Оферма - Маковей Осип

Від всього так і чути згарище. Багнета у похві нема, певно, десь в огні згубився; відзнака стрілецька, шпур з червоними прекрасними кульками пропав десь, де? — і відгадати годі.

Лежить Лесько на ліжку, думає про се нещастя та й потішає родину, що на мундурі світ не стоїть. Добре, що єму самому ніщо великого не сталося. Ніщо великого! З того попарення не вилічиться і за місяць... І пощо, пощо було йому мішатися до рятунку? Коршма згорить, десять інших стане натомість; дитина жидівська згорить — сто інших уродиться.

"Докори, нарікання, журба непотрібна... Га! трудно! — думає собі вояк.— Так щось до голови прийшло. Мундуру шкода — то правда. Що на то скаже фельдфебель, що скаже пан капрал Демський, що скаже капітан? Або ж то повірить котрий, що Лесько не нарочно звінечив такий дорогий мундур? Не повірить! Вже то він їх знає... Богом зви їх, клеїшся, на чім світ стоїть,— ніщо не поможе. Засадять, певно, до гарнізону... 1 Мало того, що чоловік попарився, ще треба було інакше терпіти. "Оферма! —скаже кождий.— Дай єму добрий мундур на свята, а він єго спалить! Хто ж єго має відкупити? Пиши до батька, най продає вола і присилає гроші..." Та й то ще не знати, чи один віл вистане на заплату мундуру, шапки, черевиків і згубленого багнета?.. Не мав клопоту і найшов собі єго на самі свята. Тепер замість до кого піти в гостину, або на поле,

Скорочене слово Сагпівопваггезі. (Приміт. автора).

котре буде колись до него належати, лежи на ліжку і думай!"

Трохи сам собі не робить Лесько докорів. Десь на самім дні серця будиться у него мала іскра надії, що старшина хоч яка остра, розважить єго нещастя і простить єму. За що ж мали би єго карати? Мундурів мають повні магазини — один більше або менше, не багато значить. А він уже й так має кару, тяжку кару, що терпить тепер. Завтра, замість піти до Настки, буде лежати, бо ані думати, щоби вояк виходив межи люди з обвиненою головою і руками... Добре, що хоч собі очей не випік...

Думав так Лесько майже цілу ніч. Коршма горіла до самої півночі. Доки горіло і молодший брат Леська приносив безнастанно нові вісті про огонь, годі було й думати про спання.

Попівночі розрух і галас у селі значно втихли, світла погасли, село спало...

Мати Леська сиділа довго біля єго ліжка, однак вкінці і єї переміг сон. Вийшла ще зняти зі стріхи образ матері божої, що від огню боронить лучше, ніж яка сторожа; перехрестилася, усіла на лавку, простерла якийсь лах під голову, поклалася і заснула сном господарським. Батько, побачивши, що синові не грозить ані смерть, ані каліцтво, хропів на цілу хату по трудах дня і почастунках.

А Лесько лежав і журився все своїм мундуром. Коршма згоріла вправді до самих підліг. То й що з того? була обезпечена! Жидові кривди не буде. Чому-то єго мундур не був обезпечений?.. Тепер треба буде звернути за него всі гроші. Що він може коштувати? Багато — то певно, бо сукно сильне, а мундур був зовсім новий... Сам багнет, кажуть, коштує три чи чотири ринські, а що сам мундур! Коли Лесько верне до касарні, то як єго повітають капітан, фельдфебель, а передовсім, що скаже Демський?

І страх нападає на Леська, коли уявить собі, як прийдеть-ся єму ставати при рапорті з тим спаленим мундуром. Капітан розлютиться, як вовк, прикаже відобрати єму мундур, а єго сейчас відвести на вахцимру ', як в'язня, котрого буде судити суд воєнний. В суді... що там з ним зроблять?..

Ті думки не дають довго Стешинові заснути і мучать єго не легше від попарення на руках і голові.

А тим часом героєм слідуючого дня, а навіть цілих свят був Лесько. Відвидів єго війт дома і заявив, що коли би

1 Х^абпгіттег — стражниця. (Приміт. автора).

потреба було єго зізнання в справі спалення мундуру, то він радо приїде до міста і посвідчить, присягне навіть в потребі. Війт казав,— а він також служив у войску,— що ніхто не може жадати від Леська звороту грошей за мундур... Впрочім він допильнує Мошка і коли дізнається, що відобрав обезпечені гроші, накаже єму заплатити за мундур. Адже Лесько дитину вирятував єму від смерті, а то чей же щось варто!

Потім прийшла Настка і стала плакати; прийшла шинкарка з дитиною і трохи не цілувала Леська по руках, обв'язаних шматками. З якимсь почуттям гордості і радості дивився Лесько на чорнооку Мошкову дитину.

— Ладний бахор, нема що казати... Де Мошко?

— Пішов до місточка по агента від обезпечень, щоби оцінив шкоду.

Шинкарка нарікає, що огонь зробив їй величезну шкоду; під час свят можна було багато вторгувати, а тепер нема способу. Лише той другий коршмар, той дурний Сруль тішиться... Спати нема де — добре хоч, що то весна і морозів нема...

Відвидів також Леська і сам пан учитель і перед родичами єго сказав, що таку відвагу, яку показав Лесько, опише до газет — цілий світ буде знати, якого відважного сина мають Стешини...

— Йой! — дивується мати.— І ви то, пане професор, пустите в газети? — питається дальше, не довіряючи.— Коли б тілько то не пошкодило Леськові...

— То єму тілько помогти може,— відповідає учитель рішуче.

Та думка пана учителя, безперечно мудрішого від війта, хоч війт служив у войску, усуває всю Леськову журбу о мундур. І під час, коли мати частує професора, чим хата багата, Лесько тішиться надією, що єму ніщо злого не станеться. Впрочім вирятування жидівочки не вважає нічим незвичайним і думає про се далеко менше, ніж про наслідки спалення мундуру... що так багато грошей мусив коштувати...

Однак не помилився Лесько, що пан капрал Демський, побачивши єго обв'язану голову і руки, наговорить єму цілий мішок войскових чемностей. Коли на третій день свят вечером брат привіз Леська власними кіньми аж до ка-сарні і Лесько, попрощавшися з ним, тихцем, з великим страхом отворив двері комнати, перший побачив єго Демський мимо значного сумерку в комнаті, піднявся з крісла і глянув спідлоба на свого підданого. Лесько, одітий ще в плащ, оповістив свій поворот з урльопу голосом придавленим, трохи не плакучим. Демський відповів глумливо:

— Ну, я бачу, Офермо, що тобі добре святкувалося. Не вертаєш цілий. Хто ж то тебе так гарно угостив? Певно, за дівчину воював?

— Ні, пане капрал, я не воював з ніким. При огні попарився, рятував дитину з пожару.

— Ага! рятував дитину з пожару!

Глумливі слова Демського мов ножем крають Леськове серце.

На щастя, спаленого мундуру під плащем в сумерку не видко, отже Демський про се й не згадує. Лесько, на хвилю потішений, відходить до ліжка, розбирається з великим трудом попареними руками, складає знівечений мун-дур гладко на полиці, одягає мовчки щоденну одежу, закусуючи притім зуби з болю, а вкінці сідає коло ліжка на скриньці і думає.

Година може восьма. В кімнаті темно. Всі товариші, користаючи зі свят, проходжуються по місті. Пана фельдфебеля нема також в касарні. Демський вийшов уже на місто, приказавши "капралові від дня" записати Стешина до рапорту і до книги хорих. Що то з того всього буде? Як ту показувати сей мундур? Лесько надумується, кому найперше показати єго. Демський не замітив ще нічого, навіть недостачі багнета. Чи ждати до завтра?

Вертає з міста приятель Стешина. З превеликим жалем оповідає Лесько свою пригоду: так і так, вирятував дитину, сам троха попікся, але то все байка, коли б не той проклятий мундур. Що робити? Приятель радить не говорити нічого Демському про мундур, тілько аж перед самим рапортом капітанові показати єго відразу і оповісти, що правда. Капітан, хоч безнастанно кричить, чоловік не такий занадто лихий, може, нічого злого не вдіє.

Зближається дев'ята година; вояки вертають з міста, трубачі трублять на чотири труби голосне retraite '; гамір в касарні триває ще з годину, вкінці всі замовкають і сплять.

Опівночі вертає Демський. Каже інфантеристові, що мав службу вночі, принести з коритаря світло до "цугу", оглядає, чи всі черевики сплячих вояків стоять рядом у ніг ліжок і чи накриті чистими онучками. Одна пара черевиків не подобається єму, копає єї ногою, черевики летять під

1 Відбій (іт.).

десяте ліжко. Чути, як Стешин стогне у сні; крізь затиснені губи Демського вилітає слово "оферма"; але пан капрал, сонний по випитім у місті пиві, не має тепер охоти займатися леда інфантеристом, тілько каже тому, що світло приніс, стягнути собі черевики і панталони, розбирається, кидається на застелене уже прислужними підданими ліжко і за хвилю хропе разом з іншими. Raport, marsch!

Година пі в до шостої рано. Компанія стоїть готова до виходу на вправи. Рапорт уставлений окремо. Стешин без пояса і багнета являється як мародер. Руки і голову має обв'язані. Товариші з компанії, дізнавшись про єго пригоду, жалують єго. Фельдфебель гнівно питається: де Стешин? і чому не віддає мундуру до магазину; називає єго притім "мудьом".

Стешин не знає, як має відповісти, але в тій хвилі над-їзджає капітан. Господи! що то буде? У Стешина серце ниє зі страху.

Капітан злазить з коня. Стає перед уставленими до рапорту вояками... Перший, другий обнімають службу; третій іде на варту; четвертий жалується, що єму — не знати, в який спосіб — щезла зовсім нова сорочка; п'ятий Стешин:

— Пане капітане, мельдую послушно, що я вернувся з урльопу.

— А тобі що сталося?! — питається здивований капітан і оглядає Стешина від ніг до голови.

— Я рятував дитину з огню і попарився.

— Що? — питається капітан і крутить головою з недовір'ям.

Стешин повторяє, оповідає подробиці, як було.

— Не може бути! — каже капітан.— Ти? І правду ти кажеш?

— Ціле село посвідчить!

Капітан надумується хвилину, потім питається.

— Сильно попарився ти?

— Досить.

— Ну, то йди передовсім до "мародвізити", а коли вернемо з екзерцирки, оповіш мені все докладно.

Стешин дивується, що капітан такий спокійний. Отже, набирається відваги і, коли капітан має вже звертатися до слідуючого вояка в ряді, починає наново:

— Прошу пана капітана.

— Що такого?

— Спалився мені новий мундур; я єго зараз покажу.

Обертається на зап'ятках вліво, біжить до "цугу", хапає мундур, шапку і чеоевики, стає наново в ряді і показує все капітанові. Фельдфебель червоніє, не може спокійно встояти. Демський отвирає широко очі. Капітан бере в руку вафенрок, оглядає, пробує силу зітлілого сукна, роздирає мундур без натуги. Оглядає шапку і, очевидно, дивується випаленим дірам від вогню.