Океан (збірка) - Барка Василь

Бурі ниву зводять,
з гримучими ключами йдучи...
при рідній—скарби радости; колодязь,
де бджоли п'ють, від горя дужчі.

8.VI.53
НАДГІРНИЙ РАНОК

Вершини ширяться: мов синій голуб;
ліси в росі! — туман стомивсь.
А жеврій неба зсипано додолу:
до кореня тополь самих.

Скелиння все—мов гнів орлиний, дике;
а світлота смиренна свідчить:
від обрію до огнища гвоздичок,
між нами, з далечин одвічних.

До сизости безодняної, кроткий,
в обрив струмок проливсь, як глечик.
А знов негода встигла побороти
стежинку вбогу! трави злеглі.
Де ж ти? далеко, грозове нещастя
пташину голубу скидає.
Коли в руїнах днів—річкам кричати
про горе, кригою кайданне.

Але вже милосердна свічка сходить,
і полум'я щільник—крізь листя...
Приклонимось назавжди: душу подих
надсвітнього життя очистить.

5.VII.53
ВЕЧІР ПЕРЕДЧУТТЯ

Пораненого крик у чорнім зіллі;
так покривавить горе сонця
(де ми сповидний скарб не розділили!)—
по глибині води внеслося.

Куди не глянути: мов клятва мертва;
дохлюпає під острів судний.
Жаринне божевілля, хмар химери;
чи вернемось? росинок чудо.

А марить по крутизні, з'ява марить,
німуща; де орел без корму.
І грозова рибина—бризки в радість
не кида з течії нікому.
До стежки серебро зелене стеле
руїна моря, грізно зрісши...
біжить моя біда! як плити склепів,
вали: від споминів скоріші.
А галузок ридання, звіку звичне,
дитячу хвилю з ниви прийме.
Чи вернемось? їй скорбі не скінчити,
де з кров'ю все горіння рівне.

1 1 .VII.53
НАДІЯ БЕРЕГА

Склопотано: як полум'я і пташка,—
над скойчинками буря кружить;
як дзвін, чи кинеться квіток питати
твоїх, де зберегтися дружбі?

Чи зернами з грози не зблисне камінь,
горівши до води? й до тебе—
чи ластівки надії не змовкали,
хоч поле й смолками нестерпне?...

Німа, мов тінь від сосни; нежорстока,
нам зірка голубів падуча.
Та доки голосів завіса, доки? —
чи вже навік свічки розлучать...

Іде! запалюючи псальми: в ризі
лілей, що з сліз, іде прощення.
Вже течія його крізь грім розрізнить
і нас, огнем неізреченна.

1 7.VII.53
НЕТИХИЙ ОКЕАН

Мов із пожеж іруну піскам дарує! —
оповідаючи страждання...
чи ранені голубить квіти вдруге:
із воплем, що душа не ждала.

На вибух: спінено відшаленіти
(мов землетрус хатки зневажить).
У мушлях—краплями плачі налиті,
їх досвітляє південь жвавий.
Побавиться дитя в одежці збрижній,
від хвиль розвалених відбігши...
Уже від прірви грім йому не змінить
розваг—крім дому, найлюбіших.

А звуглившися, паля, ніби сторож:
без галузок, стерпля в'язничність.
Млин океанів! і жорстоке жорно—
як свідок голодів чаїних.

1 8.VII.53
БУРЯ

Не змориться! все—в пристрасті, зелене,
прозір'я з бризком не згоря.
Ображене: як гримне келех, ледве
й рибина й райдуги сестра...
А скелю, мов утопленою поїть —
захлинутися в хвилю лиха!
Колишеться мені сльозами повість
на грудях, сплесками прилита.

І кружиться по крові, воплем бивши,
вкидаючи в ридання сонце:
воно, кохана, крізь туман, любіше,—
дозріє з моря! в зілля сонне.
І розкувавшися, шкодує гірко,
де тиші від гробів не скрушить:
де ти, лілеє, ти—вітрів сирітко! —
до скриньки нарікань бризкучих.

19.VII.53
ТУРБОТА

— На розсуд світла вийди! пожаліє
розбита до краплинки доля.
Збіліє збір'я берегів залізне,
від хвилі: з валунів недовга.
Зміліла! в гребінці плачі розчешуть,
і ти не чутимеш біліших:
вони до вівтаря зірок причетну
ведуть мережку при обличчі...
чаровану, як нива! зелень крови
і мальву в хаток колихають.
Дихання каменя і тьма—ні трохи
з негоди не торкнуть кохану.

Тоді любов—як сон; і все тривожне,
все тебо поблагає грішник...
і море, золоте ридання, може
до чайки на піску горіти.

26.VII.53
МАЙБУТНІ РОСЛИНИ

Що зором голубині, чисті—віщі,
прихиляться на свято в руки...
барвітимуть, розкривши небо, ввічі,
як подих досвіту порушить.

Він найбезвинніших збирає мирно,
притінених крізь сірі будні:
святою кров'я розцвітати в ірмос,
і ластівки твої розбудить.
Небесне море, в тайності, без болю,
з жоржинного життя—обходить...
торкнутися до синіх крил дозволить
галузочкам душі сьогодні.
Вечірні, зібрані на росах свідки,
прихиляться в спокутній грядці:
побачивши, як жар, як жаль несвітський
в зіницях сонця розгорявся.

Уже ні бджілці не минути любо,
ні нам з тобою стрій суцвіття...
розпалить суд! і сколихнуться люди,
травинками на грім дивитись.

31 .VII.53
ЖАЛЬ

Любови муки—мов річки існують
без снігу: перед очі добрі...
відбили скелю світленого смутку—
саму, де в сонці чайка бродить.

Стріпнеться, прагнучи живого сяйва:
нести і вірно поріднити.
Далекі зорі з'єднує присяга,
незнана! як промінні ниті.
А туга; ніби грози з кораблями,
зросла, до прибережжя бившись...
Пташини бистрі з блискавки—минали
квітинку в грядках найбідніших.
І хвиля, як вікно, розбита! вслідна,
що скойки з криком похоронить.
А море: синє відліта весілля,—
вітрила спомину в полоні.

1 .VIII.53
ПОГРОЗЗЯ ОКЕАНУ

Погомонить, мов ліс, до болю! злою
примарою не знає хати.
Мов кинеться нещастя, над тобою —
крилато, відшумить зникати.

Розбризкану, як сніжна кров, мережку,
зриває, в леви перебігши,
де ревом доженуть необережну—
схвильовану і чайку, ближчі.

І смуток кружений, без хвиль надії,
обвалиться в грозу димучу...
де все ясмини, де гілки недільні;
моє прощання; ждати мушу.

Та не забудеться блакитне горе
горіти сіллю, з світу рвавшись.
Об берег серця б'є! змовка, просторе,
коло вікна церков назавжди.

5.VIII.53
ПЕРЕХІДНИЙ БЕРЕГ

На покаяння, серед смерти, парус
посвічено при щоглі серпня.
Всі—до човнів життя: в нещасті прагнуть,
де резеда вітрів небесна.

І кожне серце побажає звістки,
що—світла: як дверми часовня.
Обпінить океан окрилля звідси,
де в острова поріг знайшовся...
та в соняшника жеврить сто сльозинок;
та ластівкам на схід звернутись.
Жасминик радости до райдуг близько,
хоч кораблі на дні—як труни.
Та при джерелах світляних береза,
відстраждуючи, біль розвіє.
Прокличе сурма! і, душе, зберешся
на воскресіння моря вірне.

9Л/ІІІ.53
НАДВЕЧІР'Я

Гірка палає хмара—побагрянить,
по віяному божевіллю.
Коли комиш, очей зневаги вартий
людських, буяє: "шепіт виллю" —

на виведену лиштву, по річному,
де світляній тополі рватись.
Чому душі твоїй, мов бранці—човну,
згасати при останній айстрі?

Наблизиться зелена мрія й, луже,
зустрінь, рукавами скипівши...
як до життя, як травами найдужче,
де голуби в стежках неспішні.

А сонце крізь гілки, мов плач огню,
не вмре—прокинеться з колиски.
Коли, трояндо, від чужин вернусь
до джерела твого схилитись?

22.VIII.53
ПІСОК

Поголубіла, бігши, тінь по втомі—
сухого посвіту, що гріє.
Отак чуття! піщинками надломить
йому кришталь—нещастя різне.

І мертва музика, жорстокість сіра,
просиплеться в степи стихати.
Тоді кричи, як чайка: чи повірять
німій хоч равликовій хатці?

Блискочучи, мов льон сузірний, збірно,
в сліди пісок прошелестів.
А з моря бризками свічок прибігло
сповістя—про птахів святих.

Проквилять біля повороту неба
та й підуть на біду сипучу.
Що стерпимо в житті, з піском минеться,
як береги страждань сполучить.

22.VIII.53
ІСПИТ

Погнівається: мов ножі залізні
та зойк відчаю кида в скелі.
На подих соняшника нас не візьме;
все синяву нежурну стеле.
Все—берег люблячи; а очі дикі:
все—божеволіє до блиску...
все—сном прокинеться! тобі ж ходити
дозволить, де мов дзвін розбився.

Все—тужачи: прозорі груди в листя,
чи в сині ланцюги кривавить;
все скорб'ю до гранітів мшистих литись,
до світла, що зійшло з коралів.

І поспитає, з плеску лебедине,
до зелені, в гостину квітну:
чи любимо?—тоді на камінь кине
корони: виблискані з вітру.

23.VIII.53
НАБЛИЖЕННЯ

Мов голосно вино сполум'яніло:
глибоке горе виноградне.
Над сяєво північчя—вище! й вільно
любов благає в неба правди.

А чудо пурпурове всюди крапле
з галузки на кремінну кривду.
Чуття скипить, світучістю стократне;
проз береги—вали докрикнуть

Осяяні від часослова наче,
лілеї з доцвітання сурмлять.
Провістя ллється, крильми з грому, наше—
по каменях, помшілих юрмах.

А на прощання хвилі фіялкові
пожевріли крізь тінь стрімчасту.
То море входить! не згаса ж ніколи —
де промені росток стрічають.

23.VIII.53
ТИШИНА

Пташина тишина; і руки сліплять
березині—в досвітній розквіт.
А з сну загублена росинка літня
забути про нещастя просить.
Забути про байдужість! охри огник,
промовлений тобі до крови.
Самотні: при живих медах: простогнуть
джмелі, мов манастирські—кроткі.
А від жаризни сонця ткана казка—
гойдається посеред моря.
Призначена: в зелений шлях позвати,
де горя голоси заморять.
Навкруг розкрита сива таємниця
ключами співними—про всіх.
Березо, з хмари до життя горнися,
де океан ридання стих!

26.VIII.53
ПРОХОДИТЬ воля

Проходить воля короговок біла,
забута серед хвиль тобою.
А буря: ніби листик, полюбила
кружити меву молодою.
В мелодію ясминову скипівши —
тенето ночі розривала.
Чи скорбі втопить, мов травинки співні,—
при березі прозора ватра?
Як жнив'я до хатинок і тополі:
бурунний лан відколиває.
Тоді—довір'я, мов вітрила повні
під блискавкою, некриваве—
вродилось! дужче від зірок: довір'я,
споріднюючи наші душі.
Святки: хто рідністою трояндок зміря,
як прийдуть радостями дужчі?

Алмаз розіллє в скойки—вголубіє
життя, через поріг зірвавшись.
Мій парус: відклик від сновиддя! бідне—
світання зви, як птах найдальший.

29. VIII.53
ВЕЧІР ОСЕНИ

Жива вода—перлинно проминає,
і я впізнав тебе, не ждавши.
Лице: від загадки квіток принадне,
посвітиться любити завжди.

Ласкавіше не вийде зірка рідна
покликати з порога ночі.
І навіть айстрова співа сторінка
до серця, де кохана хоче.

Чи біг вітрило по кришталю змінить
при таємниці: в світло з'явне?
Як жду тебе, і смутку лан самітний,
і листя моря не зів'яне.

Де серебро синіє—нам почути:
мов колоски до скель приллються.
Відійдемо! берези звуть несмутно,
і в сонця не згорять пелюстки.

2.IX.53
НАПРОТИ НЕГОДИ

Обвіє острів; гомонить: без флейти
весільної,— сизіє чорно.
І хвилю крилами з країв далеких
розкидає, як страшно зморить.

Найвишу скаргу: співанку жемчужну:
кому на променях доткати?
Нещастя—глибина до грому скружить,
і спінить скатертинки хатні.

Обвіє; музику, як плач, розбивши
в покришене каміння житнє.
А скрикне сяйво! горем голубіші
могили в полі не тужили.
Клопочеться в малюнок гордий; просить
і через чайку перекаже:
— спішіть! відкрилося при щоглі гострій
вітрило, від пожеж відважне.

З.ІХ.53
ТИХИЙ ВЕЧІР

Ти—звістка від фіялок, вишино,
і шепіт: що відрада прийде.
Негоду в дзеркалі біди віднось,
де бризнеться злочасся рибне.

Притемнена роса на дні "дзвіночків";
стежини любі: непримітні.
З кіоту сонця—роза непорочна
розсіє іскри потремтіти.
Та відколишеться високий спокій;
дотчуться рушнички світучі...
на захід огністю зростати, поки,
відбившись в океан, заручать.
Несвітний берег; щебет перелинув,
мов ниткою крізь килим пітьми.
І в небокраї,— ніби сльози в ниві,
тернинки скрізь: за нас терпіти.

І.Х.53
ОКЕАНІЧНИЙ ХІД

Несамовиття війн, зірок пелюстки —
на міріяди гроз приносить.
З неволі сині клавіші відпустить,
а трудиться на пінних кроснах...
Будує: в гуркоти доткавши сяйво,
і омофор гойдає в мушлях...
моя далека! звістка воскресає,
як громовиця, мчати мусить.
І чайчина печаль не буде сивим
крізь промінь пориванням битись.
Малюнок полум'я з біжучим схилом
валів: віщує, мов любисток.
І скойка, сирота в пісках самотніх,
погаслого ридання повна,
зернинки неба позбира сьогодні—
вродити, наче зірку, спомин.

2.Х.53
МОГУТНІСТЬ

0 молодість, палання келех свідчить,
де в сутінку—драконня глибне.
Але галузка волі вся навіки
тебе кохає й не загине.
На зривних межах океан і в змісті
блаженному: мов кобзи котить.
Пожевріє в сновиддя ненавмисні,
чаїнку вбризкавши до кости.
Але стріпнеться, рада: крильми—хвиля,
крім сонця не шукає свічки.
Усіх до вічности вітрила звільнять
блакитні: в світлі розговітись!

1 по дорозі дзвони при безодні,
мов лук, помножуючи гомін...
що всім любов! що Божа воля зводить
світи святі й волошки скромні.

З.Х.53
ВОСКРЕСІННЯ СОНЦЯ

Доснилось небуття! світанок стеле,
ворожачи, в лампадки лине:
все—від вінця, і серце вже веселе
проміння розкидає миле.
Все—від вінця, що просіяє вище,
ніж квітка до кохання кожна,
ніж казка й візерунок!—море віще
споглянути з огню не можна.
Чи мріє вбогий птах, де заблукає,
обличчя неба відшукати?
Нам: не гординя! не брання лукаве,
а погляд праведний до хатки.

Все—від огню, що розкриває ранок,
до милосердя душі кличе.
І сполохи з свічад збирає гарно,
і течію веде світліше.

З.Х.53
НЕСАМОВИТІСТЬ

Р

Мов дух життя жаріє й прибігає,
ведучи в гніві сивих левів.
Провістя з скарбу півдня недоганне,
промовить при біді лілейній.

Прозорим громом пролетить проз палі,
немов котивши гостру зброю.
А в скорбі—пітьми білих лір припали
під пальці низкою швидкою.

Перебирає їх: чи то страждання,
щоб піною скипіти знову?
Сяючістю думок громада давня—
хмаринна, сходить надо мною.

Але зелена гіркота недолі
катується, огнем повніє.
Смиренний птах сопілочкам доволі
радів: де світлення нетлінне.
Як блискавка, споломенить могутність
валів—димуча, що від нетрів...
летить! завісу сонця рве, вгорнутись—
немов страждання в спів несмертний.

8.Х.53
ПРИБІЙ ХОЛОДНИЙ

Це—потяг срібла перекине з бігу
і спалить на піску: в кипучість.
Тоді мелодію ланів побідну
пограє, мов рояль найдужчий.

А птиця промені шовкові звірить,
на кросні між водою й небом.
Диміє час по кучугурах сірих
пісків! і скоєчка де-небудь.
І нива йде за нивою: тривожна,
а враз відчинить сонце двері.
То не радіти вже тобі не можна,
як небеса навік відверті.
Немов фіялки нагадає хвиля,
і розгорится добрим сміхом.
І що було святе, єдина—мила,
благословлю в казанні тихім.

Пророчити з свічада буде море,
в нім до краплинки долю видно.
Це—камені горять і вже не змовкне
грози бажання висповідне.

8.Х.53
РОЗСВІТ МОРЯ

Відкіль: мов кондорами князювала
спокуса, зверх новин припливна?
Мов—цвинтарна, докинувшись, навала
промовила з морського лиха.
А нетерпляча думка в дожиданні:
до правди, що найближча церкві...
Де в ранах—світлення хреста всевладні
позвати: крізь відчай простерлись.

Та в літургійний зріст при грізнім горі
світліє втішення недільне.
І морю згірклому про зміст говорить,
і чайці, що віддаленіє.

Одвічне чудо, видністю найвище,
в біді знаходить кожен човен.
Святе терпіння—нам серця збудивши,
на білій течії відновить.

8.Х.53
ПРИБЕРЕЖНИЙ ДОСВІТ

Все наростає розбиття тривожне;
все збіднюється квіття любе.
А вибухи глибин минуться може? —
хоч море, як пожар, хвилює.

Розвинув досвіт корогви роздільні,
з благословення: звід торкають.
Коли знедолено живі надії,
а хижості ростуть без краю.

Горить пророцтво: погляд, весь блаженний,
мов над іконостас приходить.
Знов голубіє усміх трав—не стемнить
півмертва хмарка при негоді.
Будує воскресіння цвіт свій! свідок—
життя: шляхи від нього витче.
З престолу, як залічим біль сусідній,
нам сонце перстень дасть, предвічне.

8.Х.53
ПОЧАТОК ЗИМИ

Холмами вихори домчаться жовті;
десь відійшла душа: від будня.
Одна, високий пристанок знайшовши,
при сході моря звала, люба.
А сніжні тучі сунуть подорожні—
до саможертви, що в деревах.
Там поломінність шепоти примножить;
від віття скружується, стерпла.
При острові негода барву в'яже,
що на руках лісів—і впасти.
Висоти щирі: їх крило відважне,
привча терпіти при нещасті.

Земля примерзла, і легкі сніжинки
мандрують рідко! вістка скромна.
А монастир ялин прийшов служити:
молитва над труною моря.

11.Х.53
ГОРІННЯ ЖУРБИ

Зустрівся втомлений туман травинці
(де листя шелестить об камінь);
він з пурпуру й вина й огню навислі—
торкає шатинки: не сплямить.

їх свічено, мов з бігунів, звидніти,
з галузок жалю непорушно.
Відтіль прозоре полум'я, без кривди,
очиститься і прийде в душу.

Без смутку, зміни океан звіщає,
прийнявши образ неба дужий.
І в тиші, понад гробище піщане,
літає пташка, спів прядучи.
А часом барва листкова, мов крапля,
покине дерево надхненне.
Надія сонця: голосами красна,
минає сосну біля мене.

24.Х.53
ПЕРЕДВЕЧІР'Я

Одна неголуба, мов чайка, тайна—
від світоча від огняного.
Коло його вікна душа спитала,
чи горя від розлук надовго?
Бо збір'я грозиться, грудьми хмаринне,
пролитись найбліднішим снігом...
А просвіт ниву щогол не покине,
як мрія: при нещасті їхнім.
І вже суперник домовині водній —
жаріє ясенок і втішить.
Хоч білий човен звісток не приводить
твоїх, при хвилях найсивіших.

Одна присвічена з троянди тайна
на крилах вечора, диміє.
Зелене чудо неба! — і спитала
душа: де відплива безмірне...
Діброви журяться, і гострі птиці
при небі вгадують незнане.
Що—любимо: з барвінків освятити,
де доля з весен знов погляне.

24.Х.53
ОБЛИЧЧЯ МІСЯЦЯ

Пір'їни в хмарі—не домів'я пташе;
та хризантемовий віночок...
що променитись до прибою стане,
як серебро скорбот жіночих.

Але, не хліб святити, скибка сяйва—
сумує та навколо й терен.
Немов чоло, страждаючи, й осанна
знедоленого! рани стерпить.

А що провістить, невідомо зірці:
як фіялкова іскра, журить!...
і скрізь живими краплями зогрітись
дозволить серцю — вогник дружній.

Я знаю: захистити небо хоче
галузки крови, що розквітнуть.
І тчеться слово світла непорочне
до моря, в течію відкриту.

26.Х.53
ВІДХІД

Кому повірити? півсвітлий берег;
і сонце на пустелю сплаче.
Мов вихор полум'я рідке оберне:
так трав'я моря, все терпляче.

Остання айстра впала в хресне світло;
а хвилю смутків—чує камінь!
З вечір'я, при мартинах незловісних,
огонь до скойки замикати.

Перлисту тишу океан напоїть,
одягшися в димучі барви...
де чайки, мов за свічку, за тополі
злітали: привидами братись.

Від простору світкого сизокрила
сплеснула глибина й стихає.
Ми ж сірими словами докорили
обличчя сонця біля хяти.

Сховалось! білого життя зніміла,
куріючи, безмірна мрія.
І зірка скорби, де темніє зілля,
кривавим криком догоріла.

21.XI.53
НІЧ

Скорботний світоч: мов чаїне серце;
від заходу проститись вірно!
Вгорі сузір'я молитов, триперсне
народиться, немов з кровинок.

А в ватрі спомин ожива; минутись
при моря голосі, до кручі.
Вже грядка не загубить ні пелюстки—
до диму бурунів горючих.

Провістя визоріє з ночі болю
та з досвіту садів, без крику.
Над лілією долі голубою —
від сонця чутиму довіку.
Надхідна хвиля мов батист розіллє
на скелі та в піску відкотить.
А зерно неба, полум'ям осіннє,—
мов дощ, понакрапає в скойки.

29.XI.53
ПЕРЕРСВІТАНОК

Де—щастя сну? вікно читає Тору,
бо вже видніє семисвічник.
А смутно, бо ні голосу! прозору
сльозу діжди, що вжалить міцно.

Будинки ночі в скорпіони корчить
по щілинах біда без жалю.
Як крик—сам квіт, на грудях до сорочки,
мов океан огню зближають.

Та без волосся скрипок, рівно тужать
зірки сусідні над порогом.
І вся стіна плачу небесного недужа
при догоранні горя вбогих.

Ми—без зеленого дихання ниви
від правди, що на берег віє.
Мов грому хліб скривавлений! —безвинні,
серця спаси, моя надіє...

11.ХІІ.53
СТИХІЯ МОРЯ

Від неї—зазорівши, ніби хрестик,—
ласкає льон: живий з припливу.
Ялини скорбі! сніжну хмару стерплять,
чаїну чуючи сопілку.

І рокітливі груди бурі дуже
до неї дихають, при хвилі.
Трава: мов персня золото подружнє! —
синіючи, вода похилить.

А світлота з вінця—повеселіти
бурунному велить риданню.
Незримо: прокричали зорі в сіті
морські, мов жалобу неждану.
І вихбри в валах блискучих зводять
множини сплесків, ніби листя.
На зелень каменя—квіток неволя:
скрапає в плач поломенистий.

11.XII.53
НАДБЕРЕЖНА ЗАВІЯ

На гори—хуртовиння непроглядне;
як при тобі: в ліси набігши.
Безумний сніг під похорони вдягне
ялини, звівши в світі білі.

Перелітає в поспіхи сипучі,
коли сховав ключі від грому.
Але ворота моря спинять, звучи—
впадати в горі голосному.

Скрізь неозоро сіються зірчини,
вгорнули меву! в силу спрядну.
Свій найгіркіший збіг вода відчинить:
мов коні спінено по ряду.
А втомне серце в зустріч миру просить,—
до променів чоло ріднити.
Нап'ється чайка! з бурі—іскор розсип:
над прірву, мов з квіток, тендітний.

13.XII.53
ЛЬОДОВИЙ ПРИПЛИВ

Добурхнеться на покрижілий камінь,
де—мов кайданний бризк морозить.
Вже море, як двірець: не відмикати,
й віконниці його в розорі.

Зроста крижина: смерти породілля,
що й крабові розіб'є груди.
Труна нещастя! в стужах зледеніла;
від моря гробовизна всюди.

Обмиється істота в хресний стогін,
до самоцвітности на персні.
Мов з келеха кадильничного—огність
приходить сива:тління стерти.

І прикликає дух лілей пребілий,
кривий поріг біди зірвавши;
хоч віються сніги плачем боліти—
в тополях, смутками найважчих.

20.XII.53
ПЕРЕДБУР'Я

Я відпливти крізь сяйво чи зумію —
від острова, що зіллям трутний?
А самоцвіт святого смутку звіють
пориви моря—на довкружність.
Тенета смерти в мерехтах нажеврих
ворожать на плиту жорстоку.
Тоді: вовчиці зойк, як кров ножеві,
та—як пісок морозний в горстку.
Нема ні колоска зірок, ні нитки
горючої! світанки сквітнуть:
без погляду лілей, що гомоніти—
з росою, в хвилю непомітну.

Сплива печаль; відходить, ніби човен,
і місяць: посвітивши щирість.
А ти під райдугу життя нічого
не жди, де гніву камінь грішний.

22.XII.53
ВТІШЕННЯ

Вночі віконний з'явець поглядає
між морем молодим і мною.
І—кущик сяйва привіває дальнє
сповістя, пошептавши знову.

Відносить місяць при німому мості—
всі через хвилю, тіні вбогі.
Горить з грудей, росою й листям просить,
при серці притулившись, огник.

Але вкріпляються кайдани мертві—
в склепіння думці побряжчати.
Нехай остання нитка нервів стерпить,
і вийди з-під замка напасти.

В глибокім небі гілочка надсвіття
присвітиться, мов правда рідна.
Сама, з сонцями служить! в скорб сповита
душа; й вікно прозріє ридма.

26.XII.53
ПОЛОНЕНІСТЬ І НАДІЯ

Настигла океан—біда сторука:
він, з огнища вітрів холодних,
мені й тобі зліта в зелених круках,
крізь сніг! як від двора льодовні.

Зніміла місяця мана лебідна,
а сонця мед розлився в бурю.
І нам стежину чайка перебігла,
проз решту променів виручу.
На розставанні гіркота зневіри;
з пісками фуга допрядеться.
А сонця коренів ніхто не вирве,
мов з кузні їх снага південна.
І ми повірмо білосердній птиці
при жорні бурунів заклятих.
Вона: провісного тепла напитись
летить над сніг і очі хатки.

27.XII.53
СНІГ

Життя—на смерть ображене, без скарги! —
в гірку рослинку полеліє...
її листок спада, мов камінь: карий,
де комишиння все уклінне.

Життя залюблене в безвинну білість;
а з скатертинки місяць зійде.
Від завірюх нещастями розбилось,
для лілії весілля блідне.
Мороз! — кара безжалісно, в'язничник;
в цимбали хуртовин додзвонить.
І рідні нам привидяться, самітні:
крізь морок, душі, з хмар холодних.
Пригашено високий звід, над сосни
і над сади: де сяйво бігло,
кохаючи, цілуючи! — і птах приносить
від моря звісту, хоч невільну.
На терезах зірок: мов смуток зважать,
розвіяти між нами чистий...
під білу скелю неба, де назавжди
відходять і квітки спочити.

11.1.54
ЗИМОВА ПТАШКА

Понад холмами — чи коло фіялок,
пташинко, голос твій скрипалить?
При камені морозному зів'яло
життя під бистрими серпами.

Де мертве дзеркало, що дочорніло,
де моря дно: не буде звістки!
А сизі сплески з жевріями бризок
на скойку радісно пролиті.

Та біля неба визоріла з горя—
надія над закляття сніжне.
Мов нитку діямантову відтворять
всі ластівки: пустеля діжде.
Докинеться в скрипковий гомін любе—
провіщення благословенне.
На чорній грядці воскресати буде
вже квіття карооке в мене.
ТРАВИ З ВЕЧІРНЬОГО ПРИБОЮ

Стеблинки кротости! ридання ваше
переболіє—в тихе слово.
І моря грім жнивами перев'яже
при тіні чайки, в сніп шовковий.

При шепоті пісків, проз палі смольні,
пожуриться на цвинтар скойок.
Тоді—мелодія, мов голуб, молить
з конвалією світляною.

А пристрасті, всі смолоскипно злиті
й соняшниково, з моря—змерхли:
Не свічка перлямутрова в несвітті,
то місяць снів, де меви ревні.

Його приріднюючи, хвилля стрічне
дивинним димом прибіжить.
І, зірко, світячи в сніги! сестрице,
спинись на трав'яній межі.

20.1.54
ПРАВДА МОРЯ

В далечині живого світла, скарбний,
кораблик мріється без мови.
А на пісок, серед наміння кари,
помшілого.мороз листкові.

Спада, мов з крейди, сплеск! по надбереж
проти снігів, життя дочасне.
Вкруг іскорка крізь тінь необережну
при глибині морській не гасне.

Мов при рукавах неба—скорб нагідки
горить— з надсвітних сліз кривавить...
до хвиль землі та до піщинок бідних,
де в смерті—неповинний равлик.

Вінець лямпадки: полум'яна правда
по сизому безмов'ю віє...
до всіх з лілейного дзеркалля вбрана!—
й надходить море солов'їне.

1.11.54
СВІТЛО

Барвіє дим із райдуги, від бурі,
що без прокльону рветься, свіжа...
мов—припадати до грудей: не журить,
краплинами жагуча з квіття.
Бо творено і океан, як вогник,
як сизокриле серце в співі.
Під зводи доцвіте або достотне,
в обрив чуття розбивши мистиві.
Розкуто берегів кайдани—в сяйво,
де воскресає небо творче.
І нам, супутна пташко, з хвиль назвалось
горіння, до грудей сорочки.

Давно—до квітня огняного лану
і шепоту зірок навколо,—
призначено, як долю, несказанну
жоржину в молодому полі.

5.II.54
ВІДТВОРЕННЯ МОРЯ

Віджити, діється! зернини чуда
з могили в воскресіння вносить...
на східцях світла—крок його почути,
де світить проліскова просинь.
І від зіниць твоїх: зірчин розкрильних,
вістки ласкавлять, як з весілля.
Напливи моря—громик повторили,
а камінь в іскрах пожалівся.

Жаристий знак первоцвіту нетайно
розвидниться в безлюдній тіні:
де ниті з прядки сонця долітають
між пальцями берез бростинних.

Обличчя моря часом натемніє—
-журбою: як грозить недоля.
Проти страждання взяти парус ніде,
хоч і вітрів долоня добра.

І сум: височина чола небесна—
горить; ридання чайки витчуть.
Мов—біла буря, з серця, біля тебе
галузку мучить споконвічну.

7.IV.54
ПЕРВОЦВІТОК

Мовчить первоцвіток, як між глухими-
тендітний дзоник! ледь відкрився.
Не скаже чайка, чи недужа? хилить,
віднесена з вітрами, крильця.

І вже не буде, як рибина, бігти
рабиня біля: скарга з серця.
Що в сонця прядено, то, хвилі бідні—
спинитися в туман не стерплять.

Ні мрія, що любитимеш, не тоне
на темноту, де в гуслі скине—
кипуче хвилля, від перлин коштовне
і не від ночі соколине.
Без снів каміння гомоніло німо,
де ми первоцвіток минули.
Але байдужий чайка плач підніме
і небо розгорить, як вулик.

1 4.IV.54
ВЕЛИКДЕНЬ

Хоч—темрява, й не можна відкликати:
годин! а сонце з домовини —
розбило, вставши, ніч безодні, й камінь
відкочено в окресток видний.
Події скрізь глухі: мов чумна туча
проходить серед гір до моря...
Але—вже досвіт вишень не потушать,
хоч і сваволя невгамовна.
Гілки аж покипіли! вкруг—рожев'я:
розкрито в сміх, та бджіл гойдає...
зірок рідня, безвинністю блаженна,
чуття з дитинства некайданне.
Лиш океан—розділеність жахлива,—
між нами: всі стежини стерлись.
А вже, над тлінністю й замками лиха,
зустрінем чашу! — цвіт без смерти.

25.IV.64
ПОГРОЗА НОЧІ

Низинами, через неволю вовчу,
розляжеться від хмари—зблисне:
як крик з ножа! й піски сточити хочуть
ростиння пусток небарвисте.
В немісячності ящірка жорстока
проквітлий кактус пограбує.
А камінь пітьми, мов громи покотять,
насунеться крізь горе буднє.
Тоді тонкі єхидни пританцюють;
злорада скорпіони зниже.
Та навіть привида, як волоцюгу,
комаство покуса прехиже.
Мов річка таємнича, вмить кажання
під небо вирветься з печери.
І вже вампір на скатерті крижавій
живою кров'ю повечеря.
4.У.54
ПРИКМЕТА ТРАВНЯ

Ми живемо при загадці! всвітліє
коронними краями в веснах...
і знову з тайни погляда неслівне
єство її—здаля всміхнеться.

На згір'ї приласкавлений туманик—
в сади: мов димлення живлюще;
там подощів'я в сльози не поранить,
а голуб крильми похвилює.
Ніде палання дике не збереться
пролитись карою! куріє—
небесна смирна при квітинних жертвах;
все—в загадці, навіки рідне.
Бо суджено в сім'ю, крізь смерть, збрататись,
круги тернів стерпівши вповні.
Лілейний світоч сходить над світами,
де з моря—напрямок пророків.

4.У.54
РАННІЙ ЧАС

Далекі парусники: буря здвиже;
фіялка відцвіте без мене.
А кличе свідок—океан! ніжніше,
ніж серце меви неіменне:

переддосвітній—мов бузками гляне,
гіллясто жевріючи в подих.
Хмаринок нив'я й зілля осіянне
в огненній скойці неба сходить.
Скрізь переміни: в місяці і тканях
зірок, і сонцевих горниллях.
Пройти, плечима—поруч, де спіткала
гроза і рута пробарвіла.
А заздриться на наші вікна скромні—
біда: вулканністю струсити.
Чи сиву вишню доля охоронить? —
клонитися тобі в гостину.

30.У.54
СОНЦЕ

Святе і хризантемне, розсилає
пилок палання від сліпучих,
від кучерів: як німб шумить! русяве,
і жалощі в собі сполучить.
Розкриє хмар крилату скойку: чиста,
з завіс рожевістю родилась —
перлина—квіткова зіниця! вчися,
тінисте серце, смутку зілля.
Поставлено навік провістя Боже—
приносити дихання правди.
Гілля думок, де процвіте, спроможне
і вовчу кров вітрів прорвати.

Прообраз горній — люстра, що в світлиці,
малюнок духа: пташка сіє
сіяння, звідки барвами пролиті—
барвінки крізь тепло весіннє.
Блаженний голуб розвіва потоки,
мов сурмок голоси при небі:
з блакиттю — в океан журби, аж доки
зберуться розквіти червневі.
В затон приклониться любити смертне,
де зморена трояндок риза.
Його вінець ні в трунах не померкне,
ні вишні скрапати наблизять.

Само в небеснім серці, в світнім складі,
як іскра: з милосердя родить;
пророче джерело! зустріне раде
дитя, що заспіва сьогодні.

1 .VI.54

зоз
ВОДОСПАД

Порив—несамовитий! Він корінню
пораненому миє кості,
і гоїть! і громаду соколину
над лев'ячий огонь відносить.
А бризок зерно сиплеться доснитись
мов сльози грозові, крізь бурю,
де мідяні тюлпани від дзвіниці—
і каменя на суд розбудять.

Враз кучеряві блискавки найглибше
в тумани звалено: на вістря,
де серед скелля—вихорами дише
геєнна звірів, гнівом бистра.

А витерпівши, вірно в Брамса й яблунь,
небесний візерунок рушить.
Там: душі в сивім полум'ї об'являть—
живу веселку пройдуть душі.

5.VI.54
МАК

Найчервоніший сполох від тонкого
стебла поклониться пташаті.
Бо, як і місяць, славить коло нього —
незримих: кличучи втішати.

У затишку свічіє, рідний вірі
з причасного благословення.
Мов рана, теплий, мов любов, горіти:
дарує ниточка зелена.
Мов жертву, що з хустинки сяйва, в душах,
відкрилась по вечірній хвилі.
Мов огник церкви, що змію подужа—
гримучу, і неволю схилить.
Бриніти в крузі радости крізь тишу
нечутно, як плянет сопілки.
Огненністю зійти, нехай колишуть—
грози рукава! подих вільний.

Між нивами, в росі передсвітанку,
скупаються, свічки квітучі;
тоді—в вулканний стрій вінків! і стануть
рости на потойбічних кручах.

7.VI.54
НИВА

В полоні нива! вкруг— блискуче зілля
натискується в межі: часто.
А невимовний камінь зупинила
тополя,— досвітів початок.

І любить співанку синички добру,
і білий мак на водах любить—
і всю, пшеницю: дорогішу вроду,
ніж серга в учті многолюдній.

Мов рушники злотисті, з городенства
простелено: землі, при серці,
І маківка, красою осередна,
прийма пчолу! грабунок стерпить.

Снага, розлившись половіє, стигла—
під гостроту серпа скоритись:
мов мірро, і розп'яття плоть, і стигма
життя, жертовного до крихти.

Вся нива безневинна тихо служить,
долоні вигріті зложивши.
Аж — місяць висвітлив лілейну дужку:
торкнути соняшник найвищий.
6.VII.54
ВЕРБИЧКА

Темніє океан: проз камінь бродить,
де, від століть вина—помшів.
І, некривава вербо! дощик добрий
перешумить до комишин.

Душа не стане втішної сопілки
між горлицями моря звати.
Примружена з смарагду, вербо! скрикни,
аж до гвоздичків біля хати.

Там побуяс при доріжці гілка
і пташка перстень пересипле.
А пестощі твої життя прихилять—
і сонце, як дитя трисвітле.
Хай з'явиться проти завіс негоди,
радіючи тобі, самотній.
Воно: мелодії огню проводить,
при світі—при кленовім мості.

1 8.VI.54
ГРОЗОВИЙ ЗАХІД

З тривоги зграйки серед скель звістились;
і межі океан розбив!...
і голки блискавок—троянд безлистих —
пронизують імлу з грози.

І вороний, між круки, грім проскаче,
стремено кинувши бризкуче—
на жнив'я бурунів, на необачне:
їм колоски пісок примучить.
Коли вже сонце течію поверне
в блакить біля гранітів чистих?...
як ластовине серце! все—смиренне,
що бризок розпалу не числить.

А вирветься з полону—ще святіше:
над хвилю свіченої пряжі.
Горіти морю! дзвони скрізь сколише,
та в біле вінчання прокаже.

24.VII.54
ПОРУШЕНА ХВИЛЯ

На полі чайка вдосвіта спіткає
півсонний соняшник з росою;
так море зводить голубіння ткане
до сходу—стрічею світкою.

Від ночі погойдає човен з кругу,
на берег крила в піні зносить.
Пораниться! до скелі погорює,
де впала блискавка на сосни.

Як нива вітрена: перебирає
повтори блиску в грі-терплячій...
І ніби крізь фіялки, некриваве,
крізь хмари сяєво стрічати.

Вішус згоду ластівка сусідня;
зприпливу мов сльоза струмує.
Дотерплено біду: йдучи в надіях,
горить мечами море мужнє.

31 .VII.54
ТУРБОТНИЙ ОКЕАН
І.

Хвилює, доторкнувши мох,—свіжіші,
ніж сніг, уста, що посіріли.
Де побудує вал,об брилу знищить,
аж зірка спалахнула з сіллю.

На східці, ніби до комор, розіллє
прозору пряжу, в блисках персня.
Коли рушає в небо кармазинне
сам смолоскипник від безсмертя.

А сполохом рукав піднявши, вірить,
крізь бурю океан при тучах.
І думка добіга до круч, як звірів
іржавих, що веселку змучать.

І синістю спішить і гірко б'ється
об окрай скойки неземної
А рану: струм бальзамний з піднебесся,
ллючися, в просвіті, загоїть.

І небо все спроміниться іконне,
де—голуб: при світучих грудях.
Гінці морські, відходячи за сонце,
до рідної душі потрублять.

1 .VIII.54
Собі роз'ятрив серце! в хмарах муки:
наш океан, рвучись до сяйва.
Але, вмиравши в каменях пекучих,
при дверях сонця відживає.

Коли, в вінці світів—сам Агнець чистий:
стежки дарує від блакиття.
Світлити кров; крізь грози сполучити:
одна сім'я свята—надсвітня.
Скрізь творчістю чуття правічне святить,
лампадки світячи в молитву.
Ми—бджоли: скарби з соняшника взяти
до вулика, в комірню милу.
Не буде берега в негоди! бийся
кривавими грудьми, об тлінне—
до дня, як блискавка страждання бистра
окрилить—океан прилине.
І далечі його навіки згідне
двосвіччя віддзеркалять з хати.
Тоді фіялок шлях над хвилі зійде
і стане стовп огню співати.

8.VIII.54
ПІДЗЕМ'Я ДИВОВИЖ

Печера: в краплях: на тисячоліття! —
збирає розчин та будує.
Аж нанизу і зверху в роги злита,
згрозилась каменизна дуже.
Глибисті ніші виродів морозних,
рудіючи, в ряди сполучить,
їм довисає змій, мов бич, на розліт,
з вапнини звивами блискучий.

Пекельна, в серці—аж на дні, печера:
взірець драконового житла.
Ляльками на спокусу прибереться,
і душі прикайданить, хижа.

Провалить до огненного недоння —
в довічні болі воплем битись.
Мовчить! без жилки з крівцею, злопомна,
в присудженість і тьму грабіжців.

Нема пощади; німище безсердне:
й "чепіги" зіркові розладить.
Поволі, адовина в труни ствердне,
хоч вигляди квіток складавши.
Без теплоти, що і в пташиних дзьобів
дихання вжизнює до дружби.
А тільки лютість крижана позлобить
на вбивстві: в павутині ждучи.

22.VIII.5
СЕРПНЕВИЙ ПОЛУДЕНЬ

Церковна папороть окрасить гору,
де ти була, і сад близький
(Цефеєве світлиння все в погожу
траву застигло, як разки).

Гіллястими капличками чатинні
спиняються аж біля лану,
І тиша, мов з криниці! мов гостинець,
наслухана,— журавки глянуть.

До зводів: до відкритої часовні,
тополі йдуть, ставок зберігши.
Свячені роси! тільки крук півсонний
викрякує з байраків грішних...

Віщує лихо, де коріння смертне
пручас з пекла: в груди мрячні.
А джерело, а шестилисник—серце,
очиститься, і змій не ранить.

25.VIII.54
ДОРОГОЦІННІСТЬ ПОЛЯ

Судилося: огненністю в надпростір,
і добрістю в надчас горіти —
хай ця билина, порадівши, просить
від неба! від землі: в корінні.

Свою корону з рисочок рожевих
крізь блідність викружить зірчасто.
І пахощ віє, бравши обережність
бджоли: життя собі вінчати.

Мов зірки дно, в розводини барвисті—
всміхнеться, хоч не прощебече.
А випромінить радість! і повинні
почути колоски чернечі...
безгрішні, наче звіяні від скрипки,
світити в межі на неволі.
Буяють! вірять: ні на скрик не скривдять
до смерти і роси живої.

26.VIII.54
ПЕРЕДВІСТЯ

Розсипано з хмарин: як від покосів
переддощових—світло тихе.
Помножилось! хоч ворон зойк приносить:
від прірви світу ненаситець.
А не зруйнується грання органне,
в незримому соборі—щедре.
Проти негоди, голубівши, стане
повніти: розпачі відверне.

На серці моря, на свічадній книжці,—
чуття: що небеса читають.
Воно, як немовля, до них найближче:
при свічах—висловити тайну.
Крилате зло кістками перетліє,
списами скрушене навіки.
А в часослові нивок—нетужливе
життя розвидниться, не зникне.
Лілея пламінь келехів прихилить —
з надхнення, проти тьми, біліти.
Спитайтеся: що діється з лихими,
крякучими серцями в світі?

26.VIII.54
НЕВИЧЕРПНІСТЬ

Нам закричить вулкан і хату вдарить,
бо, душами глухі, не чули:
як з неба медик світляної правди
вже назбирали бджоли в вулик.

І що моря ножів? їх розпал слуха—
все чорта, не голубку в висях.
Вірніша від орди гармат, заслуга
огню, що в вівтарі відкрився.

Ромени на горі таємні й чисті:
мов віск свічний—перекрапати...
де ми від злоби можемо спочити
своєї! при річках багатих.

Душа не змій, не погордіє в домі
безгрішному, при дзвонах дужих.
І джерела, вівтарного не стомить
спокута всіх!—сіяти, ждучи.

Престольний діє провид: з колосками,
в сьозах дощів (ланок поклонець).
Все: до рятунку в істині скликати,
і вінчик неба не схолоне.

26.VIII.54
СТЕЖКА СЕРПНЯ

Прозначується в винограді справжнє
єство життя: барвить, повніє!...
Між душами повторено—чи в празник
воно чи в похорон сповите.
Що добротворчий дух і світла стежі—
в крові приявлені назавжди:
відчуємо, коли душа обмежить
жадобу і подужа звади.
Ідем нагору; стрінув хрест;а далі
білиста, через мох, трава—
сама вінками знявшись, поглядає;
і мертві камінці вкрива.
Над нею найдрібніший, мов бджолиння,—
і фіолетний, став на південь:
каганчик став! і процвіта в служіння
забуте, а для неба рідне.

28.VIII.54
KBIT

Легкозелена дужка і вгорі
чотири чашечки в росинах...
Розквітли повно! їм в огні згорніть —
нитки свічні, то не розсиплять.

А далі, невиданно в світнім місці,
жаринка жевріє опівдні.
Леліє з стрілами поломениста,
як мерехтіння—ледве видно.

Як іскор курява через безодню,
що значення з'являє судне...
що—символи чуття прийдешні вводить,
здобуті в запашній посуді.

Навколо порадіє небо тайне,
прообраз крови'дарувавши;
в пелюсти пурпурові—кружма стане
і скрикне! щастя в очах ваших.

28.VIII.54
СВІТОВА ЗОРЯ

Ось—поле, переоране в сторінку
скорботну! й скаменіли ріллі.
Ось—море: лебедині сім'ї ринуть;
а смолки надбережжя вкрили.
Хмарки, як димний нард і вовна чиста,
розметана при синій стелі.
Проносять сосни від пророцтва—віття,
де скатертинки жита теплі.

Вінок прощення! двері в передвічне
при нім світають і не згинуть.
Нехай душа спокутна іскру кличе,
в розп'ятті знаючи тернинку.

Бо не звеличення шукати в брата,
що—гордощі чадні й іржаві.
Ось, на правиці неба: в сяйво взяті,
наближено живі скрижалі.

28.VIII.54
НАДЗЕМНА ДОРОГА, ЩО —вночі

Барвинники з левад сама збратала,
в галуззя всвічена! і кадить.
Мов курява цвітиности з багаття;
розсіяна мовчазно—в ладі.

І в притчі з діямантів на безмежжя,
мов міст господар добрий зводить:
посіє фосфор—супроводи жеврять,
і креслиться журби колодязь.

І викрапано з колоска зоріти
зернини, вінчані югою.
Сторіки розгорілася круг мітри
світлинню рясту дорогою.
І мерехтять, разками в зводі ставши,
мінити без числа жаризну.
Височина собору: на посвяті—
мов льон, стосвічники помріють.

29.VIII.54
ДЕРЕВО

Прибралося у прапори страшного
страждання, клонячи до шляху.
Так душі босі стануть при часовнях:
відплакати погибель скляту.
З вина й огню китайки посвітлившись,
листок спадає: мов півзірки...
Нешумністю серед нещасть миліший
для місяця, що зміг прозріти.

Галузка, як рукав, тоді до болю —
нахилена під небом, тішить.
Кому сузірні течії з собою
приносять спокій найсвітліший.

Як міри здійсняться непроминучі
при іспитах живих, то прийдуть—
земні дерева: справедливий чути
собі на сурмах сонця присуд.

29.VIII.54
ПЕРЕДСВІТ

Завіяли негоди й полонили
в біду кайданів олив'яну.
Як привиди німі—від скель ялини,
що натемніли проти лану.

Дощина: в погримучі грозки звідси,
блищить, від повноти зірвавшись...
Відкрапує через галузки — східці
в "морозок"; до землі назавжди.
Удосвіта ще не хлюпне колосся,
ще в снах блакиття голубине...
А вже коло берези розлилося
в жнива примарні; серпик блисне.
Ще між тополями грядки сповняє
куріння, димлячи від ночі.
А вже, де виднота на листя м'ятне,
джерела гомонять пророчі.

ЗО.VIII.54
ПРИСМИРЕНА ХИЖІСТЬ

Пурпурна ящірка: двійня невзора—
для давнього дракона! ходить...
по листу мерхлому, де прикро вчора
береза зверглася в негоді.

Гляди, при глинищі сховалось кволе
створіння, і джмелям негрізне.
Його не спис, але чатинка вколе;
з дощу до норки, тихе, лізе.

Вже не руїна замкова сіріє
для вершників, що кривду вирвуть.
Коло дракончика від пня—нерівне
трухлинисько: на мжичку збридлу.

Проповзують, ховаючись, подалі
звірки, мов демоники кмітні.
І ллється смуток від віків прадавніх —
при вигляді потвор нг( тіні.
Духовний меч руша!—злокровки мовкнуть
від дій, що виіскрені з леза.
Замісто безсердеччя нетрів мокрих,
скрізь—проскомідія зелена.

ЗО.VIII.54
САМОТНЯ СОСНА

До заходу погроза відпливає,
за лан—в іконостасний зводик...
за ясенки і сіяння безладне
дощу: мов з рушничинок вогких.

Вікно між хмарами тихоблакитне
і смутками глибоке зійде.
Крізь нього, дожидаючи прокине
димучий погляд сонце блідне.
Насіння мжички воронів розлучить,
в обрив спадаючи до сосни,
що з голок бронзи—повів шарахкучий,
притихши, в лан не переносить.
А ладна до пожертви: в грози зливні,
де галки позичають світло.
Журний струмок її коріння живить
понад пісками: в мох сповите.
Мовчать розбиті камені! трилисник
тривожиться, як кров, при ґрунті.
А їй—проказані в огнях, провісні
сторінки з бурею горнути.

31 .VIII.54
СВІТАНКОВИЙ ЛАН

Як хрестик від грудей, скарбчинка рідна:
злотіє колоскова щирість.
Бо, серцю найсвітліша! вже дозріла—
в блаженній жертві всіх примирить.
Нам виблагана; бо шалені діти
вчиняють братогубство здавна.
Щільник життя—з ікони неба свідчить,
розливши жеврій мов ридання.

А димні йдуть події над холмами,
і через просвіт сонце віє.
Коли мені—вікно все думку манить,
де шепчеться галуззя вірне...
Що мучиться душа моя при краплях
з лілового, при скелі, квіту.
Що з громом вересня вже очі тратять
і айстрове життя привітне.
А ні в сонатах так скрипкові ручки
не стануть строями врочисто,
як росяні ялини! і як зрушить
голубокрилля з них ячіти.
Десь на доріжці, в серце моря, сипле
від зоряних ґнотів пшениця.
І сам господар—в небо колосисте
виходить: з розпачу звільнити.

І.IX.54

ОСІННІЙ ПРИБІЙ

Жалітиметься чайка біля мене,
навії терплячи незносні.
Вже коси розвива життя огненне,
де набігає з хвилі стогін.
А привид і потужить, і не сміє
озватися! сльоза—з печалля.
І очі при могилі моря вмиє
з туманами, як біль почався.

Все скошене проміння ллється в душу
від мертвої грози: де привид.
Скорботу меви, від веселки дужчу,
на прибережжі доля скривдить.

Безчасся! та поріг пожежі: сива
покосами, і пальці палять.
Надійде в крушення, де смерчів нива
розіб'є колоски при звалах.

А біле сонце коло краю скаже
провістя, хоч негода вихрить.
Що зміну море принесе ласкаве
з туману—під камінні стріхи.

ззо
Не буде вже проклятости: до краплі
кривавитися в рані—з вістря...
Воскресне світло! скойчини прекрасні
наповнить, і птахам говіти.

1954
ПРАГНЕННЯ РАНКІВ

Знов—море: грозові мечі до дзеркал
згостривши, в стихарі збіліє.
А милосердя лілія далека:
де світло стріхи голубине.
Знов—море: переймає пряжу тучі,
в пломінній силі, ніби з крови.
При дверях блискавки й пісків почути:
чаїні переходи скропить.

Стрічаючи світанки з нивок рідних,
обкинеться в грання вінечне.
То я прийму, що від троянд—горіти,
де лиштву голубу розмече.
Зоря надземна в рутах воскресає,
мов наречена при свічаді...
при свічниках досвітніх: в несказане
ступає в поле—повінчатись.

4.IX.54
ТЕПЛО

Тепло блаженности приносить серце,
що й ангелам — олтар! крилате;
що списом терзане і в смерть простерте,
рятуючи, шептало: "брате..."
Замучена свідомість світла—з гробу
встає, несмертно всіх любити;
не привид! Князь, що в осередку зроду
царює святістю, над битви.

Хто вірує, краплину неба прийме
від ран Його: над ніччю, спасся...
над каменем, де буря! незбориме
життя палахкотить, як ласка.

Скрізь океани змріються з росою,
з травою споминами згаснуть,
Але сіяння чашу хвиль високу
злива над скоєчками часу.

5.IX.54
НОВИННИЙ ПРИПЛИВ

Вино з травинок буря поколише
і, в ниті гобелен, роздрібнить.
А хижі крила вбризка голубіше,
веселки полюбивши рибні.

Одвіку птиці прип'яті при палях
промінного порядку: рвуться.
І в силі клекоту—вербену спалять,
хоч до грудей вирує скрута.
Чи вернуться кістки і чорно ляжуть
на полоскання, в іскри, власне?
А чаєчки престольні пісню справжню
піднімуть, над гріхами прясти.

Бо лембик між обвалами вже скинувсь! —
і перламутрова долоня
приносить роси: в світляну святиню,
де соняшник не прохолоне.

5.IX.54
МОВА МОРЯ

То жайворонки моря сірокрилі:
перебіжать, пісок сточити.
І мушля сиві гуркоти відмірить—
до слуху принести врочисто.
Чи з полинами в райдужину шибку,
задихавшись прибій загляне?
А хвилі кинуто в пташину швидкість,
неначе по тканинах лану.
Все обертає псальма в древній релі—
жалі прозоріші, як жито.
Від димлених фіялок пальці ревні
прийшли—з кадилами служити.

Намітку гейзерів, немов тополю —
об кручу зруйнувати, зірве.
Чуття, як синій мед: щільник напоїть,
князівство бджіл—збіжить, зориме.

5.IX.54
Помайоріли журавлі при ниві
що хилиться, в могилах сизих.
Там предки! з кіньми сонця боронились,
від кручі викляті, мов схизми.

Без листа, як вісон поткавши —далі,
навала в грі допроменілась.
А при камінні, руки дожидали,
збираючи з громів коріння.

Та чаєня поранене, при бурі,
мина руїни мушель гострі.
Не зойкне мати! під обвал забуті—
сльозини: найбіліші брості.

Вже сестри до крайнеба потріпочуть
пір'їнами в розкритій казці.
А світляними кроснами сорочку
не перестане море ткати.

6.IX.54
Палатиме в шипшинний виблиск хвиля,
коли височина світанків—
як церква: де ми дітьми ще говіди,
і серце вернеться спитати.
За чайчин місяць і вітрило дальнє
"морозки" глянуть без розпуки.
А море—бежевілля з снів скидає,
мов прядиво в пісок сипучий.
Скрізь: свічення вінця, трисвітле в сплесках,
скрізь: на горі за нас розп'яте,
що кров, до терну—вмерла і воскресла,
скрапаючи, в рятунок звати.

І роджений з морського горя, ходить,
мов лев волошковий по струнах:
квіт— бразолінник! хоче неба подих
на грядку радости вернути.

6.IX.54
ПРИХІД

Затоплена в трояндний трунок, скойка
підпалиться! мов серце бідне.
Вже—смертні розпачі в пісок прокотять,
і парус голубий надійде.

Гірка турбота і руїна чорна,
і камінь, як скарбниця смутку—
відкривсь! а розгорить крізь кров просфорка
святого сонця в темінь люту.

Докличеться забута правда: близько,
де з гроз облита чайка сплаче.
А сонце руки, наче хрест, розрізнить,
і вінчик світлиться дитячий.

Тоді предвічне милосердя стане
в лілейному, мов сльози, морі—
і всіх торкне квітучими устами,
співучими, де світло творить.

13.Х.54
СПОМИН ПРО ТИХИЙ ОКЕАН

Самотний мевами! і образ вишень
прибрав, ридання відгремівши.
Не буде мучити: в піски віддише;
мов, терплячи недолю, грішник.
Мов гори! що горять, що з горя—з диму;
нерадісно розбившись, бризне.
Всю мрію дня, вітрилом несходиму,
приймає небо білоризе.
І зору карого жорстокість мила
і безсердеччя ніжне—пройде
проз книгу синю: чайка прошуміла,
рвучи проміння нехолодне.
І клонить скорбі колосок від сонця—
на сивий шлях; розлуки голос.
Відходь,єдина, скойки хай схоронять,
що, цвівши, з райдуг відкололось.

Але не спомин мій! любов незбута
крило біля каміння ранить.
І зве, і мучиться: в грози в спокутах—
підкине келех океанів.
1 5.VI.55
ЗМІСТ

ЗАСПІВ
НАДРІЧЧЯ
ОСІННЯ ҐОСТИЧНІСТЬ
ПЕРЕХІД ВЕСНИ
СОН
СУПЕРЕЧКА І ПРИЙДЕШНІЙ МИР
НАДХІД
МИНУЧІСТЬ
ПРОЩАЛЬНИЙ ЧАСЬ
ПЕРЕБОРЕННЯ
РОЗРАДА
ЗВАЖЕНІСТЬ
ЯК СОНЦЕ ЩЕ РОДИЛОСЯ
РОЗЛУКА ДО КОРАБЛЯ
ОБНОВА ДНЯ
ОКЕАН
КРАЙ САМОТИ
СЬОГОДНІ
ДОЖИДАННЯ СТРІЧІ
БЕЗЛЮДНІСТЬ МОРЯ
ЗАБУТТЯ
ЗЕМНА МИНУЧІСТЬ
ГОДИНА БОЛЮ
БЕЗСВІТНИЙ БЕРЕГ
СПОДІВАННЯ КОРАБЛЯ
ПРИБУТТЯ
ГОДИНА РОЗЛУКИ
ІНША ЗУСТРІЧ
ПРОХОЛОДИ
ОСВІТЛЕНИЙ ОСТРІВ
ВЕЧЕРІШНІСТЬ
ТРАВИ МОРЯ
КВІТКОВЕ СВІТЛО
ПРОЩАННЯ
ПРИГАДАНИЙ ЧАС

БІЛЯ ОСТРОВА
ПРИ САМОТІ
СНІГОПАДОВИЙ СПОКІЙ
НЕДОБРОЧАСНИЙ ДОЩ
СПОДІВАНИЙ БЕРЕГ
НАДВЕЧІРНІСТЬ МОРЯ
СВІТАНКОВИЙ ВЕРЕГ
ПРИОКЕАННЯ—ЗАХІД
НЕСМУТОК
СПОДІВАННЯ СТРІЧІ
ОСВІТЛЕНИЙ ОСТРІВЕЦЬ
НАДБЕРЕЖЖЯ
ЖДАНА ЗУСТРІЧ
ЖУРБА
ТЯЖКІСТЬ
ЧОВНИ
ОКЕАН З КВІТКАМИ: ЩО НА ДНІ ....
ВІТРЯНИЙ ВІДХІД
ПОСВІТЛЕНІСТЬ
ВІДКРИТА НАПІВНЕГОДА
ПРИБЕРЕЖНИЙ ДЕНЬ
СХІДНІЙ МІСЯЦЬ
ПОВЕРНЕННЯ
ДОЛЯ, ЩО З МОРЯ
ВІДХІД БУРІ
ПРИОЗЕРНИЙ ОБРАЗ
НАПРОТИ НЕРАДІСНОГО
ПРИХІД ХВИЛЬ
ПОСТІЙНА ТРИВОГА
ДОЧАСНІСТЬ
ОГНИК ПРИПЛИВУ
ВІДКРИТИЙ ВЕЧІР
ОКЕАН: ІНШИЙ
ТОБІ
ДЗЕРКАЛО МОРЯ
ВІДМІННІСТЬ
ВИСОКА хвиля
ОСТРІВНИЙ КРАЙ
ТЕЧІЙНІСТЬ
ПРИБУТТЯ
ПЕРЕДЧАС ОСЕНИ
ДОЖИДАННЯ ОБНОВ
САМОТНІСТЬ
ПРИБЕРЕЖНИЙ ПІВКРУГ
ВІДГОМІН МИНУЛОГО
ПРИКМЕТА ГРОЗОВИЦІ
ЗВЕРХНІСТЬ СВІТЛА
ІМЕНА КВІТОК І СТЕЖКА
ПОСТІЙНІСТЬ
БЕЗМІРНІСТЬ ВЕЧОРА
ВИСОКА ОСІНЬ
НАДВЕЧІР'Я ВЕРЕСНЯ
ВИРІШЕННЯ ОСЕНИ
РОЗЛУЧНИЦЯ—ОСІНЬ
НЕТЕПЛИЙ ПРИПЛИВ
ЗУСТРІЧ МІСЦЯ
ГОДИНА БУРХЛИВОСТИ
РУЇНИ МОРЯ
ВРАНІШНЯ СВІТЛОТА
КАМЕНІ (їх найнетривалішість) ...
ПЕРЕДКВІТНЕВЕ СВІТЛО
ПРОЗЕЛЕНЬ ВЕСНИ
ВИДНОКРУГ КВІТОК
ЗРОСТАННЯ ВЕСНИ
ВІДРОДЖЕНІ КВІТИ
НАША ВЕСНА
СВІТЛИЙ ВЕЧІР
РОЗКВІТ МОРЯ
КВІТНЕВА РОСЛИНА
ПОДИХ КВІТНЯ
ДОВІР'Я
ЗВІСТКА БУРІ
ПТАШИНИЙ ГОМІН
СВІТАНОК
НЕРАННІЙ РОЗКВІТ
ТРИВОЖНИЙ БЕРЕГ
ПРА-КРОТКІСТЬ (Вечір)
КРУГОДЕННІСТЬ ЛІТА
ПОПЕРЕДЖЕННЯ МОРЯ
ПУСТЕЛЯ
НАБЛИЖЕННЯ СВІТЛА
ПОСИЛЕННЯ ПРИПЛИВУ
НАБЛИЖЕННЯ МОРЯ
РОЗБУРХАНИЙ СТАН
ЛІТНЯ ЛІЛЕЯ
ВІКНО
ДОСВІТНІЙ ДОКІР
СПРАВДЖЕННЯ ВОДОСПАДУ....
НАДГІР'Я
ВИСОКА ХВИЛЯ
КОРАБЕЛЬНИЙ КРАЙ
ПОРИВНА ХВИЛЯ
ЗУСТРІЧ РІЧКИ І МОРЯ
РОЗВИТОК ГРОЗИ
БЛИЗКІСТЬ
ЧАЇНИЙ ЧАС
СХВИЛЬОВАНІСТЬ МОРЯ
ПРИБЕРЕЖНИЙ ВЕЧІР
МАЛЮНОК НЕГОДИ
НЕМИНУЧА ВТРАТА
ЗАХІД
ЛІТНЯ НАДБЕРЕЖНІСТЬ
ПРИБЕРЕЖНИЙ КАМІНЬ
ЖДАНИЙ ПЕРЕХІД
ПЕРЕБУТТЯ
МОЛИТОВНИЙ РАНОК
ЧАС МЕДУЗ
ПЕРСТЕНЬ
ЗМІННИЙ ОКЕАН
ПОРТРЕТ РОСЛИНОК, ЩО ЦВІТУТЬ .