Доки шабля в руці… - Горовий Анатолій

Он Гершко моїх грошей одразу злякався, хоч і ласий був до них, міг ближнього надурити. А тут щось відчув, окремо складав мої золоті...

— Годі базікати, — урвав Петро. — Буди Северина, пізня робота якраз для нього.

— Коли ж я звільнюсь від тебе? — спитала Северинова душа пляшечки.

— Ніколи, — відрубав Петро Чужинець, — бо ти продана!

VII

Стомлений і знесилений, прибився Дмитро до чиєїсь пасіки. Впав біля куреня, не в змозі йти далі. Не знав, скільки й пролежав, доки не підібрав його старий дід. Весь білий — у білому селянському одязі, з білими жовтувато-прокуреними вусами та доброю білою щетиною. Лише темніло засмагле на сонці обличчя та очі, сині й прозорі, мов високе синє небо, світилися двома блакитними свічечками. Дмитрику він здався справжнім велетом. Величезні жилаві руки легко підняли хлопця й занесли до куреня.

— Довго ж ти, козаче, бродив світами, бач, як ноги збив, — вкладаючи Дмитра, лагідним голосом примовляв дід.

— Діду, мені на Січ треба... до козаків... маю справу, — кволим голосом розказував хлопець.

— Одужаєш, підгодуєшся трохи, то й підеш собі. Хто ж тебе не пускає? А то дивись, як охляв увесь, ледве душа в тілі тримається.

Дмитро й справді змарнів. Харч, який Докія дала на дорогу, швидко скінчився, і хлопець вже давно нічого не мав у роті, крім терпких лісових ягід та дичок та ще холодної джерельної води.

Мед з пасіки та хліб з молоком, що приносила з хутора дідова онука Маланка, швидко повернули Дмитрові сили. Часом, як мала вільну годину, на пасіку приходила й невістка Настя, щоб трохи сум та тугу розвіяти — чоловік вже півроку на Січі був. Всі слухали Дмитрикові розповіді, і старий Карпо, так звали діда-велета, скреготав зубами, а Маланка нишком втирала сльози. Якось увечері Дмитрик підійшов до старого пасічника і почав прощатися:

— Дякую вам, дідусю, за хліб, за ласку, та мушу йти далі. Вже я сили набрався, піду козаків шукати, бо на мене лишив брат ту справу з Чужинцем.

— Не поспішай, хлопче. Ось має приїхати мій син з товаришами, Карпом зветься, як і я. Він курінний отаман. То я вже попрошу, візьмуть тебе козаки на Січ.

— Ой дідусю!.. — у захваті кинувся обіймати старого Дмитрик.

— Та годі вже, годі, хлопче! Дивись лишень, аби добрим козаком став! — розчулено всміхався старий пасічник.

А над старим козачим селом немилосердно палило сонце, до коріння випалюючи людську працю. Тільки-но з'являлася вдалині хмаринка, як одразу сухий, гарячий вітер налітав на неї, і вона танула, не зронивши й краплини дощу. Казали люди, то Петро розганяє хмари...

VIII

Тривожно було старому Карпові. Неспокійно ходив поміж вуликами, уважно прислухався та вдивлявся в бік хутора.

— Що вам, діду? — питав Дмитрик.

— Боюся, аби татари, людолови, не з'явилися. Чи причулося, а чи й справді чув я крик невісточки моєї?

Скільки не вслухався Дмитро, не почув нічого, крім мирного бджолиного гудіння. Бо й звідки в цей лагідний літній день могло взятися лихо?

Та не встиг він посміятися з даремних дідових пересторог, як блискавицею налетіли на хутір татари. Все сталося так раптово, що спершу Дмитро й не зрозумів, чому старий Карпо впав як підкошений на землю. Якась невідома сила збила хлопця з ніг, скрутила руки за спиною й легко жбурнула на спину коневі. I лише тепер Дмитро вчув чужий гортанний перегук, що лунав над пасікою.

"Татари!" Страшна новина запізно пронизала свідомість. Дмитрик отямився притороченим до сідла чужинця, що весело шкірив до нього білі щербаті зуби.

Тим часом Петро Чужинець зловтішно спостерігав за всім тим у своїй кришталевій кулі. Радів, коли побачив, як гірко й безсило плакав зв'язаний Дмитрик. Ось татари зупинилися на відпочинок, ось Северин розмовляє про щось з веселим щербатим татарином. Нарешті вони домовились, і Северин передав татаринові гаманець з грошима. "Ну що ж, Дмитре, не хотів служити в мене свинопасом, то станеш яничаром"...

Раптом татарин схопив Дмитра за плече і повів геть від гурту в степ.

Коли вже були далеко, перерізав пута, звільнив Дмитрові руки:

— Йди геть! І розкажи всім: з десятком козаків не боюся зустрітися в бою, битимусь на смерть з невірними, але шайтанові я не слуга! Йди геть, і хай знають козаки, що серед татар є Алі, який не любить зрадників та запроданців!

Дмитро побіг, не розбираючи стежок, спотикаючись, падаючи. Не знати скільки біг, аж доки знесилений впав мало не під ноги коневі.

— Стій, хлопче! Чого летиш, як скажений?

Чиїсь дужі руки підхопили його, і Дмитро швидше відчув, ніж побачив:

— Козаки! — тіло його тіпалося в невпинному плачі. — Тата— ри... там...

Козацькі коні миттю рвонули за татарським загоном, що зарано відчув себе в безпеці. Заскочені зненацька, не встигли розвернути оборонний стрій, багато загинуло в бою, а більшість опинилася в полоні.

Після бою курінний схилився над понівеченим тілом старого Карпа:

— Тату, таточку... Простіть, що не захистив...

ЧАСТИНА ДРУГА

Щоночі схоплювався Дмитрик, плачучи кликав когось на допомогу. А як питали, що з ним, то лиш безтямно водив нажаханими очима, не знаючи де він і що з ним.

Хитали головами старі козаки:

— Настраждався хлопець! Треба вести джуру до баби Терпелихи, переляк виливати.

Карпо мовчки сидів у кутку, охопивши голову руками. Козаки казали:

— Курінний думу мислить.

Після вечері Карпо звернувся до товариства:

— Ви знаєте, панове, не залишилось в мене нікого з рідних. Думав, може, джура Дмитро за сина мені стане... Та, видно, Бог по-своєму розсудив. Завтра відвезу Дмитра до старого характерника Корнія. Він допоможе хлопцю ліпше за бабу-відьмачку.

А далі загомоніли козаки про старого Корнія, розповідаючи один одному усілякі чудернацькі історії про те, як Корній хмари зупиняв, або як дощ накликав, або як бурю на морі втихомирив; про те, як вороги оточили козаків, а він, Корній, ману навів, і вороги між собою рубалися, а козаків не бачили.

Дмитрик слухав ті казкові розповіді й уявляв могутнього прадавнього лицаря — голова в хмари упирається, на плечах гору втримає.

А на ранок курінний посадив Дмитра перед собою на коня і сказав на прощання побратимам:

— Готуйтеся, пани-молодці! Повернуся від Корнія, підемо в гості до татар, погуляємо. Ох, і славно погуляємо!

Та хіба ж це той Корній, про якого козаки розповідали стільки дивовижних історій?!

Стріляні, порубані в битвах відчайдухи самого чорта не боялися — ось які хлопці були в курені у Карпа! Та коли згадували характерника Корнія, дух перехоплювало, очі сяяли, мов хлопчаків.

І ось тепер перед Дмитром стояв сухорлявий, середнього зросту чоловічок, весь засмаглий аж до чорноти. Лише оселедець на голеній голові та довгі вуса були білими, наче молоко. А очі спокійні, світло-сірі, аж до блакиті, й прозорі, мов чисте глибоке озеро.

Однак якась незборима сила була в цьому лагідному і сумирному на вигляд чоловікові. Якого віку був? Чи сто років мав від роду, чи, дійсно, вже прожив триста, а, може, усього лише тридцять? Ніхто того не знав. Корній був вічний, здавалося, він завжди був і завжди буде.

Розчарування і недовіра швидко зникли. Розповідаючи Дмитрикову біду, Карпо велетом нависав над Корнієм, але характерник вже не видавався таким малим і тендітним поруч.

Корній обернув Дмитрикові руки долонями догори, зверху поклав свої долоні, і хлопець відчув, як залишають його страх і тривога, як приходять впевненість і віра у свої сили.

— Ну, Дмитре, заповіт, що лишив тобі Прокіп, здійснити можеш лише ти, і ніхто, крім тебе! Я допоможу тобі в цьому непростому ділі. Та чи погодишся ти залишитись у мене і без скарг і сумнівів пройти й осягнути всю мою важку науку?

— Так, я залишаюсь! — не вагаючись відповів Дмитрик.

— Сім раз у вогні згориш, сім раз попіл твій розвію і сім раз воскреснеш! Лише тоді навчишся бачити суть людську та звірячу, говорити з небом і водою, деревами і травою. Лише тоді станеш козаком, котрого кулі оминатимуть, котрий не боятиметься самого Люципера!

— Так, я залишаюсь! — підтвердив Дмитрик.

Курінний попрощався з характерником та Дмитром і щосили помчав назад. Корній поцілував, перехрестив його на прощання і довго та сумно дивився, як поволі танув вдалині вершник...

ІІ

Дмитро, як завжди, спав неспокійно. Та десь перед світанком Корній розбудив його і напівсонного повів у поле. Зорі вже почали тьмяніти, синьо-чорний оксамит ночі відступав, і на сході світлішало.

— Роздягайся, хлопче, — сказав Корній, коли вони прийшли у житнє поле.

Зіщулившись від холоду, Дмитрик роздягнувся.

— Вода-сльоза, холодна роса, забери всі хвороби Дмитра! Жито зелене, дай йому силу життя! Господи, допоможи, — напруженим і тремтячим від зусилля голосом читав свої чудні молитви Корній.

Говорив він мало, але Дмитро відчував, як незборима сила природи, немов життєдайне джерело, заліковувала його душевні рани, очищала від болю серце й розум. Росяні перлини омивали його молоде тіло, забирали втому, а натомість віддавали силу й наснагу. Зелені стебла пестили його своїм прихованим теплом, назбираним у сонця й землі. І коли, нарешті, сходило сонце і над усім світом розливалось життєдайне світло, Дмитро відчував, як виростають у нього крила, як душа його наповнюється добром і силою.

— У всьому на світі є життєдайна сила. Її дарує тобі земля, вода, небо. Навчись лишень набиратися тієї сили у трави, у дерев, у річок, сонця, зірок! Люди забули, звідкіля прийшли у цей світ, забули, що Бог сотворив їх на землі, коли вже були ліси, ріки, звірі, птахи. Люди розучилися приймати світ як дарунок Божий... — так повчав Дмитрика старий Корній.

Отак щоранку на світанні Корній водив Дмитра купатися в різнотрав'ї. Коли поверталися додому, сонце вже високо стояло над обрієм, трави та квіти радісно вигравали яскравими барвами, а птаство, прокинувшись і з'єднавши свої голоси в один різноголосий хор, славило новий день Божий на землі.

III

Повернувшись на спалений хутір, Карпо зібрав гурт відчайдух і рушив на Крим. Даремно просив його кошовий відкласти ту справу, переконував, що не годиться отак зопалу йти на війну. Карпо не чув і, одержимий помстою, летів до Криму, мов метелик на вогонь.

Зненацька Корній заходився збиратися до сусіднього монастиря. Смутний і похмурий, зовсім не схожий на того, яким знав його Дмитро, Корній поспішав і підганяв свого вихованця:

— Нумо, хлопче, не барися! Запізно прийдемо, багато біди буде!

— Дядьку Корнію, та чого ж ви так поспішаєте? Чи горить що?

— Горить, хлопче...