Океан (збірка) - Барка Василь

ЧАСТИНА ПЕРША
"Як у воді лице відбивається до лиця,
так само серце людини—до людини."
(Приповістки Соломона ХХУII, 19)
ЗАСПІВ

З надзем'я— з суду! в села білі,
про скорбі: грозовиці збігли.
А став над крин, мов крилас, вечір,
світанок—корабель над крин
(долоні поклади на плечі,
і шепіт в рідності: прилинь).
Ні! горнеться, як океан, німа—
глибінь розлуки; від зіниць росою,
горючіша, ніж зірка, голубою:
печаль спроміниться сама
в бездонну самоту без краю.
Любов—несмертна, і впізнаю:
що біль, несвій! собі прийма.
Прилинь, мов крильми, на дорозі,
світучій від троянд пророчих.
Залізна башта, як тюрма,
з пташинами в гнізді—вітає,
з терпільцями літучими двома,
з дочасними, кому вісток немає,
де сплеск від сяйва промина.
Чи в берег квіткового зела,
від тебе згадка, вся весела,
з-над сонця рідного поластовіє?
торкнися серця: знов, моя надіє!...
З надмор'я, тихий привид, стань:
крізь пурпур, день розкрию
(ніч, над тумани, дочужіє—змію,
з півмісяцями відцвітань).
Там буду я, там будеш ти,
люби—і все прости.

1949
НАДРІЧЧЯ
І.

Вже червін—світло, жар— кривав'я:
мій смуток, люба, по тобі.
І винограддя рясно! день стрічався;
і рясно дах від голубів.

Чи ти де сонце не минеш без мене,
воно, як лебідь, по Дунаю;
без тебе ніжно сиплеться в зелене—
дерев печаль, я не минаю.
Чи там, де щастя: де стежинка в айстрах
ласкається тобі до ніг,
де ластівці від шелестіння настрах
куща зірок,—ставок набіг.
Це з вічности, як пил на ліліях леліє
й метеликам на всім крилі—
тобі шепчу: схилися, біла мріє,
огненний шум гілок приліг.

Найближча серцю пташка, вся від райдуг,
припурхне яблуні на квіт...
і не відніме грім мою відраду
до скорбі зоряній сові.

Це соняшник, що в ніч, при соннім розі
серпа з-за хмар, дививсь на став...
І поцілунок вірниці, і росний
світанок зір причарував.

Сама бджола нам догуде в світлицю,
світлиння повну квіткову
та пахощу—й завіє білолицю
й тебе, й мене, як день живу.
Любов накликана з небесних пасік,
і вся в ласкав'я полонила;
з барвінком промовля в рожевім часі,
де берег—арфа ластовина.

Тебе від церкви серце сповило,
хоч і до блискавки лицем.
Мене від серпня, в світляне село
зустрівши—бліднула тихцем.

А вже не в паруснику серпня
тебе голубив на стежках;
і не ясминний місяць терпнув
і мла зідхання нетяжка.

Як ти впізнала, для пелюсток біла,
забились крильця в клітку серця.
І чути: ніжно сонцю заболіло,
що в грозах будеш невідверта.

Кому ж довірена докине стежка
сердечне полум'я по стеблах?...
де ти цілуєш—зірка нетутешня
тремтить, як жайворонок, тепла.
Передчуття: чи всіх любов покине? —
їй холодно від верховіть...
А божевілля болю солов'їне
грудьми під хрестиком горить.

Прощай серед галузок горя красних,
мені до серця приломила.
Дощистим листям лиха й воплю в празник
скривавиться співуча сила.
Душа з могильним відсвітом сорочки
грудьми до смерти припаде—
німа плита, шо спалахнути хоче,
камінна—не рида ніде.
Та знову дужістю, що рідна зорям,
в гріхах обпалена відрання,
підніметься, бо неба непокора
в квітках жива й росі ридання.

І тихо, бачачи біду осінню,
завіяну в барвистий крик,
благосвловлю, що ти жорстока, жінко,
що я любитиму повік.
Пробач нещастя, що тобі: жорстока! —
сказав при заході, в зоряну;
бо сяйва в поцілунку, при потоках,
такого в айстер я не знаю.
На голубиний блиск—від світла лілій
я відійти на крок не смію.
І серга місяця хай ночі цілі
над пасмочком, нічнішим змію.
Тобі пелюстка з яблуні на пристрасть
крізь ніч шовкову забіліла;
і до очей чорніла пташка бистра,
що від води стріпнула крила.
А майорану тінь, як дзвоник, гарна,
без крапель ніжности завмерла.
Спіткала дружок неминуча втрата,
бо смерть і для рясних химерна.

Скрапне сльозинка з усміху, в жоржини,
що сонце підняла з труни.
Сузір галузко, місяць ворожила,
до серця, гаснучи, збрини!
Навкруг—ростина, в світочеві бджілок,
цілує стрічних з надбережжя.
Тут щастя від обличчя в зорях білих;
бо добра й радістю безмежна.
Крилом ріка гробниці не пригорне,
та і від горя не втече—
воно рясне і, як стихар, нечорне,
до хвияь обсипалось плачем.

Тоді я, не впізнавши тінь обличчя
на білій таємниці дня,
при квітах, що не видно: тайних свічах:
навіки ночі не прийняв.

І вже я не збратаю смерть і місяць,
покинувшись до дна пилин.
А груди знов березині примістять
пташат, що досвіток пили.
Не прокричу, знеможений коліном —
на камені, де з кістки кров.
Ти добрістю при небі янголино
прихилиш сонце в хворий крок.

Це вже в останнє, ще не сніжним серцем
тебе до поцілунку стріну.
Не я—ласкав'ям хресним і несмертним
сам берег заквітча промінну.

То буду вік рукавами благати,
щоб янголя в зелений час
від зір докликнулось тобі на втраті,
не забуваючи ключа.
Його, як спів, на світляній хустині
до брами раю принесло;
розкриються, мов крин, світи гостинні,
де сяйво бризка на чоло.

Отам, доріжка де вже резедина
і вулик добрости не дрібне,
прошепче вікнами тобі хатина:
все й грішникові хором рідне.

І я від іскор, де пропаще листя
все покривавлює з ножа,
тебе все кличу, радостями чиста,
і, наче небо, нечужа.

17.Х.49
ОСІННЯ ҐОТИЧНІСТЬ

Хоч ви, сторожа привида, промовте,
ви—скрипок стрій і все дивинне.
А серце ранено! подзвіння жовте
півзіркою від гілки лине.
Оцвітані жезли, і в сні музичні,
і горлиці навкруг вінкові.
А в вітрі несказанне—з гілки стрічі,
кохана, спалахне до крови.
Співзвуч підніжжя, витайнених—вірних,
і почіп'я марюк химерить.
А в вітрі день, золотоустий лірник;
на плити смуток переддверні.

Не горлиці небес летать окремі,
а скарбу соняшного пасма.
Заходьмо в храм: трояндою в надзем'ї
весільний грім, моя прекрасна!

19.Х.49
ПЕРЕХІД ВЕСНИ
І.

Це поведеш рукав на біле струння—
співзвуччя в райдузі згучить.
Ти—пролісок над горем світу, юна,
блакитна свічкою вночі.
Необережно, на прибої пташка,
крізь день добризнула мені
на груди—від вогню! в розлуку тяжко
громада моря загримить.
І словом загримить суворий янгол
в останній брамі до суда.
Верхів'я пісні, що мов мак, сіяло,
росисто в смутку доцвіта.

Я грішник: ясенок, що—в чорне листя,
й зубами місяцю скрипить.
Але люблю, кохана, й помолися:
волошкова сльоза в степи.
Молися—клонний колосок на розсвіт
і молодий світлисто в віях.
Там крильцями на ниві джміль попросить
за мене, й туча пожаліє.
Бо став пісенним дзвоном літописець
блакитним: віршів рушники.
І слід твій ніжок на пелюстки тисне:
мов дим від олтаря, легкі.
Пташині мрії в шепоті фіялок
до пальців місяця відкрились.
Досвіття: листя зірки колихало;
ти на квітневий вийшла крилас.
Там камені—мов сніп стеблинок жита;
вінечні в розкоші волошки...
від свічки неба, церква сумовита—
зернинок горя бризне трошки...
Найвища вікнами надій блаженних,
що коло янгола світліють.
Приклонних на коліна—ніжно женить,
троянду звавши білолицю.

Як я довірив серце,— ти, квітинко,
ще ні одній бджолині краплю...
В роменнім небі пожаліє дзвінко
двоспів кричатий душу тратну.

Над мак новонароджений все серце
причаєністю палахкотить.
Від нього в насміх на цеглиння стерте
негода згубить пелюстки...
Під чарки глум до цокотух рожевих,
тузів пихатих при ворітті.
І ворон сонця дзвонить на деревах,
що розеді могили риті.
Всі речення аж на порозі гаю,
прочитані тобі, відпурхнуть.
Вінки, що з свічами! — я так благаю
огніти в любу даль пурпурну.

Де церква сонця в хорах тополиних,
не буду й ластівки прохати.
Ні! бджілка в чорний страх не перелине,
хоч пальці простяга нещастя.

Усі з зеленого заліза іскри,
що на вінчатко ночі куті—
в одвічних знаках стануть незловісних,
бо я заворожу прелюті.

І одинокости чавунні двері
від тебе в смуток зачиню.
В чернечі ланцюги вдягнуся древні,
молитву смолок спом'яну.
Пожду, де крихта любленого світла
впаде з небесного стола.
Щоб, мов крізь дощ, кохана, ти не блідла,
зіниці жовтень застила.
Вже доля від кадил підводить крилля,
від корогов чужих плачу...
Між криком чайчиним тобі відкрила
гортензії, що небо тчуть.

23.Х.49
сон

Я до вікна без роз і рос постукав,
і вийшла, шепотом —як грім...
і я від нього при цвітинних муках
схилявсь над рукавом твоїм.

А потім і гарячий ніж метнула
мені—де б'ють провістя в серце;
вкінець, ласкава пальцями зозуля,
ще втиснула: хай смертю терпне.
Лежу і губи сизий біль калічить,
на них мій хрестик підлетів
бджолинкою з грудей:—блаженний січень,
мовчанням припечатав спів.

Бо ти дорогою порад сторонніх
пішла до молодих криниць.
Тополі тужать, що зустрічні кроки
пов'яли на ромашках ниць.

І птиці, побратими щастю вірні,
тоді злетілися карати.
Коли з грудьми покатувала щирість,
печаллю поплати за страти.

Як рукавом закривши личко в ранах
вернулася мені до смерти —
та поридала до ножа, розрадна,
краплинками страждання стерти.
Та ще як крицю з голубого болю
відклала на хрещате листя—
підвівся я в квітневий круг з тобою:
—єдина! до грудей схилися!
Рослини віщі—сясвом на стеблах
до жайворонка в небі ставши,
з долонь поклінно подають до тебе
бальзам, у ворожбі найстарший.
Від нього ластівка лицем стократи—
гарніша, ніж була з колиски.
Приткнула сонця дзеркало до хати,
крилечком поправля зачіску.
Ідем, над меч ріки, де башти—в з'яву,
і птиці промені прядуть.
Як вся земля—все небо, так кохаю,
троянда заспіва в саду.

24.Х .49
СУПЕРЕЧКА І ПРИЙДЕШНІЙ МИР
І.

Через твою без берега жорстокість
лілейного тремкого зла,
що ти б могла і з голубом боротись,
аби—як бранця, закляла:
то чорний і від білих уст берези
до тебе, мов дощем, докір.
Чи я кляну, що в ніч необережний
тобі збирав клечання зір?
Тепер, під незвіренним ревом жовтня,
присліплена біда здогнала—
ні в квітці спомину, ні в росах жодна
не гоїть іскорка від жала.
Воно впилося в маківку, що серце
стеблом пісенним підняло;
і вже, і вже залізо в кров нестерпне,—
з огню оковує чоло.
І болем руки в вічне дзвоння скуті,
я й до оси не простягну.
Бреду, спіткавши камінь, і зідхнути
не груди,—дорвано струну.
Під смерчами, що з горя, гонять рядом,
як до полону ще недавно,
негода навіть відчиня нерадо
віконний просвіт: промінь дано...
Не так і гибіль, що невідступимо
щодня в три роки нагрозилась,
бо то війна, то бомбою розбило
і в олтарі найстаршу милість.
А тут же в грудях, де в'язав крицеве
зусилля проти зору смерти,—
лиш тиха нитка, що трава простеле
і квітка крильця кине в тремти.
Бо в берегах—біда, як птах прилітний,
річками блискавок закрила...
Але, молюся, чи немир терпіти,
мов щастя, безкінечно мила.

Я йду й незлим тобі: прощай! з мовчання
ні згортки хмар не ворухну...
І наче скрипка, квітка незриданна,
мов горлиця сердечна з сну:

листки простерла—там, де болю рана,—
милус пахощем одну;
а де отрута з жала вже остання:
здійма устами від огню.
Тоді, впокорений на бурі світла,
як тінь, коліно преклоню
і край одежі поцілую з квітня
за радість від страждань ясну.

25.