Доки шабля в руці… - Горовий Анатолій
Не встигнуть діти за стіл сісти, господар ложкою до миски дотягнутися, аж на столі пусто, злидні жадібно все похапали та ще й глузують, сміються, з кутків визираючи.
Йшли тоді кланятися до Петра Чужинця або до свого Северина. Хто сам шию у ярмо підставляв, у кого діти в наймах опинялися. Прощалися потроху з козацькою волею, з козацькою славою. А що мусили робити, коли голодні діти плачуть, рученята тягнуть: "Тату, мамо, хліба дайте, їсти..." Хіба не зап'єш з такого життя? Та й пити тепер не вільно, як колись. Вже Петро задарма не поїть, каже: "Брате мій, хліб їж свій, а як п'єш — пий, але в борг". А який то борг та й чим його віддавати?
Багато вільних козаків тепер вже козакували на подвір'ї Петра Чужинця, справно йому служили.
Якось на майдані біля церкви перестрів Дмитрика Северин. Сидів на коні пишний та набундючений, побачив малого, поманив нагайкою до себе. Той підійшов.
— Весна скоро. Наказав пан Петро, щоб ти збирався до нього свині пасти.
— Ні, — відповів Дмитрик, — не піду я в пахолки, не продамся. Батько мій був козаком, брат в бою загинув.
Як уперіщить Дмитрика по обличчю бундючний Северин:
— А таки будеш свинопасом!
Кров залила очі Дмитрові, та голови не опустив, стояв заціпеніло, ні стогону, ні крику... Люди бачили те, хто очі долу опускав, хто зітхав. Нестерпно тяжко на душі, та всі мовчали, бо знали — неволя.
І тільки Докія гаряче молилася щовечора: "Господи, поверни людям розум, відкрий очі незрячим, дай їм сили не загинути, занапаститися, дай їм віру, щоб душу вберегти, волі не зректися..."
Так і жили. Докія або Семен-скрипаль вряди-годи відвідували зубожілу Дмитрикову оселю, приносили що могли від своїх невеликих статків.
Однак з часом люди перестали жаліти Дмитрикове сирітство, глуха злість заклекотала поміж ними, ніби вода в чавунці, за те, що не йде в найми, за те, що голови ні перед ким не хилить, не проситься. І покотилися по селу розмови:
— Ач, який гордий! Все добро, що Прокіп лишив, проциндрив, ледацюга. Петро йому: "Йди свинопасом за харч та одіж", — а він кирпу гне, козака з себе корчить.
Раптом забули люди, що то вони обібрали сироту до нитки. Забули, мабуть, щоб міцніше й спокійніше спалося.
Ось вже й весна настала... Спочатку несміливо розсипалась білими підсніжниками та синіми пролісками, а згодом вибухнула буйним цвітом садів. Забриніли солов'їними піснями короткі ночі, солодко защеміло серце, і млість розлилася по тілу. Господи, хто сміє спати в такі солов'їні ночі?!
Та щось дивне коїлось навколо села тієї весни. Багато дерев ледь встигли налитися весняною силою, ледь вибухнули тендітними соковитими листочками, як враз, хтозна— чому всохли, листя пожовкло, осипалось і десь пропало. Лагідний весняний вітер колихав сухі скелети молодих і недавно повних життя дерев...
Того ж таки дня, надвечір, Северин знову перестрів Дмитрика. Сидів на коні, як і минулого разу, бундючно й гордовито.
— Ну, хлопче, чи довго вибиратимешся у свинопаси?
Нічого не відповів Дмитрик.
— Занадто гордий, — трохи пізніше в покоях Петра Чужинця говорив Северин.
"Може силою змусити? — сам себе запитав Петро. — Але такі не згинаються".
— Запам'ятай, Северине, як увійде Дмитро в силу, то не лише тобі, а й мені непереливки будуть.
Чужинець холодним поглядом дивився з вікна на згасаючий день і про щось напружено розмірковував. А тоді мовив тихо, майже пошепки, так, що Северин нагнувся, аби добре розчути:
— Я буду діяти інакше, і в тім твоя, чуєш, найперше твоя допомога потрібна...
Як зовсім звечоріло, до хати Дмитрика зайшла Докія:
— Ходім, Дмитрику, кличе тебе Семен. Помирає він...
Крадучись, щоб ніхто не побачив, Докія привела хлопця до Семенової хати. Скрипаль лежав у свіжій вишиваній сорочці.
— Підійди ближче, Дмитрику, — ледь чутно прошелестів його голос.
Дмитрик підійшов. Семен взяв його за руку:
— Забирайся, хлопче, геть з села... Знищить він тебе... Боїться він... І мене злякався, тому й закатував... Пам'ятай, Прокіп заповідав тобі... Маєш, як увійдеш в силу, виконати його волю, а поки втікай...
Старий скрипаль із зусиллям повернув голову і пильно подивився в очі Дмитрику, а тоді заговорив знову, тепер вже чітко й виразно:
— Пробач, синку, що на твої плечі поклали цей тягар, що пропили й прогуляли честь, що продали волю свою козацьку, а тобі лишаєм тільки борги та ворога, якого самі ж вигодували. Пробач...
Семен не договорив, застиглим поглядом зачепився за обличчя Дмитрика. Хлопець не плакав, лише сумними, сухими очима дивився на скрипаля.
— Тітко Докіє, збережіть Прокопову шаблю. Я повернусь, вона мені ще знадобиться. Проводжаючи Дмитрика, Докія вклонилась хлопцеві до землі:
— Благослови ж його, Господи, на велике діло!
Ще коротка ніч колисала у сні стомлених за день людей, як Дмитрик непомітно покинув село...
Багато хто з козаків, отямившись, запізніло кинулися до роботи. Та злидні й потерчата тільки зловтішно сміялись: "А чи не пізно, козаче? Поле вже не твоє, а дітей ти вже запродав. Чим відкупишся?"
А тут ще нове лихо. Бачила Докія, та й не лише вона, як на високу гору вийшов Петро Чужинець, простягнув руки до неба:
— Гей, вітри-суховії! Летіть чимдуж до мене, спаліть цю землю! Заклинаю вас!
Спочатку легенький гарячий вітерець перебіг широкими ланами, потім вітер став дужчим, ще дужчим і, нарешті, здійнялася буря, яка, здавалося, ось-ось підхопить Петра. Але він міцно стояв на ногах і розкотисто сміявся. Вітер ніс той сміх над селом, зривав солом'яні стріхи, жбурляв їх щосили на дорогу, сміттям розносив по вулицях і закапелках.
Мов на сполох, вдарив дзвін, неначе скликав усіх стати проти тієї ворожої сили. Стоячи високо на дзвіниці, дзвонар вперто намагався догукатися до світу, що був десь близько, але чомусь не чув і не відав про те, що відбувалося в козацькому селі.
Мов останній відчайдушний крик про порятунок, лунали важкі удари дзвону, аж доки не змахнув Петро Чужинець рукою і порив вітру не підхопив дзвонаря і не жбурнув сміливця на землю. Дзвін ще гойднувся кілька разів, а потім, немов захлинувшись важким язиком, безсило завмер.
А Петро Чужинець стояв на високій могилі, розкинувши руки, і несамовито радів:
— О-го-го-го! Сили бур і вітрів, сили рік і морів, сили лісів і степів, коріться мені! Я ваш господар!
Коли, нарешті, суховії втомилися і відлетіли в далекі пустельні краї на спочинок, люди жахнулися, побачивши, що вони залишили по собі. Зелені хліба мертві припали до землі, а земля потріскалась і пересохла, диміла пилюкою. Всохли ружі, чорнобривці, мальви, що ось-ось мали вибухнути яскравими квіточками. Всохли зелені сади, в яких вже повнилися соком плоди. Здавалося, всохло все навкруги, і лише люди, немов примари, бродили поміж руїн — безсилі і безвольні, без надій і без сподівань на майбутнє. А над усім тим немилосердно палало жорстоке сонце...
Вже не котилися по селу розмови. Лише інколи тривожно шепотілися жінки біля напіввисохлої криниці:
— То все Петро зробив! Як багацько козаків перестало в корчмі з ним гуляти та до своїх господарств вертатися, то йому, бач, нудно самому стало...
— Гай, гай, пізно за розум взялися! Де їм тепер проти Петра? Ті, що були вправніші, вже давно на Січ подалися, десь там в походи ходять. А тим, що залишилися, хіба тільки з галушками воювати.
— Був славний козак Прокіп, та й той пропав...
— Ой людоньки! То Петро через того сироту, через Дмитра, таке заподіяв! Не схотів хлопець у нього за свинопаса бути...
— З нечистою знається Петро, з нечистою силою! У самого чорта за кума!..
VI
А Дмитро вже був далеко від свого села. Спав вдень чи у бур'янах, чи десь у гайку, а вночі йшов безлюдними стежками. Збиваючись з дороги, часто брів навмання туди, де, як підказувало йому серце, мала бути Січ, де були Прокопові побратими, де ще, може, батька пам'ятали. Давні Прокопові розповіді про козаків-побратимів оживали в хлопчачій уяві, зігрівали серце, підтримували в дорозі.
І не відав Дмитро, що не спав ночами Петро Чужинець. Креслив крейдою на чорній дошці якісь дивні знаки і зловісно всміхався. А якось дістав великий, різьблений з невідомого каменю таріль, поставив на дошку. На таріль поклав кришталеву кулю, сам сів поруч і почав пильно вдивлятися, аж доки всередині кулі не спалахнув маленький блакитний вогник. Він поступово розростався, і ось вже всю кулю заповнило блакитне полум'я. Вогонь став яснішати, і в прозорій кришталевій кулі Петро побачив змученого Дмитрика, що самотньо блукав далекими стежками.
— Ось ти у своєму рідному краю, а ховаєшся від мене, як на чужині. То хто з нас тепер чужинець? — засміявся Петро.
Дмитрик у кулі, віддаляючись, зменшувався, стежки ставали тоненькими білими нитками і, ніби з високої гори, виднілися хати, дзвіниці, річки, поля, ліси.
— Довго ти вже блукаєш, а прийшов усього лише до Трихат, — бурмотів сам до себе Петро.
Полум'я в кулі потемніло, густий туман затягнув села, містечка, дороги, гаї і поля. А як туман розтанув, то на тарелі лежала звичайна кришталева куля, лише місячне сяйво вигравало в ній холодним блиском.
Петро заховав кулю, а натомість поставив невелику, з прозорого скла, міцно закорковану пляшечку. Уважно придивившись, всередині можна було розгледіти білу, ніби зіткану з молочного туману, людську постать. Зручно вмостившись в пляшечці, вона солодко спала. Видно, це не сподобалося Петрові, він різко торкнувся пальцем краю тареля й відсахнувся, наче боявся обпектися. Тієї ж миті пекучий жар пробіг по тарелю й освітив пляшечку. Постать враз підхопилася, протираючи очі й злякано озираючись.
— Нащо катуєш мене так немилосердно? Я ж у твоїй владі, твоя воля зробити зі мною все, що заманеться.
— Чи ти забула, що маєш служити мені й вночі, коли всі чесні люди сплять?
— Відколи продав мене за гроші хазяїн, мучусь і вдень, і вночі.
— Та не за гроші! Бо ж знав, що ті гроші — видимість одна, сухе листя, полова. Він нікчемність свою хотів возвеличити! Мучився страшно, як хтось поряд нього вище духом був. Хотілося, щоб всі були ниці, нікчемніші за нього, щоб увесь світ складався з нікчемностей! От тоді він би панував над усіма. А гроші — то пусте жовкле листя!
— Ти у кожній душі слабину знайдеш...
То правда. Всі люди слабкі, кожен по-своєму.
