Невольник - Карпенко-Карий Іван

Спорядили настоящу чумачку... Поїхали ми на Дон по рибу... Тоді єще шляхів не було, так ми майнули манівцями, навпростець, через ліси та через бори, через Туреччину та через Шляхотчину... Приїхали ми на Дін, аж риби нема — самісінькі раки... Ой лишенько... Що тут діяти?... Стали ми радитись… Я і кажу дідови: накупимо раків, бо якже, кажу, так порожнем вертати?... "Добре, каже, синашу…" І накупили ми тих раків повнісенько: аж цілих три макітри та чотири фляшки... Заткнули ми їх затичками, тай поїхали... їдемо ми день, їдемо другий, аж третого дня приїхали до порома. Поромщики за переправу заломпли таку ціну, що і раки не варта були того... А мій дід дуже розумний був, бо бував таки у бувальцях... Зараз ударив себе каменюкою по лобі, аж йому ґуля вискочила між очима завбільшки кулака... Діло ж, братця, було важне, то і треба було поміркувати... Ото, як кажу, мій дїд як почав думати, а думки так сідають йому на лобі як чираки... Та думав він так либонь з тиждень а далї і каже: "Ось що ми зробимо: вози попродамо на сім боці, а волів та раків переженемо в брід…" Як сказав се мені дідусь, так я з радощів аж затанцював, та такого гопака, що аж потилиці п’ятами доставав... Зараз попродали ми вози, а волів та раків пігнали в брід. Воли поплили верхом, а раки пірнули в спід… "Нічо, каже дід, вони на тамтім боці виплинуть…" Ото переплили ми річку тай посідали на тамтім боці ждати тих раків... Сидимо ми до сніданку, нема раків... Вже і обідня пора, нема раків... Стало сонечко звертати на полудень, далі і на спочинок, а наших раків як нема, так нема... Аж се мій дід як не затупотить, як не закричить. "Сякий... Такий... присікав ся до мене... тиж, каже, бісів сину байдаки бив, і чиж вже. каже, не можна було доглупати ся, щоб попутати тих гемонських раків…" Еге, кажу, тепер я і сам бачу, що треба було... Ну... нічого робити, повставали ми, заняли волів, взяли торбинки на плечі тай потягли. А тут ще мені велика пригода трапила ся: зовсім підбив ся так, що не можу іти... Сїв я на шляху тай плачу... Тут, спасибіг, дідусь став мені в великій пригоді… "Дурню, каже, не знаєш, що робити?... Возьми ноги на плечі…" Тю... кажу, я і не догадав ся. Як схоплю ся, та себе за ноги... Закинув їх на плечі та зараз полегшало...
Довго, ми се ішли, аж гульк, приходимо до дому... А тут Бог нам дав велику радість: мій батько на світ народив ся. А такий бравий хлопчина та такий балакучий... Наділа мати на нього сорочечку, штанці, вибіг він нам на зустріч, поцілував діда у руку, а мене як ухопить за чуба, як почне бити, як почне кулакувати... звісно, батько, то вже і знає своє діло... Я йому мовчу, одно через се, що батько, а друге і від радощів, що він на світ народив ся... Добре оттому, братця, у кого хоч пізно, а народить ся батько. Бо перш якось то аж чудно було: ідеш вулицею, а люди і питають: а деж, парубче, твій батько?... Тепер уже ціле село зна, що і в мене є батько, хоч він і після мене пародив ся, а всеж таки є... Ото, кажу, прийшли ми до свого двору, аж дивимось: двір наш такий великий та такий став просторий, а ворота такі широчезні, що скілько возів не їхало би в поруч, то не зачепилиби ся... Увійшли ми у хату, дивимось, тільки і старого, що піч, а то усе нове... На стінах хмари та ліс, а на стели небо, і сонечко так сіяє, що як глянеш на нього, то аж сльози потечуть з очий... Спасибіг сусідам, добре підновили хату... Ото дід мій зараз почав порядкувати. Наварив олов’яних пампушків та желізних галушок а мене післав скликати сусідів на батькові хрестини. І наскликав я тих сусідів повнісеньку хату: аж три старі бабі та одного цигана... Як тільки батька увели у хрест, то почали ми з діїдом частувати гостий... дід біля столу а я біля порога. Котрий ухопить галушку пампушку, то і мерщій біжить до порога, щоби запити юшкою. А я його там зараз і почастую макогоном, по потилици... хмель йому ударить у голову, то він так і сторчака дасть... Та так ми усіх уконтентували, що декотрі і на віки там заснули, а инші ледви другого дня і прочуняли ся...
Опара. Та ти і до світу не добрешеш...
Неплюй. Вона єще довга... та се бач її кінець... Але я зараз причіплю до ньої другу...
Опара. Стрівай... Нехай моя зверху...
Неплюй. Бреши...
Опара. Тільки се не брехня а справжня правда... Знаєте, братця, тамтого тижня я стояв на варті... Ніч була така темна, що і носа свого не побачиш, тільки як ляпнеш його рукою, то тоді і на певно знатимеш що він є у тебе па пицїі... Стою я собі, стою, стою, стою тай стою...
Неплюй. Та сядь вже раз, вражий сину...
Опара. Стою я собі тай думаю: чи той Неплюй брехнею цілий світ перейде і назад верне ся?... Аж зирк — так гін за двоє, котить ся щось таке малесеньке, рудесеньке, котить ся тай котить ся... Що воно таке, думаю... Прожогом донав тай питаю ся: куди ти так, кажу, поспішаєш? "Кочусь, каже, до вашого Неплюя, щоби його з’їсти…" А я його чоботом, чоботом, чоботом... тай роздавив... А не їдж, кажу Неплюя, нехай лучше він тебе з’їсть...
Всі. (Регочуть ся).
Неплюй. Та се її кінець?... Та ви не знаєте, що з Опарою трапилось у ту-ж таки ніч?
Всі. А ну, ну... хто кого перебреше?...
Неплюй. Знаєте, братця, іду я попід ліс аж дивлю ся: що за біс... Нашого Опару тащить величезний вовчиско... Я вже бува ж хотів бігчи та ратувати христіянську душу, коли вовк лиш роздзявив хавку та проликув сараку разом з чобітьми, ручницею і списом... Мені тільки сльози прокотили ся з очей... Але наш Опара не з таких... сейчас собі порадив. Туди, тим місцем, звідки у вовка виростають задні ноги, він з початку виставив лиш голову, розглянув ся по світі, а далі гоп, тай опинив ся на земли, та давай ногам знати... Але і вовк також не попустив. Підбіг, вхопив його та вдруге проликнув... Побачим, чия візьме, подумав вовк, та навздогін... Дігнав, вхопив у пащеку, що сарака Опара лиш задзвонив ногами у воздусі, та мерщій з ним під дуба... Прилетів до дуба, обернув ся до нього хвостом та з цілої сили запер ся задом до дуба... Мені аж піт покотив ся, бо бачите, братця, тепер прийшло ся Опарі марно загибати... Бо куди ж йому тепер утікати?... Я так зі страху і закричав... І се вратувало сараку, бо вовк від несподіваного крику напудив ся так, що зі страху так і ляпнув Опарою на землю...
Голощук. А ну годі вам брехати... Гляньте лиш якого підсвинка сюди женуть…

ЯВА II.

(Два запорожці вточують барилку з горівкою).

Породожний і Зачепа. (Входять).
Подорожний. Курінний прислав вам барилце чемерички, щоб почхались після татарської табаки...
Опара. Чи справді?... От так молодець, зна гоїти запорожські рани... (Бере барилце і п’є).
Всі. Та ти так і без коряка дудлиш...
Опара. Душа міру знає...
Неплюй. Та годі тобі смоктати... Бач, допав ся, неначе віл до браги... Ще луснеш, к бісовому батькови...
Опара. Однаково помирать...
Неплюй. От чортова п’явка...
Опара. От тепер як раз у щерть, тільки треба розперезати ся... Братя, а подай но хто затички... А щоб ви зазулі не чули... (Дістає хліб і сало). Оттак її заткнемо, щоби не розхлюпала ся...
Всі. (П’ють).

ЯВА IІI.

Недобитий. (Входить).
Всі. От як раз нагодив ся... Тебе тільки і бракує...
Недобитий. Я знав, що тут є порожне місце і для мене.
Опара. А звідкіля Бог несе?
Недобитий. З землі.
Опара. Та знаємо, що не з неба... А деж ти був?
Недобитий. Проти неба на землі... Гай, гай, п’єте горівку, а діда і не почастуєте...
Опара. Хиба не знаєш звичаю?... Бери коряк та і пий скілько влізе... Та де се ти таку бороду донняв?
Недобитий. У цапа пожичив.
Неплюй. (Регоче ся). Мабуть правду кажеш коли не брешеш...
Недобитий. Шкода брате у мене правди шукати. Я з нею тоді ще попрощав ся як з Неплюєм спізнав ся...
Неплюй. Ого приліпив... люблю за обичай... Тепер от і подлубай в голові, щоб до ладу відповісти.
Недобитий. Порожно у тебе в голові... Скільки і не длубай, а опріч вітру нічого не знайдеш...
Всі. (Регочуть ся). От, бандурист... Загнав Неплюя на слизьке...
Неплюй. (Регоче ся). Їй Богу молодець...
Опара. А ну діду з цапиною бородою, ушквар нам якої...
Недобитий. Ушкварив би та струни позасихали.
Опара. Від чогож то?...
Недобитий. Та від того, від чого твої порозкисали...
Опара. (Регочучись). Чи не бісова пара...
Голощук. (Підносить коряк). На дідусю... Промочи голосники...
Недобитий. О, сей то догадливий. Мабуть у твого батька не дурний був син...
Голощук. Чи не той, що Гарасимом звали?
Недобитий. Як що ти Гарасим, то той самий.
Голощук. Я він і є.
Опара. А нуж бо ушквар, бо мене вже так і кортить до танців.
Недобитий. А дуже кортить? Глядиж, щоб не погубив підошви...
Опара. Нічо... Я язиком полатаю...
Недобитий. (Грає і приспівує).
Опара. (Танцює).
Недобитий:

Oй так чини, як я чиню
люби жінку аби чию,
хоч попову, хоч дякову,
хоч хорошу мужикову…

Ой до мене сита, сита
ой до мене решета,
ой до мене запорожці,
бо я бідна сирота…

Розступіте ся міряни
нехай гиря погуляє,
щоб зазнали всі міряни,
як гуляють голоштани…

Опара. (Танцюючи): А ну піддай хто охоти... а то вже ноги ледво човгають ся...
Недобитий. З такими танцями лучше тиб і не рішав ся... Ти мабуть тільки язиком вмієш тропака вибивати...
Опара. Не сердь мене, бо як розсерджусь, то буду танцювати до самого світа...
Недобитий. У тебе і так вже либонь свитає в голові і в очах...
Опара. (Скидає жупан): Так ось-же тобі... (Танцює мов несамовитий)... Грай, коли граєш, побачиш чия візьме!...
Недобитий. Та хоч одпочинь, ладачо...
Опара. Піди геть... Не рушай... От так наші: і сюди і туди... Навприсядки... Підспівуй, піддавай хто охоти…
Недобитий. (Співає):

Ой ти старий, я молода,
та між нами незлагода...
Ой ти старий кахи-кахи...
Я молода хи-хи-хи-хи.

(Говорить): Та скинь бо, вражий чоловіче, і сорочку, щоб і та не заваджала.
Опара. (Паде па земно). Стрівай... Я одпочину, тай знов, а ти тимчасом заспівай якої жалібної... (Виймає з кишені гроші). На тобі тимчасом таляра, а потім заграєш мені ще аж за два.
Недобитий. (Співає):

Замовкли бандури, оглухли мабуть
Ні співу ні думи в хуторах не чуть
Лише по могилах голосить ворон
Козацької слави старої гомон.

О руская земле, о рідна моя,
Чи прийдем ще раз ми коли до коша.

Де ділись, заділись ті давні часи
Славетні гетьманські, де ділись вони
Бувало атаман як кликне на бій
чубаті як хмари злітались як стій.

О руская земле, о рідна моя,
чи верне — поверне ще слава твоя…

В кайданах в пневолі козача сім’я,
по дворах шляхетських у наймах сестра
і сін на послуги пішов Москалям,
на глум і на посьміх самим ворогам.

О руская земле, о рідна моя,
коли вже скінчить ся неволя твоя.

Прокиньте ся діти, наспів вже той час —
"Заплакана Мати" вже кличе на вас,
щоб стать односердно за діло святе,
а слава та давня ще нам зацвите.

О руская земле, о рідна моя,
та чей ми прийдемо ще раз до коша…

(По співі): А тепер пращайте, мої любі...