Океан (збірка) - Барка Василь

X. 49
Це знов при сутінку з вершини
в куток камінний самоти:
ти наче в зірці станула шипшинній—
мені до серця процвісти.

Не на Великдень райдужна росина
горіла сергою троянді,—
як ти ласкавістю від уст немінна,
і до непам'яті ми раді...

Тобі неперестанно біля шибок
промінні прядки туркотіли,
що в сонця з рук, коли стріпнулась, риб
на ніч примовкнули колісьми.

І кожен порух слова, що від тебе,
хоч в льолі шепоту родилось,—
в душі, мов солов'їна гілка неба
від припурху гойдала сміло.

Любитиму тебе, хоч ніч, мов камінь,
до серця в смерть мені повисне.
І в море я впаду, блідий руками,
на дно лежати ненависне.
Чи на корі під ланцюги залізні
відкрити дух під стріли з лука,
то тільки прошепчу: "Від квітки бризни,
сердечна річко,—спрага в муках!"
Чи під склепіння суму з павуками,
в іржавий морок від замка...
кайдани в очі спогади б гуками
про тебе, як огонь, тремка.
То чую, що душа гіллясто в вічність
всю світну силу голубину
тобі на груди прикликає в стрічі,
і кров'ю від палання згину.
І навіть ворон світу—без зідхання,
що вирива зоря в лілей,—
нехай сіда на серце, бо, кохана,
нап'ється він, забуде зле!
Кохана, радости вінцем видима!...
під шумом від берізок скромних,
мені,— знеможена з огню очима,
рукою проведе по скронях.

27.Х.49
Увечорі надій галузка дальня,
немов від ризи, все жаріла;
й співаночку понад життя гойдала
до нас вістунка білокрила.
Ми на потоці ясности в дорозі,
між яблунями тишини,
за руки взявшись, айстри скрізь неросні,
були при вечорі одні.
А сонні пальці духів садівничих
підпалювали плід на осінь,
і враз—покинули: кохання свічі
до нас причарували просинь.

Не так журитись незабудці серця,
як косам яблунь до трави;
подруго, ти не блискавкою сердься,
що я скажу,— а згоду зви!

Ніде і на сузірний крок у світлі
нема вже змій, де лист холоне;
і поріднити сни несамовиті—
як винограддя вже червоне.

І пташка щастя не зліта без тебе
до сяєв, що в траві найвищі;
бо впавши навзнак, і руками тепле,
воно—голублення вже віще.
Воно розметане косою в вічне,
бо звідти виціловує життя—
до льолі, що тебе з колиски кличе
й єдине йде в незабуття.

Про це зіниці вже посвідчать тайно,
як лиш твоє не спить вікно.
І я нічого в сонця не спитаю,
відпивши з уст усе вино.

І щира тишина відкрила в пристрасть
барвінкові над вечір двері.
Любов—росина в ліліях пречиста,
слова, як горлиці, відерті...
Вони на блиск відпурхнули крилатий—
з топольних хмар: кружили тричі;
прощання—і мені від сонця знати,
що, вірна, вернешся з-за річки.

29.Х.49

НАДХІД

По сходах по гранітних—мідне горе,
нечутне подрузі, гримить:
його пташка в саду, чуттями хворе,
як рану, відчува грудьми.
І я, що серце від півоній дужих
поломеніє до весни—
шепчу: криваве листя з пекла кружиш,
мені до болю доплесни!
Бо й річка теж до каменя, немирна,
нашіптує від скель нелюбе...
що десь душа, все вірна, як сузір'я,
тремтіти на вустах не буде.
Мовчи, журбо, над ластівками синя,
над айстрами, як тінь—мережка.
Моя, і в зраді вечора безвинна,
зоря прийшла небережна.

29.Х.49

зо
МИНУЧІСТЬ

Не знаю вже, чи ніби листом красне
та тихе деревце, зустріну—
тебе, коли крізь ліс і небо гасне,
як грядка без стрункого крину.

Не знаю, чи під крилля хмарне прийдеш,
де церква сонце прийняла
в вечірні двері, мов з колиски рідне
і любе для твого чола.
Як від скрипок, від сосон пригадаю
до пристрасти тебе прихильну,—
зідхну, немов гілля, що раптом з гаю
все скорбне втратило в неділю.
І в пам'яті, де наче в нетрах ватра,
замріє між нешумних ризниць:
надія, що тебе побачу завтра,
серед думок зоріє різних.
Усе, що до гілок рідніє, смертне;
як навіть ворона крило...
як чорнобривці навіть, коли смеркне,—
над ранок іней привело;

І навіть, як моя до тебе стежка
спішить, палаючи, мов свічка
метеликів, що їм і ніч безмежна
не так, над самогубство вічна.
Ще може поцілунок твій помітять
берези в місяці над сном:
його крізь шепоти північні з квітня
передадуть фіялки знов.

29.1.49
ПРОЩАЛЬНИЙ ЧАС

При хмарі тихий місяця нарцис;
недолю жарову минає...
Де води не голублять рідний ліс,—
мого шептання вже немає.
Вже над березами рожев'я персня
від пальців вечора—мов дим.
Мовчу; хоч білий крик цвіте: збереться,
і ніжности вінок вернім!

Але надій посліплене каміння
ріка, затоплюючи, пестить.
І молода могила, сміхом винна,
дзеркалить, і як з вікон—хрестик.
Отам я схоронив любов некротку,
що вкинула кинджал до ставу...
пташини неба і листки до кроку
тоді в нещебеті згасають.
Піду, пустельник, по дощах нещастя;
спалають смутки в самоті.
Вже небо м'ятне—хиляться прощати
тобі тополі, як святі.

7.XI.49
ПЕРЕБОРЕННЯ

Біля дверей нерідних більший біль,
ніж серцю на стеблині квітній
дозволено нести! а звідусіль—
світає, мов я йду говіти.
Ніж серцю, ще не повний день, і смерть,—
рукою до кори березі
прихилишся під мідяне саме
ридання на стежки тверезі.
Ні ти не кинеш ластівкою вістки,
де тільки небо зве простити.
В ліси мовчання, з хмарою зміїсті
веде зневіра чорні сіті.
Це все обернеться в біди столисник,
бо папороттю крику сліпить.
Камінні двері скорбі ненависні;
з життя: бджола і цвіт—пилинник.

Прощай! твій поцілунок, помсти перстень,
чуття до крапельки поранив.
А серце стрепенуло з крил нестерпність,
і слуха квітники від храмів.

8.XI.49
РОЗРАДА

Орли від тебе сонце не несуть,
бо ти забула вже про мене.
До шляху світлість, мов небесний суд,
і крукове крило скажене.
Від тебе хмара в звістках не цвіте,
вітрам—платок зелений ниви...
все заполочинки мов: тремтите,
озимі, й землю полонили!

Нема тебе, кохана, вже й не щебет;
від уст голублені долоні.
Берез олтарна білість, а до тебе
листки, не ластівки! холодні.

Не шепіт вічности, що парус лодки —
до скель невидимо в припливі.
А кожен променя щільник солодкий
всю душу, мов бджолу, щасливить.

12.XI.49
ЗВАЖЕНІСТЬ

Не пожаліє птиця: в карне сонце,
як мукою кого стемнила...
І серце ранячи, зневажить конче,
мовчатиме, собі не мила.
Тоді на вітерці терпкого болю
без чорноти, до всіх пчолин —
під стріхою, що в неба, голубою,
як щедрий соняшник, мовчи!

До зірки в найбільшому вінці
опівдні серцем загорись.
Уже: до річки крила навгінці,—
вона, кигуча, буде скрізь.

Нехай через моря святі зозулі
крізь смуток суджений літають.
Не клич, душе! щоб небеса не чули—
не прийде й не всміхнеться з гаю.

9.Х 11.49
ЯК СОНЦЕ ЩЕ РОДИЛОСЯ

Як сонце ще родилося—давно,
для серця ти була жадана:
не голуб до колодязя, воно—
до сплеску, до твого кохання.

Але ще вище, ніж погляне сонце,
в долонях дарувати ласки.
І в лілії з очей роса не тоне
твоєї, що в труну не класти.

Не промине в огні мене не річка—
любов, де квітнуть груди вишні.
Як ластівка, лелінню неба стрічна,
душа до тебе в дні північні.
Твоє дихання доцвіта в дзвіночки
блакитні—щастю на стеблинках.
Б'є криллям несказанний чар жіночий
від тебе в кров мені, єдина!
Це в смерти щастя відберу квіточне
спахне, мов келех—захлинеться;
до серця стрепенеться й прошепоче
субьба велика, як планета.

11.ХІІ.49
РОЗЛУКА ДО КОРАБЛЯ
І

Лиш дзвоном неба розбудився морок,
і вже цвіте моє страждання—
передсвітом я чую: скоро, скоро
проплаче все, в розлуках дане.
І білі ластівки, ласкаві руки
коханої—заступить море,
заступить стежку, де в шептаннях рути
купається і сон поборе.

Як вірне сонце простилає хустку
тобі до ніжок, не побачу.
Як зірку де торкнеш пурпурноусту
чи пташку сполохнеш дитячу.

Чи найбіліше небо в грудях стане
по трепеті коханій, в стрічі
То наше, рідне, ще душі незнане,
ніжніє крилами на річці.

Грімкіш, ніж ланцюги на кораблях,
воно єднає кров крізь радість:
як вечір айстри в морі поглибля,
до серця буде розгоратись.
І рватись гілкою світань вселенських
аж на життя дзвінких карнизах;
гніздо небесних горлиць—білий плескіт,
вітає вітер нивок пізніх.
Над ними всі страждання перебігли
без тебе, світку, несказанні,
і вже катує душу вибух білий
без тебе в димнім океані.
Крізь нього, терплячи грудьми, прикличу
на пристрасть присмерку до вишень—
єдина! небо в глибину криничну
згорає, і земля колише.

І причарує ніч, як річка, щира,
між привиди всіх снів своїх.
Під світляними кпинами сузір'я—
нас повінчають солов'ї..

22.XII.49
Це все, що йде—по передвістю йде,
на озеро, на несмертельне...
Це все жоржинне: сонцю не бліде:
тут не забуде вже мене.
Не темнене на зраді з океану,
ласкаеться між нами зразу.
Пташа біди в годину окаянну
за смерчами синіє сказу...
Розділено! і сплачуть неминучі
потоки з вічного вулкання.
Вишнева мрія при бджолиній тучі
всміхатися ж не відвикала.
І ти до неї в молодім віночку
високого, мов день, кохання...
На брамі зірки вже відкрити хочу
ласкавість, що була остання.

На гріх проллється голубе прощення,
невмисний, мов сновиддя птаха;
безмежності в степах зірок привчена
розвидниться душа при хатах.

І вже до тебе з-за серпа розлуки
через морозну вічність горя,
докрикне кров'ю,— хоч прибій не слуха,—
ніяк ридання не прогорне.
Біда це все журба, що я без тебе,—
а де не без небес пройду,
мов грядка добрих арфок—цвітом тепле,
незнане промовля в саду.

То як же витерпіти, як не в ниві
зеленого під снігом болю
ключі згубити від зірок щасливих
і в колосках знайти з тобою.

28.XII.49
ОБНОВА ДНЯ

Тебе не бачать очі,— серце плаче,
але й стражданнями радію:
під громом соняшник німий неначе,
росинку світить на неділю.

Як струми ясности крізь сизу хмару,
недавні радості говорять.
Часинку кожну, в пестощах немарну,
навіки визволять від горя.

На грудях пахощами рідна вишні—
недужа ніжністю душа.
Це й не відвертість орхідеї грішна,
як сонце ласку приспіша.

Хоч ніби орхідеїне з стеблини
сіяння—пристрасть: як твоя—
простерлася до уст мені і нині,
стозір'я так не просія.

Вся тайна поривання в небі синя,
і в тіні—ми в привітнім місті.
Кривавлять губи гострого цвітіння,
а серця скарб, як квітка, чистий.
Дорогоцінність пристрасти пізнаю
в цілунку, жадному без міри.
Де сосна спомину прошепче з гаю,
де чистий місяць їй довірить.
Де дожене блаженне почуття—
все серце, мов огонь від гаю.
А зірка—трепету не прочита,
бо день над нею повітаю...
В соборі, що зо мною полюбила
кохана,—станемо преклонні,
де музики галузка голубина
гуде до Божої долоні.

10.1.
ОКЕАН

Уже за мною голубині сестри,
кигичучи, мов сон, витають;
як море все на віщім перехресті,
та все спливає в сиву тайну.
Чого це незриданні зграї кружать
без сонця до мого чола?
Нас доля—як не стали ще подружжя—
вже океаном розвела...
Вже досвітом на глибині відчаю,
де риза пориває вічно;
о, рідне серце! як я дожидаю,
й чаїні втішення навіщо?

Бо тільки сонце з крови перекаже
проз океан—мою біду,
де білокрилля хмару й хвилю в'яже,
де я до тебе не прийду...

де в персні неба ясність янголина,
де левами вода веде,—
вітання в руки сонця перелине
зеленим димом доцвіте.
Волошкове, навіки з грому візьме
все огняне, все молоде!
На божевілля вигляне, на грізне,
сіяння з келії святе.
І дзвони пісні, наче щастя, сняться,
в чаїнії вінки вквітають.
Хрещату щоглу, що в надсвіття знята,
виводять з вишивки і гаю.

І крильцями твої думки кохані
через розлуку синю кличуть—
вона на серці: дужім океані:
кричить нещастями на стрічу.
Стань, ясна ясочко і цвітко вишні,
бо спогади страждання будять,
бо океан, гірку біду надпивши,
мережку розрива на грудях.
Без тебе крушить гори з завірюхи,
кипить пожежею сідою.
Над клавішами підкидає руки,
щоб ти почула всю недолю.
І музиці, мов кров—живій, схлинатись
без тебе крізь огні свічані,
де розпал і несамовиття натиск,
як де на брамах бій мечами.

І день, мов дзеркало, розбито вдрузки,
ні променя твого немає.
І вже ніде пташиної галузки
блакитна щирість не гойдає.
Лиш сонце привіталося крізь скорбі,
Черпнуло з вихору в долоню.
За чайками шепочуть хвилі добрі
без тебе в глибину холодну.
Бо незабудками відкриє радість, леле!
твоя над берегами тучі,
і як на празник до ікон, простеле,
турбуючись, грезет кипучий.

Дихання бризного безперестанку,
грудьми, як скрипку, жду давно.
Від хвилі шепоти навкруг не втануть;
що люба кличе на вино.
Як трепет океану, вся спромога
пісенна—від грудей, що з горя
вже кров'ю милого життя до Бога
при всіх трояндах проговорять.

І на вуста нам свіжість ресказанна,
бо квіткою в крові не сохне;
але голубить кораблі кохання,
зустрівш сизокриле сонце.
Це все—не гріх, трояндне від любови,
сама пелюстками священна.
І лиш її роса жива оновить
людське благання і прощення.
Крізь них і спомини в вінках чаїних
бринять, як океанські квіти,
о, рідне серце! —все при тій святині,
де я з тобою міг радіти.

25.1.50
КРАЙ САМОТИ

Вже й не скажу—душа моя додолу,
тополиного смутку повна,
вітрам недолі, де й прибій! —спрокволу
вклоняється не біля поля.

Не біля бризок білих від конвалій,—
на віях тониками тихі...
Все їх вітри від моря поривали
з гіркого гуркоту, мов лихо.
Але на самоті, при всій пожежі
моєї скорбі—все без тебе...
чого їй треба: долі, що безмежні
мечі терпіння й небо темне.
Ніде не муч ні крильми, ні очима,
бо я вже на колінах жертва...
І лиш любов, що їй моря відчинять,
зорю,— втіша, над сонце щедра.

III.50
СЬОГОДНІ

Сьогодні не посіє пелюстинку
небесного ласкания—серцю:
цей молодик! що з пломеня поринув
розкрилено в глибінь несмертну.
Вітрило—промінь, і мені, мов човен:
останній на лазурі день.
І рукава твого, як квіт, парчове
крізь спомин сяєво пряде.
Бо ти на золотій горі світання;
довіє й хвиля поцілунок.
Та чайка, смутками неперестанна;
до гілки—в моря повно струнок.

І в серце, над труну, з троянд воскресне
голублене: не дощ очей,—
саме кохання! сонце там, як перстень,
і небо до човна тече.

23.IV.50
ДОЖИДАННЯ СТРІЧІ
І.

Невже забуті небеса—в недолю
похилено, щоб погасити?
Чаїний жаль з грози, і молодою
бідою хлюпає на світі.
Я, каменіючи, весь трепет вип'ю
новонароджений листочка...
І хто ж, як сироту, бджолину липу,
склинає? в сонці непорочна.
Вона—зеленістю до хвилі свічка,
самотна: до пташок ридання
до гострокрилого! — сльоза ж несвітська
на віях сонця поспадала.

Навколо без коханої, до моря
журби галуззя неспиниме.
Ні росяна, ні в грядці, наче вчора,
вже біла радість не цвістиме.

10.IV.50
Чи то життя: що ласки дзвін розквітлий
вітрам навік відколихає.
І не моїх грудей солодкі діти —
відтіль, де забуття немає.

І зве крізь кров ласкаве нетерпіння
зустріти знов тебе без тайни.
І приймеш сонце, бо лілей княгиня,
від нього тілу розквітати.

І щастя ще достотне до вікна,
від пестощів роса спалає.
І чиста думка, тепла, як весна
цвіте, де ворогів немає.

Я ніжно жду її—як краплю, звану
часинку, що з ріжка на крині...
прекрасна! в радості шептати стану,
любови болі білокрилі.

11.ІУ.50
Все—самота; а де в душі вікно,
все випадку гілля сліпуче.
І сірі голоси біди в одно —
від ночі, надбережна круче!
Стремтить печалі—скрипка світляна,
помріяна й за сонце біле:
грудьми болівше, любе, повіта,
чи колихала квіт, неділе?
Кохання, при потокові з вербою,
як розсипається коса:
на пестощах, схрестивши з голубою
росою руки— воскреса...

Ще місяць, мов на спомин серга красна,
при березі твоїм застиг.
І ти була вже квіт, що хилить казка
біля зірок життя близьких.

13.IV.50
З листка страждання порива краплину,
а груди в свіжості—з вітрів.
Галузки, що в розлуці, не покину;
проти біди її зустрів.

І вже по безконечності відхмарить
холодний сутінок за вишлю.
Тоді це знов: соняшники немарні—
як огнелиці,— вістку вишлю.
А то нема мені й пилинки квіту
при озері до самоти.
Коханих рук зірками не зогріту
схиляю душу доцвісти.
І тільки в спомині на блискавиці,
що з світу голосом безумна—
про щастя при тополі, сном сповитій,
віщує серце, мов зозуля.

16.IV.50
Не спиниться вітрів'я рясновіте;
як молодість, мина проз мене.
Ви, чайки, найріднішу душу кличте,
бо горе свіжістю шалене.
Ти: вії свічки, де світа найвище—
в пориві, через грози вірна.
Як до грудей мені горіти: дише
крило, що ластовинки ширять.
Мов де квітуче сонце, враз обніме,
коса мені завіє серце.
І неспалиме, кров'ю вже скропиме.
промовить щастя, все несмертне...

Все чисте: голубе, як дзвін—небесне,
до нас на озері промовить.
І лілія несе рожевий перстень
тобі в заручини шовкові.

26.У.50
Ще гірше світло в'яле, ніж отрута,
де не тобі цвіте вікно,
де не шепчу я: пташко! чи забута
без болю ночі вже давно.
Прокотиться, мов іскра грому, в думці:
що доля квіткова погасла,
що не бджолине вже життя медунці,
і річка не розчеше пасма.
І не зворушені зірки хрещаті
за сном і сонцем дожидають.
Не буде вже грудей мені кохати
сопілка молода від гаю.

Вино нещастя бризне на могили;
без жайворонків скорб обом.
І листя крови в забуття нахилить,
мов янголиний крин, любов.

5.VI.50
БЕЗЛЮДНІСТЬ МОРЯ

Я — тінь, лежу на дальнім безграниччі;
троянда, мов огонь, на грудях.
Лежу, і небо, що ридає ввічі
крізь рясноту: краса нелюдна.

І руки пронесло, не як убивець,
між сонцем дерево і мною.
Зелений шепіт! море полюбитись
душею хоче голубою.

Я на шовку, що, земле, для недужих
шумить, найнижчий, до сердець...
де викохала і квітчаста будеш,
де казку дерево пряде.

Лежу, бо вже, як птиця під грозою,
при небі серце не стріпнеться.
Розлука без квіток, і скорб загою,
коли відхиляться тенета.

А їх же й море криллям кораблиним
не розрива в чаїній скарзі.
Кохана, ми до стрічі не прилинем,
єдина—рідна, очі карі.
То вже мені святі пелюстки сонця
обсипляться крізь ніч навіки.
І без зірок зоря, і все спросоння
порушиться в зелені крики.
Одно мені тепер—лежати в смерті,
німа галузка серце мучить.
І лиш лілеї, як любов, відверті,
як сон, схиляються й співучі.

Вони біля хреста, на добрій грядці,
де все безлюддя біля моря,—
подивляться на скорб, і вітру раді,
словами неба поговорять.

11.VI.50
ЗАБУТТЯ

Не скаржуся! грудьми неніжне море—
до грому рідне, мов до брата.
Не в маків жаль; а в квіття безкольоре
бджола бренить, немов несправжня.

Криваве листя, як моє нещастя,
все в трепеті, все ластовине;
все не до берега і вікна сняться,
де ранок вишивки прокине.
Бо ти над снами в горах забуття! —
нерайдуга від вістки віє.
При хмарі чайка в'ється: поспита,
а море відмову не вміє...
До дна з грози замучилося щире;
кипучий біль, аж до каміння.
Крізь бризки: лілій біла кров, як віра,
горить і в горі безгомінна.

И.VI.50
ЗЕМНА МИНУЧІСТЬ

Давно я знаю: рушники жіночі
любіші, ніж зоря—землі.
На площі бідна скрипка нещоночі
горює, хто її жалів?
При надбережжі відпочинок серця
знайди з негоди! — на крутизні...
Тут заміня зоря промінноперста—
іржавину прияв залізних.

А голуба об корабель недоля
при сонці вдариться, мов птах.
Чи вже і тінь від парусів схолола,
по хвилі в мрію не зліта?
Прилинуть горлиці: з гілок дивитись;
лиш іскра на воді невчасна.
Прощай! нещастя все—шипшинок відсвіт,
і постать, мов сузір'я, згасла.

18.VI.50
ГОДИНА БОЛЮ

Німіший, ніж листок без бурі! в'яну;
до голуба не обізвусь.
Щодосвіта: подібного риданню:
палає в сонця стогін з уст.

І світить смерть на ешафот зірчастий—
душі, окутій до кісток.
І ворону дозволено знущатись,
жаліють мальвинки вшістьох.

Обвуглене все серце, з гіркоти—
в безумній змореності вирву.
Блакитні спомини в світах святих:
їм клятву воскресити вірну.

При шибці—як думки—змовкали мирні,
і знов побарвилися трави...
о, вогняні надії по зневір'ї
в душі квіток перетривали!

26.VI.50
БЕЗСВІТНИЙ БЕРЕГ

В грозі нещастя ні бджолине серце
невже при небі не здригнеться?
Подруго! в час, як яблуня примеркне:
відбуде—догорить планета.
Погасне в нежитя листок останній
надії! світло на труні.
Подруга при морському колиханні
надійде знов погомоніть.
Про це мені, немов краплина, зірка,
в бездонній погасавши скорбі,
докрикнула, все жду—кохана вірна
вітрила приспіша нескорі.
Приходь! ніколи душу не кривавив
такий відчай: як з моря рине.
Бо вже ні сонце не знаходить правди,
ні серце бджілки безневинне.

11.VII.50
СПОДІВАННЯ КОРАБЛЯ

Відлюднений, де голуби і діти,
не розізлившись ні на кого,—
все жду: могла б на хмарі прилетіти
із вирію із річкового.

Це вже мені солодке сонце шепче,
лице обмивши в океані,
що вкрай достраждане життя чернече
і круки самоти останні.

Що ти на морі—корабель спішить
розбити білим громом хвилю,
а хвиля: "рідний вітер до душі,
я сині скарби з скрині виллю."
Весела й кароока! моря сестро,
вже хусточка як довітрилить—
вербена вся на березі безсмертно
вквітатиметься в шепіт милий.

23.VII.50
ПРИБУТТЯ
І.

Тебе все жду; як чайка, мимо
вже йде рожевий корабель.
І я не знаю: океан вернімо,
благаючи,— я жду тебе!
Та чайка, доля, до життя байдужа,
не спиниться і в синь кигиче.
Ми вінчані стражданням і до мужа
•прилинь, як щастя нечерниче...

до мене, де не страх—блакиття чорне—
мечами з глибини кипить.
Прилинь! не журавлина скорб огорне,
мов квітку порох від копит.
Стріча під сполох яблуневий птиця—
зелений місяць, м'яті красний.
Вітаючи, казатиму: "світися,
лілеє!"—й океан не згасить.

8.VII.50
Ще води ледве досвіт колихнули
на твій чаїний корабель.
Ні смерть його з жоржинами в минуле—
ні з флейтами не погребе.
Як не замучена земля з посухи:
діждалася дощу на лоно.
Недуже громом поле, як послухай!—
веселку молить надпрестольну.

І мов зібравши крихти білі, лебідь:
дрімає корабель, мов місяць.
Я ніжно жду, і молодий молебень,
що в сонця,— небеса не змістять.
Завіси свічані: все світло їхнє
зливається до маргариток.
І серце при хресті в могилі стихне,
як ластівака, зрадівши криком.

15.VIII.50
На сірім острівці чайча небесне—
так серце дожида тебе.
Коли ж дощем на океані щезне
нелюбе все в неголубе?
Докрикне, наче немовля з колиски,
кигуча скорб від острівця:
так серце, чуючи біду, що близько,
безодню сльозам обіця.

Вже всі, кому до світла—з корабля,
прийшли на землю; не колише.
Лиш квітки стрічі не приголубля
душа моя: ніж кров, чорніше,—
ніж, мов ревучий ворог—море, люто
будівлю блідну відвело,
при острівці розбити, щоб ні люди
ні чайки не вінчали зло.

ЗО.VIII.50
Негоди: в тінь сподіванку відхилять,
і рані гірко защеміти.
А дзвін рятунку не луна при хвилях
блаженно—в невидимій міді.

Ріллею почорнів, жене в безмежне
проз кручу океан, проз смуток.
А в крапельки, а в крови сили менше,
ніж іскри—з смерти не проснутись.

Я чую тяжко: крук, де хмарка красна,
від корабля наблизить зустріч.
Не витерпіти бур, душа погасла,
і грім росинку з листя струсить.

І щоб не впасти, де плита не шепче
до айстри карблені слова,
щось кличе: в щастя відійди чернече! —
мов море, світло приплива.

31.VIII.50
Небуряне купання і прозірне
на грудях сонця хлюпотить.
Та не діждуся я, душа, що стріне—
відтіль, крім вітру хрипоти...
Він океан вітрилами і крильми
кигучих—крис при бурунах.
І то: печаль моя! дихання вийми,
могило, з крови подарунок.

Чи до загибелі зірок постою —
спадатимуть, як чайка в хвилю.
Не йди, кохана,— не мені з тобою
торкати вишню дня достиглу.

І це вже не твоя вина, останнє
сердечне сонце угорі! —
що при рукавах резеда зів'яне,
як і метелик при корі.

7.IX.50
Мережка вимріяна, мов з левкоїв,
твоя—від корабля по східцях...
жорстокий час! відміни час накоїв—
зіниць полуцвітки, всміхніться!

Полуцвітки, в узорах чисто карих,
та не таких:—мені зоріли.
Мов океан труну несе на нарах,
ховати сонце до могили.
Це зустріч—не моя, це тінь не наша
на скойками пісок різкий.
Весь день погойдує припливу чаша
блакить печалі крізь зірки.

Кохання, вже й від горя відсторонься,
як соняшника дощ навчив.
Ти не знайшло і в скарбівниці сонця,
до серця не знайшло ключів.

4.IX.50
То не пелюстка соняшника—парус:
на хвилі в світляних вінцях.
Колись і ми, мов птиці, парувались,
де досвіт рушники простяг.

Але міцніше, ніж гора, минуле
мовчить на згубленій доріжці.
Лиш ніжні, як жоржин дихання, чули
ми вікон спомини торішні.

Заборонило всім ридати море;
мов зграйки голубів біжить.
І арфа променя не проговорить
до любих—поглядом чужих.

Усмішка вже твоя: листок берези,
що полум'ям найвечоріший—
мені погасне! й скарга не збереться,
чаїна на морські доріжки.

5.IX.50
Такі надії: плюскотлива пряжа
на океановім піску.
І спомин—берег, і чуття приляже
у смугу з мушлями вузьку.

Та тільки слід ноги твоєї синій
сипучу мертвоту порушить.
Коли, як змії, водяні ростини
розділять наші тихі душі.

А мрія—мов невиблагана сосна,
що зірці й нам поворожила.
Метнеться тінь підсвіття, ніби сонна
сова де покалічить крила.
Ми—чайки, не докликалися світу,
біда кораблик віджене.
Там тишу океанову зогріту,
чуття рожевить неземне.

6.IX.50
ГОДИНА РОЗЛУКИ

Не заніміє хвиля в тління смертне;
блакитна ластівка, хлюпоче...
Ми, як потеряні, аж поки смеркне
весь берег—слухали: пророчу.

Та вже калина не прошепотіла
до серця в світлянім дощі.
Бо ти, розлуки нещаслива сило,
зв'ялила, смуток ведучи.
І привиди, мов кораблі, минали—
мого пропащого кохання.
Чужі слова: без крапельки з конвалій
коли веселка в ній слухняна.

Я знаю, суджено з-над океану:
що за любов'ю і грозою
квітки палахкотять,— я тихо гляну,
але вже горя не загою.

7.ІХ.50
ІНША ЗУСТРІЧ

Немов нещастя—наша стріча ждана,
хоч линув корабель, як сокіл.
Тепло не бризне з серця майорана,
не змовкне океан високий.

Нема коханню ні дороги в поле,
ні смолка не поколихнеться.
Все вірне, як вино—все сонця повне,
ласкавилося і при нетлях.

І враз розвіяне по хвилях, стихне
кругом на чайчиних слідах,
що, мов листки—в пісок, мов лихо стигле,
лягли: прибій не погойда.

Та не приспить ні скойки в синім ритмі,
ні сивого ридання чайки.
Бо скрізь твоє вітрило стане мріти,
і спомини—його вінчати.

8.IX.50
ПРОХОЛОДИ

Всі прохолоди в парку пролилися,
від айстри і розлук смутніші.
Не проклене мене кленове листя,
що я без тебе, та й не втішить.

Крізь місто: дивовище другоствітне,
де озії хмарину крають,—
від мене йшла, й не усміхнеться в квітень,
не стріне голубину зграю.
Розлука знов, німіша, ніж крижина,
що північ в океан відколе!...
в крицев'я, в огнище вона, чужинна,
веде,— в цілунки вже ніколи.
По них, як спогад, щебет океанний
при камені, де листя мерхле.
Забуть про мене! вже сніжинку в танці
ніхто від хвилі не відверне.

16.IX.50
ОСВІТЛЕНИЙ ОСТРІВ

Покинули ми двовітрилля синє,
і не чекає чайка чиста.
Там серце вже до тебе не прилине
моє,— листок, як передвістя.

Там ворон часто викряче нещастя;
бурунами воно набризне.
А тільки, де на дні морські дівчатка,
жаліє серце незалізне.
Не ми! залюблені на острівцеві,
де скелям світло голубине:
ласкаються, і море, звавши леви,
проз сонце ризу перекине.
А ми чужі: немов топольні тіні,
що місяць приведе на айстри.
Прощаємось, і чує серце нині:
при дверах неба не стрічатись.

18.IX.50
ВЕЧЕРІШНІСТЬ

Чи вирветься чуття недуже?—крильця
хмаринок, ніби галка, сині.
І в тихій осені мені журитись
до книги моря, в самотині.
Бо знов, де бідний день дозеленів,
за острови вітрилом зник...
розлука! — і нема в життя ланів:
пройти, обнявшись, через них.
Лиш вічність: нива щогол кораблиних,
на океані, до блакиті.
Чи пожаліє й сніжна смерть хвилини,—
без поцілунку, в тьмі боліти.
Та чи багаття з вітром переборе
від сосни—ночі зло шалене.
В свічадному мовчанні добре море
мережить сон: іде до мене.

21.IX.50
ТРАВИ МОРЯ

Не змучена вода до трав туркоче,
мов спомин: я не слухав зроду,
її дозвілля погойда охоче—
відломок корабля, від споду.

Іржавий киль, підвалина в ручицях,
просотана до скіпки сіллю.
А хвиля, шепчучи, новітня, мчиться:
"веселощі в пісок посію".

Того не буде, бо саме нещастя
скарбує подарунок бідний.
Душі—руїна корабля чи дасться
як знак дороги в голубизні?

Чиєсь життя з молитвами—розбите;
в морських не виплакане трав.
Невже любов моя? останній квіте,
для вікон неба я плекав.

24.IX.50
КВІТКОВЕ СВІТЛО

Нам до ридання доля не ласкава;
дощі пожовклі дріботять.
І погасати айстра згадки стала
за райдугою в забуття.

Березо, й до сніжинок доклонись,
стремтівши сонячну сорочку.
Ні горлиці до голубих криниць
удосвіта не повуркочуть.

Тумани мріють, мов з кадил, незлісні;
і по тобі журба бездонна.
В коханні, в поцілунку при узліссі—
конвалій бризки не проздвонять.

Це вересень: крізь хмари світло сиве,
як мученик на ватрі, молить.
Але троянда—крови не обсипле,
де щастя не мина ніколи.

ЗО.IX.50
ПРОЩАННЯ

В пташиній вишивці: в гаю притихла
без тіні вже твоєї осінь.
Зайшлось би вицвіття плачем від лиха;
все неба—зірки напилося.

Знов дожидатиму, і вже—де море
промовить серцем світляним,
навчитися в вітрила: знов прогорне
в зідханні хвилю! станьмо з ним.

Не при тобі жемчужну казку світить
глибизна, мріючи до сонця.
Десь ти: двокрилля чайок білі звідти
і гаю лист, вино спросоння.

Проз світ хвилюють кораблі байдужі,
проз острів сяйва: все дзеркалить.
А кожен лист, що догорів, відчужить
мене й тебе, як смерть, найдалі.

4.Х.50
ПРИГАДАНИЙ ЧАС

Не йде не люблена до тебе стежка:
тоді, як я минаю! — в зельне.
І тихо, де вже ти не відгукнешся,
в гаю зелений клич простеле.

З гілок просиплеться останній смуток
зірками в сон-самотину.
Все з поцілунками, мов птах, забуто—
крилом блакитний крик майнув.

А десь під заворожене коріння—
в життя, як ясенок без долі:
захована хрещата з скарбом скриня,
так промина любов поволі.

Коли сусідний океан прокаже,
що чує все зідхання тихих:
надійде в дзеркалі жоржинна пряжа,
мов струнна, нагадає втіхи.

5.Х.50
БІЛЯ ОСТРОВА

Я сам не знаю! з каменя німого
пісок не процвіте в барвінок.
І вже при скельнім острові до нього
накличуся, де квіт не виник.
Бо ти, єдина до розлук некрильних
ще додала німу: це—зустріч!..
Від неї, в небі мов, гаї горіли,
мов ризні— при лазурнім люстрі.

Все набіга похмурість моря бризна,
а сонця річ не перестане.
Ох острів чайок: вісточок вітчизна,—
і все без тебе не кохане.
Та часом вітер приласкає серце,
гілля без крови погойдавши.
Це айстрове, чаїне, це—трисестре
прощання з острова назавжди.

10.Х .50
ПРИ САМОТІ

При самоті моїй: галуззя скине
печаль огненну, й неживе...
Хоч, мов стіною, світло—все блакитне,
де димна глибина пливе.
Тріпочеться листок, до крови кожний,
та зілля доцвіта останнє.
Уже тебе побачити не можна,
хоч море гаснути не стане.

А листя: світлене, веселе—зорне,
прогляне, спалахнувши в щирість.
Така ж печаль мене тоді огорне,
як берег шелестіння ширить.

Жалі, мов дощ, листками пролилися,
коли до каменя наспів.
Шукає серце щастя: це—як в лісі
дитятко ловить голубів.

17.Х.50
СНІГОПАДОВИЙ СПОКІЙ

Сніжинка, де сусідню бистро стріне,
то квітик серця похиля:
це не безлюдді любо безневинне,
мов пальчиками немовля.
Це голубиніше, ніж звати прийдуть
крилаті, пурхнувши від тучі...
Втішає сніг: я втратив душу рідну,
не вернеться вже неминуче.
Ніколи хустка при бальзамі не біліла
солодша—на біду криваву,
Ніж сніг мені, порошачи від зілля
небесного, що віє в з'яву.
Посіє—в ігри звісників примир'я,
мені на серце ще недуже...
привидиться: в світлицю вже сузірну
полинем, голубе, мій друже!

25.Х .50
НЕДОБРОЧАСНИЙ ДОЩ

Знов до хатини, вірної ключами,
вернімся! соняшник досвітній.
А в церкві інші, хто прийшли вінчатись:
мов небу білому в гостині.

Чи з колосками згадку голубою
надземний серп не перейма?
Гроза: аж до пожежного прибою,
розпалиться в саду сама.
Чи, в огнищі з хмаринности, надбитий
вістки розгубить корабель?
А ніде грядок на дощі подіти,—
і вишню до вікна приб'є.

Не тихне! пурпуровий голос бурхне
на шибку—відплески під блиск.
І розтерза діброву завірюха,
де стріхи рідні розбрелись.

Огненні списи зломить грозовиця:
в серця, чорніші і від галок...
де річка, цвівши пилом, безневинна,
сподівана: в туман зникала.
І—скорб! і краснолистий день жорстокі
марюки рвуться доконати.
Чи скоро з досвіту докрикне сокіл,
мов дзвін, лякаючи заклятих?

29.Х.50
СПОДІВАНИЙ БЕРЕГ

Не тепле сяєво квіток, пороша
померхтіла при грядках—
і вже нема! від уст твоїх погожа
на світі свіжість приника.

То з грунту, ніби думка, невмирущий
вчарує птиць троянди корінь.
І я листа від тебе жду! — їм кущик
рожевістю життя впокорить.
А небо так відкриється в пелюстках
як до зідхань твоїх, кохане:
де море крильми зірковими плюска,
з гнізда камінного пристане.
Я знаю знов, що брамка перевита
гірляндою тобі в посвяті.
І ввійдемо в родинний дворик літа,
крізь промінь: долю попрохати.

30.ХІІІ.50
НАДВЕЧІРНІСТЬ МОРЯ

Від глечика квітки, немов знічев'я,
в вікно розпаляться просторне...
Так тихо дожидає наречена,
чи дохлюпне сердечне море.
І дві високі свічки попросила
мене з чужини чарувати.
Мов нитка, що несе пташа: несива—
від кіс твоїх мені до хати.
На любі схилиш на долоні личко,
при синьому вікна хресті.
І смутком шите зілля невеличке
почне на рукаві цвісти.
А там жерделя, вся рожева хмарка,
в вікно нашепчеться—відкрити.
Ця доля тільки щирістю немарна,
що з ніжности приносять діти.
Не на сердитім океані сквилить—
за щоглою,— не чайка вбога...
Так до розлуки: місяць легкокрилий
гніздо помостить без порога.

І не на берег схимництво погляне,
де злотно хрестик свій засвітить.
А вже не вмре, в любові несказанне;
хто йде, цілуючись, крізь віти.
Огонь його—що й дух життя: в принадну
мету цвіте, де погляд людський...
І в тім ладу збудовано троянду,
світанно складено пелюстки.
І в тім: готичне серце в нескінчення—
співуче б'є та непоборне.
До ночі дожидає наречена,
їй зоряне приходить море.

16.XII.50
СВІТАНКОВИЙ ВЕРЕГ

Невже мене не кличе з далини,
з надій—з коханого серпанку?
Як лілії, до серця пригорни
долоні! вихори спитають.

Усе про тебе любо крильми віє
рожеве сонце при листочках.
Нехай хоч тінь твоя на камінь вийде,
де хвиля ще не нам рокоче.

Де ще не смію проказати й сіре,
неквітне слово, як зустріну...
Але я зорями чуття не змірю,
де зграя їхня в ранок рине.

То не пройди, мов зимне листя мучить,
проз груди: бо тобі приклінні...
бо огняне, бо вкриє всіх бризкуче
небесне море,— болі спинить!

16.IV.51
ПРИОКЕАННЯ —ЗАХІД

Чи журимося, поблукавши в птахи,
а місяць руки розгорта.
Зворушено: зірок хустина пахне
конваліями серед трав.
Дрімотно в очі, з тишини, під повів,
сплеснувши, бризком прилилось.
Над скойками і скорб свою знекровить—
весь океан, як те село.

Проходьмо: не побачити, з призначень,
кремінну долю! не проплач.
Надмор'я вечора—мов кінь, де скаче,
де болю гілка і пчола.
Довіє світлість і печаллю сповнить,—
зернинка радости вгорі.
А ти, вже білим доторком безмовна,
біля грудей мені зорій.

20.IV.51
НЕСМУТОК

Чаїнка сквилить! блискавка, що згасла,—
в сердитий вернеться приплив.
Від тебе йде по надбережжю щастя,
благаючи в фіялки слів.

А в сонця вже вулканове дихання,
і океан, як лан сопілок.
Я жду: твоя долоня не в останнє
до уст мені від весен білих.

Від весел не в останнє сміх хвилює
за чайкою перлистим слідом.
І все, що—поцілунок, світлом любе,
обвіє в проліски, де підем.
Забудеться: не дзвін від дна позве:
між ласками, і всі безмежні.
Хоч зло камінний мінить острівець—
мов чорний корабель з пожежі.
Забудеться! і вінчик хвиль посвітить
а спочуття з вітрилом кине.
Рожевим вибухом розбризне віти
нам деревце, що сиротинне.

1.У.51
СПОДІВАННЯ СТРІЧІ

Без тебе, очі любі! вже не буде
ні іскри усміху з глибин,
де до прибою ні чаїнка чудо
не буде голубе любить.
Я все до білоустих лілій кликав,
що сурмлять аж перед вівтар.
Найросяніша ніжність на повіках
від тебе болі відверта.

І спис грози не океану в грудях,—
не проминай при нім ні рути!
Ми знов, де камінь і весельце трудить,
полинемо,— при сонці руки.
Чоло не похилити в чорні трави,
і віття ні на смерть не винне...
і небо—тіней біля скойки збавить,
як нас прибій зірок сповине.

8.У.51
ОСВІТЛЕНИЙ ОСТРІВЕЦЬ

Піввічности згора,— тебе не видно,
та з глибини душі корал
не дужче кров'ю в течії поблідне,
як образ: біль не покарав,
І це—на острівці, де в кросно струнить
неспокій з брижками впівкруг;
нехай! відплететься з грудей отруйність,
для тебе промінь приберу.
Просипле огнищем вода під камінь,
а наче все про тебе смуток...
Чаїна в зграйці квилить, мов"тікаймо!" —
хоч їй приплив'я ще не люте.

Як попрошу, з—за крилець доля гляне;
бо й сонце ще не сизий череп.
А море все дохлюпує, в ласкав'я,
мов зірка,— світло невичерпне.

15.У.51
НАДБЕРЕЖЖЯ

При воскресінні моря—в півдні жду:
як місяця вогонь, прийди!
Злітає птиця хвилям по сліду,
проте не кличе до біди.

При глибині, прозоріше в любов,
нас кличе зілля острівне...
де потремтить, не бачачи обох,
метелик темний та й мине.

Де жовтий сон кульбаб,— негоддя бідне
чи знов стуманить океан?
Так близько: неба радість голубіє,
де будеш ти! прийди й поглянь...
Шипшини, рідні їй, також кленки—
аж вихряться з передчуття.
Нам до любови—дзвін глибин тяжкий,
а з нього серце все чита.

22.У.51
ЖДАНА ЗУСТРІЧ

Щохвилі—світло до прибою скрикне,
від захвату топаз розгубить.
До тебе квіття, наче в серця з вікон,
відкрилося! рожев'я любе.

Обтрусить сонце на безодню пір'я;
а майоран росину вип'є...
та не стрункіше він: як душі! вірять,
кохаючи; де зло—невпинне.
Чи в голубому сяйві, що крізь двері
тойбічного, побачу з поля:
єдину рідністю? на празник вербний—
від бросток тінь не прохолола.
Твій океан, як лебідь, суперечить;
над камінь—крильми; мов сокоче.
З шипшинних бризок, де чаїні втечі,
в життя всміхнись! огнем високе.

5.VI.51
ЖУРБА

Уже ні сонце, ніби серце темне,
при хвилі не світнеться, каре.
Недавнішя—нерідна нам ненене,
бідо морська! бреду, як старець.

Немов пірце на сполох стрепенеться,
так блиск пролитий не просох.
До тебе згадка: кров'ю на тенетах;
струна по дзеркалу—в пісок.

Чи не прилинеш? соняшник не сплаче
по бризках море щебетуще!...
де, росяний, де крапання найтяжче—
торкає й вечір: синій кущик.

Щоб грім не в гибіль нахиляв вітрильце,
як хусточку, до злої хвилі...
бо, доле! бистрій глибині, сестрице! —
вже й танці віддала весільні.

10.VII.51
ТЯЖКІСТЬ

Несвітне ниже—зимне! я не можу,
бо в грудях жаль коріння труїть.
А з грозами, на просторінь порожню,
всі чайки повідносив струмінь.

І я—жебрак; слідами не помолить
огнем про мене амариліс.
А радістю від скель світа поволі,
де ми з тобою помирились.
Квітуче звідти—чи провістя спурхне
до моря і торкнеться лиха?.,
бо блиска, хоч не бачимо, пурпурне—
життя, як вечір нам на лиця.

Де пам'яті не ранить і солоне
безум'я з моря, вже останнє.
І тільки відповідь глибин простогне:
нам горе! біля скель погасне.

11.VH.51
човни

Човни вгортає в димовинні болі—
розлука! острівок— збліднів.
І голуба орда, як ще ніколи,
кипить коліссям хвиль до ніг.

Якби ти вийшла! не в громи щоразу
закутується камінь мокрий.
Чи тяжко був човна твого образив—
прибій? нещастя бризний окрик.

Чи південь сизий не навів зловісне
дощів'я мов досаду дрібно?
І птиці не з могильністю — а вісті,
що руки простягає рідна.

Нема тебе і вже гілля поникле,
і чорні голуби, крім двох.
Хоч океан з труни на стежку крикне,
не слухай! — лілії приводь!

12.VII.51
ОКЕАН З КВІТКАМИ: ЩО НА ДНІ

Стурбований; мов звівши хрестик, свідчи
торкає приструння гвоздичне.
Тужу, бо ти від синіх снів, не звідти,
де вірний стовітрильник: вічність.
А до грудей твоїх, збілівши, дзвони —
чуття в огненну ниву кличуть.
Недольний дощик, за думками зовні
відвіяно—в жемчужну стрічку.

В піщаній несходимості так тихо;
і вибризнеться моря спомин.
Під хмарне забуття, коли настигло
скигичуть сивокрилки скромні.

Все океанове безмов'я в ласку
схвильоване нам до сердець.
Гвоздички дна, крізь бурю великанську,
ви, добрі, небу віддастесь!

13.УН,51
ВІТРЯНИЙ ВІДХІД

Збирається васильків цвіт, як скромні
напливи з черги: в камінь битись.
І знов помріє твій зелений комір,
і коси,— видно з кручі звідси.

Розбурюються вибухи, і димний
наведено піврух від айстрок.
А відзвук: люба згадка, як ходили —
ми, не губивши персня, часто.

А відзвук: тихо доплеснеться в рідність
плачів і поцілунків—кожний...
нам звізди кличучи з колючок кривди:
нам сестри, на троянди схожі.

Майбутнє все над нами! де колодязь
небес,—торкнутися до зірки...
коли крізь вечір вісники дозволять
проходити проз скелі грізні.

13.VII.51
ПОСВІТЛЕНІСТЬ

Сьогодні мирне світло: все подвоїть
при березі казок твоїх.
Чернець несе, це океан! сувої,
та блиск в літописі знайти...

і все про тебе, що коса осяйна
мені на серце прихлюпнеться.
А десь промінню в кораблів присяга;
відходять до троянд похрестя.

Готичні привиди з квіток церковних
крізь нашу дивляться самотність.
І всі, і пристрасні, від хвиль докори,
як весла, кинуто за мостик.

Тоді в ладу, що бистриться з посвідчень,
стежки призначено крізь світло.
Нам дано човен, де життя чаїне,—
в вітрило місяця сповитий.

15.VII.51
ВІДКРИТА НАПІВНЕГОДА

Від синьої скорботи з моря віє:
в каміння, мов орли, руде.
То може світло хрестоцвітих, вільне,
тебе над вечір приведе.

Біда в жадобі виром не приверне—
ні буревісника на острів.
Скричиться в зграї спочуття липневе,
над кораблі: співзвуччя гострі.
При брамі дня—закляття в дожиданні
моєму до твого плеча.
І смуток: мов пісок відпливу давній,
де море ключ не доруча...

Де стали замкнуті найглибше двері,
його старої з небом мови.
А діждеться, а буде крином жевріть
світанок! і вікно наповнить.

17.VII.51
ПРИБЕРЕЖНИЙ ДЕНЬ

По берегу світкого півдня рветься
все в повіви: двоцвіття свіже!
Хоч від бурунности морської в ревах—
і мертва скойка крок проріже.
І нив прозорости не перечислить:
виручої, ні ввік! — вітрильник.
Від нас і чайок найбіднішу кличність
аж поза смертю доля схилить...
Сама несіра, не як тіні пташі,
вся усмішкою дня світне:
де ми з надгір'я почали шептати
про рідне небо несмутне.
Жаліли звідти, липнями пресвітлі,
з дитинства ринувши, дерева.
Найглибші сонце закидає сіті,
де риба—радість наша смертна.

20.VII.51
СХІДНІЙ МІСЯЦЬ

Все повіваючи, від айстри мріє,
все—ближча, як твоє дихання:
мені в невидні очі, й морю рівна—
журба між присмерками давня...

В мережці димрявій! не погасивши
ні корабля: ліхтарний поблиск.
Він захлинеться, до піску, мов віщий,
де лихо скойками скололось.
І загадкові брів твоїх пір'їнки—
при вітрі вечора довкруг.
З прибою чути: досвіт перестріньте! —
цвісти барвінку та добру.
Ти—гожа! привид ніжний, мов на шахах:
з мініятюр горить індійських.
Та ллється місяць від висот прощальних—
до тебе і до хвиль подітись.

21.VII.51
ПОВЕРНЕННЯ

В розорній синяві човни пливуть;
ми поруч!—палення священне.
Липневу пінність вип'є: півживу,
не як твої гілки, черешне.
При щоглі навскіс крилля лебедине:
летить! недружня буря стеле.
Вже ревніше кайданний страх обкине,
ніж леви—в заростя примерле.
Від обрію, поранені, зніміти
вкривавлюються змії в бризкіт.
А з світла, серед туч—мов подих квітки
й знамена, в крик грози закриті.
Сама безодня дозвіріє в нурті
по сліду, мов замки рвонувши.
Відходьмо! човен молитов звернути
вітрилами в моря немрущі.

22.VII.51
ДОЛЯ, ЩО З МОРЯ

Піщаний час нещастя змандрували,
але тепло дріма над слідом.
Та хвилі, мов діди: від релі—валик
вискриплює: чи ми їх скривдим?

Бо в моря поруч і витворне квіття,
з слонової неначе кости—
лиш привид мерхлий! Ти з глибин облита,
і поцілунок білість носить.

І присила вода пісок до лодки,
в чергах мелодію прядучи.
Коли і кроку слід твій, що проходить,
від перламутру скойки дужчий.

І океан з біди кораблик лірний
вруча в долоню острівця.
А доля коло нього сон сповірить,
вся—видністю: як небо, вся.

23.УІК51
ВІДХІД БУРІ

Стомившися, нещастя: клонне в осінь,
перехвилюється— прив'яне.
І знов тобі провістя чайка вносить
над грози: як волошка, славне.
Біда, примружуючи блиски сірі,
через каміння шерстю пінить.
І вже кричить на сторони чотири
з недолі грім: багристий скрипник.
А в грудях наше зілля найсвіжіше—
без тіні знатися неволить.
Помалу древня, гнівом не відживши,
відкочується буря в поле.

І при відгорнутій завісі в просвіт,
де вироста квітник огненний,
вже ми—спокутні! ранок душі зросить,
обвихрені, як з ночі—нетлі.

24.VII.51
ПРИОЗЕРНИЙ ОБРАЗ

Береза: хусткою сіяння—гарно
тобі до сходу серги мила...
Як ще ріллею не темнила, хмаро! —
красніші, ніж проквітле зілля.

А руки—горлиця та лебедина
збілили, плюскавши з криниці.
Конвалія і роси спорядила
світлисті: в радості вронитись.

Прозорі хвилі смарагдовість горне,
миліші, ніж від снів,— проз ніжки.
І спогаду твого знання повторне
ясмин схиля до бджілок ближніх.

А бризки—холод на тепло трепеття,
з високого припливу кинуть.
У лузі блискавка з дощем креснеться—
знайти зозулину калину.

25.VII.51
НАПРОТИ НЕРАДІСНОГО

Зібралося мовчання грізно—сизе
за мертвими за островами.
А щастя: криник світлий, як з Ассізи,
скромніє в грудях—не зірвати.

Притихло море, крилля низько мивши
собі—як листя; нас покропить.
І промені, мов стеблики колишні,
жоржинні до бурунів скорих.

Ходім проз берег! барвами веселе
зближає речення до кроків.
Нехай згремиться вал, воно простеле
разками в дожидання розкіш.

Гроза—як ворог колосковим свічам —
кричить, що нам розлука! з гридні.
А птиці моря, помахом сивішим,
ніж дощ, розіб'ють смуток рідний.

27.VII.51
ПРИХІД хвиль

Впаде, мов дим, і скориться, пожежне:
аж коло щиколоток нам.
Воно з казок і риб: луски безмежність;
огонь від мітри відміня.

А в рух, де мужности залізна смуга:
блакитниться пилок до щогли.
Всміхнися! колосити сяйва мусять,
а хмара не замкне нікого.
Бо навіть забуття намітка сива,
на небо віяна й чайкам,
спада в пісок—як островів ростина,
вся наша, в пінах приника.
З—за туч розділено горіння квітне,
немов твоєї ласки зміст.
До подорожі всім шляхи розвине:
в живих зірках його візьміть.

ЗО.VII.51
ПОСТІЙНА ТРИВОГА

Як з бору: свіжістю зближа моряна
(аж майорить по скроні волос!)—
і борозни, в роменах сплеску, рання,
перекида! з пісками зложить.

Крізь полум'я, за каменями синє,—
тризвучна щоголок далекість.
Тоді, від стану висоти, нестиме
пір'їнки—сяйво, понад клекіт.

Про тебе: відчуттями, де холодна
в пригір'ї хатка,—здогадатись.
Гілками чорна, чи дарує доля
нам пити пахощі багаті?

По променях прозорий круг обкрилить
на скарзі чайка неталанна.
А не від скель нам серце—в кров! від кривди,
з пожежного колоссям лану.

31.VII.51
ДОЧАСНІСТЬ

Чи втішнеє пташа розбризка хвилю,
на ніжнім березі чи діжде?
Він, синій, світиться його прихиллю,
відкривши брам'я дивовижне.

І ти рідніш довірністю близька;
і поцілунок: над журбу.
Під теплим листям пам'яти, мов скарб,
весь в іскрах вицвіт збережу.

Враз гуркотом сліпучий час навалить
вино від глибини, й полоще.
Та не погасить, кораблями дальній,
ні згадки, хоч докине дощик.
Свою долоню клала до моєї,
вогкішу за світанок моря.
Від нього подихи понад межею,
і звістку паруси просторять.

1ЛЧІІ.51
ОГНИК ПРИПЛИВУ

На несказанності, в світлиці, видно:
як благовісницький як квітик.
Повніють гусла голубі, посидьмо! —
радіти до криниць відкритих.
Вода: мов сплески васильків найменші,
а їхню бризку заберуть—
старі піски, пошелестівши в межі
і горнучись до світла вкруг.

Чого не звіє полум'я, то—поле
в просторах серця, кров'ю клонить.
В живій зорі з морського півдня: повне
пелюсток світла близь віконниць.

Там доля подарунком сонце зірве—
з стеблинки, як горіння персня.
Не причорнити ні замками вірне:
до берега—життя хлюпнеться.

2.VIII.51

ВІДКРИТИЙ ВЕЧІР

Відчаю огник заболить не більше,
ніж: накажу, й недимно зникне.
Моя! з квітками моря все відбіжне
шиття взелениться, в коснички.

Скрізь—тіні, без нікого, а високі;
через пісок минуть, як думка.
Невидний наша доля—сад, і сокіл,
зустрівши, до зернин постука.

Від моря гомін серце все огорне;
пелюстка згубиться з троянд.
А не захмарить, горем похоронне,
безчасся! іскорки роятй.
Вже там, де відчиняються в незнаність
одвічні через світло двері—
лямпадка моря промовля за нами
вечірня: про чуття немертві.

3.VIII.51
ОКЕАН: ІНШИЙ

Чи знов, проти напасти, все прозір'я—
твоїх і кіс не посвічадить?..
Минаючи, зірчинки в танці ширять
засівами—сліпучу радість.
Лиш бразолінність нагорі: тримати
хмарок шипшинний хід і стрій.
Як зілля, горнеться вода до мавки,—
і, сонце! віями зогрій.

Безумний нещасливець—вал, що кинувсь,
роздроблюючи меч на блиски.
Де поведу квіток моїх княгиню
крізь вітер, при тополях бистрий.

Від буряности океан в ридання,
як синя осінь, настрій мінить.
Тоді—жемчужину надій останню
прийма на дно, собі до скрині.

4.УІІІ.51
ТОБІ

Чи діядемні сосонки, при скелях,
відзеленяться в плесі бліднім?
Але: що глибше, ніж сльоза воскресла
від серця! — в погляді розділим.

Крізь синє чарівництво виду відсвіт
твого, над сплесками зворушить.
Що таємниця літня—поріднитись
віщує вся в приплив до суші.

Крізь тишину і понад жнив'я страдне,
із уст гірких ласкав'я шле.
Погляньмо! слово світла виростає,
як вишите як запашне.

Від нього щестикрильник на безмежні,
на загадки—блакить відчинить.
І стигне м'ятне полум'я до стежки:
життя, твій подарунок чистий!

5.VIII.51
ДЗЕРКАЛО МОРЯ

І.

Що—житніми покосами, що—далі,
скипівши, наче гнів, відходить.
І знов: чи не тобі сапфіри дані,
де білий вуркіт по негоді?

Вся всвітлена і вбрана вся в трояндне,
що душу з далечінню мирить:
смутною! голубиний почет сяде
на саркофаги мрій, де лірник.

Благословляє фіялкове сонце—
хмаринок табори терплячі...
і знов мандрівні скорбі; і схолоне,
крізь їхню тінь! — вітрильник чалить.

Біда не скінчиться ні в крики крильні,
де над пісками грім дрімає.
Але з тобою став небес зустріли
і моря пролісок немарне.
На морі—дзеркалі, по всіх розлуках,
дві повні радості вітрильні.
Вертаються і найніжніші, слухай! —
припливи в сплеск порожевіли.

Але не це—душі! в півсні—в просторі,
від чого в грудях плач цвіте:
тендітно, ніби фіміям престолів,
через надгір'я пресвяте...
І торкнутий, мов сосни тон, трищоглик,
гінець майбутности: прийняв.
І світло сповива стежки надморські
ми—свідки, сонця сторона.
І в парах креслена птахами мрія
повториться в сновиддях красних.
О, серця не згаси, кохана—вірна;
щоб зірці в сніжну смерть не впасти.

7.VIII.51
ВІДМІННІСТЬ

Нема вітрилець, а зате тумани—
мов паруси, при щоглях горя.
Стихарність вірна! світла не зламати
в душі: магнолія прозора.
Де сонце чайку кличе за собою,
ти до безодні: не смутніша.
Чи так пожежі корогву соборну:
як тишину—навали нищать?

Проходять горлиці тобі проз ніжки,
над смертю хвиль, і враз відпурхнуть.
І знов з розлуки—грози, нам найближчі,
вмуровують у хмарі урну.

А з-під павиного з-під крильця: денне
тобі пророцтво усміхнеться.
Похід свій море вершником відверне,
зустрінувши дощу тенета.

9.VIII.53
ВИСОКА ХВИЛЯ

Іще не будувалася в прадавні
підвалини світів річна *
вода: вже в погляді твоїм дрижали
від вій—квіток передчуття.

І нам нема ні під корінням сонця,
ні при його суцвітті сурмнім —
відрадности, що прийме в рай часовня,
живішої! розвіє сумнів.

Чи не повториться тепло глибоких
колодязів зірок; без хмари?
Зближається ласкати хвиля, доки —
обличчя місяця приманить.

Усе, що мов магнітно, з квітки дише,
тісніш ріднить, ніж ланцюги.
Воно довіє з кораблів одвічне
чуття: від зорів дорогих.

11.VIII.51
ОСТРІВНИЙ КРАЙ

Усіх зелене сонце: на доріжку—
пташинок! просить крізь дерева.
Уже від нього радість найдружнішу
відсвітять хвилі навперейми.
А заводь: при озареннях подвійних,
одягши камені, дріма.
А заводь: голуба глибинність—віти
втопила з чарами притьма.
Для тебе світоч віями легкими,
в березах острів розвидня.
Хоч і до стіп твоїх і нив килимних—
від хмари тінь, як новина.
Приплив огненну вістку відколише,
при зустрічі, в тремку прозорість.
І не затон,— душа! ніж він, ще глибше
зорю, як білий дзвін, повторить.

11.VIII.51
ТЕЧІЙНІСТЬ

Світанковіша від дзеркал, приходить,
притихши, течія в скелинки.
На глибині твою лілейну вроду
все коливає—не спинитись!
Життя, як плитами могил: пломінне
згримить, передаючи відсвіт...
І вже в скляній пожежі, де нарине
валами,— верби зміну свідчать.
Тоді затон чарує від місточка:
любов і нашу полонивши.
А тишину надсвітню не розточать
потоками ні звади зливні.

Спромінює чотири плеса суще:
одно в однім! —і нам відкрити.
Але на березі жаристий кущик
неждано кров торкне, як пристрасть.

12.VIII.51
ПРИБУТТЯ

Із тишини півчутно лодка входить
на бризний, мов жемчуг, порив.
Ти—там, і плаття: наче сонця подих
квітинністю хмарки зогрів.
Над острівець, грання тобі зчинили,
мов сніжні ліхтарці: всі чайки.
Мов тьмами тіні їх—брижини стрічні—
до ніжок горнуться в свічадді.

І серце не відкрите так ні скрипці
в мелодію, де зір'я ллється,—
як тут! гостинна брама і перисті
стоцвіття кличуть коло плеса.

Палає парус, і луна лазурна—
з крайнеба! відблиск в океання.
Де будеш ти: з незнаного безумства,
троянди—кров, як жар, поранять.

13.VIII.51
ПЕРЕДЧАС ОСЕНИ

Коли присмертно крини відпалають:
нам знак до грізного страждання.
Хоч радість крови їхню, непрокляту,
берем! — свічками з неба дана.
При ній примаряться органні храми —
горючими грудьми звучать.
Лілеї: сурми зверхнебес! програли
від чуда, при його ключах.
Відкрито стрій надземности врочистий:
як свято й мирну тишину.
А ми— безкрилі! й променя не вмістить
нам серце: про любов одну.
Нехай нахмариться в погрозу буйну
від моря осени—жорстокість...
Дарма! роковане з квіток, відбуду:
їх правди нам і смерть не скосить.

14.VIII.51
ДОЖИДАННЯ ОБНОВ

Як майоран, розхідно досвіт бризне:
серпневий жар! коли й кохання—
до тебе на огненну правду вірне,
і в похорон земля не звана.

Розпломеніли в звід круги з обручки,
мов шлюбної: з вином, з вінком.
Потойбік дзвін обізветься—розбудить
найближчі душі, стрічні знов.

В сердечній тихості сім'ю воскресну,
всім наділивши світло, зладять...
Забувши, хто кого образив спершу,
забувши і змії нещаддя.

Свіжіє! сили джерело не спинить,
і радість—від берези подув.
На грядці зріст біліє, з квіття спільний,—
і в ніч не прив'ядає зроду.

З тобою в степ—мов крилами напроти
примари: де згаса бездітна...
А океанний хід сузір'їв кормчих
для всіх від суду спломениться.
Із любістю лілеї, світ—святиня;
мов церковця зогріє людність.
В серця зворушеність невисловима
звесніє: до братів звернутись.

16.VIII.51
САМОТНІСТЬ
Ь

Як дико в закутках душі моєї! —
ще мамут голову підніме...
а з хорами свічок "Четьї мінеї",
і липи в обквіті над ними.

Тоді найдалі полохлива сарна
біля ставка простір щовковий
в росі зблукає: воля там безкарна—
без лютости, що в стрілки ловить.

Галуззя сліпить свіжістю — безумне,
мов з горя рветься почуття.
Від згір'я колісницями насуне
гроза, що з пам'яті чита.

Як блискавок минуть слова останні,
відвівши дощик—сіру знайду,
то здіймуть сяйво в небозвід фазани,
над гніздами, що я не знаю.

16.VIII.51
Чи звіється плачем тоді, чи сміхом,
як зникнеш літа ряснота?
Присутнє світло біле не притихло,
прийми: над озером віта.
За руки візьмемось, моя неділе! —
вже море промовля коронне.
До синьоцвіття хвилями врадіє,
і серце, з пісні мов, пригорне.

Спалахкотить ліловість, як посвята,
вся—готика, вся—надпрестольна.
їй доторком огню не перестати
при моря сповіді ніколи.

В гаю горіння, барвами рідніше,
подивиться до джерела.
Я знаю: нам, що сонцеве—не грішне,
та що цвітинка прихиля.

16.VIII.51
з

До черевичків, повниться в кришталля—
межа: де справжнє чи уявне.
І ти до неї в надвечір'я стала,
і ввік діброва не прив'яне.
Немов замок межі—самотний камінь,
чи дружні вернемось, і діжде?
І все згада, але не віддзеркалить
глибиння: в шепоті побіжне.
Вітрам не відрида журба, ні вербна
скорбота, глибша за струмок.
Чи в громі суджено з дощами: треба
відмін — кохання квіт примовк.
З усім я попрощаюся при сосні:
що тільки з річкою поділить
від неба втішення, мов сльози—прості,
мов голоси пісень весільних.

16.VIII.51
Зеленість руток; буряности змова
наміткою по морю пінить.
Мов нива бджілок пролива медова,
чи—ніби думи безупинні.

Нарадісна далечина! примертвить;
а лан самотного чарує.
Як напад—паруси; в потопі—меви;
буруння приплива горюче.
Вирує світний повів і полонить,
обкинувши рукав довкола.
Здається: дзвін від глибини солоний
докочується проти поля.
Над відплесками пустки — сонце з краю,
в церковності; мов жар від леза.
Трояндо! так до тебе поспішаю,
твоя квітинка в світлі щезла.

17.VIII.51
ПРИБЕРЕЖНИЙ ПІВКРУГ

Хмарніє море, м'ятністю примітне,—
і вітряться від плаття згортки.
Як спомин, рано полум'я тектиме:
як мармур (арфний лебідь гордий).

Тобі до стрічі кораблі в затоці
хустини косі прихиляють.
Тривога зірветіся і огник точить
при скелі в сплески —до відчаю.
З прибою сполохи гуслисті завжди;
скрізь кораблі: ялинна стрункість.
І вітерець на комір, без відради,
з коси листок огненний струсить.

Хоч пальці досвіту на кроснах дужих
тчуть винограддя, що кривавить...
але надіюся: до стежки в дружбі—
несуть росу несмертні трави.

18.VII.51
ВІДГОМІН МИНУЛОГО

Жемчужне огнище—відміни в'яже,
мов стеблами, на голубизні.
Відбиток паруса: покрилля справжнє,
до мене втіхи не наблизить.

Відкрито мушлю згадок з океану—
в ній ранок відшумиться твій...
Нам зустріч вичаровує останню,
де ладани туман відвів.
Я втішуся, хай сивокрилі віють
жалі, мов кружний дим кадильниць.
Малює відсвіт лілій по дозвіллю,
де срібні риби не збудились.
Сіть моря сіра—гіркоту досмертя
в непам'ять острова відносить.
А часом серце страшно стрепенеться
прийнявши в згадках дивний досвіт.

19.VIII.51
ПРИКМЕТА ГРОЗОВИЦІ

У бурях так і ясенам не впасти,
як це безоднею заграє.
Не ми,— дві чайки! не човни рибальські,
злетіли над каміння крайнє.
Під хмарами, на дві правдавні палі
пристали з трепетом пір'їним.
Немов: аби ми вищих поспитали,
чи в браму завтрішню поринем?

Чи скаже блискавка, чого це лихо—
тужити зграйкам на безмежність.
Чого світлинністю, як хрест, пролито
в безодню — сонце? й мука жеврить.

Кохання з безнемірної образи
отак заб'ється, збувши пам'ять.
Над палі, хоч під ними злості крабів,—
пташини мовчки в небо манять.

А вже дитятка—від ромашок мрії! —
біжать на світляні розливи.
Все море килим нагортає срібний;
все: бавить, щоб були щасливі.

20.VIII.51
ЗВЕРХНІСТЬ СВІТЛА

Що кондором горить, від сили п'яне:
гойднути в сполох синій дзвін.
Що мечеться в кинджал і не зів'яне,
хоч смертним пориванням звіть.

Воно, ще ширше, ніж кінноті—тирса,
прошелестить, до нас прийшовши.
А, жевріючи, небокрай розлився,
мов низько нахилили ковшик.

Повторне все й гримуче все в згасання
сяющі саламандри зводить.
А чайка жде,— немов горня, красавна! —
з вином старим, вечірня врода.

Безмежно щира жертва пророста
з життя вогню! барвінок барвить.
Тоді воскресла в неземних устах,
розбила пісня цвинтар хмарний.

21.VIII.51
ІМЕНА КВІТОК І СТЕЖКА

В трикутнику не свічі всіх світів,
де віщування душу ждуть.
Ні: лан троянд несурмно сповістив
про стежку в росянім сліду.

Кущами струнна, ніби зріст співзвуччя,
вся "розквіт ночі": шлюбна жертва;
вся—перша пристрасть на вустах жагучих,
густа й жаданнями рожева.
Та вірна світлість і страждань провістя,
"офелія", в сльозах ні трішки.
До бджілок божевілля, в сон назвися! —
вінечний стрій тобі негрішній.

І найкоханіше "суцвіття серця"
відверте, шепчеться нелунко;
то-маківки рідня: і в смерть простерся
з роси, і в спів її цілунок.

22.VIII.51
ПОСТІЙНІСТЬ

Іде: живучістю мені крізь душу;
не мовчки, як моє терпіння.
Все як любов! що в вірність непорушну
з коралами сіяння спільна.

В ряди намисто все несе веселе,
куди, мов стріхи, пориває громик.
Боліти—в серце вдаряться без весел
і в камінь: голоси бездомні.

Над клявесинний зріст огонь гойдає
і, співним сплеском, приголубить.
Мов послано з часовень, як недавнє
стосвіччя воскове до шлюбів.

Невимовлено й глибина грозиться,
що нам квітки, як трупи, стратить...
Що океан: могила в крик розрита,
де звав любисток—сині трави.

Але проти нещастя зілля буде
від кручі рідністю біліти.
Все—любе! й над труною незабутнє:
все—добре! в блискавку облите.

31.VIII.51
БЕЗМІРНІСТЬ ВЕЧОРА

Від гір—мовчання в багрянизні димній;
і відклику твого нема.
Самі світила звістяться в долині,
бо кожна грядка їх прийма.
В неземності граніт куріє з мряки:
між грозами—стрімкий жертовник.
Ні айстрок до кохання не прибрати;
розлуки берег! камінь чорний.

Нема в затоні зілля: квіт не вродить,
а множиться світлиння ткане.
Печаль смертельна! подих від негоди
між нами: в скелях не зникає.

Журбою мучаться при видноколі
ялини і в тойсвіття глянуть...
їм промовля зірок ріка, відколи
зросла над пітьму невблаганну.

2.IX.51
ВИСОКА ОСІНЬ

Чи царське зілля, як ножі, кривавить—
біля стежок, де ти пройшла?
Зірниці не натомляться ласкаві
злітати: блідний жар крила.
Часовня сонця:—тиха! чиста; звідти
прошепчуть пелюстки пророчі.
Чи йдеш? оглянуся: порив свічнистий
тополі воскові поточить.
І "півники" в грядки огню зметнулись;
їх розпали, мов пірця, зняті—
до нас: навіяти блаженні смутки,
а спомин синьоцвітно ткати.

Чи йдеш? потоками напроти скарги—
стяжини світлоти падучі;
і почуття небесне втіхи скарбить,
і любить наші вбогі душі.

4.IX.51
НАДВЕЧІР'Я ВЕРЕСНЯ

Нахилиться трисвічник легко з лугу:
березовий! мов горлиць ніжність.
І леготу уста—листок милують,
росу п'ючи з ланів прибіжних.

Безмежжя поблакитнено надскельне;
всім повно сонця, без боргів...
Снагу дарує небо: хай воскресне
життя в доріжці дорогій.

Рослинна, в зміст, палає книга учнів,
печатки жар: мов бронза крапле.
І озеро в багряності беззвучній,
мов перстень, вірністю стократне.

Вселенська скойка, вся з пожеж розкрита,
шляхи надхненні в зводи ширить.
Тоді з пригір'я—ти; вінок від літа
зближається і погляд щирий.

5.IX.51
ВИРІШЕННЯ ОСЕНИ

Спливає: що палахкотіло! в тихість,
мов птах; замкнулося довкруг.
А, до спокути, досвіт крил пречистих—
нам острів серця приторкнув.

Твій погляд, над палання вересневе,
турбує любо: дивно чути...
Коли за міст веселка зве до себе,
вкріпивши піввінок на кручі.

А сірі кораблі в ланцюг надію
взяли і острів полонили.
Я сам: на синій квітик порадію,
споріднений сльозам і ниві.

Відсвічення жене з грімкого ряду
і струниться в покірний плескіт.
Проте біду не зрушить нерозрадну,
де втіха—тільки сонця хрестик...
Там, де береза німо відтерпіла
листки над сірою труною,—
він: проти забуття в дощі безліття:
приходить з кров'ю огняною.

9.Х.51
РОЗЛУЧНИЦЯ —ОСІНЬ

Самотність! і зелена синь хлюпоче,
де чайчин камінь не зупинить.
А сяйво рук не розцвіте дівоче
твоїх—при домовинах пінних.

Нехай на фосфор відпадає кленик:
на сіру смерть припливів лютих...
весь воплем золотим—коли пустельний,
весь ліс, як серце, що в розлуках.

Чи відцвітання біла чи скорбота
до хмари—як ватрак сирітський?..
Схиляє в дощ галузка нетурботна
весь біль! розбивши вітру ріки.

Коли душа, як хрест на роздоріжжі,
спадає сонця лист відгаслий...
все—сам, все—хвилі: як птахи нехижі
прийшли до стежки! й моря айстра.

25.Х.51
НЕТЕПЛИЙ ПРИПЛИВ
І

Вулканової рани кров широка
на грудях моря клекотить.
І крильця нахиля, при дужих кроках
швидкої хвилі,—чайка вмить.
Де все світилля сповниться осіннє,
як сяйво соку з крушини...
вже нива голосного не докине
ні шепоту, де й грім спинивсь.
А кораблі, відходячи, поблідли;
при свічниках, як до молитви.
Любитимем стежинки наші бідні
крізь цвинтарі, в грозу сповиті.

Бо й з ночі, зірки каганець не гасне,
він—більший, ніж пустелі мертві...
попалить громом нежиття дочасне,
наблизившись: до грядки в серці.

XI.51
Не пальці блискавок, до божевілля,
півмертве листя рвуться брати...
То—хвиля! то звістками найбіліша;
від неба світлота в поради.

Добризкано і жеврій: понад горе,
де ми пройшли, фіялки знавши.
Мов грозовиця—звал огню догорне,
нас розлучаючи назавжди.

Безслізно сім'ї мевок, сім'ї квилять,
і від лісів турбота шумна.
За нами журиться: проти невілля! —
при небі дощик та при мушлях.

Руйнуються сліди в пісок і сніжність;
під вибухи тюльпанні з моря.
Єдина, мила! вічно ми найближчі,
хоч бурі—лан зірок розорять.

XI.51
ЗУСТРІЧ МІСЯЦЯ

Він: вітрова в сльозах, він: свічка синя —
тихіша від журби моєї.
А крила снігу чи торкнуть і спинять
на серці хвилю, що від неї?

Де ластівчина звістка не потоне,
і не схиляє сон вітрилець,—
єдину стріньте, вишні, і невтомне
медами квіття — їй відкрийте!
Докличу щастя, як горіння гоже,
що випили, серця не зчулись.
І відбіжить бурун, а віти, може—
мов спомини з сузірних вулиць.

Тоді до тебе, кобзою світившись,
коло тополь промовить місяць.
А океан, минаючи, в рідніший
жаріє жаль: зірки примітять.

6.XII.51
ГОДИНА БУРХЛИВОСТИ

Розмечеться на димний берег—ширше,
ніж світляним піском згорить.
І чайка воду п'є, над чистим віршем —
з прибою: що любов не гріх,

не кара, небо! каменям засвітить
рожевий усміх—зійде, в травність.
І вигримлять пожежно з моря свідки,
де журить місяць: не кривавить.

Я жду, і далі пурпуром, ніж вечір,
докинеться з краплин печаль...
важких, мов згадка—чайок нечернечих
кричати в вічність признача.
Прихилиться в приплив, над блиском болю,
мов сподівання: корабель,
і дзвінна пісня піною рябою
обіллється—де в серце б'є.

І жди мене! нема в німу пустиню
ні снів, а звізд вінок обвалить.
Там, як вітрило: квіт вишневий кинувсь
весіпьно—з моря, ніби званий.

7.XII.51
РУЇНИ МОРЯ

Мені розлука відгомін розсіє
в холми—через чаїни нетрі.
І догорить мороз, і в лихо сіре
порайдужиться равлик мертвий.
Руїни моря коло зграй дозбірних,
де ниви смутків невідкриті.
Але в півскоєчках стоять: мов—тризні
прохання з незриданних ритмів.
Тоді—смерть ніжности; пісок застигне;
розбиті видива в відпливі.
І рідко з півдня з'явлення цвітинне
про теб'е згадкою щасливить.

Не втомиться долонею гіркою
благати в гілочки хоч відспів.
Кипить світил верхів'я! — над корою
про тебе зеленіють вісті.

11.XII.50
ВРАНІШНЯ СВІТЛОТА

На звітрений пісок, на стежку пташу,
до сивих смутків: де покрилять! —
де й камінь, жду тебе; не перестануть
відсвічення в прозорих ріллях.

На берег бігши, вал одягся в дощик,
а блиск—як жито колоситься.
Крайнебо коло рук твоїх хороших,
мов скойка, в розсвіти розкрита.

Та—в вічності туман блакитний тоне,
та—в ніжки чайці чудо плеще.
Де ти прийшла, сіяння ллють коштовне
сто скринь: і від ромашки легше.

Та зближуються пламенні пір'їнки
від них,—сувора віє радість:
і сутінок розлуки перемінить,
мій цвіте! до човна збиратись.

19.11.52
КАМЕНІ (їх найнетривалішість)

День: проз мої страждання: порокоче;
до скель холодних відгоріти.
А враз—провістя! білотою кротке;
коли з прибою ржава гіркість.

День: найлюбіше напливе з дитинства,
посвіченістю потремтить.
І острів—спогад твій! і ненавмисна
камінна низка з бризкоти.

І перебігши через груди моря,
до скель розбурхалися в черги:
блакить рожеву в дзеркалі нагорнуть,
тобі на руки—хвилі стерплі.
Тоді, що в безконечній сивій книзі
небес! над розмир бурунів,—
досвітяться, до пролісків найближчі,
прощення: хто навік любив.

26.11.52
ПЕРЕДКВІТНЕВЕ СВІТЛО

На течіях стрільчастих помалює,
що суджено, по глибині.
Пливучими птахами біле й любе—
життя! й ожинник поніжнів.

Русява хмарка проступає в ясність,
при голубих вікнинах зводів,
де проз темноти пролилися в пасмі
і діляться висвіття добрі.

З рожевістю бузковою відтоне
на морі—відблиск, ніби в лузі.
Клопіття мевок, з вітру непритомне! —
минає серед сплесків грузлих

Згремиться звал на брили в зеленизні,
руїну дзеркала розмече.
Незримо: біла зірка ласку близить
твоя—схиляючись до мене.

25.III.52
ПРОЗЕЛЕНЬ ВЕСНИ

Чи, догримівши, крильно обвалитись
орлові моря—в сонну сутінь?
А досвіт, проз обриви, з хвиль безлистих,
до нас: як галузки півчутні.

Ніде нема тебе! туман потопний
під стріхами ялин проллється...
проз нетрі сизі, світлоті напроти,—
що з обрію, мов перехрестя.

Стеблинки палеві—ланки торішні! —
розмовлять моря скорб живу.
А в скелях меви сторожити вийшли:
над нив'я іскор, що пливуть.

Як при колодязі в крайнебі—рідна
зеленість: поласкатись хоче.
Джерела в грудях течію розвиднять,
відчувши світло непорочне.

7.IV.52
ВИДНОКРУГ КВІТОК

Кістками пальців суховіття просять
хоч краплю! змучаться до зойків.
А смуток твій: зелений птах, і в гостях —
де, як з молитви квіт високий...

То, аніж очі сонцеві, жаркіше—
вродилося на шість пелюсток:
посеред листя — болем не проріже,
а сяйвом! серця не відпустить.

То в тайні, коло моря, стрепенулись,—
від неба віщення зірчинні:
з пломінних радостей, і ждуть зозулі;
гроза в гробницю не зачинить.

Де небо світлотою недосяжне,
почне свій поклик щебетлива.
А світу святости не перекаже;
до нього доцвіте молитва.

8.IV.52
ЗРОСТАННЯ ВЕСНИ

Вже воля з висоти—збира світкими
і камені, що вал скують.
В мережаному громі не покинем
човна при мертвому піску.
І вимовлена звістка з поривання,
від паруса, береться в мрію.
Що рідність і твоя: що тайна справжня! —
блакиттю небеса зогріють.

її розкрито: милість невичерпну,
душа одну її сприйма.
І поклик чайка вторить, проти смерчу,
і, квіт живий! — любов моя.

Вже найгрізніша темрява безмовна;
життя— порогами камінне.
А грози неземні в світах: наповнять,
позвавши, море! в суд тектиме.

8.IV.52
ВІДРОДЖЕНІ КВІТИ

Ми бідні! сонце ж так розкрило серце,
мов літургія, де первоцвіт;
мов хорове гілля і мов наперсне—
торкнувши небеса в пророцтві.

Над усміх і над плач, іще свіжіше
воскресло по горбах: зворушить!
І смуток весь, туман лісний, сколише,
де родичі з травою — душі.
І пробігає діямантик сурмний
дзеркалячися, в струм'я рівне...
прожевріє прозоро, свідок бурі,
1 вже до дня лілей нарине.
Потоками тепло веде казання
про ласку, і квітки розтулить...
як неба поворот! — що ти, кохана,
в саду з провістями зозулі.

І море сизокриле приворожить
билинки: з вітерцями тчуться.
Під зорями зів'янути не зможе—
як нам розквітнув: образ чуда.

16.IV.52
НАША ВЕСНА

Воскрешено—таємністю незмінну,
фіялку з грунту: в надбережжі.
Вже поцілунками при ній німіють,—
празничний кущик і не встежив.
Обізветься: немов вино, гаряча
грудьми — перебігуща пташка.
Коли самі в ридання не призначать
нещастя моря, рвавшись тяжко.
І, при рудій турботі мурав'їній,
пролито серебро крізь хмарність...
посвідчиться: світи святі повинні
прийти, як їх любов примарить...
Нехай напроти—камінь, мов залізний,
а вносить квітка східній взір.
Мені, як кущик світить барвні ризки,
ти сподівання знов сповір.

17.IV.52
СВІТЛИЙ ВЕЧІР

Чи зглянемо? краси безмежна скойка
розкрита огністю: на морі.
Рожева течія, навік нескорбна,
по краю відблиски просторить.

О, серце! вже над камінець наріжний,
крізь вітер: чайчин сміх не плаче.
А ниву болем неземним освіжить,
при світочеві—море вдячне.

Ніде від бурі на далекій щоглі
ще прагнення не рветься біле.
Хоч вечора процесія поволі
досвітлює, і нас обійме.
Ні клич не рониться від скрипки в душу
прозоро—з виспівами звістки,
як сплеск! як вітер в очі! та порушу
на грудях вишивку й відсвітить.

21.IV.52
РОЗКВІТ МОРЯ

Засвічене, в прихід—провістя скаже,
відрадою зірок близьке:
все до твоїх слідів та все ласкавне! —
злітаючи й над бересклет.
До спомину мого з глибин прискорить
мелодій килими:горнути.
Знов невечірнє й несвітанне в морі
найзеленіші ватри юрмить...
Знов розвіваючи, над люстро, тихі—
мов крейдяні, біліти: чайки.
І нам від олтаря—в серця, по крихті,
сіяння сіє, де стрічатись.
Найближча! не кайдани острівців
до сходу путь перегородять.
Без гіяцинтів, океан розцвівсь,
як вість: кому весіння згода.

21.IV.52
КВІТНЕВА РОСЛИНА

Мені—світильничок: немов при стелі,
в печері скарбности, святинко!
З початків кликнуло любити: зельне
й золотосердне; зве недзвінко.
Немов при ноті, як відносить, жовта,
над ніччю — зірка, ще гарніше.
Окрасні відспівинки в відворотах —
зав'ються: радість нам сколише.

Освятно виткана від духів дзвінка,
в таємній чистоті, про нас—
з надсвіття мріючи, неперемінна:
твій шестиогничок прийнявсь.
Відвертістю блаженною й чарує,
де, з світла станувши, мов сниться...
над час! — первоцвітку, мов сонце друге
розпалено тобі в зіницях.

22.IV.52
ПОДИХ КВІТНЯ
І

На стеблах, ніби від пісенних речень,
гойднеться коло мене в смутки —
сповістя любої! та, безконечне,
в дощинках потерпіти мусить.

Мов середзоряне, горіти вільне,—
в струмках душі тепер торкнеться.
Чи з берега розлуки не прилине
рукав? крізь вітрові тенета.

Я жду! і кущ рожев'я, що розбив
замкову ніч, хай сонце вип'є...
Все—радість: ластівки з хаток тобі;
все—квітне, денністю сповите.
Зелена крапля, емеральд на перстень;
і як прочанин, дощик босий.
Душа, до річки всіх листків небесних,—
мов голуб на доріжці, просить.

29.IV.52
ПОДИХ КВІТНЯ
II

Світаючи, зідхне і колихнеться,
як повів джерела найдужчий.
Безслівно вісничками в надпісенне—
в знаття розкрилено ведучи.
Що віддане для квітня, в зрості й сниться,
зріднівши білістю мені;
щасливити ж надія ненаситна,
з пориву! —пелюстки зміцнить.

Та пахощами нетутешня й кров'ю,
й гілками, коливає вишня.
Це все, як вернешся,— то бджілку скромну,
прийма: весільністю невтишна.

Чи нетлями чорніти тіням брів,
як тіням пристрасти з вина?
А найквітніший сполох полюбивсь;
галузка небо наповня.

ЗО.IV.52
ДОВІР'Я

Розвихрені півкружно в надбережжі,
чаїни мчать! мов до святині.
Світнуться сиво: з моря, обережні,—
й з мого нещастя сповістились.

Усім похмурена біда, зібравшись,
ласкав'я в світі скам'янить.
Але смиренного братерства скарбність
відкрий при колосках ланів!

Ти—зближеніша, ніж фіялок погляд,
крізь пахощі! та небайдужна.
Коли розлука—кров: як мальви сходять,
огненно забирати здужа.

Що доля віддана в провісний празник,
від моря промовля до рідних...
Нам неминуче полум'я призначить—
зрости при знайденій доріжці.

8.У.52
ЗВІСТКА БУРІ

Чи місяць—вид свій: на чаїну скаргу,
при небі смутку,—чи оберне?
А ріллі, з музики й мережок, прагнуть,
мов пір'я селезня, на берег.

Де трав'я вітерцями поклониме,
розрилля дерева цвітуть.
Не сірим каменем мартиник гримне
з грози! в промінну самоту.

Мов папороть сузір'їв, силу стеле
вода! і камені забрали.
Тобі докине паруси притерпле
чуття: пораненний кораблик.
Де тіння з хмари й сяєво бузкове,—
все золото горить, як смуга.
Нам звістка тайни! нам жоржин віконце:
до серця до свого послухай.

14.У.52
ПТАШИНИЙ ГОМІН

Збіліє приструння: міжхмарне, наче—
від кобзи—в пальці сироті.
А чайок горе, з бурі необачне,
різниться й, небеса, простіть!

Не викричано болю: всі заквилять
від моря, кров'ю вороного;
...прощай! сльозинки—голоси з стокрилля;
чи двох пролинем біля нього?

Як сива зграя з-над валів жемчужних
до сяйва, що забуло сосну:
отак і в грудях, з течії потужить
без тебе! на біду безсонну.
Не сиза смерть, а все живе—в пожежі,
по мріяному: хвилю множить.
Орел пісень—нап'ється та пожеврить
мені в журбі розлуки кожній.

22.У.52
СВІТАНОК

Уже розкрилена зоря: в долину,
іконку відкрива рожеву.
Навіки—як дивлюся! як прилину,—
мов променем скувала жертву.
Між нами жарові мечі все гасить
і світить свідчення глибоке.
Все: мов огнем, обплаче громик красний,
при камені, де повідь мовкне.
Струнка: стеблинкою троянди вранці,
ти—випростана серед іскор.
А кожна зірка, що з кровинок, марить
зійти в живому морі близько.

Вікно соняшникове знов провістить
світанок над хмаринну втечу:
любіш від хвиль, що—горлиці перлисті—
прозорими словами шепчуть.

27.У.52
НЕРАННІЙ РОЗКВІТ

До скойок райдужка з валів скипіла,
й тобі до нігтиків блискучих.
Скрипковий сонця поворот! —скрипіння,
де кораблі безодня мучить.
А брови—жайворончин припурх добрий:
темніти над тернини карі.
Мов огняна трава в гаю, приходить
твій плаття шелест не до скарги.
Схвилюється, й малює й з моря кида—
грім! як на скатерть подарунок.
Нам ласка в грудях, лілія лебідна,
пливти через прибій подружить.
Будує з тамариску місяць бистрий
для нас ковчег понад недолю.
Зійшла: як сполохи гілок! безмірність
любови, від росин блідою.

28.У.52
ТРИВОЖНИЙ БЕРЕГ

Прощальний час; повторно до надмор'я,
мов жар, хвилюючи, сплива.
Чи раз понарікаю? синню скора,
журба сплеснеться до весла.

Але її забудуть гори в кригах,
з грози до згадки посестрівши.
Поклонами трава, мов плач, накрила—
всі скойки, з вітром найстаріші.

І мов пірцем небесне, прибіліє
і квіття! в шумі листя з тінню.
Чи терен зіркою розрадить бідне
в розлуку серце? жаль прокинувсь.
Від свічників при вінчанні—мов гомін,
так сонцю вал перепливти.
Знов: подих ніжности, вінками скромний,
внесли стеблинки з світлоти.

Несмертно—спокій; ніби флейти в збірці
стремтять крізь сон! і спад краплин.
Між бурями надпито маки рідні,
де ми, обнявшись, перейшли.

2.VI.52
ПРА-КРОТКІСТЬ (ВЕЧІР)

Близькі розгрімлює навали з блисків—
немов скляні: на гладь піщану.
Ми йдем купатися в бризкучій силі,
де й сонця оклик, що: пристану!...
Хоч море повіддю огнів скипілось,
а спомин допрядає в межах:
де проситься трава синеньким співом,
при тихій тайні, як блаженна.
Чи скоро свічі всіх світів—з печалі,
пурпурної, в прибій сточити?...
Мов душі неповинні: страх скричали —
берези, трисестрінки чисті.

Та скеля, чуючи пташині втері,
воді чорніє в ворожбу.
Незримо з полум'я гілки середечні
благословення бережуть.

З тобою стати, при дощі світкому,
під церкву всесвіту пророчу...
де бризки з моря розкида на скойку—
дитя в святинному віночку.

З.УІ.52
КРУГОДЕННІСТЬ ЛІТА

Бурун веселий, нігтями біжить;
як флейті до сонати, вірний.
Під кручами біди, рибин важких
милує океан—комірник.
А сіра невідомість німо ділить
твій біль і мій—і кришить мушлі.
Позабува пісок сліди в надії,
коли вода, зідхнувши, рушить.

Посвітлена, коло блакиті тчеться,
як від подруги—хустка, хмара.
Я жду; потоки з скельного вінеччя:
де грози—як сторожа брамна.

І мимо, згострена косою, доля
летить, поранюючи місяць.
Розлука! за вітрилами бездонна,
де зорі чайку не помітять.
Незнаний досвіт крильми, з кров'ю вдарить—
звалити чорну заборону.
Тоді з пелюсток приголубить радість
бджолину, на молитві кротку.

6.VI.52
ПОПЕРЕДЖЕННЯ МОРЯ

Помружить піврожевістю! відкрита
вода: вітрил відбити поступ.
А повінь сонцева—посеред листя —
прозначуе доріжку просту.

В дитячій мові манить літо любе,
викроюючи квіт з китайки.
Приплив галузкою громів хвилює,
де я коханій став казати.

До човника безодній голос пінить,
буруння рушачи в розор.
І острів, скорбности моєї спільник,
мовчати з хмарами прийшов.

Як верхосвіття неба дивно в книзі—
з горіння доброго розкрились.
Спішім, дружино!—грізний перевізник,
і знак весла: при сизокрилих.

7.VI.52
ПУСТЕЛЯ

Пустеля! шепіт їй і сміх: мов сніг,
розвіється в пилок сузірний.
А від пшеничних блисків проясніть
обніжкові, де станем, щирі.
Примирені, з ланами, найнезліші;
а хвиля бризка при скойчинці.
Гвоздички спогаду твої понищить
туман: серцям зірки зачинить.

І двоберізок—арфа шумом сплаче,
де сяєво веселе рветься:
де нитка діямантова, де, штате! —
твій спів, не згубиться в трепеття.

Морська пустеля, без кохання мертва:
від нього кров, як джерело—
всьому! що немовля з трояндних темряв
крізь двері сонця принесло.

7.VI.52
НАБЛИЖЕННЯ СВІТЛА

Напливами огню обмиє ноги,
сапфірними: ллючи столисник.
Нам доброзичливости нивки множить—
зрости! невтомно; і вклонитись.
Засівами, при "Косарях" по луку,
засвітиться: як зерно жнивне.
Передбача зозуля з хмар нелюту
грозу, шо берег нам прониже.
Таїться поцілунок моря в м'яті—
пригоїти ридання сиве.
Не в серце з каменя—піски приймати;
а жаль, і тінню кров сповине.
Нам небокрай від спогадів примарно
блакитниться до гаю, в стрічі.
Там з глибини кораблик незабаром
до нас прихилиться трисвічний.
Свій образ музикою доля зводить
по шовку вічних васильків...
це для сердець, голубко! в тайній згоді;
де з ниви місяць просвітлів.

10.VI.52
ПОСИЛЕННЯ ПРИПЛИВУ

Печаль самотня в перехрестках збилась,
між острівцями без коралів...
Печаль: червневу ягоду від листя
взяла—надкушено й кривавить.

Де пінять моря рушники, спинися:
з безодні їх пісок прийма.
А непокірні від гілок суцвіття
рисунок виведуть вітрам.

Це—океан очима не схолонув:
світкіш, ніж тисячний ліхтар.
До надбережжя в золотофіолів
тут громом уст не притиха.

Це—океан проз нас, моя подружко,
знов кроком вітряків пройшов.
Ромашка сонцева! дитя: розмружить
вогненні вії, мов пророк.

17.VI.52
НАБЛИЖЕННЯ МОРЯ

Будує гори при свічках весільних —
до тучі, з сивости негоди.
І димним, як по ораному, зіллям
свою журбу в каміння зводить.
З туману стогін прірви найгустіший;
і круч тяжка височина.
А враз: тобі в ялиночковій тиші
довір'я просвіт відчиня.
Синіючи, мільярдний моря "півник"
до берега куріє з валу.
Огонь згромаджено в припливі тьминний:
мов наморозь траву власкала.
А жаль сідий зриває з хвиль галузки
і над обвалами не спинить.
Як ми з тобою, дружня, як горнутись
до згоди в цвітній полонині.

На груди скелля: ніж розлука! — легше,
чи океану дно безхресне.
А білокрила квітка прощебече:
до сяйва любленого—серце.
Тектимуть гори, голубі прибої;
і світлий спогад при надмор'ї...
Крізь вії в тебе, променями добрі,
любов двох карих сонць—повторить.

23.VI.52
РОЗБУРХАНИЙ СТАН

Повсюди прозелень і гнівна пінність;
напроти меви: чи не в ремстві?
Відчайні щирістю, розбиті! вкріпніть,
сусіди,—ми терзання стерпим.

Мов палено, скорботний прапорцями,
мов замок: зрив його з безодні.
І понад палі вийшла переймати
двох сірокрилок—буря зовні.
Коли простерла блискавицю зверхня,
сподібнена до тайни, хмара.
Примирно близять голуби безсмертя,
хоч глибина валами править.

Як пам'ятник, згори згляда чаїна
готичний океан з відчаю.
А ти, веселе серце! —не повинна
минути, де човни причалять.

ЗО.VI.52
ЛІТНЯ ЛІЛЕЯ
І.

Ти донею при лузі народилась,
моїй зорі: порум'яніти
ріжечками, що ними—як світильна! —
шістьма сурмити до невісти.
І від глибинок виструнено красні
пилкові стрілочки—збринять:
що безталанню сірому припасти
на їхнє радісне грання.
Відтіль, обвіяне з огнів незримо:
промовить віри джерело.
Благаю, щоб до серця зорним крином
його дихання припливло.
Щоб ми з подружкою проз жар вінечний
родини гойданого чуда,
цілуючись, пройшли: кармінна ґречність
лугів—присвічувати буде.
Страхає від хмарин пір'їнна кружність
шуліки, що на смерть зловісний.
І пара пташок серденята скрушить,
розорена: біля святині.
А скрізь, де пестило, здіймавши груди,
чуття шалене, крин розкрився.
Тінистий! проситься: чи хто розбудить—
із гробу сполотнілий місяць.

Так гожо вітрові, так безневинно
колихані: від чаш кропити.
Чарує рух! аж до грудних кровинок,
мов поклик на весільній скрипці.
Зідхне до сосен, ніби півживих,
до хатки пташенят нечутних.
І наші тіні, кинуті від жнив,
проходять на огненній кручі.

23-24.VI.52
ВІКНО

Розкрившись книгою, цвітинки вмістить,
мов з корогви, в полях обох:
зверхземної! чому й зоря—як вісник,
пломінний поклик про любов.

З вікна спита пророцтво, ніби сурмне—
устами світла всіх спита.
Про віру, що і гори пересуне:
як квіти, в храмових хустках.

Усім звіщаючи, здійма—надійні
знаки врочисто при надмор'ї.
Від неба в найкраснішому видінні
виводячи суцвіття добрі.

Немов освячені ключі до серця —
живі! скарбіються крізь тихість...
в ній милость: галузкові тіні стерла,
в ній—сонцева! сльозам проститись.

28.VI.52
ДОСВІТНІЙ ДОКІР

Серед незгод: полонить повів кружний
вже і тополю, як старчоту.
Обвиднюється всесвіт! криник тужить,
чи помиритись рідні схочуть?

Аж до вікна грядки припали зривні—
росою іскру перебрати...
чи самоцвітик знайдеться з травини
значити зміну: в семибарві?

Ідуть сусідні нам і ходом хресним —
жита (як прихожани милі).
Твоя зворушеність, вінець берези;
а хвилі білий мак настигли.

Вселенська тінь відмариться в затони*,
коли вже розсвіт над ясмин —
розп'яття сонця з полум'я підносить,
відкривши небо: храм страсний.

1.УІІ.52
СПРАВДЖЕННЯ ВОДОСПАДУ

Зібрав обурення за бідну радість,
розбиту в спади! — і прегірко
мордується і зводить незриданні
на камінь заплачки про вирок.
Чи без розлуки будем з тогобіччя,—
найближча серцю! споглядати:
як наші жалощі біля вербичок—
полинно злиті, мов льодами?..
Бо тут—межа! сама змертвівши в плитах,
і хрещик сонця відбира.
Відійдемо над зводи снів: пролито
відтіль зорю в неберегах.

Передчуття її—мов липа впала
від вихору через доріжку.
Огляньмося: до пінного купання
галузок, де іскризну діждуть.

Страшенно ридане—позве в пророцтві;
а серед полум'я постане
до серця вопль і милости попросить,
спадаючи в життя останнє.

На бистрину врожаю — гриви звадять,
пропливні, через напад звірський.
Завіє пахощі видимі в ладан
веселка: всіх вінечно зблизить.
Біля берізки—мов слонів прокотять
розбити срібло, все вулканне.
Самітна, тиха! знак на високостях,
сіянням добрий, не зникає.
Добігла повінь; сполохом відмінить
щоденність, як трава медова.
І в громі—в яблуневих сферах димів—
обізветься світобудова.

4.VII.52
НАДГІР'Я

Життя: замисленістю, з кручі, скритне:
в траві алмазик золотіє.
Пелюсткою до рук твоїх не скрикне
чуття, де самотиння тінне.
Як човничок! метнеться щебетлива
пташина в гущину по гаю.
Луна: ні кров'ю, мов з гілок, не стліла,—
дощинки по корі збігають.
Спада струмок, жемчужинами точить
казання любій нежурливе.
Але—листків печаль понад місточок:
бо рушником береза криє.
Та в домовині, мов любови жертва,
за світом сонце зацвіло.
При білих флейтах крину, в сполох третій—
воскресло! всім, як джерело.

13.VII.52
ВИСОКА ХВИЛЯ

Весела: краплями, по серебринці,
біду, скипівши, оббіжить...
де, як мечі—не бліднуть примиритись,
де—береги! й сонця важкі.

Чи сяйво з півночі, та повні надра
скарбничні, звал зірок розгорнуть?
Чи синь: обернена в видимість амбра,
до нас догримлюючи з горна.

Вдев'яте спінився, згубивши відсвіт
вітрилець і коси твоєї—
весь океан! під мевин плач обсипавсь
на вбогі скойки, мов камеї.
Пожежі з борозен: від зривів сніжних
живіші, де твої стокротки.
Як вирвалося арфою в обніжки —
проз тебе! й розквітами кропить.

1 5.VII.52
КОРАБЕЛЬНИЙ КРАЙ

Живучий зліт: хлюпнеться білопілля
з веселости його малюнків.
Стрічати щебетом калина звикла,
нас, кароока! — днів минули.
Вітрильна нива в мрії непорушна,—
чи роз'єднає зори наші?
А так примружена ружиста круча
хмаринок, жертву перейнявши.

З валів тойбічности біжуча білість,
як чудо: в душу, все—до тебе.
Довкруг орбітами з краплин розбилось,
і книгу островів розстебне.
Світанок знявся з-за могили ночі;
і кораблина в світлі вірність.
І правда сяйва: соняшник коштовний —
між нами невидимо виріс.

20.VII.52
ПОРИВНА ХВИЛЯ

Довіє: ніби синіми смичками
з відради скрипалі докличуть.
Жоржинну зоряницю й ми чекали,
біля хатинок предковічну.

Збілівся океан, котивши рокіт,
мов кожна вицвіт вишня творить.
Сто сивих лебедів: скорбот пророчих:
трояндо рідна! й грому дворик.
Вся синява в надході, навіжена;
мов сніжжя—візерунком княже...
і мертво скинуться піски, де стежка
коханню двічі не проляже.

А вишивка морська повечоріла,
аж від самого дна квітчаста.
І чистій блискавці дочка—чайчина,
нап'ється з білого нещастя.

22.VII.52
ЗУСТРІЧ РІЧКИ І МОРЯ

Зворушливо, по бідному риданню —
дитячому! хлюпне, всміхнувшись:
нам айстрової синьости прадавню
намітку при листках минучих.

Там кадмієве полум'я поверне
світлизну в строї камінців:
з вином, чи терпкістю побризкав терен? —
і сміх, мов майоран обцвів.
Відпливну срібноту піску вернувши,
біжить крильце до ніжок вогких.
Відкриті й двері півдня: непорушні,
що ввійдемо! — ясминний огник.
Та відсвіт місяця, відкіль звелася
береза: ківшик річка ловить.
І згорточки твого, мов кущик, плаття
завіються з скрипок святкових.

24.VII.52
РОЗВИТОК ГРОЗИ

Як розмережить груди, ніби мармур,
чи струганих дубів малюнок:
в огонь гроза вируча! в сварку царську,
на смугу скоєчок нелютих.

Сліди від наших квітнів зарівнялись
піском — пливкою світлиною,
де вториться гроза, мов зельна, в звали,
ллючи і співанку скляною.

Тоді розплачеться пташиння сиве,
в розбиту воду крилля впінить.
І нам земна глибочина розсипле
в гробках жадання божевільні.

Чи тільки круча хилиться в прощання
та мох неквітні труни барвить...
як палі: в смерчах вибілить найстарших
незнана буря незабаром.
Налита чаша моря від волошок,
і зустрічають меви зграйні.
Мій мир! мій бризк! мій огнищем ворожить,
при скойках розлива з ліхтарні.

ЗО.VII.52
БЛИЗКІСТЬ

Минати повноліття, біле—смирне,
журбою любе з острівців.
Височину, що бачить серце, зриє
негода! прагнемо звідціль.

Не в самоцвітів спломеніє гранність,
як тут посвітлено в щоглинок.
А з ними—жаль: бо, сирота, пристане
до нивок мева нещасливих.

Обіруч барву незабудок кинув
шуміти в скелях берегів—
нам океан: над гордість соколину,
провістя з срібности зростив.

Але сердечніше та дужче з болю
розлуки, в голубизні, мимо—
вітрило: зветься сонцем і любовну
журбу збирає! сповнить милость.

3.VIII.52
ЧАЇНИЙ ЧАС

Завіє моря корогва грезетна,
захоплюючи синьолистик.
А берег неба, а лазурні зерна
піску, як шовк, тобі всвітлились.

І пропливають хмар будівлі мрійні,
грозу в скарбницях приберігши.
Тоді потужим, бачачи в гремінні
морському долю пташок грішних...
Мов тіні наші в іспиті земному,
де груди крізь біду кривавлять.
Дихання сонця! не дозволь нікому
померкнути в злоби в проваллях.

Мов полум'я з трояндних куряв ясне;
сопілочок найтонший стогін.
Злетить сповістя! в просвіті настане:
ланами лірок бурю сповнить.

4.VIII.52
СХВИЛЬОВАНІСТЬ МОРЯ

Наблизиться в легких обіймах біле
палання, до щоки твоєї.
Повніш від рушника—плече обіллє:
під захвати, як від лілеї.

А рідну з іскор відчиняє землю,
мов двері в димовиннях сивих.
Чи—ниву бачиш, просинню півтемну? —
мчить голосами на весіллі.

І акварель, кипучу, в бистрій зміні,
пориви чергою несуть...
коли розхідно пароси безмірні
крізь хмару бризнули густу.

Скорбота голуба потоп музичний
аж пінить, падаючи в мушлі.
Вгорі зірки незримі: взнавши вічність,
з любови йдуть, як з моря—мужні.

5.VIII.52
ПРИБЕРЕЖНИЙ ВЕЧІР

Самотні сльози рвуться від піввітру,
з гілок—на східці та поруччя.
Згадаймо, рідна, церковцю відкриту:
дверми від свічників горюча.

Хвилюється туман з очима крейди,
а дзвін межу йому прозначить.
І золотом каштан думок перейде;
там вечір—огнерукий старчик.

Хоч котяться секунди, всі зелені,
до моря їх коліс не чути.
Берези жовті: привидів неземність! —
проплачуть при пломіннім чуді.

Як смутно все власкавлене крізь присмерк,
пташиний спомин тишу вишив.
Що душі ждали, дзвіння ствердить бистре,
і розквіти лампад найвищих.

6.VIII.52
МАЛЮНОК НЕГОДИ

Ніжніше буря в орхідеях зійде,
так хвилюватися відкрившись—
моєму серцю! в крузі сонця ніде
зникати свідкам: сполох віщий...

Ласкавістю в нестямній ватрі сквітне,
пісенно вирости довкруг.
І вії, при вогні щоки, завійте! —
і роси неба заберуть.
Чуття завихрене, немов гілками
з грудей і пелюстками стрічне,
і стане при вінці, крізь смерть скликати,
над айстру в поцілунку прийме.

І море крильне! ніч відколихнути;
розкрите з крови—бризк від маків.
І щастя хмарки: де світила руки,
в обійми місяць переймати.

7.VIII.52
НЕМИНУЧА ВТРАТА

Жива, з грозою — моря багряниця,
коли і в свічах надійшло.
І, рано серця! від ножа звільнися,
подужавши гіркий полон...

дотерплено, в пурпурній ночі, скорбі,
де п'ють листочки з ліхтарів.
Я скарблю спомини твої надморські:
як цвітик від щоки горів.

Це океан вітрилиться з недолі
і в ньому смертний стан воскресне.
А чашу юности чи знов дозволить
вести до уст і нам від весен?

Світила, ніби дзвони сяйва скриті,
зустрінуться в твоє страждання.
Зіходять скрізь! хоч поцілунку відсвіт
доцвів: лілея згасла ждана.

9.VIII.52
ЗАХІД

Чи звіє з луків світляних стрільніте
проміття?—від фіялок тонкість.
А згадки, де сплива життя колишнє —
ненаші вже! нічнисті, змовкніть.
Бо скоро будуть шатрами оранжів,
останніх, що в журбі небесній:
всі табори світил текти в згоранні,
де вечір—мов кривавий хрестик.

Про це джерельця, в серці з дна, говорять,
мов ангельські флейтинки стрівши.
Чотирикрилля тьми з безодні—ворог,
а тут: огнинок хори вищі.

І щиросонцевий узори ладить,
споломенівши, чорнобривець—
залюбленим, що в очі рідній правді
із ним навіки подивились.

10.VIII.52
ЛІТНЯ НАДБЕРЕЖНІСТЬ

Все—течії під кручами безвидні;
а брижиться порив сліпучий.
В саду зворушить голубина бідність,
де вулик вічечка розплющив.

Все вичарувалося до рукав'я:
твого, як хризолітик, плаття,
Від моря, пальцями кобзарський, склався
тропар; мов ярина кипляча.
І знову жайворонків суголосся:
над визрілістю жнив щасливить.
До скелі горя любо прилилося
провістя—крізь хмарки похилі.

А враз засвічений відбито вінчик—
з височини, на біловоддя...
Найближча! пахощем зоря звеличить
серпневі смутки: хоч відходить.

11.УІІІ.32
ПРИБЕРЕЖНИЙ КАМІНЬ

Зростає сонний камінь потойсвітно;
довкруг: берізки в танководик.
З огоню бегонії—приплив сповито
мені на самоту холодний.

Знесли ненависти одежу труйну—
ті, що схилилися і квітнуть.
Я, з серця бравши іскорки, майструю,
без скарбів: свічку непомітну.
Крізь найгіркіші випари з коріння,
де злість гадюча їх наситить,—
мені стежина, тільки ждав, промінна
трояндо! коло тебе в світі.
Не сповіщає множина гілляста,
ні дума дощова без вітру,
ні ластівка: про зорі й серпик щастя,
що я одній тобі повірю.

12.УІІІ.52
ЖДАНИЙ ПЕРЕХІД

Барвистий океанів сміх привалить
сліди з піску—завіє в димик...
Мов сіть рибальську, голоси в прискаллях
довівши: бігом невслідимі.

І поставля рожана круча вповні
освітлий процвіт на крутизні.
Кораблик радости! коли відновить
вітрила?—від біди відрізнить...

Як на ріжечку крівлі з черепиці
до яблунь сизокрилий відкрик.
При молодому небі нам спинитись,
коли земля сплива навіки.
І терплячи тумани, хата моря—
синіша від роси в фіялках.
Відкрито: згадки наші знов промовлять
з галузки—білістю ласкава.
Та відгуки глибизна часу прийме,
сердець криваві скорбі знісши —
до міри: влити в світло незгасиме,
де, зоре! будем найрідніші.

14.УІІІ.52
ПЕРЕБУТТЯ

Всі світлокрилі спомини наблизив:
як церква—океан; свічіє.
Кохана! пестощів берізки в гибіль
відходять: листя їх довічне...
Збагріе в шелесті—обпасти, кружне,
далекістю і поза сонцем.
Боліють бурі біля кручі дуже,
і скорб на кораблі приносять.
І королівські лілії—надії,
над пріргікми до скель розбиті...
ми: вінчаних світанками! гляділи,
а скрині моря — їм гробниці.
І в чорній пам'яті земля тримає
дощі плачу; в очах сліди.
Згадається життя як непримарне:
ромашки на зірках блідих.

Гроза довкружна завмира в байдужість,
але—не біль тополь таємний:
мов хор черничок від могили тужить,
де океан спалив намети...
Наводить безліч: вершництво надгробне;
аж вихор, де буття озиме.
Вже осінь звістку, галузкам на горе,
як прапор, пломенем підніме.
І птиця висвітлинки крил ведучи,
зворушить, як ридання, птиця.
А вечір, від небесних сліз найдужчих:
з долонь трояндок розгориться.

1 9.VIII.52
МОЛИТОВНИЙ РАНОК

Ланок—від маків, радісний! хвилює,
мов немовлятко в ладки б'є.
І віями палає квіття: любе—
з молитви, квіття нетвоє.
Від серпика до кручі: тиша в межах
небесного з колоссям поля.
А часом янголи, йдучи, постежать;
і від зозулі вістка сповна.

Поволі крилля, що росу з сузір'я
несло, порушилось до вікон:
любов скропивши, де в розлуці вірна,—
її троянди знати звикнем...

Досвітні, в шибці, де й світи вінкові
на заставку прозоро стали.
А сльозам смутку матері, в іконі! —
вклонися: зорям над хрестами.

Знімію: бо вуста мої з землистих
гріхів, не смію прошептати.
Радітиму, що квітик—благовісник
огніє, ніби серце пташки.
А дзвоном, по невисловимих східцях,
ведуть мою сліпу надію.
Тоді—з мовчання, звідки я відбився,
спокутні ланцюги надіну.

20.VIII.52
ЧАС МЕДУЗ

Став океан: витрушуючи килим
при палях, бризно! — й змеженіє.
Тоді зусиллям точаться некрильним
пливкі медузи в струм'я свіже.
Чи пружаться в безкровну парасолю,
чи вицідять струмки відметні...
Крізь видність моря, мов верба, високу—
поволі віються, й крізь темінь.
А тонко повростали безколірні
в глибизну—ниті, слідом вившись.
Торкнися: вжалять! сторожа озвірність,
мов кропива на кладовищі.
Бо це—біди подіб'я, що прадавня,
на кожній хвилі дожида.
Аби не сон! прошепчемо з страждання
хоч пісню: все-таки життя.

Із нього, від прибою, рута стеле
стрункому світлу на розливі—
стежки до мальвок, де дитя веселе
ходити вчиться й листя хилить...
Де в крузі кармазинних кров'ю, в згоді,
палає голос, мов пророчий.
Я втішуся: однаково, чи вродять
медузи—в моря на сорочці.
Однаково, чи й ніч! душа в ножевнях
терпіти тьми потворства звикла.
Але вино від сонця—ним блаженна
і квітка снів: як місяць, квітка.

20.VIII.52
ПЕРСТЕНЬ

Чи вимовиться океан, як гілка,
як чаєчка до неба в очі?.,
на палі вигріта, над хвилю вільна,
коли і крильця не замочить.

Чи спогляда між берегами серця
жемчужини непогасимі?
Від неба синя радість розцвітеться,
тебе ж не видно, до росинки.
А ждатиму, хоч меви плач недомний
віщує тучу з-за березок.
Квітинка при вустах тримає промінь,
блакитнячися обережно.
Обручки золото! замок горючий —
як сполох серця, що без краю...
що світло чотирьох світів сполучить,
коли в недолі зустрічаю.

21.VIII.52
ЗМІННИЙ ОКЕАН

Приходять башти в хмарах висвітущі;
їх океан собі відтворить.
Він і листочки хвиль з пісками сушить,
він—яблуня! і нетурботний.
Аж під коріння впала скриня ржава
з вітрильника мого, що згинув.
Там і корона сподівань лежала:
не знав, кладучи в домовину.

Смієтіся, грімний, не проси даремно:
він промовля:—зневаж нещастя!
Як мушлю, радість обвертає з ревом
при зграї мевинок стрільчастих.
І в стугоні, драконів звівши синіх,
розбив! на зливища при скелі.
Там завінчає спінену гробничність,
на мить—веселка: в тиші теплій.

22.VIII.52
ПОРТРЕТ РОСЛИНОК, ЩО ЦВІТУТЬ

То—синьости від хусточки благати,
що Богоматері належить, вийшли:
травини наші, росами багаті! —
нести, мов крильця найсвіжіші.

Якби золотосніцар міг серіжки
такі, мій світе, порізьбити!..
Пелюстки дві, з крайнеба, блідні трішки,
а в глибині—мов дим, обидві.

Під ними, піднятими відлетіти,—
три зірочки: на віях жовті.
Метелики кровинку там помітять,
але з співців крилатих жодні.
Востаннє—це для звуку полозочки,
що з струнок котиться скрипичних.
Саєтні заполочі стати хочуть,
як східці при бджолиних стрічах.

Під квіткою: мов скойки для жемчужин —
на дні в музичнім морі родять;
чи то наспіване з дощу нездужа
втекти й стоїть, як прохолода.
Скарбіється на знахід полум'яне,
в мережаному човенці:
не дзвін,— це слово серця, що не в'яне
з іскринками наприкінці.
І в нім без порошини від нещирих,
бо блискавкою народилось—
бажання пісні: ти колись повіриш
тій іскрі райдуги в неділю.

22.VIII.52
НАДРІЧНИЙ ВЕЧІР

Жива, немов легкоблакитні айстри,
на спомин жар хмаринок мірить—
жива жемчужність! а спада пропасти
їй чаєчка в сніжистім пір'ї.

Залізні три кущі, під барву хлібну,
сухі,— дубові, з бурелому,
де річка: "Я втомилась! я поблідну!" —
а сонце—що іде додому.
Тополі випростані, мов над хутір
пурпурного перегорання.
Ні звістки! ні вітрила не вернути;
що ти забула; знов незнана.
Садок відмайоріє, листя скине,
повторюючи в крузі ріднім.
І—зимне і огненно самотинне! —
згасання тучок: "завтра прийдем".
Зміцнився звід—надземний міст сузір'їв,
над ріллями огнів потратних.
А пітьму здужав, глибину прозрівши —
сам місяць: як ліхтарик, прясти.

23.VIII.52
СОНЯЧНИЙ ВОДОЗБІР

Погідно! жнуть побрижинку з батисту,
в поверхні—леготи; що дружні.
Стріча, при острівцях великолистя,
лілея водяна, здригнувшись.

Червінкові навколо рибки: в блискіт
луски пограються крізь хвилю.
Докрилює, мов доля, підкормитись —
лелека біла; дзьобик хилить.

На рибки—терпелива! підстерігши,
метнулася й тримає жертву.
З поважністю крилаток найстаріших
обтрушує та...запиває смертну.

Перелетіла за квітник; і далі;
постоявши, знялася в кручі...
А рибки? Хто-зна, чи вони ридали,
бо в танці при листках блискучих.
Отак, під хвилями, в граннях коротких
пробіжимо своє життя.
Вгорі—непізнаного сонця кроки;
небес квітник! щодня віта.
А на тремкій межі холодна доля,
караю чи неп роми сл енних...
прицілиться, вогненним дзьобом довга,
і крильми вдарить біля сплесків.
То вибір нам — сама смиренність мужня
й молитва з серця полум'яна.
Розімкнеться межа над нами кружна,—
зорю приймім: від чаші дана.

24.VIII.52
ДЕРЕВО (в сторінці)

Буяєш! а чи рухаєшся тільки,
рожаїсте, чи вже й чуттєвість —
розпалена в тобі, як смолоскип: схотіти
квіток, хай пахощі простелять?

Мов місяць—світло, що в тобі зглибіло;
відчує океан: так нива
колишеться без нашого боління —
з собою чайку полонила.

Все—рідне, в хвилюванні свіже завжди,
як смуток плектри, що в підпаска...
Вкривавленому серцю втіху знайде,—
клопочеться, без зла спіткавши.

Я сам; відбуто скорбі! порожнечу—
німу, пісок горючий сточить.
А тайно квіття в тишину чернечу,
з гілок чуття, зроста святочне.

25.VIII.52
ВИСОКОГРАННИК СТАРОВИНИ

Журавлик бочений, і троносидець тонко—
підвладкові, мов див, прокаже.
Зав'ються щипчики, чи ти, безсонко:
сово! примаришся, де сажа?
Все—загадки, що серце ними дише,
до віршу кладучи в підструння.
Проте й таємне сонце найдавніше
йшло ясністю: як трунок, струмне.
Сама відрізнена в намисто мовність
із течії—життя позичить:
як вірує в сусідство й страшно молить
надземних, звавши коло річки.

Як викарбовує чуття на камінь,
відколи чудо квітне в вічність.
Круг себе в попели не замикає
картинок мову, далі свідчить.

Стріло! прокляв би птиці, де неспівні,
де від кохання не крилаті,
не з кров'ю, де—не як сестриць зупинить
су ір'я: в голоси приймати.

26.VIII.52
МАЙБУТНЯ ЗГАДКА

В турботі—скора; мов розбивши крилля,
зірниця в скелях неталанна!..
зросла, як псальми: смолками взоріла,
висока в небі від палання,
що тільки в Баха з гомонів колонних,
розподіливши хід огню,
над зграї здійметься, над смерть полонить —
всю душу в ниву голосну.
І нашу глухість, відгорілий вугіль,
розсипавши по несвітах,
немов звучання по веселці другій,
хвилює течія свята.

З прозір'я теплого безвинний звисне
світ—місяць і зворушить, серпик!..
Рідня—шипшин: сіяння благовісне;
вінечно тчеться в милосердність.

Вішує—нам первоцвіт, по росинках,
як скарб, свічіння не міня.
Гроза не згасить, хоч мечами синя;
любов моя, зійшла земна.

28.VIII.52
ПОРИВНИЙ ПРИПЛИВ

Знедолене весілля! на дитячій,
до наших сліз, на пісковій —
безжурності, безвинним сплеском сплаче,
аж південь просячи: сповий.
І свіжістю воно—рибини доторк,
леліяне з вітрів, на грудях.
До тебе колоски сіяння доти
склоня: нехай печаль відбудуть.

Само ласканиями—блакитно льонне;
хоч бурі мичуть хмару в гребінь.
Нуртує! руки ломить і холоне,
як згаснути надії треба.
Усе спішить: по приструнках розбивши—
страждання, як на росах іскри.
Біля двокрилих будемо найближчі,
аж сонця паруси зустріти.

Там білі маки серпня: там з часовні,—
в затоні; тиша прохолодна.
А голоси, мов океан, високі:
з тобою, добра, нас відводять.

29.VIII.52
ВІДЧУТТЯ З ПЕРЕДГРОЗЗЯ

Ми в лодці поряд: з весел відкидає
вода—розсипану світлинку.
При хаті явір журиться, і ждане
від нас далеко! — бурі линуть.

Далеко парус: білосвітний виспів;
відважний, піднято в відході...
До нивок щастя й горя, нам незвісних,
на морі борозну знаходить.

Загубим напрямок, і лихо! згине
поміж криваві нетрі в пітьмі—
із місяцем сузір'я журавлине:
хто біля мшистих паль примітить?

На морі—мов тенета неспокою,
та полум'я з грози зідхає.
А теплістю, в довір'я! квітковою
вже серце зблизиться кохане.

29.VIII.52
НАДБЕРЕЖНА ГРЯДКА

Берези вбрали з полум'я сорочку,
при океані огник сіють.
Журба мені! але в жоржин щокроку
свідкую світлому весіллю.
І щиру, наче з ризи на іконах,
жаризну чорнобривці ладять...
Єдина, в їхній висвіт—одинока,
прийшла: моєму сонцю рада.
Немов від дзвону відгомін прорветься:
над овид бризк палахкотить.
Моя—дивинок нива, мати хресна—
казками в межах вікових.

Тут океан прозірно фіялковий,
що й пилом рушиться на берег.
Шляхи течуть: про стрічу місяць молить,
обличчя до троянд оберне.

І ти—моя; негоди йдуть на грядку,
там відгорять круги пелюсток.
Але і смерть ні відкрику не вкраде,
як серце, мов цвітинне, любить.

1.ІХ.52
ПОГРОЗА ХУРТОВИНИ

Сніжиста вістка по землі, до кого? —
збіжить: мов крейда, понад стріху...
Гвоздички, з берега річок гіркого,
злякати! хай, святі, потихнуть.
Ані! посіяно в нещасну темність
зернинку крізь землисті зойки.
Чи ластівка, що від світил, відмертвить
твоє прохання з снів глибоких?

Надії зірка: в слові чи в гранчастій
зернині розцвіта, мов доня.
Бо в простір тайний—сполохи з надчасся
її, мов крильцями придобрять.

І все: струмує від огню молодше,
прозірністю, мов дно свічадне!..
Куди—страждання корені полоще,
а місяць вінчик позичає.

Росток позвав: крізь помирання в зерен,
поривами від грядки бившись.
При віддзвонах капличок надозерних
все небо відкрива обійми.
І серцем сонця до глухих звернулось—
спасти життя, над мертвий камінь:
до вишень білих із світильних вулиць,
де бджоли в холод не зникають.
А він дохлюпується скрізь на листя —
закрити в сніг скорботний острів:
де згадки—вбогі привиди, зійшлися
з розлуки на доріжках гострих.

Завіси моря іскрами доткались—
німому кроку в скойках мертвих.
Берізка: крізь негоду й сон: ласкавість
роня листки, як пламінь жертви.

4.IX.52
ДЖЕРЕЛО БІЛЯ ЧАСОВНІ

Сліпучі хмари крізь сновидний обрис
приходять з грозами мінитись—
до гаю: теплістю і тінню добрий,
і тишина сплива, мов ниви.
А там, дорожчу від кришталів, скарбність
і над бажання плином бистру,
побачити у скелі з уст: бо справді—
джерелового повні змісту.
Бринить його зідхання: весь—морозний;
чуття, як хто напивсь, відновить.
І так пашіннями прокажуть рози
коло каплички щиру сповідь.
Глядять! хто цілий день стежинку чесно
(свою впокорюючи гордість)
шукав, до джерела на перехресті,
що з серця світового родить...
Хто бідні болі взяв собі в частини,
хто від любови, мов від горя,
тому: в Мадонни біля стіп, щасливі
троянди—й скорбі в зорі вгорнуть.

7.IX.52
ЧАЇНИЙ ВІРШ

Чуття—мов сполохи від стінок скойки,
зриваються, в горіння йдучи.
Уже хоч клич, не вернуться ніколи
рікою з спогадів найдужчих.

Немов дзеркала ожили, зідхнувши:
чаїнку віднести тужливу.
Там стануть небеса, рожева дужність,
кигучу брати до відпливу.
Домайоріє мла бузків потойбік;
гордившись, корабель відпінить.
Скорботу в попільних валах потопить
і скаргу в сонцевих терпіннях.

Проте, як вільна, сівши—крильця довго
над хвилю підніма: дві пісні...
отак і серце! з неба молодого
їй полум'я живе провістить.
9.IX.52
НАДВЕЧІРНІСТЬ

Поволі мерхнути в провалля пада,
а пораділо нам, як світло.
Малює мла в доріжках виноградна;
ви, щільники жаринок, стійте!
Бо все відходить, як прощання мертве,
й листки з тобою — мчать далеко.
Вже лебединий корабель померкне,
минувши місяцеве лезо.
Застигнув спомин, рівний кам'яному
при церкві в трунному дворі.
Печаль моя—мов дивина при ньому—
скрапа, де напис відгорів.
Все буде добрістю з біди зростати
смиренному, як чайка, серцю.
Багріє заграва, з терпінь—хрестами
на стежку ведучи несмертну.

11.IX.52
ТРИВОЖНИЙ БЕРЕГ

Піски, струмуючи, аж димно—мертві:
по незабутих по слідах.
І згода в нас; але примари нетрів
на грізних островах сидять.
Що сплескує зміїсто з неспокою,
примириться до ніг пташинці.
Бо добрість висвітлена і живою
біліє: розпач відшумиться.
Вже голубіші від кадил вівтарних
озера неба—при хмарині.
І звідти поклик сяйва струнно вдарив
до вікон моря: жеврій мінить.

Завіється, мов пил фіялок чистий,
аж понад скелями в безмежність.
А короговки щогол присвятились:
вітрила волі! мева стежить.

16.IX.52
ЖИТТЯ ДОЛИНИ

Біжить: безумно щире, з надбережжя
дошелестіти в груди хоче.
Привітно й любо! мов твоя безмежна
до мене загадка дівоча.

Не вистигне, як трави зором гріє,
а в ігри тінь перебирає.
Тоді з берізок похиля, негрішне,
галузки в стрій таночку, й раде.

Не божевільне, ні! гойдання кружне
з відчайного чуття, що рветься.
А світло—груди вже довір'ям дуже
покріплені, прийнявши хрестик.
І зводи зберегли в хмаринок віще
прочанство мрії з голубизни.
Звеліло криком сонце,— не сколише,
на розпач, крови в нас не візьме.

Де станем, неба світляне джерельце
присестрює вербу немарну.
Рясніє річка і в життя женеться;
метелик—свічка, що від храму.

16.ІХ.52
тополя

Дитя склада долоні до молитви,
і шепіт звернено в надземність:
отак тополя наша! похилити
турботи з блисками зелені.

Не скрикне, коренями підступивши,
чуття! галузками— безумність.
На звадах: видно серцю, ще свіжіше
не билося, слізьми не змучить.

Це тільки наше, не зридати й вічно
ні вірности його, ні листу.
Злітають болі в вулик сонця, в вічко,
як випито біду велику.

Спитають, нащо? — світлену крізь клопіт
вітрів: сторожницю, без зойку...
як раниться і в ланцюгах покропить! —
невисловлену кров високу.

Краснішого в блаженстві вже нема,
приносити з палких хмаринок...
крізь смутки промінь до грудей прийма,
ріднитись! — і рукав докине.

17.IX.52
ПЕРЕДСНІЖНИЙ НАСТРІЙ

Зболіле листя, з приморозків бідне,
злітає мовчки через вечір.
А смуток сальвії—від сліз відійде;
при брамі ліхтарі: предтечі.
І вікнами чатує! місто бачить,
чого біда з гілок кричить;
кого, немов закон, присудять башти,
до зіркових замкнуть ключів.
Квітник заморений на стежку сіє —
між килимки, плачі зірчасті.
В час пламенности відбулось осіннє
причастя: дожаріє в айстрок.
їх рід, прощаючи, і нас почує —
в безвиннім дожиданні добрих.
Таке приречення! листком світуче,
коли при ньому сніг загрозить.
Знов холод таємницю снів доправить
на край лісів найнеквітніший.
І світло—на хрестах соборів давніх:
в розлуці нашій пограничить.

20.ІХ.52
ЛИСТОПАД

Переліта життя! в пурпурну втому;
без повіву до рук твоїх.
Розсіяли гілки ридання: тонуть,
а сонце, мов чернець, стоїть.
І не власкавить ластовиних брів
твоїх—ні серця, з літом ближча.
До тихого згорання сліз: болів
і квітам холодок в обличчя.
Почути знов: між силами світильних,
мов мак, пожежинок небесних,
галузка вівтаря, як згубить листя—
його журба, зібравши, пестить.

Але, на книзі світла найсвятіший,
від вікон сонця образ ляже—
того, чия зоря незримо втішить
дитя землі, що нерозважне...

де мимо мчить життя, та не до мене,
коли травинку хвилі зірвуть.
Але воно—як крик! як навіжене,
що любить: кров'ю чую й вірю.

29.IX.52
ОСІННІСТЬ

Пожуриться! огнями незабудки
непочислимо добіжить.
Байдуже сплеском,— як без тебе бути? —
вже біля скойок нечужих.

Тобі світнеться: мов рибина блисне;
і шепіт хвиль тобі приносить.
Над місяць вірить, ніжно особисте
передчуття, крилом несонне.
І що мені сказати? море сизе
душі моєї все без скарги.
Зріднитися—росинку правди візьме
світлішу, ніж лілея стратить.
Якби ти біля мене! біла радість—
і листя, мов жертовне, зблизить.
Дарохранильниця, що в сонця, красні
посвятить скорбі всіх берізок.

ЗО.IX.52
ЗИМІЄ ОКЕАН

Докинуто: мов льодовців прозір'я;
сплесне—до щербленої кручі...
сестринські чайки! крізь біду прорвіться;
тут посвічадив жар болючий.

Добігши з невідомости, рядами —
дзвіниці догримлять розлитись.
Чи ми—над пелюстками грому справді,
що в зілля грозового ближчі?

Кружок вишневий, з кров'ю: світоч неба! —
як листя, відблиски прибарвить.
Так і примара з холоду жовтнева
багрянить галузки відрадні.

Взяв океан—шипшини одіж; зверне
свій зір до хмарної приміти.
Все йде самотнє! пташе! милосердне—
в безодні кроснами шуміти.

6.Х.52
БЕРЕЗА

Хоч лілія: журба на серці! — вірно
відведена земля коханню.
Як смертний відголос, як з болю звірми,
горять гілки та притихають.

Дощі—квітинку спочуття закриють,
мов свічку кармазинну: в сірість...
мов душу мучити чию ж, безкрилу,
по хвилях повели, бо вірить?
А, побиваючись, ломити пальці в небі,
корою крейдяна, зосталась:
береза—свідок! і посіє шепіт,
посіє сльози жовті жалість.
Що зойки півзірок безтямно губить
блакитній вірності при грудях,
хоч буря щастя—до крила голубки
моєї, мов тюльпан, потрубить.

21.Х.52
В ЛІТУЧІЙ ЛИСТКАМИ КНИЖЦІ

Скривавлюється кущик на дорозі;
в "морозках" вії смутно мріють.
Тоді крізь ніч прозорістю попросить
ріка ласкава: крізь безмірну.
Словами, що пророкові скипілись
з майбутности в святе прокляття—
там: огняна зоря ридання! в білість
безумне сонце крик покрапа.
В досмертне безгоміння погляд палить,
як, дожидаючи, з надсвічних —
при воскресінні, всіх сузір! ти в платті
морському йди і день посвідчить.

І вірно, над вітри світильні, вища
злетіла щогла в синій долі.
Привіє парус радости! де свіччя
цвітинних—поломінно молить.

Минеться скорб гілок, по кризі, рівно—
з кругами красного шептання.
Любов, прозора огнищем: птахів сторінко,
відходь! як океан—як тайна.

28.Х.52
ВІДМІНА ГЛИБОЧИНИ

Ви—вільністю течій, шляхи сузірні,
по рідному верніться плесу!
Без каменя горючі, та без сірки;
а мов свічок пелюстка пестить.

Тоді з рясної журботи розпалять
ліси—жароту риз безмежну.
Так океан рушає ткати пам'ять
про стежку, квіткову пожежу.

Розбилося в рибинки мирно гратись
і духом синіти, відбігши.
Я кличу—вістку, з крапель виноградних:
хоч вогником пройди, з тойбічних.

Вона: в щодення, берегом недимне,
йдучи, припливами досниться.
Дотерпівши, грезет берез надіне
і океан з блакитних ниток.

7.XI.52
ВЕЧІР ЧАЙОК

Поверне дзьобик, погостивши—сива,
і літерами біг пов'яже.
До вікон океанові веде весілля
вже не твоє! вже сонце жваве.
Але сьогодні дзвоник запалила
моя надія з сяйва взявши—
аж від палання, що мов іскор злива,
при молодому громі завжди.

Воно чорніш від зору вороного
орла—з руїни фосфор водить.
Як ніготь скойка: впала стороною
з лататтями під сивий подих.

І знати в небі значення гвоздичок:
врочисті! на відхід пожежі.
З жаринок моря милосердя скличе
останні розпали і встежить.

Мені єдина—ти, й лілеї снитись;
вгорі, проти тканинок хмарних—
знов розвиток огню! тисячолисник
веселими вінками марить.

12.XI.52
ПРИСМЕРК МОРЯ

Розміриться від чаші, як вишнев'я:
згоріти! — жертви вечір судний.
А чаєчка, в живий прибій, знічев'я
зневажить грому білий будень...
дарма, що в палю з бризку полюбився
кипіти: ніби в ніжку крісла.
Навала з вицвітами килимів'я,
при зустрічі вгорта, зориста.
Та—любо, та тростинки ночі в вічність
ростуть; а скронями торкнутись.
Зірки розміщені: вже тайну вивчить
від них чуття, як повів рути.
Останній кубок моря, догримівши,
персні обкрапав світляні.
А, меви, в сизих присмерках примітьте
мій скарб—і, хвилі, закляніть!

14.XI.52
ПО КРУГУ тишини

Від серафимового від крила
прилебедіє всюди світлість.
Та полум'я: щомрію розділя
й хвилює в серці кожен листик.
Посвітить музика—зориста пір'ям,
по східцях моря відпливає.
Душа ж, хоч хмари їй крізь груди, вірить
і сонце привіта біляве.
Розсиплеться в тисячокрилля гомін
зверх острівця, з моєї стрічі.
І вляжеться: ланок живий, натомить —
пшеничний плач ґнотів вечірніх.
Лиш лебеді, мов мармурові, горді
в лілових люстеринах линуть.
На тихості—знов спалах! скойка вродить
відради світляну зернинку.

18.XI.52
ГЛИБОКА ОСІНЬ

Земля: ні журавлів журби не видно;
на похорон згоряє небо.
Моє, в труні! згоряє сонце: вбито
його серед гілок погребних.

І чорні корогви дощів надходять
над лісовою кров'ю в бурю.
Нам нивку кораблів збива негода,
нам—чи свічки страсні прибудуть?

З безодень ревами драконні пащі—
нам рушать хатку: скорбну білість.
Де палить блискавка, до серця впавши,
чи маки розцвітуть найближчі?
Земля—мов кармазин! від горя трепет;
з огню завіси неба страдні.
Завії суджено: терпіти треба,
де й річка почина ридати.

25.XI.52
ОСТАННИЙ ЛИСТОК

Переліта листок від кленів любих,
по полю грудня—мов з дитинства.
Трава червона: до псалмів побути
в окрасу, ак з вогню, рідниться.
Сувора мова! свіжість грізна: з вістря—
від списів вітру, моа дружинних.
Та радости рукава білі світять
снігами—в береги, в спочинок.

Як раптом чайки найчистіші звіють
родинами з безумства пустки.
Там ревний попіл моря, рівний звірю,
з руїни до казок відступить.
Жалію тихо, ти—світанків серце
минула, йдучи проз лілеї.
Листок крізь сніжну повість пронесеться,
як тінь від серги від твоєї.

2.XII.52
ПЕРЕМІНА ЗИМИ

Знов океан: поволі думи сплячі
розбуджуючи, ніч оскаржить.
Як не забути ні вікна з плачами—
в розлуках, при нарузі вражій.

Ми бальзамину милости до звістки
ждемо, огонь безгнівний звучи...
до тебе в процвіті з листків посвідчить,
крізь кригу відімкнувши учти.

Доквилить з'явцями посмертя сніжне,
де й чайки з ними посвітнулись;
де ожива,— все надбережжя діжде! —
знов океан: мов зводить клуні.

Власкавляться в лугах, через блакитність,
первоцвіти, відкриті з грозок.
Та буде церква неба в спів свічіти
над зорями,—що серце просить.

20.ХІІ52
ДОЖИДАННЯ ВЕСНИ
І.

Досвіття—воду, в розпали беручи,
як вишитий рушник, накотить.
І про черешню спомини квітучі
відізвуться: над сніг жорстокий.
По морю ходить парусів лебіддя:
з печалями—втішати душу.
Відколи блискавка безслідно збігла
за ниву, в холоді недужу.

В піски—вся мила! вся безгрішно свіжа
прозорість на узор приходить.
А з криги зойк листків: застигли в брижах,
мов знаки до замків загробних.

Мороз; янтарний океан змережив
прислон чаїнок: призьбу горя.
І вечір вій твоїх—мов безбережний! —
і серця гілочка негорда.

3.1.53
ДОЖИДАННЯ ВЕСНИ
II.

Зідхне земля; їй процвісти в надію
призначено при всій доріжці.
Вістить: "Я світло діядем надіну,
як витерплю ридання рідні!..

колиску підведу в південня строге,
де в ній відплачеться пелюстка".
Стань, ліліє—розрадничко! стань, госте,
де моря біль: мов гори ллються.

Довіку віритиму в знак лампадки —
бо мир від посвітів блаженних.
Нам—берег вербний! де хатки згадати,
і празники і райдуг жеврій.
А моря голоси в музичній скриньці—
з валів: тойбічну силу кличуть.
І скоро шестикрильці півдня сині
освятять молоду цвітинку.

17.1.53
зимовий дощ

То—сиві сіті! косі; їх минаю;
їх проліски крізь сніг почують:
їх шуми тяжчі, ніж із водограю,—
над скаргу глибини біжучу.
І від пустельности зими, в тіснотах,
вітрів'я хвилю сірокрильну
крізь сіті зливи з поблиску приносять:
сточити прибережну кригу.
Там забуття пройшло по всіх травинах,
оплакане ченцями лісу.
А знов зелені голоси повинні
зійти в годину передвісну.
Тоді розіб'ється біда відчайна—
при острові об корабель.
У просвіт пара чайок прокричала,
де вість—віконце голубе.

24.1.53
ГОРІННЯ ГІЛОК

Крайнебо жевріє, мов кров троянди,
скрапаючи на течію.
Дві іскри, зверх берізок непорадних,
мою несуть весну й твою.
Як ніжно наостанок гілка ближня
прощатися від ночі спинить.
Коли мені, мов хуртовина, зблідла
розлуки тінь—де скель спочинок.

Відклонить холод посивілий килим
від вікон квітня з небокраю.
Як зірка, двійками хлюпне й похилить
конвалія—світучу краплю.

То буде знак мені, бо пташка добра
обізветься в життя безгрімне.
Мов тайна соняшна, мов правди образ,
надсвітня свічка з нею мріє.

29.1.53
ПЕРЕДВЕСІННЯ СВІЖІСТЬ

Земля німа; але цвітиння дуже
ввижається над гибель справжню.
Бо трави в сні: собі світило дружнє
крізь сніг причарувати прагнуть.

Хоч і солоний бризк і рев жорстокий
від прірви з бурунів згрозився...
Крізь сніг: чи вдариться об кручі сокіл
грудьми, шукаючи верхів'я?
А в свіжості—рукава квіт оббризка,
з полян пробуджений до тебе.
Вже і тополя шепче: не барися! —
де море в льон високостебле.
Принесено намітку, в бубнах брану,
з огню весільного найближчу.
І свічі: стрілками лілей: відразу,
над смертю, океан пронижуть.

31.1.53
НАДІЯ —ПРОТИ ЗИМИ

Приплив розкида килими, сплеснувши,
під скелі; скойок гострота.
Десь, посеред стовпів огню, послушник,—
чуття моє: весни спита.
Що смерти страх? біднішому від чайок;
аби діждати з неба ласки.
Твою стежину верби зустрічають,
і нитям сонця в воду впасти.

Прозоро; мов кіннота моря котить,
свій найсиніший збір довівши.
Жадання, що розпалить кров крізь розцвіт,
збирається з твоєї вишні.

І південь бурунами повирує
дихання в сплесках божевільне.
Неждано, з ластівками, білоруке
від тебе щастя в двері ввійде.

6.II.53
ПРИБЕРЕЖЖЯ ОСТРОВІВ

Пустеля та костер; туман глухий;
і сам сирітський просвіт мовкне.
Коли розвидняться живі луги? —
не як розвалля скойок мокре.
Полонені в любов; помучить сум —
вузлами змій до кроку в'ється.
І море гнівне без вітрил чомусь,
без відклику від світла в веслах.

Чиясь душа збирає острови,
всміхнувшись: лагідно, як діти.
Жду! проліски терпіння—ти зірви,
дочасні, в тихості недільній.

Хто, стрівшися, про світочі спита? —
одні в часовнях не померкнуть.
Безмовність моря! чайка, як свята;
проз мирну проліта вечерю.
Як вернеться, ні на зелений камінь,
ні в мушлю океан не гримне.
І ніби хустка—з сяйвом над листками,
вітрилить хмара: в поле рідне.

7.II.53
ОКРИЛЕНИЙ ОСТРІВ

Чого темніти, острове чаїний,
при хвилях зривного нещастя.
Єдина—скриньку сонця чи відчинить,
і спогад про любов допрясти?

Вітри, сопілочками болю чисті,
жаліються, від хмар примеркши.
А сполохові півдня не скінчитись—
над вишивкою вод найлегших.

Тобі десятисвічник пісні сніжний
до надбережжя з тайни світить.
Та горнуться через пісків поріжки
фіялки моря, як провісні.
А слідом і корона камник виллє,
підпалюючи хвилю в радість.
На квіття—знов при острові невільне—
душі з вітрилами збиратись.

14.11.53
СОНЦЕ І ДОЛЯ

Всміхнулося в труні, досвітнє! рідне,
з могили сліз; я довго ждав.
Ви—вірне серце від снігів зогрійте,
фіялки! хоч ножів нужда.

Вже приливається, життя освятне:
немов вино,— трава ворожить.
Тоді ні казка моря не зів'яне,
гуртки зірок при ній погожі...

тобі: в останній чайчин плач: весела,
засвітить ставники від лісу.
І слово сонця на квітник поселить:
при бурунах, що з смутку блиснуть.
Крізь нього доля, матінка фіялок,
на воскресіннях на горючих—
як свідок, спочування любо з'явить
і душі в круг перснів заручить.

23.III.53
ВИСОЧИНА ВЕСНИ

Відвіяно—немає тіні! вільна,
відкрила квітка навзліт крильця:
тоді до стрічі зіркова новина,—
під білим вітром покориться.

Вже короговно збарвився, без крови—
бузок, мов смолоскип, димівши;
до стрічі посвітами всім промовить,
поколихнувшись наймиліший.

Пташки, грудьми дзвенющі, при хустинці
весни, немов сестри, заводять.
І усміхами, теплі, сповістились
грядки; як знак; нетлінна врода.
Вже мимо дзвонів, тишина пливтиме,
відрадністю від зілля повна.
З помріяного—й сонце нестемниме
покличе пахощами: з поля.

25.111.53
ВЕСНА САДІВ

Зіходить огник, безгомінно, з листу! —
а мов благословення шепче:
тобі на стежку, світлістю облиту,
хоч тіння приторкає плечі.
Від воскресіння світоч вірно любить,
іде в горючім стихарі.
Знов олеандрів виголос прилюдний
почався! — як скрипки, зрости.

І ніби прихожан громада дружня:
стоять похрещені тюльпани.
Біля криниці неба всі заждуться—
блакитного життя спитати.

З верхів'я квітня всім непокориме
зворушення: в серцях причасне—
над вічний камінь церкви, над дверима,
де з гілки горлиця стрічає.

1 1 .IV.53
НЕСПОКІЙ ВЕСНИ

Відстраждує туман холодне горе;
за сосни, за обрив прощатись.
А океан—гримучий присок згорне:
мов з тисячі печей горщаті.

І нам, добігши безлічами стрічок,
обмиє ноги: в стежку добру.
Зозулина верба вдовує вічно!—
на відсвіти вронила вроду.

Спитає щирий дощ, кому ридати? —
святкам бузків краплини губить.
Мов чистий плач, прийшла весіння радість,
поіскриться з суцвітків любих...

мов з вугілля кадильного пашіти
від верхотрав'я по саду.
Завіса невидима! їй пташини
на взори—спогади складуть.

1 2.IV.53
ВІКНО ВАШІНҐТОНА

Як небо промовляє про безвинних!—
від чаші сонця скрізь говій.
Ялина—сосна і при ній барвінок:
неначе знаки в корогві.
І знов розкрилюється голуб мовчки;
любови промінь до стокроток.
Хоч і до серця з гілочок дівочих
печалями дощі покроплять.

Але не зглянути ні річку долі,
ні визорити з квітня ризу.
Подвижник—як живий, над нею й досі,
де зорі в колосок добризнуть.
Крізь полум'я приніс рисунок правди
і чести покріпив світильник,
що земель течію навік принадить
аж до вікна, як до святині.
І знов безсмертник неба: звістка чиста
з намету хмарного—білява.
Село моє! мов сивий птах від листя;
кадильниці черешень славлять.

1 2.VI.53
ВІДНОВА БЕРЕГА
І.

Чи звісткою живою знов прилине
вітрильце—як від тебе хустка?
Довір'я колосків біжить поклінне,
а води болем не зметнуться.

Що зміна вірна, ми пізнали з бризку;
як кров, тепло по бростях крапле.
Весну відсвітить, грозами негрізну,—
клопочеться буруння красне.

Проти недолі океан знаходить
віночок неба й віщу свічку.
Роменам білої не буде згоди,
коли без них весну покличуть.

Відчує серце, ніби птах, сумирне:
як промовля життя з погреб'я.
Вже блискавок прибій найближче рине—
до пролісків збудити берег.
ВІДНОВА БЕРЕГА
II.

Посвідчать камені, ладами кріпкі:
як з моря встали для соборів!
А там ні в мармур груди не закрити;
всіх дзвони кликатимуть скорі.
Чи проти смерти напрям чайка врадить,
хоч—колоски світил минувши?
А в спомині, зеленому риданні,
порушиться шипшини кущик.
Мов з моря молоді дороги плинуть;
сопілка променя рожевна.
Невже вікно та квітку неповинну
забути, що в негоді—жертва?
Хатки, мов горлиці: туркочуть, сиві,
далекій райдузі в віночок.
Поклич! де кобзарями на весіллі,
смутні моря втішати хочуть.

ІУ.53
ПЕРЕМІННІСТЬ

Невже довір'я крилами розбилось
огню блакитного: навіки?...
Як з ворожби біжать сліди рибинок,—
сузір'я віють морю в вікна.

А вранці правда лебедина—з сонця
співучу хусточку відгорне.
Гуртками лілій розсвіта часовня;
чи серця вже твоє негорде?
Помилиться веселка, скелі снившись:
без розквіту чуття минуче.
Мені: від персня яблуні квітніший,
твій сон! ні каменем не мучить.
Страждання моря.