занурилася лопать весла.

— Непогано, га? — із якоюсь гордістю запитав містер Хайрен.

— Чудово, — щиро відпові Орф. — Просто чудово. Дасте мені телефон дизайнера?

Хайрен ввічливо посміхнувся.

Орф чекав, що й двері будут у тому ж стилі — могутня сталева плита із штурвалом-закруткою. Таке рішення підійшло б і до вигляду сховища, і в картину тунелю вписалося б... але двері виявились звичайними, офісними.