Доки шабля в руці… - Горовий Анатолій

Не дійдемо згоди — тісно нам тут вдвох буде, ох, як буде тісно!

— Хіба нам вже не тісно? — спокійно відказав Прокіп. А потому встав і, відклавши шаблю, поволі підійшов до Петра:

— А чого це ти, чоловіче, в двері не постукав, в хату зайшов — не перехрестився?

Пронизливою люттю блиснули очі Петра. В Дмитрика аж серце похололо від того блиску.

Розвернувся непроханий гість і вийшов з хати. А Прокіп знову сів до шаблі. "От, моя вірна подруго, жіночко миленька, настав наш час. Чи ж нам боятися перевертнів та всякої нехристі?" А тоді зітхнув журливо і зі смутком доказав:

— Ех, був би я не просто козаком, а характерником...

Дмитрик кинувся до Прокопа:

— Братику мій рідненький, що буде тепер?

— Ну, ну, — заспокоював його Прокіп. — Чого ти злякався? Не годиться, брате, козакові боятися.

А потім уважно глянув Дмитрикові в очі і якось по-особливому тихо мовив до хлопчика, немов заповідав:

— Знай, Дмитре, якщо мені не вдасться, то тоді ця робота для тебе, братику, залишиться.

У двері знову постукали.

— Заходьте! — озвався Прокіп.

В хату зайшов Семен-скрипаль, зняв шапку, перехрестився до святих образів.

— А чи гостей приймаєте?

— Добрій людині завжди раді. Сідайте, прошу до столу.

Семен сів до столу і тихо спитав:

— А в тебе, Прокопе, нібито вже був один гість?

— Та був, — Прокіп хотів було ще щось додати, та передумав.

Семен кивнув головою. А тоді несподівано запропонував:

— Давай-но, козаче, я тобі заграю.

Прокіп відклав у бік шаблю, посадив біля себе Дмитрика, обійняв брата за плечі.

Здавалося, ще зовсім недавно Семен за чарку горілки зранку й до ночі веселив козаків у корчмі. Був завжди п'яний, але грав добре, вмів розвіяти тяжкі думи, і тому був такий бажаний на весіллях та святах. В селі глузували та насміхалися над скрипалем, але йому все те було байдуже. І ось тепер, пізнім вечором, вже не осіннім та ще не зимовим, Семен заграв для Прокопа. Та як заграв! Ніби то вітер колихав у степах ковил-траву, розносив по світі пісні про козацьку волю. Не смуток, не жаль добував зі своєї скрипки Семен, а силу й наснагу, мужність, що допомагала зносити найлютіші кари, що гартувала волю козацьку перед боєм, коли не питали про ворогів: "Скільки їх?", а лише "Де вони?" Музика злітала сизим орлом над степом, над високими прадавніми могилами і линула високо-високо, аж до самого Бога, кликала за собою у небесну височінь вільний і безсмертний людський дух.

Семен опустив скрипку, та музика ще звучала, будила серце і душу.

— Дякую тобі, Семене, — низько вклонився Прокіп.

— Тобі дяка, козаче, — відповів скрипаль і, перехрестивши Прокопа, наче благословляв, вийшов з хати.

Зима чим далі, то більше брала своє: сніги та ранні морози немов провіщали, що попереду всіх чекають важкі часи. А до Прокопа ніби повернулася давня веселість та безтурботність. Брав участь в усіх парубоцьких ігрищах, навіть калиту кусав на Андрія.

Якось у неділю вранці Прокіп побачив в церкві Петра і сказав неголосно, але так, що чули всі:

— Мабуть, правду кажуть, що перед Різдвом, в піст, усяка нечисть сили набирає. Бісові діти навіть до церкви ходять.

Після цих слів на мить запанувала моторошна тиша. Петро, ні на кого не глянувши і не озирнувшись, вийшов із церкви, а служба продовжувалася далі.

Того ж дня Чужинець перестрів Прокопа на вулиці:

— Тепер нашу справу може вирішити лише герць!

— Авжеж, давно пора шаблі схрестити в двобої, — спокійно і впевнено відповів Прокіп.

— Та що ти, брате, нащо... — несподівано кинувся до Прокопа один із колишніх побратимів, що тепер крутився біля Петра за чарку горілки та за кусень хліба дітям.

— А чи ти вже все прогуляв за столом свого приятеля, чи лишилось ще щось від козака? — перебив його Прокіп й гостро зиркнув в очі, наче хотів поглядом проникнути в душу.

Той знітився і заховався серед гурту Петрового почту.

А Прокіп далі сипав глузливим сміхом:

— А що, панове козаки, за добру горілку та харч дармовий можна і честь свою забути?

Багато хто з гурту ховали очі, знали, що Прокіп каже правду та куди ж їм тепер без Чужинця. Злидні кругом обсіли, якби не Петро, то й з голоду повмирали б.

Дві сили, рівні між собою, зійшлися в двобої. З гонором рвонувся вперед Петро, блискавкою злітала шабля в його руці, і. здавалося, нікого не мине її гостре лезо. А Прокіп вміло уникає нещадних ударів, відступав, сили беріг, а в слушну мить перейшов у наступ. Натиск його був такий несподіваний і нестримний, що Петро не встояв, подався назад. Хоч як ухилявся, та Прокопова шабля дістала правицю. Поранений в праве плече, скривавлений Петро перекинув шаблю в ліву руку і з новою люттю кинувся на Прокопа. Але той не відступив, тримав шалені удари. Нарешті Прокіп влучив мить. Шабля стрімко злетіла вгору і, здавалося, ось-ось її гостре лезо розітне ворога навпіл... Та раптом хтозна чому скам'яніли руки, стали неслухняними ноги, і Прокіп ніби вкляк від погляду Петра Чужинця

Вмить Петрова шабля піднялася і нанесла страшний удар. Кров заюшила чоло, засліпила очі, і Прокіп непритомний впав горілиць на сніг.

Отямившись, він побачив знахарку Докію, що дбайливо нахилилася над ним, потім нагледів Дмитрика, що перелякано тулився у кутку.

— Ох Прокопе, Прокопе! — бідкалася Докія. — Зараз, ріднесенький, от зіллячка поп'єш, легше стане, ще козакуватимеш навесні.

Та в очах старої застиг відчай і сум, Прокіп зрозумів, що вже не доведеться йому топтати рясту навесні.

— Дмитрику, братику, — покликав кволим голосом.

Дмитрик підійшов. Востаннє розглядаючи замурзане від сліз рідне обличчя, Прокіп промовив:

— Не стало мені сили впоратися з ним... Ех, хлопче, був би я характерником... Тобі залишаю цю нелегку справу, брате. Не лише за мене, за маму нашу, за батька... Впізнав я його. В останню мить впізнав...

Не встиг доказати, голос урвався, і погляд застиг. Докія притиснула Дмитрикову голову до грудей.

— От і все... Нема... Поплач, синку, легше стане.

Та плакати Дмитрик не міг. Душа мов скам'яніла. Сидів, дивився широко розкритими очима на спокійне, незворушне братове обличчя.

"Не тільки за мене, за маму нашу, за батька..." — ще лунав голос Прокопа, та його самого вже не було. І лише тепер з грудей Дмитрика вирвався страшний від розпачу та безсилля крик, прокотився селом і загубився десь в мороці Чортового болота.

— Господи, змилуйся над ним! Господи, не залишай сиротину! Господи, не дай пропасти всім нам! — ковтаючи сльози, тихо молилася Докія до потемнілих від часу образів.

IV

Різдво... Перша зірка з'явилася на небі, та не стоять на столі дванадцять страв, бо нікому їх приготувати, нікому поставити. Якщо заплющити очі, то на мить може здатися, що і тато, і мама сидять за столом, і Прокіп. А тато кажуть: "Не барися, Дмитрику, Свята вечеря на столі". Та розплющиш очі — порожня хата, темна й холодна. А знову заплющиш, то бачиш: тато вносить до хати дідуха.

— Дай, Боже, здоров'я!

— Помагай, Боже, — відповідає мама. — А що несеш?

— Злато, щоб увесь рік ми жили багато.

Раптом грюкнули двері, і спогади, що так живо постали в уяві Дмитрика, щезли. До хати зайшов Петро Чужинець. Як завжди, не перехрестився і не зняв шапки.

— Один... — чи то спитав, чи то ствердив він. — Один сидиш в хаті. Така вже людська вдача: як в силі, то й друзі при тобі, а як... Не тримай лиха на мене, хлопче. Твій брат сам того хотів.

Петро вийняв кілька золотих, кинув на стіл.

— Це тобі. А як зовсім сутужно стане, найму свині пасти за харч та за одіж, — недбало мовив та й вийшов з хати.

"Он, як воно повернулося! Марив козацтвом, а виходить, свині пасти?.. Свинопас..." В двері знов постукали і на запросини увійшла Докія:

— Христос рождається!

— Славім його!

— Чи приймеш від мене Святу вечерю, синку?

Дмитрик не витримав, розплакався. Докія ніжно погладила його по голові:

— Плач, моє серденько, плач. Не тримай болю в серці, бо душа скам'яніє.

— О, та тут вже хата геть уся мокра від сліз! — раптом пролунав чоловічий голос, і Дмитрик побачив Семена-скрипаля. — Та й я пристану до вашого гурту, коли приймете.

— Добрим людям завжди раді, — словами Прокопа відказав Дмитрик.

Докія, як годиться, зібрала Святу вечерю на стіл. І часник поклала — нечисту силу відганяти. Семен намагався правити за столом:

— Ой Морозе, Морозенку, йди до нас кутю їсти. А як не йдеш, то не йди на жито, пшеницю, усяку пашницю...

А далі просив Семен і сірого вовка, і чорні бурі, і злі вітри — усе було як колись, як ще живі були мама й тато, і Прокіп ще живий, такий веселий та дотепний.

Поставили на вікно куті та узвару.

— Приходьте, душі рідних, кого вже немає на світі, до нас кутю їсти, — припрошував Семен. Помовчав трохи і додав: — Приходь і ти, Прокопе.

І здалося Дмитрику, що разом з ними вечеряють і тато, і мама, і Прокіп.

Після вечері Семен взяв скрипку. Від тих чарівних звуків біль трохи відступив і ніби пригас в маленькому Дмитриковому серденьку, і той важкий тягар, що ліг на душу, вже був не такий нестерпний та пекучий.

— Мо', підеш до мене жити? — спитала Докія. — І мені з тобою веселіше буде. Дмитро відмовився — мав свою хату, свою долю і справу, яку заповідав Прокіп.

Котилися по селу розмови:

— Ох, кумонько, що робиться на світі! Вчора заходить в хату до Дмитрика Василь Загуляйдобре та й каже малому: "Позичав колись твій брат пуд хліба. Час вже повернути той борг". А який хліб Прокіп міг позичити у Василя, як у того й крихти не було, бо геть усе чисто пропивав у гурті з Чужинцем? Звісно, сирота, хто ж за нього заступиться! Ні батька, ні неньки, а тепер і Прокопа нема... Справний був господар, царство йому небесне. А у Василя шестеро дітей голодних на печі сидять...

Котились далі по селу розмови:

— Боже помагай, сусідо! По воду до вас прийшли... А таки добра водиця у вашій криниці... Чули, які то людоньки нині стали? Дмитра малого, сироту, геть всього обібрали. Беруть усе, кажуть, що колись Прокопу позичали, а ти, сиротино, віддай.

— Еге ж, сусідонько, Бога перестали боятися! Що то воно буде?

— Кажуть, післявчора пан Северин зайшов до Прокопової хати та й бачить: залишилась одна Прокопова шабля на стіні. Каже: "Заберу. Нащо вона тобі, малому?" А Дмитро як схопиться: "Не віддам, хоч вбий!" Та за ту шаблю, та аж труситься...

— Ти диви, малий, а який впертий та затятий! Звісно, немає кому послуху сироту навчити...

Злидні, голодні і злі, обсіли господарів, колись багатих і заможних.